Особливості української культури періоду національного опору

Західноукраїнські землі до 1939 року перебували під владою Польщі. Остання намагалася полонізувати Галичину, позбавити українців національної ідентичності. Тому вже наприкінці 20-30-х рр. на Західній Україні розпочався рух національного опору, який продовжувався в Україні протягом 40-70-х років і став героїчним шляхом українського народу в боротьбі за національно-культурне самовизначення та позбавлення від окупаційного ідеологічного впливу.

Молоді патріоти з Українського національно-демократичного об'єднання (створене 11 липня 1925 р.) регулярно організовували масові маніфестації на честь Т. Шевченка, І. Франка, Січових Стрільців, видавали пресу, поширювали українську літературу, підтримували "Просвіту". У 1936 - 1937 рр. у Львові вийшла "Історія української культури" за ред. І.Крип'якевича.

Найінтенсивніше культурно - освітня і літературно - мистецька робота проводилася в Галичині, що стала згодом частиною Генеральної Губернії. У той час видавалося 48 національних газет та інших пресових видань. Після короткочасної реорганізації запрацювали професійні театри у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стрию. Вже 19 липня "Український театр міста Львова" показав глядачам оперу "Запорожець за Дунаєм". Були поставлені "Маруся Богуславка", "Наталка Полтавка", "Украдене щастя" та інші п'єси вітчизняної класики.

Роки війни з фашизмом стали часом появи на сході України патріотичних віршованих творів, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильський "Слово про рідну матір", Павло Тичина "Голос матері", "В безсонну ніч"; Володимир Сосюра "Любіть Україну"; Леонід Первомайський "На Полтавщині"; Андрій Малишко - цикл "Україно моя"). У надзвичайно стислі терміни до кінця війни була відновлена мережа вузів, значна частина шкіл. З евакуації у березні 1944 р. повернулася до Києва Академія наук у складі 29 науково-дослідних інститутів. Українські вчені складали різноманітні технічні проекти, займалися розробкою нових технологій. Поступово розгорнули свою роботу театри, музеї. Смерть Сталіна (1953 р.) сприяла потеплінню внутрішньо - політичного клімату. Розпочався новий виток опозиційного руху в Україні

Національно - культурну боротьбу з кінця 50-х рр. продовжила молода генерація так званих "шістдесятників" - українських інтелектуалів, насамперед письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української радянської культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи.

Осередком духовного становлення багатьох "шістдесятників" був київський Клуб творчої молоді "Сучасник". Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк - студент режисерського факультету театрального інституту.

"Шістдесятників" репрезентували письменники Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Е. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Е. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митець П. Зал багато інших.

"Шістдесятники" намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань "самовидавів". самвидав з'явився у 1964 р. - Вийшов "Воля і Батьківщина" - машинописний журнал Українського національного фронту, а також "Український вісник", який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Ідеями самоутвердження та героїки прийнята поезія Ліни Костенко, твори поета Василя Стуса.

Принципи "шістдесятництва" знайшли своє виявлення у мистецькій творах. Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину "Травень". У цьому творі давня традиція українського народного живопису своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася символічна система відображення світу.

Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії - (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко та ін.) у середині 60-х рр. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Режисери відкрили самобутнє мистецтво Гуцульщини - краю, де жил герої значної частини поетичних фільмів. "Тіні забутих предків" (1964) С. Параджанов створив за однойменною повістю М.Коцюбинського, "Камінний хрест" (1968) Л. Осика - за В. Стефаником, "Вечір напередодні Івана Купала" Ю. Іллєнко (1966) зняв за М. Гоголем.

У театральному мистецтві 60-х рр. відбувається становлення стаціонарних і пересувних театрів. У музиці - відроджуються традиції українського авангарду. Розвивається творчість композиторів-шістдесятників - Б. Лятошинського, Е. Станковича, М. Скорика, які створили низку неперевершених творів. Оригінальним мистецьким явищем була авторська пісня. У розвиток цього жанру неоціненний внесок зробив видатний композитор В. Івасюк.

Отже, "шістдесятники" хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями.

І за початком правління Л. Брежнєва розгорнувся новий наступ на діячів української культури.

У 70-х рр. опозиційний національно - культурний рух в Україні переріс у правозахисний - дисиденство - (незгодний, відступник). У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мови.

У 1976 р. дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів - журналіст В. Чорновіл, В. Стус, письменник І. Кандиба, поетеса Н. Світлична. Дисиденти висували на чільне місце необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національну самобутність, традицію, мову, правдиве висвітлення історичного минулого.

Рух «шістдесятників» та дисидентів сприяв посиленню етнічної свідомості та збайдужінню українського народу до офіційної марксистсько - ленінської ідеології.