Філософські основи навчання.
Гносеологіярозглядає пізнанняяк вічне й нескінченне наближення до істини, що відбувається шляхом виникнення та вирішення протиріч. Це вказує на рушійні сили пізнання, що проявляються у вигляді зовнішніх і внутрішніх протиріч.
Зовнішні протиріччя розгортаються як протиріччя обраної системи з навколишнім світом. У якості такої системи може виступати сам процес навчання, його компоненти та учасники. Наприклад, зовнішніми будуть протиріччя між:
· потребами суспільства й можливостями школи, вчителя, учня;
· вимогами навчальних програм і можливостями учнів їх засвоїти;
· пізнавальними потребами школярів і можливостями оточення їх задовольнити тощо.
Внутрішні протиріччя характеризують рух до істини всередині обраної системи. Якщо в якості такої виступає учень, то це можуть бути протиріччя між
· знанням і незнанням;
· знанням і умінням його застосувати;
· потребою в знаннях і досвідом пізнавальної діяльності;
· мотивами навчальної діяльності та її результатами тощо.
Розподіл протиріч на зовнішні та внутрішні є відносним і визначається рівнем системи, що лежить в основі протиріччя. Так, протиріччя між викладанням і навчанням щодо учня буде зовнішнім, а щодо навчального процесу – внутрішнім.
Крім того, діалектика дає навчанню індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Перший показує на рух від часткового до загального, від простого до складного, від частини до цілого. Другий описує зворотний рух: від загального до часткового; від складного до простого; від цілого до його частини. У навчанні реалізуються обидва напрямки, однак з розвитком науки збільшується роль дедуктивного шляху пізнання. Це пов’язане з тим, що в умовах, коли основні закони в науці вже відкриті, дедуктивний шлях є більш ощадливим і коротким. На це наголошує підвищення ефективності навчання при використанні в педагогічному процесі системного та цілісного підходів. Сутність цих підходів полягає в тім, що досліджуване явище спочатку подається й сприймається як певна цілісність, система, а потім розглядається зміст і значення кожного її компонента і зв'язків між ними. У дидактиці це відтворилося у вигляді теорії укрупнених дидактичних одиниць та крупноблочного викладання.
Практика навчання доповнює перелік шляхів пізнання традуктивним, що полягає в організації діяльності за аналогією.
Основний алгоритм пізнання, представлений відомою формулою «від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики …» [32,29; 152-153], реалізується в навчанні у вигляді наступних компонентів:
1) сприйняття дійсності органами чуття;
2) переведення отриманих образів за допомогою мислення в абстракції (слова, схеми, поняття й ін.);
3) застосування отриманих знань на практиці.
Варто відзначити, що практиців філософії пізнання надається особливе місце. Вона виступає не тільки як результативний етап пізнання, а й як критерій істини. У навчанні це підкреслює нерозривний зв'язок теорії з практикою та спрямованість теоретичних пошуків на вдосконалення практики навчання.
Термін «пізнання» в дидактиці характеризується біфункціональністю. Він використовується для визначення пізнання як в науці, так і в навчанні. Порівняльний аналіз показує, що це не одне і те ж.
Таблиця 3.1
П І З Н А Н Н Я | |||
У науці | У навчанні | ||
Вчений | Суб'єкт | Учень | |
Явища, процеси реального світу | Об'єкт | Знання про них, як узагальнений досвід людства | |
Оволодіння закритою істиною | Результат | Оволодіння відкритою істиною | |
Залежить від дослідника (першої особи) та умов проведення роботи | Ефективність | Багато в чому залежить від другої особи – вчителя та його майстерності | |
Об'єктивною необхідністю | Обумовленість | Дидактичними задачами | |
Складніша | Технологія | Простіша, ощадливіша | |
Розглянута вище категорія пізнання лежить в основі учіння – діяльності учня. Вона визначає, як підростаюча людина пізнає світ.
Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 514;