Україна в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Реформи середини XІX ст. та їх вплив на суспільство. Консерватизм, що був панівною тогочасною ідеологією, змушував владу Австрії та Росії з великою підозрою зустрічати будь-які суспільні зміни. Та зі зрос­танням внутрішнього тиску, тобто небезпеки спалаху активності незадоволених мас, а також під впливом нових ідей, котрі поширювалися Європою, Габсбурги й Романови зрозуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Однак, здійснюючі реформи, правителі обох держав намагались залишити недоторканими основоположні засади своїх режимів.

Безпосереднім поштовхом до реформ в Росії послужила поразка в ході Кримської війни 1853–1856 рр., завдана військами Англії, Франції, Туреччині й Сардинії.

Найнагальнішим завданням була ліквідація кріпосного права. В Галичині це трапилося у 1848 р., на Буковині – 1849 р., в Закарпатті – 1853 р. В Росії ж – тільки 1861 р. При цьому принципові риси російської моделі селянської реформи нагадували австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоуправління, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів.

Селянська община перетворювалась в найнижчу адміністративну одиницю, відповідальну за своєчасність сплати селянами платежів і податків, виконання ними повинностей. Та в Україні общини значного поширення не мали, переважало індивідуальне господарство.

Користуючись відсутністю земельного розмежування, в ході реформи поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої. Тому 220 тис. українських селян залишилися безземельними, а майже 94% селянських господарств отримали наділи, недостатні для проживання.

Здобувши особисту свободу, селянство залишилося нижчим станом: до викупу землі селяни перебували в залежності від поміщика, виконували рекрутські повинність, для них зберігалися тілесні покарання різками.

Сума викупу становила розмір 11 річних податків з селянського двору. Оскільки вчорашні кріпаки таких коштів не мали, їх сплатила поміщикам держава, надавши селянам позичку на 49 років. Відшкодування селянами відсотків приносило царській казні 63 копійки прибутку на кожен карбованець позички.

Скасування кріпацтва спричинило до цікавих суспільних зрушень в Російській імперії. По-перше, відбулося майнове розшарування селянства: більше половини з них складали бідняки, 30% – середня верства, решта зробились відносно багатими, їх називали куркулями. По-друге, розпочався економічний занепад дворянства.

Часто поміщики, й не намагаючись перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства, продовжували вести розгульне життя. Для вирішення фінансових проблем вони брали позички, а, щоб повернути борги, змушені були продавати землі підприємливим куркулям. Після цього багато дворян переїздило до міст, де вони ставали чиновниками, офіцерами, поповнювали лави інтелігенції.

Крім селянської, були здійснені земська та фінансова реформи 1864 р., міська 1870 р., шкільна 1860–1864 рр., військова 1864–1874 рр., поліцейська та інші.

Виключно важливе значення мала земська реформа. До компетенції земств – самоврядних органів – відійшли місцеві господарські, соціальні та культурні справи, розпорядження майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв’язку, страхування, протипожежна справа тощо. Хоч функції земств були досить обмеженими, вони ставали (на межі 70–80-х років) осередками ліберального руху.

Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Держава мусила стати правовою, оберігати демократичні права особи, мінімально втручатися в економічну сферу, яка мала будуватися за законами вільного ринку, конкуренції. В основу своєї діяльності ліберали поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Згідно з міською реформою, створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Перед українцями Австрійської імперії революційний 1848 р. поставив два головних питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної інтелігенції. Обидві проблеми пе­репліталися, позаяк поляки, які виступали проти таких прагнень, часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян.

Введення імператором Фердінандом кон­ституційного правління 1848 р. дало змогу українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо­мічні інтереси. До першого австрійського парламенту потрапили 39 депутатів-українців (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, вимагали поділу Галичини на польську й українську частини. Однак вже в березні 1849 р. парламент був розпущений, а невдовзі скасована й конституція.

За конституцією 1861 р. Галичина дістала автономію й власний сейм. Зі 150 делегатів першого скликання 49 були українцями. Однак прийнятий згодом виборчий закон надав перевагу великим землевласникам, тож кількість українських депутатів дедалі меншала, а поляків зростала.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. Зростанню їхньої свідомості перешкоджали: куль­турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість влади до всякого плюра­лізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організа­цій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів. Крім того, національні прагнення інтелігенції в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві наштовхувалися на нерозуміння з боку основної маси населення, неосвіченого й апатичного.

Власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеликих містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною і значно поступалася російськомовній інтелігенції.

Цементуючою силою нації об’єктивно була українська мова. Як літера­турну, вивільнену від регіональних діалек­тизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофіла­ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності.

Рух українофілів набув поширення після смерті у 1855 р. архіконсервативного царя Миколи І. Вони утворювали громади, відкривали недільні школи, вивчали й пропагували українську історію та культуру.

Перша громада виникла у Петербурзі: в 1859 р. її заснували колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства, повернувшись після амністії із заслання.

Багато корисного на благо українського народу зробили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток «Українська громада», очолений В.Антоновичем (1834–1908). До гуртка входили М.Лисенко, Ф.Вовк, О.Русов, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, О.Чужбинський. Активністю відрізнялася також громада в Чернігові, котра видавала щотижневу газету «Чернігівський листок».

Діяльність громад, попри свою поміркованість, викликала підозри з боку влади. У 1862 р. були заарештовані й покарані багато їхніх членів, закриті недільні школи. Антиукраїнська кампанія завершилася таємним циркуляром 1863 р. міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою. Валуєвський указ дозволяв «малороссийским наречием» друкувати тільки художні твори. Українські наукові, релігійні, а особливо педагогічні публікації заборонялися.

Після цього погрому громадівський рух почав згасати. У 70-ті роки «старі» громадівці зберегли лише одну організацію – Київську. Її провідним ідеологом став М.Драгоманов (1841–1895). Громада виступала за перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Щоб обійти обмеження, накладені Валуєвським указом, українофіли встановили контакти з українцями Галичини й використовували їхню україномовну пресу для поширення поглядів, заборонених у Росії.

У самій же Галичині в цей час конкурували дві течії: москвофільство й народовство. Якщо серед москвофілів переважало духовенство, то поміж народовців більшість становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо. Москвофіли орієнтувалися на об’єднання всіх слов’янських народів під патронатом російського самодержавства. Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. В 1873 р. вони започаткували створення у Львові Літературного товариства ім. Т.Шевченка.

Минуло зовсім небагато часу як на українофілів впали нові підозри. Олександр ІІ у 1876 р., перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс, розпорядився: ліквідувати київську громаду, а її чільних діячів відправити у заслання, вчителів-українофілів замінити на росіян, вилучити зі шкільних бібліотек книжки, написані українською, заборонити видавати цією мовою книги та ввозити їх з-за кордону, користуватися нею в театрі й при викладанні будь-яких дисциплін в початкових школах.

Емський акт остаточно підірвав основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Про шкоду, завдану указом, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книги.

Розвиток промисловості. У 80-х ХІХ ст. промисловий переворот, в цілому, завершився. Втім він характеризувався нерівномірністю розвитку за різними регіонами й галузями господарства.

На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбасько-Криворізький район став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво, розвинулася й переробна промисловість, передусім цукрова. Південь (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губернії) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові. Загалом, потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров’я й Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів.

Значна кількість підприємств, що виникали, належали іноземцям – підприємцям з Франції, Бельгії, Англії та Німеччини, або акціонерним товариствам. Ініціативних підприємців, ділків, комерсантів, тобто головних суб’єктів капіталістичного розвитку місцевого походження бракувало.

Розвиток промисловості стрімко збільшував присутність на українських теренах неукраїнців. Місцевий люд, що не вмів працювати на промислових підприємствах, а бувало й взагалі боявся машин, здебільшого лишався на селі. Станом на 1897 р. тільки 5,5% українців мешкали у містах, тоді як рівень урбанізації росіян становив 38%, євреїв – майже 44%. Тож представники саме цих націй були найбільш причетні до індустріалізації, зростання міст і почали переважати в царинах суспільства, що активно модернізувалися.

Відтак українців ще більшою мірою, ніж доти, ототожнювали із від­сталим селом, дрібним сільськогосподарським виробництвом, яке у більшості районів не могло виборсатися зі стану економічного застою і ручної праці. Ті ж українці, котрі поповнювали склад пролетаріату, швидко потрапляли під вплив російської ментальності.

Процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин на селі супро­воджувався масовим зубожінням і обезземеленням селянства. Майже 70% працездат­ного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Типовою картиною пореформеного життя стали юрби заробітчан на до­рогах. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських теренах. Таємні розпорядження властей прямо рекоменду­вали державні (казенні) землі на Україні «віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення... переселяти в інші частини Росії».

Нестерпний соціально-економічний гніт спричинив масову еміграцію українців у пошуках вільних земель для сільськогос­подарського обробітку. Найбільше заохочувалося урядом ос­воєння Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XІX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. У населенні Примор’я та Приамур’я їх частка сягнула майже 20%.

Зрушення в організації виробництва до кінця XІX ст. вивели Україну на провідні позиції, особливо в сільському господарстві. Тут збиралося 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи, а частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. Наростаюча індустріалізація перетворила Південь України на основну паливно-металургійну базу держави, що давала майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі. Національна буржуазія з часом зайняла провідні позиції в цукровій, винокурній, борошномельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості.

Зародження революційних рухів. У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося. Це спричинило до зростання серед дворянської та різночинської інтелігенції радикальних настроїв. Виникали різноманітні за поглядами революційні групи. При цьому національне питання турбувало революціонерів-народників мало.

В народництві існували 3 течії: пропагандистська, анархістська й змовницька. П.Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М.Бакунін та його послідовники вбачали свою місію у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П.Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму.

Народницькі угруповання існували в Києві (гурток «чайківців», 1872–1874; «Київська Комуна», 1873–1874), Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Революційний рух призвів до розколу в середовищі українофілів і зменшення їхніх лав: старші громадівці трималися традиційних для себе поглядів, тоді як молодші покоління вступали в контакти з революціонерами й поривали зв’язки з українським рухом.

На цьому тлі вигідно вирізнялася діяльність «Братства тарасівців», що виникло у 1891 р. з невеликої групи студентів Харківського університету. «Тарасівці» не збиралися наслідувати громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, політичною програмою – досягнення повної автономії і свободи в Україні. Гуртки братства діяли щонайменше в 10 містах, у тому числі в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі.

В Галичині народовці на той час заснували свою політичну організацію – Народну раду (1885). Згодом на основі їхніх організацій сформувалися 4 партії – Українська соціал-демократична та Національно-демократична (1899), Русько-українська радикальна (за спрямованістю – соціалістична, 1890) та Християнсько-суспільна партія (1896).

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства спричинило поширення ідеології марксизму. Перші такі гуртки почали працювати у промислових центрах України з кінця 1880-х рр. За зразком створеного В.Ульяновим (Леніним) у 1895 р. санкт-петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», з 1897 р. аналогічні соціал-демократичні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Листівки й прокламації, поширювані ними на підприємствах, закликали робітників боротися за свої права.

Створення Росій­сь­кої соціал-демократичної робітничої партії проголосив І з’їзд соціал-демократичних організацій Росії, що відбувся 1898 р. у Мінську. На ньому 6 організацій представляли 9 делегатів (4 – з України). Влада вдалася до репресій, зокрема 142 члени Київського комітету РСДРП були заарештовані.

Після того, як у 1900 р. В.Ленін налагодив за кордоном випуск загальноросійської газети «Искра», у багатьох містах, у тому числі Харкові, Києві, Полтаві, з’явилися іскрівські групи.

У липні–серпні 1903 р. у Брюсселі і Лондоні відбувся ІІ з’їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра» щодо необхідності встановлення диктатури пролетаріату і побудови партії на засадах «демократичного централізму» (що означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву).

Незгодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», представники єврейської партії «Бунд») залишили з’їзд. Невдовзі й самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м’яких». Прибічники Леніна вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує в своїх лавах залізну дисципліну і постійно очищується від інакомислячих, може стати ефективним інструментом боротьби з царизмом. Натомість «м’яким» іскрівцям (лідер – Ю.Мартов), була до вподоби демократична побудова європейських партій парламентського типу.

Вибори центральних органів партії закріпили перемогу переважаючих чисельно ленінців – більшовиків. «М’яких» іскрівців з цього часу почали називати меншовиками.

У місцевих організаціях РСДРП більшовицька фракція домінувала в Катеринославському, Миколаївському та Одеському комітетах. Навпаки, у Харківському і Київському, а також у Союзі гірничозаводських робітників було більше меншовиків.

Під кінець XІX ст. багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало місцевих соціалістів зро­зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм лишатиметься су­спільним рухом зі слабким місцевим корінням.

У січні 1900 р., виникла політична сила, яка планувала поєднати боротьбу за національні права з соціальною революцією. Революційну українську партію заснували у Харкові Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Мартос та інші. До 1902 р. кредо партії виражала написана колишнім активним членом «Братства тарасівців» адвокатом М.Міхновським (1873–1924) брошура «Самостійна Україна»: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». РУП мала місцеві організації – вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові, проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку діяльність, розраховану передусім на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників.

Поступово у партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Значній частині рупівців не подобалися категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання. Не знаходячи підтримки у більшості членів РУП, М.Міхновський у 1902 р. засновує Українську народну партію, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став вчений-соціолог М.Порш. Тоді ж відкололася група на чолі з Б.Ярошевським, що проголосила себе Українською соціалістичною партією.

Інша частина, керівне ядро якої утворили письменник В.Винниченко (1880–1951), журналіст С.Петлюра (1879–1926) і М.Порш, у грудні 1904 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Програма УСДРП не містила положення про диктатуру пролетаріату і за змістом більше нагадувала програму німецької соціал-демократії, ніж російської. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізацію земель). Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату.

У січні 1905 р. ще одна частина діячів партії на чолі з М.Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку, котра досить швидко приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Активні контакти спілчани підтримували з бундівцями – членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі й Росії» (скорочено – Бунд, що в перекладі з єврейської означає «союз»).

Взагалі представники єврейського народу відрізнялися значною політичною активністю. Крім марксистського Бунду, їх ідейно згуртовували націонал-сіоністи. Оскільки євреї, як і українці, намагалися вибороти собі культурну автономію, в багатьох питаннях вони надавали сприяння українському руху. Зокрема, рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму В.Жаботинський з Одеси.

Виникали й інші українські партії. Так, у 1904 р. з ініціативи Є.Чикаленка (1861–1929) утворилася Українська демократична партія. Її розкол спричинив появу Української радикальної партії на чолі з письменниками Б.Грінченком (1863–1910) та С.Єфремовим (1876–1939). Обидві партії – невеликі за складом – стояли на ліберальних позиціях. Після подолання розбіжностей, в 1905 р., вони об’єднались в Українську демократично-радикальну партію.

Взагалі ж, брутальний тиск з боку владних інституцій як Російської, так і Австро-Угорської імперій, цементував у політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої державної влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей. Перша анархістська група в Україні виникла в 1903 р. у м. Ніжині Чернігівської губернії. В наступному році з’явилося ще кілька таких груп (Одеса, Житомир тощо).

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину та Буковину в перші роки XX ст., незмінно вражали досягнення їхніх західних співвітчизників. Крім партій, тут діяли національні парламентські представництва, наукові товариства, мережа культурницьких організацій («Просвіта»), школи, кооперативи, видавалися газети й книги. Національна інте­лігенція працювала в тісному контакті з селянством.

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини в 1894 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру історії України. Її посів прибулий з Києва 28-річний історик М.Грушевський (1866–1934). Активно включившись у політичне життя, він разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером національного руху та символом його єднання обабіч австро-російського кордону.

З приїздом Грушевського до Львова у вітчизняній історичній науці відкрилась нова ера. Багатотомна монументальна праця М.Грушевського «Історія України–Руси» – найвидатніший твір української наукової історіографії – дав історичне обґрунтування української державності й справив визначний вплив на державницьке виховання цілих поколінь.

Під керівництвом М.Грушевського (з 1897 по 1913 рр.) фактично на неофіційну всеукраїнську академію наук перетворилося Наукове товариство ім. Т.Шевченка, засноване у Львові в 1892 р. В історико-філософській секції НТШ працювали, крім нього, І.Крип’якевич, С.Томашівський, М.Кордуба, у філологічній – І.Франко, М.Сумцов, О. та Ф.Колесси, С.Єфремов, А.Кримський, у математично-природничій – В.Левицький, І.Пулюй, С.Рудницький, І.Раковський та багато ін. Значним внеском у світову науку стали 319 томів праць, виданих НТШ до 1914 р. Національна орієнтація кращих учених працювала на «українську ідею», сприяла формуванню національної свідомості, утвердженню українського народу як рівноправного члена співтовариства східнослов’янських народів.

Втім західноукраїнські землі так і не змогли виборсатися з катастрофічної бідності. На рубежі віків тут налічувалося майже 80% бідняцьких селянських господарств. Більшість промислових підприємств залишалися дрібними, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. Шукаючи виходу, селяни масово виїздили за кордон – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо.

Буремний початок XX ст. Соціальне напруження в аграрному секторі Російської імперії зростало. Не кращими були умови і в робітників. Низька заробітна плата, жахливі умови праці (тільки офіційно робочий день тривав майже 11 годин на добу), погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас. Вибух народного гніву назрівав.

Навесні 1902 р. селянські заворушення у Полтавській і Харківській губерніях переросли у повстання, спрямовані проти поміщиків і місцевої адміністрації. Водночас із загальноросійськими партіями організовувала й спрямовувала селянський рух, в якому взяло участь понад 150 тис. осіб, Революційна українська партія.

Значним був вплив на селян, виниклої у 1902 р., Партії соціалістів-революціонерів (есерів), члени якої надавали велике значення методам індивідуального терору проти представників влади. Ідеологія есерів являла собою суміш народницьких принципів із марксистськими ідеями.

Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку. Ще дужче позиції царизму підірвала поразка в російсько-японській війні 1904–1905 рр.

Початок першій російській революції поклав розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. Він викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших губерніях. Відтоді робітничий та селянський рухи набули загрозливого для влади розмаху. По всій Росії почали формуватися численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, залізничників, селян тощо, які об’єдналися у Союз Союзів. Активізувався земський рух.

Поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів засвідчили повстання на панцернику «Потьомкін» (у червні), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П.Шмідта (в листопаді) та деякі інші.

17 жовтня 1905 р. Всеросійський загальний політичний страйк змусив царя Миколу ІІ підписати маніфест, що дарував народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Скликалась законодавча Державна Дума. Все це сприяло піднесенню громадсько-політичного життя. Скасування заборони на українське друковане слово привело до появи легальної національної преси. В багатьох містах з’явилися осередки культурно-освітньої організації «Просвіта».

У жовтні–грудні 1905 р. в 13 містах України, зокрема в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, шахтарських містах Донбасу, з’явилися нові політичні організації – Ради робітничих депутатів. Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок.

У 1905–1906 рр. розгорнули свою діяльність ліберальні партії – конституційно-демократична Партія народної свободи, «Союз 17 Октября», а також монархічні й чорносотенні – «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей».

В ході революції виразніше окреслилися позиції, методи боротьби й масштаби впливу на маси різних партій. Так, РСДРП, Партія народної свободи, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах Центральної та Східної України, а також на Півдні. Есери, як і монархічні організації, мали значний вплив у сільській місцевості. РСДРП у період свого найбільшого впливу, навесні 1907 р., налічувало на Україні понад 18 тис. членів, есери – до 10 тис. Партія народної свободи і октябристи мали у своїх лавах по 7–8 тис. членів, тоді як у монархічних організаціях перебувало понад 200 тис. осіб, що становило 50% їх загальноросійської кількості.

Революційні події дали поштовх до поширення анархізму серед різних верств українського суспільства. Головними центрами цього руху стали Катеринослав та Одеса.

Впродовж 1906–1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав і охопив до 70% повітів українських губерній. Серед революціонерів у цей час поширилися терористичні форми боротьби – всього по імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб.

Царський уряд, підштовхуваний масовим селянським рухом, змушений був зайнятися про­блемами села. Новопризначений прем’єр-міністр П.Столипін (1862–1911) протягом 1906–1910 рр. почав запровад­жувати нову аграрну реформу. З метою піднесення продуктивності сільського вироб­ництва передбачалося створення на селі значного прошарку заможних селян.

Сільська община позбавлялася монополії щодо перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу сво­го земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об’єднання земельних угідь, належних їм у різних місцях, в одне рівноцінне – «відруб», а то й взагалі виселитися за межі села і заснувати окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» для облаштування грошові кредити.

В Україні, де вже було чимало заможних селян (найбільше – на Правобережжі й Півдні), реформа мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби ви­селилися 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину їх загальної кількості. Активно розвивались ринкові відносини на селі. Зростанню товарності сільського гос­подарства сприяло й ширше застосування машин і добрив.

На основі системи заходів, пере­дбачених аграрною реформою, протягом 1906–1912 рр. до Сибіру пере­селився майже 1 млн. українських селян. Проте, не маючи достатнього капіталу для обзаведення гос­подарством на нових місцях, багато з них і там змушені були орендувати землю або наймитувати у місцевих заможних землевласників. Через постійні ма­теріальні нестатки, хронічні голодування, незвичайні кліматичні умови, брак кваліфікованої медичної до­помоги смертність пе­реселенців сягала 30–40%. Майже четверта частина їх змушена була повернутися в Україну.

Важливою подією стали вибори до Державної Думи навесні 1906 р., щоправда майже всі ліві партії бойкотували їх. Загалом від України було обрано 102 депутати (за партійною ознакою з них 38 були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 – трудовиками, так називалась парламентська фракція, що об’єднувала, в основному, безпартійних селян). 45 депутатів об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І.Шрага. Політичною платформою громади стала вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити відомий історик, політичний і громадський діяч М.Грушевський, проте 8 липня 1906 р. Дума була розпущена.

Вибори до ІІ Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них взяли участь усі вітчизняні політичні сили. Серед 102 депутатів Україну представляли 40 трудовиків, 34 члени правих партій, 11 кадетів, 11 соціал-демократів (6 представників «Спілки», 3 меншовики, 1 більшовик, 1 член УСДРП). Українська громада складалася з 47 депутатів, з переважанням представників лівих партій. Основні вимоги залишилися незмінними: автономія краю, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., ІІ Дума також була розпущена.

До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство позбулося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи.

Після падіння революційного піднесення, у 1907–1909 рр. царизм розгорнув репресії. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися переслідування українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Комітет у справах друку заборонив вживати в друкованих виданнях терміни «Україна», «український народ». Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

Український визвольний рух опинився в складному становищі. У вересні 1908 р. відбулося створення міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців. Активними діячами ТУП були М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням Товариство вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви.

Утиски з боку царату продовжувалися й надалі. В 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. У Державній Думі розгорнулася гостра дискусія з українського питання, що справило велике враження на суспільство. Незважаючи на загрозу репресій, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

Перша світова війна і Україна. Війна спалахнула у липні 1914 р. як наслідок протистояння двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія). Поступово в її орбіту втягнулися 38 держав світу, 3/4 населення земної кулі.

Українські землі стали ареною найбільш кривавих битв на Східному фронті. Понад 3,5 млн. українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській змушені були воювати за чужі їм інтереси один проти одного.

На початку війни російські війська переможно зайняли більшу частину Галичини і майже всю Буковину. Відразу ж розпочалася насильницька русифікація регіону. Мережа українських шкіл і культурно-освітніх установ ліквідовувалась. Понад 12 тис. представників місцевої інтелігенції, в тому числі греко-католицький митрополит А.Шептицький, були депортовані до Сибіру.

Однак контрнаступ австро-угорських і німецьких військ змусив до осені 1915 р. Росію залишити Буковину й більшу частину Галичини. Навесні 1916 р. унаслідок Брусиловського прориву російська армія знову підійшла до карпатських перевалів. Далі війна набула позиційного характеру.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К.Левицький (1859–1941). Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали легіон Українських січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту.

Тоді ж з ініціативи емігрантів зі Східної України Д.Донцова (1883–1973), В.Дорошенка, О.Скоропис-Йолтуховського, М.Меленевського та інших у Відні постав Союз визволення України. Його політична програма передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В.Винниченка зайняла антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!»

Висновки до теми. Стрижнем політики російського царату в Україні було намагання ліквідувати прояви національної самобутності, назавжди зламати волелюбний дух її народу, уніфікувати, згідно з власним зразком, адміністративно-територіальну, політичну та економічну системи. Супроводжувалось це хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали крі­паками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. Щоправда соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для колоніза­ції родючих земель Причорномор’я, відібраних у запорожців і кримських та­тар.

На Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціаль­но-економічне гноблення поглиб­лювалося релігійною дискримінацією, у 1768 р. українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. За сприяння російської царської влади Коліївщина зазнала поразки. З другої половини XVІІІ ст. західноукраїнські землі перетворилися на нужденну окраїну Австрійської імперії.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у Наддніпрянщині розгорнувся процес національно-культурного відродження. Крім появи досліджень історичного та народознавчого характеру, він знайшов втілення у відновленні й розширенні сфери вжитку української мови, насамперед у середовищі місцевої еліти. Окрім того, найбільш прогресивних представників останньої не могло не стурбувати наростаюче відставання Російської імперії від більш розвинутих країн Заходу. Це знайшло вияв в утворенні низки таємних організації. Однак змовницький етап боротьби з царизмом успіху не мав, а культурницька діяльність могла увінчатися вагомими досягненнями тільки у віддаленій перспективі.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Активно пропагувала демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення новопостала українська література (насамперед завдяки такому титану духа, яким був Т.Шевченко).

Соціально-економічне становище, що об’єктивно погіршувалося, спротив населення, хай і не досить масовий та організований, змушували владу впроваджувати певні зміни в суспільстві. В цьому Австрійська імперія значно випереджала Російську. Реформи середини XІX ст., особливо скасування кріпацтва, сприяли багатьом суспільним змінам, дали суттєвий поштовх розвиткові капіталістичних відносин, модернізації промисловості, однак докорінних проблем не розв’язували.

Австрійські конституції 1848 й 1867 рр. викликали піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційне зростання. В Галичині українці дістали можливості різнобічної легальної діяль­ності, яких не мали в Росії. Відтак розгорнувся процес національної інтеграції: східні та західні українці стали виявляти посилений взаємний інтерес.

Тим часом у Російській імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від малоземелля та грабіжницьких викупних платежів, робітників не влаштовували жахливі умови праці та мізерна зарплатня, молода буржуазія прагнула політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва, інтелігенція бажала здобуття громадянських прав і свобод. Народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу.

Різне бачення майбутнього розвитку та шляхів його досягнення привело до оформлення політичних течій народників, соціал-демократів, лібералів (які були складовими загальноросійського руху), а також українського національного руху. На початку XX ст. в останньому абсолютно переважали ліві національно-соціалістичні сили. Українські ліберали та консерватори орієнтувалися на загальноросійські партії відповідного спрямування.

Різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні, призвело у 1905 р. до вибуху народного незадоволення – першої російської революції. Відвоювавши на деякий час певні громадянські права і свободи, революція завершилася поразкою. З 1907 р. почався широкомасштабний наступ реакції.

Існуючі суперечності з сусідніми державами зумовили втягнення обох імперій у 1914 р. у Першу світову війну. Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем стимулювали посилення жорстокості обох правлячих режимів.

***

Ключові терміни та поняття: анархізм; більшовики; Бунд; Валуєвський указ; «відруби»; вільні громади; громадівський рух; громади; громадянські свободи; Державна Дума; диктатура пролетаріату; Емський акт; есери; земства; кадети; куркулі; лібералізм; меншовики; міська дума; міська управа; москвофільство; народництво; народовство; політична партія; промисловий переворот; профспілки; Ради робітничих депутатів; РСДРП; РУП; терор; трудовики; ТУП; українофільство; УНП; фракція; хутір.

Основні дати та події: 1848 р. – введення конституційного правління в Австрії; 1848–1853 рр. – скасування кріпацтва на західноукраїнських землях; 1853–1856 рр. – Кримська війна; 1861 р. – скасування кріпацтва в Російській імперії; 1860 р. – «Українська громада» В.Антоновича; 1863 р. – Валуєвський указ; 1872–1874 рр. – гурток «чайківців» у Києві; 1873–1874 рр. – «Київська комуна»; 1876 р. – Емський акт; 1885 р. – створення Народної Ради; 1891 р. – заснування «Братства тарасівців»; 1892 р. – у Львові створене Наукове товариство ім. Тараса Шевченка; 1898 р. – створення РСДРП; 1900 р. – заснування РУП; 1902 р. – масові селянські повстання у Полтавській і Харківській губерніях; 1903 р. – масові страйки робітників; 1905–1907 рр. – І революція в Росії; 1906–1910 рр. – Столипінська аграрна реформа; 1908 р. – створення ТУП; 1914 р. – початок І світової війни; серпень 1914 р. – заснування у Львові Головної Української Ради.

Імена: Антонович Володимир; Антонович Дмитро; Бакунін Михайло; Валуєв Петро; Винниченко Володимир; Вовк Федір; Грінченко Борис; Грушевський Михайло; Донцов Дмитро; Дорошенко Володимир; Драгоманов Михайло; Жаботинський Володимир; Єфремов Сергій; Кримський Агатангел; Крип’якевич Іван; Лавров Петро; Левицький Кость; Ленін (Ульянов) Володимир; Лисенко Микола; Мартов Юлій; Мартос Борис; Мацієвич Левко; Меленевський Маркіян; Міхновський Микола; Нечуй-Левицький Іван; Петлюра Симон; Порш Микола; Пулюй Іван; Рудницький Степан; Русов Михайло; Русов Олександр; Скоропис-Йолтуховський Олександр; Старицька-Черняхівська Людмила; Старицький Михайло; Столипін Петро; Сумцов Микола; Ткачов Петро; Томашівський Стефан; Франко Іван; Чикаленко Євген; Чужбинський Олександр; Шептицький Андрій; Шмідт Петро; Шраг Ілля.

Перевірте себе: В чому полягала суть селянської реформи 1861 р.? Столипінської аграрної реформи? Які вимоги висували депутати-українці в австрійському парламенті? Чим характеризувався громадівський рух? Чим різняться поняття «народництво» і «народовство»? Про що йшлося у Валуєвському указі? В Емському акті? Яку політичну мету ставили члени «Братства тарасівців»?

Поміркуйте: Визначте особливості промислового перевороту на українських землях.

Вивчіть самостійно: Столипінська аграрна політика і її наслідки на Україні. Державна Дума Росії 1906–1916 рр. і українці в ній.

Обговоримо на семінарі: Формування партії есерів та анархістських організацій. Створення соціал-демократичних організацій на Україні і їх роль в організації І та ІІ з’їздів РСДРП. Більшовизм і меншовизм. Створення РУП, її еволюція і розпад. Партія кадетів.

Рекомендована література:

v Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863–1914. – К., 1998.

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

v Касьянов Г. Українська інтеліґенція на рубежі XIX–XX століть: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.

v Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Шип Н. Интеллигенция на Украине (XIX ст.): Историко-социологический очерк. – К., 1991.

Допоміжна література:

v Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991.

v Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій. – К., 1992.

v Болдрин О. Перша спроба організації української політичної партії // Український історичний журнал. – 1995. – № 6.

v Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість // Вітчизна. – 1988. – № 6. – С. 172–177.

v Доморослий В. Українська громада в ІІ Державній Думі // Віче. – 1998. – № 4.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 203–243.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 21–23

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 20–25.

v Курас І., Турченко Ф., Геращенко Т. М.І.Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. – 1992. – №№ 9–11.

v Міхновський М. Самостійна Україна. – К. – Львів, 1991.

v Присяжнюк Ю.П., Горенко Л.М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. – 1905 р.) // Український історичний журнал. – 2000. – № 5.

v Старинець О. Виникнення організацій конституційно-демократичної партії (партії народної свободи) в Україні (жовтень 1905 – лютий 1906) // Український історичний журнал. – 1995. – № 6.

v Сторінки політичної історії України. – К., 1990. – С. 44–63, 66–105, 357–364, 462–470, 488–495, 559–568.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990. – С. 40–46, 51–54, 57–60, 103–117, 120–123.

v Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. – 1990. – № 3.

v Шморгун П.М. З історії соціал-демократичних організацій України напередодні і в період першої російської революції (1903–1907 рр.): новий підхід // Український історичний журнал. – 1990. – № 2.

v Янишин Б.І. Народовці на рубежі 70-80-х рр. ХІХ ст. у контексті політичної культури галицьких українців // Український історичний журнал. – 2001. – № 6.