Модерністичні прояви в українській літературі.

Провідне місце в українській культурі к. ХІХ – поч. ХХ ст. займає стиль модерн, риси якого виявились насамперед в літературі. Яскравою особливістю українського літературного модерну було те, що на передній план виступила національна проблематика.

Розкриття внутрішнього стану героя, що межує з психологізмом, приводять письменників до використання імпресіонізму. Імпресіоністичні засоби змалювання дійсності характерні для кримських новел М.Коцюбинського, повістей О.Кобилянської, лірики І.Франко та Л.Українки.

Новим явищем для української літератури було висвітлення життя інтелігенції в усій складності й неоднозначності. Інтелігенту присвячена низка творів П.Мирного (Лихі люди), І.Франка (Перехресні стежки) та ін. Митці прагнули осмислити місце та роль інтелігенції в українському суспільстві, втілити це розуміння в художній образ.

Виразно національне, революційне звучання в українській літературі цього часу набуває символізм.Українські символісти зверталися до сюжетів світової історії та літератури і сприяли всебічному осмисленню мистцем проблем тогочасного українського суспільства (Л.Українка «Лісова пісня»).

Найвагоміші здобутки української літератури ХІХ-ХХ ст. пов’язані з діяльністю І.Франка (1856 – 1916).Він був поетом і прозаїком, драматургом і літературним критиком, істориком і теоретиком літератури, перекладачем, публіцистом. Провідним у творчості І.Франка були такі тенденції як демократизація літератури, психологічний аналіз нових типів характерів («Мойсей», «Смерть Каїна», «З вершин та низин» та ін.). На повісті «Борислав сміється» позначилися елементи нової поетики – паралельні сюжетно-образні структури та образи-символи. Він один з перших в українській літературі застосовує прийом внутрішнього монологу., використовуючи досвід сучасної йому психології.

Новатором української прози цього часу був Михайло Коцюбинський (1864-1913), який збагатив імпресіоністичну літературну манеру («Інтермецо», 1908, «Фата Моргана» 1907, «Тіні забутих предків», 1913).

Дух сили, мужності, боротьби, особистої та національної гідності вносить в українську літературу Леся Українка (1871 – 1913).Вона розвиває жанри драматичної поеми, політичної драми, громадянської лірики.

Імпресіонізм, інтерес до психології персонажів і сувора простота, характеризує творчість Василя Стефаника (1871 – 1936).Кожна його новела – згущена людська трагедія («Кленові листки», «Шкода», «Суд», «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Святий вечір», та ін.).

До літераторів, що писали під гаслами модернізму належить Ольга Кобилянська (1861 – 1942).Її талант засвідчили твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Одним з найкращих творів письменниці є роман «Земля», 1902, що вирізняється трагічністю колізії селянського життя. О.Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток, поєднала феміністичні ідеї з національними традиціями.

Низку соціальних драм, де переважають мотиви бунту й соціальної нерівності написав Володимир Винниченко (1880 – 1951), («Дисгармонія», «Великий Молох», «Брехня», 1906 - 1910).

Наприкінці ХІХ ст. розвивається український професійний театр, продовжуючи глибокі національні театральні традиції. У 1882 р. В Єлисаветграді (Кіровоград) було утворено першу професійну українську театральну групу під керівництвом драматурга Марко Кропивницького.

У 1890 р. актор і драматург І. Карпенко-Карий та П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів». Загалом у 90-х роках в Україні діяло вже 30 театральних труп. Найпопулярнішими були п'єси "Мартин Боруля", "Сто тисяч", «Хазяїн», «Сава Чалий" І. Карпенка-Карого, "Про ревізії" М. Кропивницького та історичні драми М. Старицького "Богдан Хмельницький" і "Облога Буші", присвячені козацтва з поляками у XVII ст.

Одним із найвизначніших акторів були І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, та ін.

Наприкінці XIX ст. активізував свою діяльність професійний театр на західно - українських землях, який виник 1864 р. у Львові. Однак він не мав постійного приміщення і мусив постійно їздити на гастролі.

На початку XX ст. український театральний модерністичний процес засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. З'явились нові драматурги - Л. Українка, В. Винниченко, О. Олесь, які реалізували засади українського театру.

Поруч із театральним мистецтвом наприкінці XIX - на початку XX ст. розвивається українська професійна музика. В ній виявляється глибокий зв'язок з ідеями національного відродження. Українські музикознавці активно досліджують народну творчість, виокремлюючи у самостійну галузь музичну фольклористку. Виникає система української музичної освіти. У II половині XIX ст. відкриваються музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові, відбувається становлення теоретичних й методологічних проблем музикознавства.

Найвидатнішою постаттю української модерної музики був Микола Лисенко (1842 - 1912). Він поєднав український народний мелос із досягненнями європейської музичної культури. М. Лисенко - творець української класичної музики, яку він вивів на світовий рівень, основоположник інструментальних жанрів в українському музичному мистецтві. Композитор створив численні фортепіанні твори, дві рапсодії, ноктюрни, полонези, низку вокально-хорових творів, присвячених творчості Т. Шевченка, започаткував в українській музиці жанр симфонії. З великою художньою виразністю розкрився музичний талант М. Лисенка в написаних ним операх "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", "Пан Коцький", "Зима і Весна", глибоко народних за змістом і новаторських за формою. У Києві М. Лисенко відкрив музично-драматичну школу (1904 р.), яка підготувала низку композиторів та музикантів, які прославили українську професійну музику в XX ст.

Послідовниками М. Лисенка, видатними творцями духовної музики на зламі XIX-XX ст. були К. Стеценко (1882 - 1922) та М. Леонтович (1872 - 1921).

У Європейському руслі українську музичну фольклористику розвинув Ф. Колесса (1871 - 1947). Він заклав основи українського етнографічного музикознавства та структурно-типологічних досліджень фольклору, розробив методику дослідження пісенної ритміки. У його творчості широко представлені хорові твори. Значну роботу з розбудови української музичної культури у Західній Україні проводили композитори С. Воробкевич (1836 - 1903), В. Матюк (1852 - 1912), А. Вахнянин (1841 - 1908), О. Нижанківський (1863 - 1919), Д. Січинський (1865 -1909), автор збірника дитячих хорових пісень.

У творчості передових діячів української музичної культури кінця XIX - початку XX ст. відчутні ідеї духовної спорідненості українців, історичної спільності східно - і західноукраїнських земель.