Мегарельєф платформ і геосинклінальних поясів суходолу

Платформи, на відміну від геосинкліналей, характеризуються більш спокійним тектонічним режимом, меншою інтенсивністю прояву магматизму і сейсмічності, меншою диференціацією швидкості та амплітуд епейрогенічних рухів.

Найважливішими структурними елементами давніх платформ є щити, антеклізи (підняття) і синеклізи (прогини), які здебільшого відбиваються у сучасному рельєфі у вигляді великих височин і западин. Утворення антекліз і синекліз пов’язують з епейрогенічними переміщеннями блоків фундаменту вздовж ліній глибинних розломів. В сучасному рельєфі, як правило, до антекліз територіально тяжіють вододіли, а до синекліз – річкові долини.

Як правило, щити й антеклізи розвиваються у рельєфі як великі денудаційні рівнини, а синеклізи, де формуються значні товщі осадових відкладів, являють собою акумулятивні рівнини. Характерною властивістю таких рівнини є значна потужність пухких товщ відкладів, які формуються безпосередньо на місці, чи приносяться із сусідніх ділянок суходолу, а також те, що властивості корінних (руйнованих) порід майже не грають ролі в процесах рельєфоутворення. В окрему групу виділяються пластові рівнини. Вони являють собою різновид акумулятивних рівнин, верхній поверх яких складають морські та лагунно-континентальні відклади, а в основі лежить кристалічний фундамент. Принципово інші риси рельєфу мають денудаційні (цокольні) рівнини, які утворюються на ділянках платформ із переважно висхідними рухами земної кори. Найважливішою рисою цих рівнин є залежність їх рельєфу від геологічної структури корінних порід. Найбільш типові денудаційні рівнини формуються на кристалічних щитах.

В залежності від морфології поверхні виділяють кілька типів рівнин:

1. Плоскі рівнини – характеризуються одноманітною поверхнею й похилом не більше 10 ^о/_оо. Такий рельєф, як правило, характерний для молодих морських платформ.

2. Похилі рівнини теж мають одноманітну поверхню, але похил перевищує 10 ^о/_оо.

3. В увігнутих рівнинах поверхня знижується від периферії до центру.

4. В опуклих рівнинах, навпаки, найвищі точки розміщені у центрі і місцевість має похил від центру до периферії.

5. Горбистірівнини – відрізняються різними напрямками й крутизною поверхні.

6. Хвилясті рівнини – характеризуються послідовним чергуванням напрямків падіння поверхні, то в один, то в інший бік. Іноді такий рельєф називають гривистим.

Загальна рівнинність поверхні древніх платформ на окремих ділянках порушується платформенними горами, що являють собою відпрепаровані денудацією магматичні тіла або ерозійні останці, “вирізані” ріками у склепінних підняттях щитів та антекліз.

Загальні риси рельєфу молодих платформ, утворених на місці зруйнованих складчастих споруд каледонського, герцинського та мезозойського орогенічних етапів, в цілому нагадують рельєф древніх (докембрійських) платформ. Тут теж переважають акумулятивні та денудаційні рівнини, а також зростає роль гірських утворень. Гори молодих платформ хоч і втратили тектонічну активність, проте дуже чітко виражені в рельєфі.

У сучасному рельєфі давніх і молодих платформ поряд із згаданими останцевими горами помітне місце займають так звані відроджені (омолоджені) гори, що утворюються на вирівняних екзогенними процесами ділянках платформ унаслідок інтенсивних неотектонічних та сучасних рухів земної кори, значних вертикальних переміщень окремих блоків, супроводжуваних розривними (диз’юнктивними) порушеннями. Ці гори складені давніми кристалічними породами і, мають виразну платформенну структуру, проте відрізняються явною тектонічною активністю.

Геосинкліналі являють собою ділянки земної кори, де відбувається горотворення, активно протікають тектонічні процеси з утворенням складчатих і розривних деформацій. Це області інтенсивного вулканізму, частих і сильних землетрусів.

У розвитку геосинклінальних поясів простежується кілька основних етапів. Спочатку відбувається інтенсивний прогин, із яким пов’язане нагромадження осадових відкладів, які при зануренні значною мірою метаморфізуються під дією високого тиску і високих температур. Цей процес змінюється складкоутворенням із численними інтрузіями магми при одночасному загальному піднятті поверхні. При цьому утворюються глибокі розломи, вздовж яких відбувається інтенсивний вулканізм та землетруси.

Геосинклінальний режим ще довго зберігається у створених на місці колишнього прогину складчатих горах, але з часом вулканізм згасає, напруга тектонічних процесів знижується. Складчаті гори поступово руйнуються, нівелюються і на місці гірської системи зрештою, утворюється малорухома стійка структура – платформа, під якою формується материковий тип кори.

Наявність потужної материкової кори на платформенних ділянках дозволяє виділити внутрішньоплатформенні геосинклінальні системи в окремий тип, відмінний за своїми структурними особливостями від типових геосинклінальних утворень, що формуються в межах перехідного типу земної кори. Внутрішньоплатформенні геосинклінальні системи здебільшого представлені склепінно-складчастими та складчастими різновидами гір, до них належать Альпи, Гімалаї, Карпати і т.д.

Особливе місце серед геосинклінальних утворень займають складчасті системи, що формуються у перехідних зонах земної кори, тобто утворюють складчасте обрамлення платформ, а також складки, які утворюються в умовах океанічної кори. Отже, узагальнюючи, можна виділити три принципово відмінних типи горотворення:

1. Гори, що утворюються в рифтових зонах океанів (зонах спредінгу) – серединноокеанічні хребти Атлантичного, Тихого, Індійського океанів.

2. Горотворення в областях “підсовування” океанічної кори під материкову (у зонах субдукції). Саме цей тип найбільш відповідає класичним уявленням про геосинклінальний орогенез.

3. Гори, що утворюються на контактах зустрічного руху літосферних плит (у зонах обдукції), наприклад, Гімалаї.

Помітна місце у планетарному рельєфі Землі займають острови –­ ділянки суходолу, що підіймаються над поверхнею океану, помітно поступаючись у розмірах континентам. Площа островів становить приблизно 6,64% площі суші. За походженням і розташуванням острови поділяються на дві великі групи: материкові (генетично пов’язані із сусідніми континентами) та самостійні.

Серед материкових найбільш поширені платформенні (затоплені частини платформ), острови материкового схилу (відділені від материків не похилим прогином морського дна, а глибокими тектонічними розломами), орогенічні (утворені продовженням під водою гірських систем материків), острівні дуги (вершини гір, що підіймаються у сучасних геосинкліналях), прибережні острови (їх класифікацію ми розглянемо дещо пізніше).

Серед островів самостійної групи найбільш поширені вулканічні та коралові.

2.2. Екзогенні процеси рельєфоутворення