Застосування логічних законів і правил

Текст наукової праці відрізняється від будь-якого іншого передусім своєю логічністю. Більшість помилок, яких при­пускаються автори дисертаційних робіт, описуючи хід дослі­дження, зводяться до порушення вимог того чи іншого логіч­ного закону: закону тотожності, закону протиріччя, закону виключення третього і закону достатньої підстави. Тому є сенс розглянути ці закони ґрунтовніше.

Оскільки в науковому тексті використовуються поняття і судження, очевидно, що саме ці смислові одиниці мають відпо­відати вимогам визначеності.

Ця вимога знаходить своє відбиття в законі тотожності, згідно з яким предмет думки в межах одного міркування має лишатися незмінним. А є А (А = А), де А – думка.

Цей закон потребує, щоб у повідомленні всі поняття і су­дження мали однозначний характер, виключали багато­значність і невизначеність. Це не просто, оскільки в тексті треба досягти єдності змісту і словесної форми. Відомо, що зовнішньо однакові словесні конструкції можуть мати різний зміст і, навпаки, одну і ту ж думку можна висловити по-різному. Перше явище називають омонімією, друге – синонімією. Омонімія робить можливим неправомірне ототожнення об’єк­тивно різного, синонімія – помилкове розрізнення тотожного.

Ототожнення різноманітних понять зумовлює одну з най­характерніших логічних помилок у науковому тексті – підміну понять. Сутність цієї помилки полягає в тому, що замість даного поняття і під впливом його використовують інші поняття. При цьому така підміна може бути як несвідо­мою, так і навмисною. Підміна понять означає підміну пред­мета опису. Опис у цьому разі стосується різних предметів, хоч вони будуть помилково вважатися за один предмет.

Вимогу несуперечливості мислення містить закон проти­річчя. Згідно з цим законом не можуть бути одночасно істин­ними два висновки, один із яких щось стверджує, а другий заперечує те саме. Закон стверджує: «неправильно, що А і не А одночасно істинні».

Основою закону протиріччя є якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. Відбиваючи цю сто­рону дійсності, закон протиріччя вимагає, щоб у процесі роз­мови не припускалися суперечних тверджень. Якщо, наприк­лад, предмет А має певну властивість, то в судженні про цей предмет треба стверджувати цю властивість, а не заперечува­ти її.

Закон протиріччя для наукового дослідження має велике значення. Його свідоме використання допомагає виявити і ліквідувати протиріччя в поясненні фактів і явищ, виробити критичне ставлення до будь-якого роду неточностей і непослідовностей в отриманій інформації.

Закон протиріччя найчастіше використовується в доказах: якщо встановлено, що одне з протирічних суджень істинне, то звідси випливає, що друге судження помилкове. Виявлен­ня протиріччя є вагомим аргументом проти будь-яких необґрунтованих тверджень.

Однак закон протиріччя не діє, якщо щось стверджується і те саме заперечується відносно одного і того ж предмета, але який розглядається:

1) у різний час;

2) у різних обставинах.

Отже, один і той же предмет, якщо його розглядати в різних відношеннях, дає підстави для протилежних, проте однаково істинних оцінок.

У науковій діяльності слід зважати на закон виключення третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих су­джень одне помилкове, а друге істинне. Третього не дано. Він виражається формулою: «А є або В, або не В». Наприклад, якщо правильним є судження «Наша академія є державним навчаль­ним закладом», то судження «Наша академія не є державним навчальним закладом» – помилкове. Цей закон не діє у відно­шенні до протилежних суджень, якщо кожне з них не просто заперечує інше, а повідомляє додаткову інформацію.

Важливість закону виключення третього для здійснення наукової діяльності полягає в тому, що він вимагає додержання послідовності у викладенні наукових фактів і не допускає супе­речностей. Такий закон формулює важливу вимогу до науково­го працівника: не можна відходити від визнання одного з двох суперечливих одне одному суджень і шукати щось третє між ними. Якщо одне з них визнано істинним, то друге є помилко­вим, а третього твердження немає, тому що третього не дано.

Важливість дотримання закону виключення третього для науковців полягає і в тому, що він потребує від них чітких, певних відповідей, вказує на неможливість пошуку чогось середнього між ствердженням чого-небудь і запереченням того ж самого.

Вимогу доказовості наукових висновків, обґрунтованості су­джень виражає закон достатньої підстави, який формулюєть­ся таким чином: будь-яка слушна думка дає достатньо підстав.

Достатньою підставою для будь-якої думки може бути інша думка, з якої безумовно випливає істинність даної думки. Під одне і те ж твердження можна підвести безліч підвалин. Однак лише деякі з них можна розглядати як достатні, якщо дане твердження істинне. І кожне з них не буде достатнім, якщо воно неправильне.

Таким чином, згідно з законом достатньої підстави су­дження, що використовується в науковій роботі, перш ніж бути прийнятим за істину, має бути обґрунтованим. У всіх випадках, коли стверджують щось або переконують у чомусь, слід доводити правильність суджень, наводити достатні підста­ви, підтверджуючи істинність висловлювань. Фіксуючи ува­гу дослідника на висловлюваннях, які обґрунтовують істин­ність положень, що висуваються, цей закон допомагає відок­ремити істину від помилки і дійти слушного висновку.

Значна частина наукової інформації має характер вихід­них суджень, тобто суджень, які не отримано через безпосе­реднє сприйняття будь-яких фрагментів дійсності, а виділено з інших суджень, які наче вилучено з їх змісту. Логічним засобом отримання таких вивідних знань і є умовивід, тобто розумова операція, за допомогою якої з деякої кількості за­даних суджень виводиться інше судження, певним чином пов’язане з вихідним. Усі умовиводи можна кваліфікувати як індуктивні і дедуктивні.

Дедуктивним називають такий умовивід, у якому висно­вок про деякий елемент множини робиться на основі пізнан­ня загальних властивостей усієї множини. У цьому зв’язку під дедуктивним методом пізнання розуміють саме дедук­тивний умовивід. Таким чином, змістом дедукції, як методу пізнання, є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Дедукція вигідно відрізняється від інших методів пізнан­ня тим, що при істинності вихідного знання дає істинні вивідні знання. Однак було б помилкою переоцінювати наукову зна­чущість дедуктивного методу, оскільки без отримання вихід­ного знання цей метод не є ефективним. Тому вченому на­самперед необхідно вміти користуватися індукцією.

Під індукцією розуміють умовивід від поодинокого до за­гального, коли на основі знання про частину предметів пев­ного класу робиться висновок про клас у цілому. Однак можна розглядати індукцію в широкому смислі слова як метод пізнання, як сукупність пізнавальних операцій від частко­вих положень до загальних. Отже, різниця між індукцією і дедукцією виявляється передусім у прямо протилежній спря­мованості ходу думки.

Узагальнюючи накопичений емпіричний матеріал, індук­ція готує підґрунтя для висунення передбачень про причину досліджуваних явищ. А дедукція, теоретично обґрунтовую­чи отримані індуктивним шляхом висновки, знімає їх гіпо­тетичний характер і перетворює на достовірне знання.

Індукція (або узагальнення) буває повного і частковою. Повна індукція полягає в дослідженні кожного випадку, який входить до класу явищ, з приводу яких робляться висновки. Подібна можливість видається рідко, оскільки окремих ви­падків безліч. Тому частіше узагальнення роблять на основі вивчення типових випадків. Однак індукція на основі обме­женого обсягу даних не приводить до універсальних або широко застосовуваних, принципових висновків. Процес отримання середньої величини не є умовиводом, а лише пере­ліченням, що приводить до сумарних даних. Втім такі мето­ди часто цінні як щаблі, що ведуть до остаточних доказових даних зі спеціальних питань. Майже всі статистичні показники – сумарний підсумок окремих переліків.

Оскільки більшість показників, що наводяться в науко­вих текстах, є підсумком переліків окремих прикладів, вини­кає потреба навести основні способи перевірки обґрунтова­ності їх використання в текстах.

Перший спосіб – установити, чи правильним є приклад, який покладено в основу узагальнення, оскільки непра­вильність такого прикладу може значно підірвати довір’я не лише до даного узагальнення, а й до самого автора наукової праці.

Другий спосіб – виявити, чи має приклад відношення до висновку.

Третій спосіб – визначити, чи достатньо наведено при­кладів.

Четвертий спосіб – установити, чи є типовими підібрані приклади. Достатньо чи недостатньо прикладів, залежить від того, наскільки вони типові.

В наукових працях об’єктом дослідження часто виступа­ють поодинокі неповторні за своїми індивідуальними харак­теристиками події, предмети і явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому разі вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поширюють його властивості на раніше отриману інформацію.

У наукових дослідженнях аналогія набуває особливого зна­чення для примноження наукових знань. Історія розвитку науки і техніки свідчить, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Не всі аналогії логічні, тому необхідна їх перевірка. Є два способи такої перевірки. Перший спосіб – з’ясування, чи дійсно необхідне порівняння явищ? Другий спосіб – чи сут­тєва різниця між ними?

Слід пам’ятати, що немає повної логічної аналогії, оскіль­ки не буває двох абсолютно однакових обставин. Ось чому аналогією рідко можна користуватися, не звертаючись до інших видів доказів. Тому більш поширеним є інший варіант індукції – судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут дово­диться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причи­ну є логічним судженням про зміну: воно являє собою ви­сновок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку). Або: якщо відо­мий наслідок, можна визначити причину (висновок – від наслідку до причини). Варіантом цих видів умовиводів буде висновок від наслідку до наслідку, якщо у того й іншого одна загальна причина.

Головне в науковому дослідженні – вміння довести свої судження і спростувати (якщо необхідно) докази опо­нентів. Аргументування, побудоване за законами логіки, до­помагає вченому вирішити це завдання.

Аргументування – це логічний процес, суть якого по­лягає в тому, щоб довести істинність власних суджень (того, що хочемо довести, тези доказу) за допомогою інших суджень (тобто аргументів, доказів).

Аргументація досягає мети, якщо слушно сформульовано предмет доказу і правильно підібрано аргументи.

Основні правила формулювання предмета доказу такі.

Перше – тезу доказу слід формулювати чітко, не припус­катися двозначності.

Друге – доказ тези слід залишати незмінним, тобто він повинен доводити один і той же висновок, положення.

Третє – слід тримати під постійним контролем основ­ну думку і хід міркування, послідовний зв’язок основних ви­сновків, положень.

Для того, щоб аргументи були переконливими, до них ви­суваються такі вимоги:

· аргументами можуть служити лише положення, істин­ність яких була доведена, або вони взагалі ні в кого не ви­кликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними;

· аргументи слід довести незалежно від тези, тобто до­тримуватися правила їх автономного обґрунтування;

· аргументи не мають бути суперечливими;

· аргументи мають бути достатніми.

Помилкою є як недостатність аргументів, так і надмірність доказів. Слід дотримуватися логічного зв’язку між аргумен­тами і тезами.

Часто в науковій праці доводять не істинність, а помил­ковість, хибність суджень або неправильність доказів інших дослідників через установлення хибності або необґрунто­ваність їхніх тверджень.

Спростування можна здійснювати трьома основними спо­собами: критикою тези, критикою аргументів і критикою демонстрації.

Перший спосіб – критика (спростування) тези поля­гає в доказі необґрунтованості (хибності або помилковості) виставленої опонентом тези. Спростування такого тверджен­ня може бути прямим або опосередкованим.

Пряме спростування формулювання у вигляді мірку­вання, яке отримало назву «зведення до абсурду». Аргумен­тація в цьому разі будується таким чином: спочатку умовно припускається істинність висунутого пропонентом положення і з нього логічно виводять можливі наслідки.

Розмірковують при цьому приблизно так: припустимо, що теза пропонента є істинною, тоді з неї випливають певні наслід­ки. Якщо при порівнянні наслідків з фактами виявиться, що вони суперечать об’єктивним даним, то аргументи визнають необґрунтованими. На цій основі робиться висновок про хибність і самої тези, оскільки хибні наслідки завжди свідчать про хибність основи. За допомогою прямого спростування доводять необґрунтованість тези пропонента, не висуваючи ніякої ідеї на заміну.

Посереднє, або опосередковане, спростування будується іншим чином. Опонент може не аналізувати тезу протилеж­ної сторони, не перевіряти ні аргументів, ні доказів пропо­нента. Він зосереджує увагу на докладному і всебічному об­ґрунтуванні власної тези. Якщо аргументація ґрунтовна, ро­биться висновок про хибність тези пропонента. Такий доказ хибності тези можливий у тому разі, якщо теза і антитеза регулюються принципом «третього не дано», тобто істинним може бути лише одне з двох тверджень.

Другий спосіб спростування – критика аргументів. Він передбачає використання таких доказів, істинність яких не викликає сумнівів. Якщо опоненту вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то звідси випливає необґрунтованість тези. Критика аргументів може виявлятися в тому, що опо­нент указує на неточний виклад фактів, двозначність узагаль­нення статистичних даних, висловлює сумнів в авторитетності експерта, на висновок якого посилається пропонент, і т. ін.

Критика демонстрації – третій спосіб спростування. У цьому разі доводять, що в міркуваннях пропонента немає логічного зв’язку між аргументами і тезою. Коли теза не випливає з аргументів, вона вважається необґрунтованою і потребує нової аргументації.

Такі основні правила аргументування, побудовані на ви­користанні основних правил доказу і спростування. Тільки дотримуючись їх, можна успішно вести полеміку в науковій праці – дисертації, монографії, статті тощо.

Методологічна база наукового дослідження – це принци­пова позиція дослідника. Важливо точно її визначити за та­кою схемою: положення таке-то обґрунтоване тим-то, тоді-то. Такі посилання звільнять дослідника від додаткових доказів методологічних засад конкретного наукового дослідження.