Гетьманство Павла Скоропадського

Вступ до теми. Кривава виснажлива війна, розпочата 1914 р., викликала повсюдне зростання масового невдоволення в Російській імперії. Чимало страйків і заворушень проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Подібні настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Внаслідок прорахунків уряду, корумпованості й неефективності влади посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, катастрофічно знижувався життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

На початку 1917 р. історія імператорської Росії завершилася. Під натиском масового страйкового руху 27 лютого (за старим стилем) цар Микола ІІ зрікся трону, самодержавство впало, Лютнева революція перемогла. Влада зосередилася в руках ліберальних кіл Дер­жавної Думи, члени якої сформували Тимчасовий уряд. Фактично в країні встановився республіканський лад.

На місцях Тимчасовий уряд спирався на торгово-промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію, переважно кадетської орієнтації. А впроваджували його політику спеціально призначені губернські й повітові комісари. Широка демократизація суспільства сприяла на перших порах популярності нового уряду. Однак нездатність піти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів спричинила прогресуюче падіння його впливовості. У центрі й на місцях виникали альтернативні органи влади – Ради депутатів.

Боротьба Центральної Ради за автономію України. Після Лютневої революції в Україні виникли можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення громадських організацій. В першій декаді берез­ня були створені ради робітничих і солдатських депу­татів, але тут вони не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

3 (16 за н. ст.) бе­резня на зборах Товариства українських по­ступовців за участю понад 100 пред­став­ників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Вибори її керівництва від­бу­ли­ся 7 березня за принципом представництва всіх українських ор­ганізацій. Головою обрали М.Гру­ше­всь­­кого, який на той час ще не повернувся з Сибіру, де добував заслання.

Спершу Центральна Рада відігравала роль лише київської міської організації. Не відразу вона сформулювала політичні засади своєї діяльності, хоча й закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду права пуб­лічного використання ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах.

На час повернення Грушев­сь­кого Рада поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Він вирішив зла­мати цей статус-кво, чому посприяло прове­дення 19 березня української маніфестації. Сто­ти­ся­ч­на колона під синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці Києва. Віче, що за­вершило захід, підтримало вимоги автономії України. Для ви­значення основних по­лі­ти­чних гасел наприкінці березня – в першій половині квітня М.Гру­шевсь­кий виступив з низ­кою публікацій, де зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. На них була продемонст­рована одностайність вимоги національ­но-терито­ріаль­ної автономії, а також при­хильність до ідей соціалізму.

Такою була й позиція делегатів Конгресу, що відкрився 6 квітня у Києві за уча­сті дев’ятисот представників різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, в тому числі з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Мо­скви, Петрограда. Конгрес обрав новий склад Ради зі 118 осіб, підтвердив повноваження М.Гру­шев­сь­кого як голови УЦР і призначив двох його заступників – В.Вин­ни­чен­ка та С.Єфремова.

УЦР здобула право кооптувати нових членів. В серпні її роз­рахун­ковий склад становив 798 мандатів. Повний склад ЦР збирався на загальні збори – Велику раду. Між ними діяв Комітет Цен­тральної Ради, невдовзі реорганізований в Малу раду, яка формувала політику ЦР, виступала із законодавчими ініціативами. Обидві ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою була фракція українських есерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал); українські соціал-демо­крати (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) кількісно поступалися їй, але до січня 1918 р. відігравали у Раді провідну роль. Значний вплив мала також фракція партії соціалістів-федералістів (Дмитро Дорошенко, С.Єфремов).

5–8 травня відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою і взяв курс на українізацію решти військових частин.

До цього з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Отримавши впевненість у своїх силах, до Петрограда прибула повноважна представницька делегація України на чолі з заступни­ками голови Ради. Основна мета візиту полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд офіційно схвалив автономію України у складі Росії (подібні переговори велися і з Петроградською Радою).

Проте цього не сталося. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив у наданні автономії, що викликало вибух політичних пристрастей. ЦР критикувалась за нерішучість. Поширювались вимоги самочинно проголосити автономію. Чет­верті загальні збори ЦР зобов’язали її підготувати відповідний універсал (державний документ у формі звернення до населення).

І Універсал був оприлюднений 10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Проголошення автономії України викликало друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Документ визначив Центральну Раду найвищим органом держави. Закони в Україні мали право схвалювати лише Українські Установчі Збори.

15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В.Вин­ниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С.Петлюра, з земельних справ – Б.Мартос, із міжнаціональних – С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.

29 червня до Києва прибули міністри Тимчасо­вого уряду – Олександр Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії Ук­раїни, одначе просив залишити її остаточне санкціону­вання Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що прий­маючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.

Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.

2 липня з Петрограда надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Уні­версал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.

Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-мініст­ром О.Ке­ренським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.

На початку серпня В.Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затверд­ження складу Генерального секретаріату Тимчасо­­вим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія кате­горично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секре­таріат на місце­вий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні теле­грам з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.

Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.

Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л.Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В.Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не ма­ли. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г.П’ятаков, В.Затонський.

Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які ста­новлять лише її частину.

Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Кра­йо­вим комітетом, а більшови­ки заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехосло­ваків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.

29 жовт­ня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Нас­тупного дня М.Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складо­вої частини федеративної Російської дер­жави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катери­но­с­лавську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Вороне­зьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючо­го КВО підполковника Пав­ленка. Того самого дня припинився страйк робітників Ки­єва. Значна частина червоног­вардійців міста перейшла до загонів вільного козац­тва, відданого українській владі.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української На­родної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, на­ці­оналі­зацію землі, запровад­же­ння 8-го­дин­ного робочого дня, встановлення дер­жа­в­но­го контролю над ви­ро­б­ни­ц­т­вом, розширення місцевого самоврядуван­ня, за­без­пе­чен­ня свободи слова, друку, віри, зіб­рань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у бороть­бі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд предс­та­вників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловив­ши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний сек­ретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.

Більшовицький наступ на Україну. Перші ешелони більшовицьких військ прибули до Харкова, що став їхнім форпостом, 9 грудня. Туди ж приїхала й група делегатів, що залишили київський з’їзд рад. На нашвидкуруч інсценізованому альтернативному з’їзді, 200 делегатів якого представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих, було проголошене встановлення радянської влади, обрано Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив урядовий орган – Народний сек­ретаріат. Прізвища його членів були невідомими Україні. Навіть Харківські більшовицький комітет і рада робітни­чих депутатів не бажали визнавати цього уряду.

ЦВК оголосив про по­валення Центральної Ради й Генерального секре­таріату, скасу­вав їхні розпо­рядження, поширивши на територію України постанови та декрети РНК, в тому числі про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підп­ри­ємств. Тим часом червоні частини (30 тис. воїнів) повели наступ на Донбас, центр і південь України. Першим зазнав удару Ка­теринослав, де заздалегідь було підготовлено пов­стання робітників.

Українська влада вживала енергійні заходи для припинення аг­ре­сії. Було створено Особливий комітет оборони України. Засновувалася армія на заса­дах доб­ровільності та оплати. Нарешті відкинувши ідеї автономії та федералізму, Ма­ла рада 9 січня 1918 р. ухвалила ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР.

У ньому мовилося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам.

У відповідь проти ЦР спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи в Миколаєві та Одесі. 16 січня підняли повстання окремі частини Київського гарнізону і робітники заводу «Арсенал». Того ж дня неподалік станції Крути, обороняючи Київ від наступу переважаючих більшовицьких сил, 420 студентів, гімна­зистів і юнкерів прийняли нерівний бій і, в більшості своїй, полягли. Іншої сили Центральна Рада на цьому важливому напрямі виставити не спромоглася.

Війська УНР придушили повстан­ня в Києві, однак наступ більшовиків продов­жився. 25 січня члени Малої ради й Ради народ­них міністрів (таку назву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення ІV Універсалу) зали­шили Київ. Врятувати УЦР могла ли­ше допомога країн Четверного союзу.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат ого­лосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн ще 11 грудня 1917 р. Розуміючи, що присутність українців – це додатковий важіль впливу, делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на їхню участь у пе­реговорах.

Робота мирної конференції розпочалася 28 грудня (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському. Нечи­сленна українська делегація завзято захищала національні інтереси й зажадала забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Ук­раїні». Це викликало різке за­перечення австрійської делегації.

На останній, найдраматичніший етап переговорів росіяни привезли представників харківського Народного секре­таріату й намагалися подати ситуацію так, ніби вла­ди Центральної Ради в Україні вже не існує, а пов­ноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Ці інсинуації українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четвер­ного союзу.

Австро-Угорщина, знемагаючи під тягарем воєнних, особливо продовольчих про­блем, погодилася укласти таємну угоду про створення в Галичині й Буковині окремого автономного коронного краю. Зрештою представники країн Чет­верного союзу і УНР підписали досить справедливий мирний договір. Кор­дони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія. Сторони відмовляли­ся від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогоспо­дарських та промислових товарів, зобов’язалися відновити взаємні економічні відносини.

Проте на той час ЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. Рада на­родних міністрів підписала заклики до Ав­стро-Угорщини й Німеччини з проханням про допо­могу.

Західноукраїнська Народна Рес­публіка. Із завершенням Першої світової війни західноу­країнськими землями прокотилася хвиля повстання, що швидко переросла в оборонну війну проти військ новопосталих дер­жав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували раніше (пере­дусім Румунії). Осо­бливої гостроти набула збройна боротьба у Прикар­патті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її цен­тру – Львова.

18 жовтня 1918 р. парламентарі, єпископи, лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібра­лися у Львові, проголосили створення Української Національної Ради – вищого органу західноукраїнських зе­мель. Однак австрійський уряд, відмовившись від обіцяного виділення української частини Га­личини, підтримав поль­ську Ліквідаційну комісію, що претендувала на весь регіон. Польське командування готувалося пе­ребрати владу від австро-уго­рського намісника. Та в ніч на 1 листопада у Львові встановилася українська вла­да. Справу організував Військовий комітет, створений офіцерами-укра­їн­цями австрійської армії та представ­никами січових стрільців. Зміна влади проходило без­кровно й в інших міс­цево­стях Східної Галичини. Того самого дня Українська Національна Рада проголосила створення націо­нальної держа­ви. Її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: Західноукраїнська Народна Рес­публіка.

Ліквідаційна комісія звернулася по допомогу до урядів Антанти і США. При цьо­му польська влада намагалася всіляко очорнити український визвольний рух та його державницькі цілі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками.

Почалися запеклі бої. Польсь­ка сторона при підтримці угорських частин здобувала чимдалі відчутнішу перевагу.

Відновлення влади УНР. Перший період радянської влади в Україні пов’язаний з масовим терором. Лише в Києві війська під ко­мандуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова знищили до 5 тис. жителів. Внаслідок неефективного управління знизи­лася продуктивність сотень націоналізованих заводів і шахт, зросло безробіття. Взимку 1918 р. зазнала розгрому вели­ка сільськогосподарська власність. Відповідно до декрету про землю, селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння. Країна по­чала розпадатися на окремі частини. Зокрема були проголошені Одеська та Донецько-Криво­різь­ка радянські республіки.

На початку лютого на тери­торію України вступили німецькі й австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. Вони поступово просувалися на схід і південь країни, не зустрічаючи значного опору радянських військ. В авангардах чужоземних підрозділів ішли нечисленні українські військові частини, за німецьким даними, вони налічували лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів».

Радянський уряд перебував у Києві три тижні, оскільки не спромігся ор­га­ні­зу­ва­ти оборону. Пе­ред 25 тис. червоних бійців стояло завда­н­ня не стільки воювати, скільки забезпечити вивіз ма­теріальних цінностей. До кінця квітня вся територія Ук­раїни опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. Рада народних міністрів й Центральна Рада повернулися до Києва. Зустрічали їх досить стримано. На­селення, переживши страхіття більшовицької оку­пації, не знало, чого чекати від німців і австрійців – вчорашніх ворогів.

Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В.Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради.

В січні Центральна Рада прийняла земельний закон, в основу якого поклала принцип соціалізації землі. Він не стабілізував ситуацію, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого – настроював проти влади як великих землевласників-поміщиків, так і заможних селян. Село потонуло в анархії перерозподілу. Невдоволені були й німці, адже за­безпечення їх ук­раїнським хлібом ставало проблематичним.

Гетьманат П.Скоропадського. Наприкінці березня в Лубнах з ініціативи Української демократично-хлі­бо­роб­сь­кої партії відбувся з’їзд хлібо­робів. Висунувши вимогу віднови­ти приватну власність на землю, встановити гаран­тований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з’їзд зажадав по­повнити Центральну Раду представниками хліборобів-демократів. До Києва виїхали 200 учасників з’їзду для консультацій з керівництвом УЦР. Але їхня зустріч не привела до порозуміння.

З конфлікту скористався П.Скоропадський (1873–1945) – нащадок давнього гетьманського ро­ду, в минулому генерал-лейтенант царської армії, а з 1917 р. активний провідник ук­ра­їнізації армії та керівник вільного козацтва. Навесні він розгорнув бурхливу діяльність, зокрема створив політичну організацію «Ук­раїнська народна громада», уві­й­шов в контакт з демократично-хліборобською партією і «Союзом земельних власників».

Окупаційне командування, не отримуючи від УНР обіця­ної підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною, почало втручатися у її внутрішні справи. Так, го­ловнокомандуючий німецькими військами в Ук­раїні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти. Мала рада відповіла ре­золюцією, в якій зазначалося, що втручання в соціально-політичне та економічне життя України є неприпустимим.

Німці, як і П.Скоропадський, хотіли мати в Україні тверду владу. Сторони поро­зумілися, й імператор Вільгельм ІІ дав на те згоду. Фельдмаршал Айхгорн подбав, щоб переворот не викликав ускладнень. Його наказом було запроваджено німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заареш­товано кількох членів уряду УНР. День 29 квітня 1918 р. став останнім для Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки проголошеного на з’їзді зе­мельних власників гетьмана. При цьому ЦР встигла ухвалити Конституцію УНР, якою гарантувала широкі громадянські свободи й особ­ливі права національним меншинам. Ук­раїна проголошувалась суверенною, демократич­ною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову.

30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. П.Скоропадський оприлюднив два програмних документи – «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністри та їхні заступники звільнялися з роботи. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити Сейм. А доти законодавчу і виконавчу владу брав у свої руки гетьман. У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям.

Характерною рисою кадрової політики П.Скоропадського було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників.

Енергійними діями нової влади були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату стало наполегливе національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Поділь­сь­кому постали національні університети. Почали працювати Українська Академія Наук (перший президент – В.Вернадський, 1863–1945), національний архів, національна бібліотека.

Жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Контакти з державами Центрального блоку залишилися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. Був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Дислокація українських консульських установ поширилася на 22 країни та окремі регіони. Дипломатичні зносини встановилися з 12 країнами Європи.

Однак сподівання П.Ско­ро­пад­сь­ко­го, що йому вдасться забезпечити участь всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. До влади на місцях прийшли консервативні сили, значною мірою зрусифіковані: поміщики, старі земські діячі, військові. Тож режим гетьмана мав порівняно вузьку соціальну базу.

Демократичні сили об’єдналися в опозицію: з травня почав діяти Український національно-державний союз, перейменований у серпні на Український національний союз. У відповідь владою були заборо­не­ні з’їзди кількох партій, зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, решта підлягала цензурі. Хвиля арештів і репресій зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Обме­жувались політичні свободи та функції профспілок. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. Посилились пе­ре­с­лі­ду­ван­ня за страйки робітників, незадоволених збільшенням тривалості робочого дня до 12 годин. Покарання за страйк передбачало великі штрафи, ув’язнення до 2 років. Проти робітників використовувались окупаційні війська.

На селі розпочався ма­совий рух за відшкодування завданих поміщицьким гос­по­дарствам збитків. Поміщики створювали власні каральні загони, або діяли за до­по­могою окупаційних військ. Спеціальний циркуляр зобов’язував населення негайно по­вернути власникам усе відібра­не у них рухоме майно. Захищав права власників і за­тверджений геть­маном закон про право на врожай 1918 р.

У червні в двох повітах Київщини ліві есери підняли пов­стання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У сере­дині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило землі Волинської губернії. У липні–серпні піднялася антигетьманська хвиля страйкового руху, зокрема припинили роботу майже 200 тис. залізничників.

Під тиском німців та австрійців П.Скоропадський оголосив, що найважливішими державними про­блемами є аграрна реформа й розвиток промисловості. 24 жовтня був сфор­мований новий склад уряду, до якого увійшли представники українських політичних партій. Здавалося, відкрито шлях до реальної консолідації суспільних сил, здійснення ефективних реформ.

Та не полишив своїх претензій щодо України Петроград. У липні в Росії було створено Комуністичну партію (більшовиків) Ук­раїни, на яку покладалося завдання відновлення ра­дянської влади. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшо­вики зробили в серпні.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Поразка країн Четверного союзу, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавили їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. Німці й австрійці були змушені вивести половину експедиційних військ.

14 листопада П.Скоропадський несподівано оголосив зміну урядового курсу, заявивши, що Україні «першій належить виступити у справі утво­рення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії».

***

Ключові терміни та поняття: автономія; Всеукраїнський з’їзд Рад; Всеукраїнський Національний Конгрес; Генеральний секретаріат; гетьман; Західноукраїнська Народна Рес­публіка (ЗУНР); Лютнева революція; Мала Рада; маніфест; Народний секретаріат; Особливий комітет оборони України; Рада Народних Міністрів; Ради депутатів; Рада Народних Комісарів (Раднарком; РНК); Сейм; Тимчасовий уряд; універсал; установчі збори; Центральна Рада; Центральний Виконавчий комітет рад України (ЦВК).

Основні дати та події: 27 лютого 1917 р. – перемога Лютневої революції в Росії; 3 березня 1917 р. – створення Центральної Ради; 10 червня 1917 р. – І Універсал Центральної Ради; літо–осінь 1917 р. – загальноросійська криза; 3 липня 1917 р. – ІІ Уні­версал Центральної Ради; 24 жовтня 1917 р. – більшовицький переворот в Росії; 7 листопада 1917 р. – ІІІ Універсал Центральної Ради, проголошення УНР; 9 січня 1918 р. – ІV Універсал Центральної Ради, проголошення самостійності УНР; 16–25 січня 1918 р. – більшовицьке повстання в Києві; 29 квітня 1918 р. – ухвалення Конституції УНР, розпуск Центральної Ради, встановлення гетьманату П.Скоропадського; 18 жовтня 1918 р. – створення Української Національної Ради; 13 листопада 1918 р. – проголошення ЗУНР.

Імена: Винниченко Володимир; Вернадський Володимир; Грушевський Михайло; Дорошенко Дмитро; Єфремов Сергій; Затонський Володимир; Керенський Олександр; Ковалевський Микола; Корнілов Лавр; Мартос Борис; Муравйов Михайло; Петлюра Симон; Порш Микола; П’ятаков Георгій; Скоропадський Павло; Христюк Павло; Шаповал Микита.

Перевірте себе: Які події в Росії передували утворенню Української Центральної Ради? Проголошенню УНР? Коли влада в Росії перейшла до рук більшовиків? Коли вперше більшовики прийшли до влади на Україні? Як називалися більшовицькі органи влади? Які функції виконували Мала Рада, Генеральний секретаріат, Рада Народних Міністрів? Хто допоміг гетьману Скоропадському прийти до влади? Які політичні партії брали участь в революційних подіях 1917–1918 рр. в Україні?

Поміркуйте: Чому саме ІІІ Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку? Яких помилок припустилася в своїй діяльності Центральна Рада, що не дозволили їй утриматися при владі у 1918 році. Яка влада – Центральна Рада чи Гетьман – виявилась більш рішучою і корисною для України?

Вивчіть самостійно: Історичні обставини утворення УНР і УСРР, початку громадянської війни на Україні в 1917 р. Гетьманство П.Скоропадського в 1918 р.

Обговоримо на семінарі: Українська Центральна Рада в боротьбі за автономію України і політика Тимчасового уряду, загальноросійських партій та Рад.

Рекомендована література:

v Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997.

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

v Касьянов Г. Українська інтеліґенція на рубежі XIX–XX століть: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.

v Карр Е. Большевистская революция 1917–1923. – М., 1990.

v Конституційні акти України: 1917–1920. – К., 1992.

v Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. – К., 1995.

v Реєнт О. Українська революція. – К., 1996.

v Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К., 1999.

Допоміжна література:

v Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій. – К., 1992.

v Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1995. – №№ 2, 5.

v Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 3.

v Винниченко В. Відродження нації: У 3-х частинах / Репринтне видання. – К., 1990.

v Гамрецький Ю. До вивчення національно-визвольного руху в Україні в 1917 р. // Український історичний журнал. – 1990. – № 12.

v Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1994. – № 1.

v Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 5–38, 121–133, 225–236.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 244–282.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. – 23–30.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 26–32, 37–41, 43–47.

v Копиленко О.Л. Повернення М.С.Грушевського. – К., 1991.

v Кудлай О.Б. Боротьба навколо прийняття «Тимча­сової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимча­сового уряду на Україні» на ІV сесії Української Цент­ральної Ради // Український історичний журнал. – 1997. – № 5.

v Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. – 1992. – № 3.

v Литвин С. Симон Петлюра у 1917–1926 роках: Історіографія та джерела. – К., 2000.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 11–21.

v Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1995.

v Новий погляд на проблему. Універсали Центральної Ради до Українського народу, на Україні й поза Україною сущого // Український історичний журнал. – 1991. – № 8.

v Пиріг Р., Проданюк Ф. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. – 1992. – № 9.

v Солдатенко В.Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. – 1991. – № 7.

v Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996; Т. 2. – К., 1997.

v Харитонов В.Л. Лютнева революція в Росії – феномен світової історії ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2001. – № 1.

v Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. – 1990. – № 3.