Принципи та методи управління

Основні вихідні положення (постулати) будь-якої теорії, вчення, науки називаються принципами.

Принципи управління – це ті основоположні засади, які притаманні всім компонентам системи управління в процесі її функціонування на всіх етапах її розвитку.

Під принципом управління розуміють правила, основні положення, норми поведінки, якими керуються органи в процесі управління з огляду на існуючі соціально-економічні умови. Вони повинні базуватися на законах розвитку суспільства і управління, відображати основні властивості, зв’язки та відносини управління, мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах.

У принципах управління узагальнені пізнані закони і закономірності, виправданий досвід управління. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії, виступають як правило і норма управлінської діяльності.

Принципи управління відображають суттєві причинно-наслідкові зв’язки між окремим елементами системи управління організацією (підприємством). Знання і застосування їх у практиці управління посилюють цілісність і упорядкованість системи управління і дають можливість досягти поставлених цілей.

Набір принципів, які застосовуються у практиці управління називають ідеологією управління. Принципи також вважають основою існуючої в суспільстві управлінської культури. Знання принципів і врахування їх у практичній діяльності є умовою ефективного управління.

Всі існуючі принципи управління поділяють на загальні, дія яких поширюється на всю систему управління, і конкретні, тобто ті, які відносяться тільки до окремих частин, елементів системи управління, або відокремлених напрямків управлінської діяльності.

Існує ряд характерних особливостей, які притаманні загальним принципам. А саме, принципи управління:

1. Відображають загальні положення, які притаманні організаціям різних типів і видів.

2. Відповідають законам розвитку природи і суспільства.

3. Об’єктивно відображають сутність явищ і реальних процесів управління організацією.

4. Повинні бути визнані суспільством як першоджерела в управлінській діяльності.

Загальними принципами управління сучасності є:

1. Принцип цілеспрямованості.

Управління організацією повинно здійснюватись на основі чітко сформульованих цілей, з урахуванням факторів зовнішнього середовища і внутрішніх можливостей організації, згуртовуючи зусилля її працівників на досягнення цих цілей.

2. Принцип науковості.

Управляти, враховуючи цей принцип, означає: своєчасно виявляти прогресивні тенденції суспільного розвитку, його закономірності, організовувати, регулювати і контролювати розвиток організації у відповідності з цими закономірностями; здійснювати управління організацією, використовуючи найсучасніші, найновіші досягнення в науці управління.

3. Принцип ієрархічності визначає правила побудови організації і окремих її елементів. Принцип ієрархічності випливає із закону суспільного розподілу праці. Досягнення складних цілей вимагає розподілу праці. Спеціалізована праця потребує координації зусиль на досягнення цілей, що й породжує ієрархію управління.

Принцип ієрархічності визначає характер відносин, що виникають у процесі управління між суб’єктами різних рівнів, а також між суб’єктами й об’єктами управління.

4. Принцип розподілу прав, обов’язків і відповідальності.

Кожен працюючий в організації повинен знати свої права і обов’язки, а також за що він несе відповідальність. Всі ці елементи повинні бути взаємно узгоджені і спрямовані на досягнення цілей організацією.

5. Принцип системності.

Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати і ліквідовувати перешкоди на шляху до цілей. Цей принцип передбачає тісний взаємозв’язок вирішення економічних, соціально-політичних і культурних проблем у процесі управління.

Згідно з цим принципом відбувається узгодження між елементами управління і поєднання їх у єдину систему. Так згідно з принципом системності відбувається:

- поєднання централізму і децентралізації в управлінні;

Поняття централізації і децентралізації не виключають одне одного: вони лише виражають різний ступінь розподілу влади, прав і відповідальності, контролю по вертикалі управління. Централізація в управлінні являє собою концентрацію влади, прийняття рішень на верхніх рівнях керівництва. Децентралізація – це делегування прав, а водночас і відповідальності на нижчий рівень управлінської ієрархії. Принцип поєднання централізації і децентралізації передбачає необхідність вмілого використання єдинопочатку і колегіальності. Під єдинопочатком у даному випадку розуміють концентрацію влади на вищому рівні управління організацією, індивідуальне прийняття рішення та їх відповідальність.

Колегіальність передбачає прийняття колективного рішення на основі думок керівників різних рівнів і безпосередніх виконавців конкретних рішень.

Тобто, цей принцип полягає у раціональному поєднанні творчої активності мас знизу і керівництва нею зверху.

- поєднання державного регулювання і господарської самостійності в управлінні.

Цей принцип визначає межі втручання держави в господарську діяльність організацій (підприємств). Будь-яке сучасне суспільство представлене державою, яка здійснює правову регламентацію управління діяльністю, визначаючи ступінь господарської самостійності суб’єктів.

Основу державного регулювання економіки становлять різноманітні нормативні акти: закони, накази, постанови, інструкції.

- поєднання політичного і господарського керівництва є відображенням діалектичного взаємозв’язку політики й економіки. Цей принцип передбачає обов’язкове знання, оцінку і врахування суспільно-політичної ситуації при прийнятті господарських рішень та їх можливих наслідків в усіх ланках суспільства.

В управлінській практиці повинні розмежовуватися політична і господарська компетенції. Політичне керівництво при цьому може здійснюватися лише через перемогу на виборах економічних програм тих або інших партій.

- поєднання галузевого і територіальних підходів до управління.

Галузевий інтерес управління підприємством, зумовлений досягненням найвищої продуктивності праці у галузі, не повинен вести до утиску інтересів території.

- поєднання інтересів індивіда і цілей організації.

В організації необхідно побудувати таку систему мотивації до праці, яка дала б можливість працюючим задовольняти свої потреби чи інтереси через досягнення організацією її цілей.

- поєднання права господаря і участі працюючих в управлінні полягає у тому, що управління є функцією власності. Завжди управляє той, хто є власником. Тому дуже важливо подолати відчуження працівника від власності, створити умови для розвитку в ньому почуття господаря. Для цього використовуються різні методи: акціонування або корпоратизація державної чи індивідуальної власності, участь у прибутках, самоврядування, участь у прийнятті рішень тощо.

- принцип зворотного зв’язку полягає у тому, щоб побудувати систему управління таким чином, щоб завжди мати можливість одержувати інформацію про результати роботи, що дозволяє порівняти їх з плановими.

6. Принцип дольової участі кожного працюючого в загальних результатах діяльності організації.

Цей принцип полягає у тому, що кожен працюючий в організації повинен знати і усвідомлювати величину свого вкладу у кінцеві результати діяльності організації і одержувати за це відповідно пропорційну винагороду.

7. Принцип ефективності і економічності.

Організація у процесі досягнення цілей повинна прагнути до ефективного поєднання всіх видів ресурсів при найменших витратах.

До особливих (конкретних) принципів управління відносять принципи управління окремою організацією, підприємством, фірмою, компанією або її окремими підрозділами тощо.

Так, наприклад, американська фірма комп’ютерів “IBM” в управлінні дотримується трьох принципів: повага особистості, довічна зайнятість, рівні можливості для всіх. Японська компанія “Міцусіта електрик” керується наступними принципами управління: об’єктивність, справедливість, згуртованість, вдячність, скромність, гармонія, оцінка.

А також до особливих принципів відносять принципи організації окремих конкретних напрямків управлінської діяльності: принципи побудови організаційної структури управління організацією, принципи делегування, принципи планування тощо.

Методом – називається захід або сукупність заходів у будь-якій людській діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання

У процесі управління використовуються різноманітні способи, підходи, прийоми і заходи, які дозволяють опорядкувати, цілеспрямувати і ефективно організувати виконання функцій менеджменту, етапів, процедур, операцій, необхідних для прийняття рішень. У своїй сукупності вони виступають як методи управління.

Методи управління – це сукупність способів і засобів впливу суб’єкта управління на об’єкт з метою досягнення встановлених цілей.

Значення методів управління визначає їх спрямованість на досягнення цілей у найбільш стислі строки з найменшими витратами.

У теорії і практиці управління існують різноманітні підходи до класифікації методів управління. Розглянемо деякі з них. Усі методи управління можна поділити на дві групи: загальні і конкретні. Загальні методи управління характеризують закінчений акт впливу на об’єкт управління і базуються на основі об’єктивних закономірностей функціонування системи управління в цілому.

Основу системи загальних методів складає загальнонаукова методологія, у відповідності з якою розрізняють такі методи управління: системний комплексний підхід до вирішення проблем, моделювання, експериментування, конкретно-історичний підхід, математичні і соціологічні дослідження. Конкретні методи управління – це підходи, способи, засоби, прийоми, за допомогою яких здійснюються різні види управлінської діяльності.

Класифікація конкретних методів управління здійснюється за трьома основними напрямками:

v методи управління функціональним підсистемами;

v методи виконання функцій менеджменту;

v методи прийняття управлінських рішень

Організаційно-розпорядчі методи управління.

У процесі виробничо - господарської діяльності люди вступають не тільки в економічні, але і в організаційні відносини. Останні знаходять своє вираження у вертикальних і горизонтальних зв’язках, що виявляється у формі зацікавленості працівників в організації спільної праці. Реалізація організаційних відносин у системі відбувається шляхом застосування організаційно-розпорядчих методів управління.

Організаційно-розпорядчі методи управління – це сукупність форм, способів, важелів, прийомів управлінського впливу на організаційні відносини працюючих у процесі виробничо-господарської діяльності у результаті розподілу праці для досягнення цілей організації при спільній співпраці, шляхом розподілу функціональних обов’язків, встановлення системи повноважень, формування та дотримання нормативних і дисциплінарних актів.

Характерними особливостями організаційно-розпорядчих методів управління є:

- прямий вплив на об’єкт управління;

- обов’язковий характер виконання вказівок, розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих органів управління щодо підпорядкованих об’єктів;

- відсутність ініціативи у виборі напрямків реалізації впливу адміністративно-розпорядчих методів управління;

- суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок і розпоряджень;

- ефективність реалізації при раціональному комплексному застосуванні з іншими методами управління.

Так, наприклад, організаційно-розпорядчі методи тісно пов’язані з економічними методами управління, оскільки вони спрямовані на вирішення єдиних завдань спрямованих на досягнення цілей діяльності.

Застосування організаційно-розпорядчих методів управління передує економічним методам, оскільки для того, щоб використати останні необхідно організаційно сформувати об’єкт управління та структуру управління. У процесі функціонування господарської системи економічні методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на об’єкт (накази, постанови, розпорядження, нормативні акти, інструкції, повноваження, процедури, правила тощо). Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив керуючої підсистеми на керовану.

Акти управління, які здійснюють управлінські працівки, поділяють на два види: нормативні та індивідуальні.

Нормативні акти не мають конкретного адресата. Вони містять загальні норми дій щодо тих чи інших умов і розраховані, як правило, на тривалий період. До них можна віднести статути, положення про підрозділи, посадові інструкції, норми і нормативи витрат, матеріалів праці, стандарти та ін.

Індивідуальні акти управління адресуються певним об’єктам управління. До них відносять накази, постанови, розпорядження, вказівки.

Ступінь впливу організаційно-розпорядчих методів на систему управління залежить від таких факторів:

- типу організації (формальна, неформальна, поєднання цих типів; [централізована]; децентралізовано)

- рівня розвитку економічних (форми господарського розрахунку тощо) і соціально-психологічних (висока свідомість, творча активність, розвинуте самоуправління тощо) методів управління та комплексного застосування їх з організаційно-розпорядчими методами управління;

- повноти забезпечення правових гарантій, соціальної справедливості (виключення волюнтаризму, надлишкового бюрократизмум, зловживання службовим положенням);

- професійної компетенції керівників;

- глибини розробки теорії методики використання організаційно-розпорядчих методів управління;

- раціональності регламентації функціонування управляючої системи (достатньо необхідна кількість рівнів і ланок управління; раціональне завантаження керівників та комутаційних каналів між ними; відсутність дублювання робіт керівниками; надання ініціативи працюючому у реалізації намічених цілей, контролюючи результативність їх досягнення тощо;)

- наявності відлагодженої системи контролю виконання функцій.

Основною метою організаційно–розпорядчих методів є управління максимальне використання можливостей підвищення ефективності виробничо-господарської діяльності шляхом аналізу вибору здійснення і регулювання побудови і взаємодії складових елементів системи у певний момент розвитку організацій.

В основі класифікації організаційно-розпорядчих методів управління лежить їх групування за певними ознаками. Розглянемо їх. За змістом їх поділяють на три групи – це організаційно - стабілізуючого впливу, розпорядчого впливу, дисциплінарного впливу.

Методи організаційно - стабілізуючого впливу спрямовані на встановлення, підтримку та вдосконалення організаційних структур і механізму взаємодії суб’єктів і об’єктів управління.

Так, на тривалий період за допомогою цих методів визначають типи структур управління, способи взаємодії елементів системи управління, функції, повноваження і форми відповідальності суб’єкта та об’єкта управління.

Дієвість цих методів найбільшою мірою проявляється у період створення нових організацій і підприємств, а також під час їх реорганізації.

Об’єктами організаційного впливу виступають як суб’єкт, так і об’єкт управління і частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив на суб’єкт управління полягає у зміні організації його функціонування, тобто функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов’язків та ін. Звичайно, впливаючи на суб’єкт управління, ми тим самим впливаємо на об’єкт, оскільки ці дві підсистеми перебувають у нерозривному зв’язку. Суб’єкт управління здійснює самостійний організаційний вплив на об’єкт, встановлюючи режим функціонування останнього.

До складу організаційно - стабілізуючих методів управління входять: регламентування, нормування, організаційне стимулювання, методичне інструктування та інформування.

Розпорядчі методи управління – це вид управлінського впливу, який здійснюється від суб’єкта до об’єкта управління на основі прийняття управлінських рішень щодо способів подолання відхилень, які виникли, або підвищення ефективності організаційної системи. Вони спрямовані на вирішення різноманітних питань оперативного характеру, які виникають у процесі управління.

Розглянемо детальніше ситуації, які викликають необхідність застосування методів розпорядчого впливу.

1. Ситуаціями першого виду є відхилення від раніше прийнятих планів, зумовлені порушенням зв’язків між суб’єктом і об’єктом управління, недостатньою обґрунтованістю деяких управлінських рішень, зривом у постачанні матеріалами і сировиною підприємств, змінами в характері попиту на ринку та інше. Відхилення порушують планову програму розвитку господарської діяльності підприємства і потребують обов’язкового активного втручання управлінських органів для термінового виправлення становища, що склалося.

2. Ситуаціями другого виду, тобто непередбаченими в організаційних нормах, є такі, що потребують конкретної розпорядчої діяльності у кожному випадку (наприклад, діяльність з добору і розстановки кадрів, оперативне керівництво виробничо-господарським процесом).

Основою розпорядчого впливу є порядок управління, розроблений в результаті актів організаційного впливу. Саме на підтримання і покращення цього порядку спрямований розпорядчий вплив. Він виходить від керівника, має обов’язковий характер і не підлягає обговоренню чи зміні. Всі акти розпорядчого впливу надходять в одному напрямі: від вищих управлінських ланок до низових, від керівника до підлеглих.

Формами розпорядчого впливу є директиви, постанови, накази, вказівки, розпорядження, резолюції тощо. Це все види розпорядчої діяльності, розпорядчого впливу, а не документи. Документи ж з аналогічними назвами – лише зовнішній прояв розпорядчого впливу, оформлений документально. Отже, розпорядчий вплив може бути за формою усним чи документально оформленим. Кожна з цих форм має свої переваги. Усна форма більш оперативна. Документальна форма сприяє кращому обліку і контролю виконання розпоряджень. Поєднання форм розпорядчої діяльності становить важливу складову діяльності керівника.

До третьої групи організаційно-розпорядчих методів управління відносяться дисциплінарні методи управління. Це такий вид управлінського впливу на об’єкт управління з метою забезпечення дотримання дисципліни.

Дисципліна – обов’язкове для кожного працівника, підприємства, організації дотримання встановлених законів, правил, регламентів, режимів, порядку, договірних відносин і зобов’язань.

Основою дисциплінарних методів управління є встановлення державно-правової дисципліни, яка включає в себе дотримання усіх вимог і обов’язкове виконання всіма державними і недержавними господарюючими суб’єктами своїх зобов’язань, що визначені законодавством, а також тими цілями і функціями, для виконання яких вони створені. Теоретичною основою соціально-психологічних методів управління є соціальна психологія і психологія особистості як науки про закони психофізичної діяльності індивіда, різних суспільних груп, колективів.

Мета цих методів управління – вивчати і використовувати закони психічної діяльності людей для оптимізації психологічних явищ і процесів у інтересах суспільства і особистості. У цьому полягає єдність, тісний зв’язок і взаємозумовленість соціальних і психологічних методів управління. У зв’язку з цим, за допомогою соціальних методів управління здійснюється управління відносинами як у колективах, так і між колективами; за допомогою психологічних - управління поведінкою індивіда і міжособистими стосунками в колективі.

Соціально - психологічні методи управління - це конкретні способи і прийоми впливу на процес формування і розвитку колективу, на соціальні процеси, які протікають в середині нього.

Об’єктом соціальних методів управління на рівні підприємства є група працівників і трудових колективів у цілому, а метою - управління формуванням і розвитком колективу для оптимальної згуртованості його членів у досягненні загальної мети шляхом забезпечення єдності інтересів соціальної справедливості, розвитку ініціативи і почуття відповідальності кожного працівника за результати індивідуальної та колективної праці.

Соціальні методи управління за змістом і цільовою спрямованістю є відображенням об’єктивних соціальних зв’язків і стосунків усередині трудових колективів і між ними. Вони забезпечують формування і розвиток трудових колективів шляхом управління свідомістю і поведінкою людей через використання таких важелів, як потреби, інтереси, мотиви, ідеали, цілі тощо.

Залежно від цього, соціальні методи управління поділяють на дві групи:

1. Методи управління окремими груповими явищами і процесами;

2. Методи управління індивідуально - особистою поведінкою.

До методів управління окремими груповими явищами і процесами належать:

1. Соціальне прогнозування.

2. Соціальне нормування.

3. Соціальне планування.

4. Соціальне регулювання.

Психологічні методи управління – це сукупність способів, форм, видів управлінського впливу на індивіда, відповідно до його індивідуальних особливостей, здібностей, інтересів для дотримання психологічної сумісності між працівниками та раціонального регулювання міжособистих стосунків і створенні на цій основі у колективі нормального морально-психологічного клімату, який сприяє активізації діяльності працюючих.

До психологічних методів управління відносять:

1) методи формування малих груп і колективів. За їх допомогою можна визначити оптимальне співвідношення (кількісне і якісне) між працівниками в малих групах. За допомогою спеціальних досліджень можна встановити виникаючі симпатії і антипатії в середині групи, визначити місце кожного його члена у колективі на основі психологічної сумісності.

Елементами групової психології, які визначають поведінку різних груп людей, трудових колективів є колективні почуття, традиції, інтереси, зв’язки і взаємний вплив людей одне на одного. Структура, стимулювання і цілі окремих груп, емоції, пристрасті, смаки, мода тощо.