Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 1 страница

Скасування кріпосництва в Україні

Нові капіталістичні відносини, що виникли на рубежі XVIII–ХІХ ст., наростаюче невдоволення й активізація боротьби селян наполегливо вимагали скасування кріпацтва в українських землях. У Західній Україні розв’язання цього питання було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі.

Скасування кріпацтва в Західній Україні практично не полегшило становища селян. Їхні мізерні наділи не збільшилися, а площі землі в користуванні навіть зменшилися за рахунок сервітутів. Однак скасування кріпосного права перетворило селян у власників, а отже, – у самостійну суспільну силу. Водночас, обезземеливши селян, реформа відкрила шлях для розширення ринку робочої сили, а в результаті – до підвищення товарності сільськогосподарського виробництва й початку промислового перевороту, до розвитку капіталістичних відносин на західноукраїнських землях.

У Російській імперії об’єктивні умови для скасування кріпосного права сформувалися лише в другій половині ХІХ ст. Поміщицьке господарство, засноване на позаекономічному примусі, знаходилося у кризовому стані, господарства занепадали, знижувалися техніко-економічні показники, товарно-грошові відносини дедалі глибше входили в господарське життя. Щодо промисловості, то існування кріпацтва також негативно впливало на її розвиток. Насамперед, воно звужувало ринок збуту внаслідок дуже низької купівельної спроможності переважної більшості населення країни – селян. Крім того, не вистачало робочої сили, адже більшість населення – селяни-кріпаки – не мала права залишати своє місце проживання у пошуку заробітку в містах і на промислових підприємствах. Надзвичайно важливим чинником стає поразка Росії у Кримській війні (1853–1856 рр.), яка стала наслідком військового і технічного відставання Росії від провідних країн світу. Поразка у війні й посилення феодального гніту значно активізували антикріпосницький рух. Ще у роки війни в українських губерніях розгортаються масові виступи селян, які не припиняються навіть після закінчення війни.

Олександр ІІ підписав 19 лютого 1861 р. “Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності”, яке налічувало 17 законодавчих актів і набрало силу закону. Цар підписав також Маніфест про звільнення селян. Документи було оприлюднено лише 5 березня. Відповідно до Маніфесту, селяни отримали особисту свободу, певні громадянські права, але за поміщиками зберігалося право власності на землю, зокрема й на ту, яка була в користуванні селян. Селяни мали право користуватися земельними наділами із збереженням повинностей до викупу землі у поміщиків. Певні категорії селян, серед яких були дворові та місячники, польових наділів не одержали. Селян наділяли землею відповідно до певних правил, які різнилися для окремих регіонів і передбачали значне скорочення площ селянських наділів залежно від якості землі. В українських губерніях селяни втратили велику частку попередніх наділів: у Полтавській та Катеринославській – до 40%, а в Харківській – 31%. На Правобережній Україні, незважаючи на деяке полегшення умов реформи, зумовлене польським національно-визвольним повстанням 1863 р., наділ був значно меншим, ніж до реформи, – іноді більше, ніж удвічі. Землі, які поміщики “відрізали” від селянських наділів (так звані “відрізки”), включали не лише ріллю, а й більшість угідь – луки, випаси, водопої тощо. Ліси взагалі проголошувалися власністю поміщиків.

Реформа 1861 року означала, що епоха феодалізму в Російській імперії, а отже і в Україні, закінчувалася, хоча його пережитки ще тривалий час залишалися реальністю господарського життя країни. Це виявлялося, насамперед, у збереженні величезних поміщицьких володінь і обезземеленні більшості селянства, частина якого зовсім не отримала землі. Фактично це була експропріація землі в селян у процесі їхнього звільнення. Тривалий час вони залишалися пригнобленими відробітками і повинностями, викупними платежами як неповноправний стан. Разом з тим скасування кріпацтва стало прогресивним кроком, сприяючи розвиткові нових економічних відносин не лише на селі, а й в народному господарстві.

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Саме реформи 1860–1870-х років відкрили простір новим соціально-економічним відносинам, створили передумови для ствердження їх як пануючої системи. Саме ці реформи дали змогу зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати соціальні групи, притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, які зберігалися у сільському господарстві, ускладнювали розвиток ринкових відносин, але останні поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких господарствах.

Економічна думка дореформеного періоду

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Українським економістам належить вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.

Стосовно питання про скасування кріпацтва в Україні загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. У 40-х роках ХІХ ст. формуються ліберально-дворянський і революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів – поміщиків і селян. Особливо це простежується на рівні політичної організації (рис. 9.4). Таємна політична організація “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846–1847), утворена в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва і царизму й об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв’язання члени цього таємного товариства не були одностайними.

Слід проаналізувати відмінності у поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства.

В.Н. Каразін (1773–1842) – учений і громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне й негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Проте, як прогресивний мислитель і землевласник, Каразін розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він доводив необхідність реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, визначити “межу залежності” їх від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.

В.Н. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя та основних секторів економіки. Проте провідне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню.

Д.П. Журавський (1810–1856) – видатний статистик, відстоював збереження великого поміщицького господарства, але за умови його поступового перетворення на капіталістичне. Як прихильник розвитку капіталістичних відносин присвятив свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Його перу належить низка глибоких наукових досліджень, найвідомішою серед яких був тритомник “Статистичний опис Київської губернії”, яку М. Чернишевський назвав “одним з найдорогоцінніших надбань” російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський виклав результати глибокого і всебічного аналізу феодально-кріпосницької системи, розглянув основні ланки сільськогосподарського виробництва, а саме поміщицьке й селянське господарство. Досліджуючи поміщицьке господарство, він робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи капіталістичні форми господарювання.

Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX ст. Вже тоді її вивчали у вищих навчальних закладах як окрему дисципліну. Однак самостійні економічні дослідження українських вчених з’явилися тільки у 40-х роках.

Один із перших підручників політекономії в Україні був написаний професором Харківського університету Тихоном Степановим(1795–1847). Він започаткував розвиток ідей класичної школи в українській політичній економії, трактував основні економічні категорії з позицій А. Сміта, Д. Рікардо та їхніх сучасників і послідовників. Так, розглядаючи питання про джерела багатства, Т. Степанов вказував, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, наголошував на місці й особливому значенні у створенні багатства фактора праці, критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса, вірив у розум людини, а перспективи економічного розвитку пов'язував з освітою і прогресом науки.

Іншим відомим прихильником ідей класичної школи політекономії був професор Київського університету Іван Вернадський(1821–1884). У книгах “Предмет політичної економії”, “Курс політичної економії” та деяких інших розвивав принципи економічного лібералізму, заперечував втручання держави у приватні справи й підприємництво, дав наукове визначення предмета економічної теорії, показав сутність і механізм дії об’єктивних економічних законів, а також роль праці у створенні багатства країни. На його думку, політекономія як наука досліджує цінність речей, яка виявляється тільки в обміні й відображає ставлення покупців до речей. Єдиним джерелом багатства і доходів учений визнавав продуктивну працю, розрізняв корисність (“придатність”), мінову вартість і вартість. І. Вернадський багато уваги приділяв дослідженню зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, доводив, що в докапіталістичному господарстві існували позаекономічний примус до праці, експлуатація працівників, а тому не було будь-яких стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця має переваги порівняно з кріпацькою, а застосування машин забезпечує ефективніше господарювання порівняно з феодалізмом. На думку І. Вернадського, прогресивнішим виробництвом є товарне, бо воно найбільш повно відповідає природі людини, її природному потягу до приватного господарювання, обміну. Тому він послідовно виступав проти соціалістичної ідеї, що набувала поширення.

Особливості промислового перевороту в Україні

З часу реформи 1861 р. на великих капіталістичних підприємствах (заводах і фабриках) для підвищення продуктив-ності праці інтенсивніше застосовувались досягнення науки і техніки. Почався промисловий переворот і в Україні.

Економічний розвиток визначали, насамперед, галузі важкої промисловості: вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізькій вугільно-залізорудний басейн, що на той час став головною металургійною базою Російської імперії. У післяреформений період видобуток кам’яного вугілля в Україні збільшився більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70% видобутку в Російській імперії), залізорудної руди відповідно – у 158 разів (210 млн. пудів). Наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. на Україну припадало понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних заводів, більшість яких було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських, бельгійських, французьких. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського (біля Катеринослава), Дружківського і Донецько-Юзівського у Донбасі. Французькі, англійські, бельгійські та німецькі капіталісти посіли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об’єднань і переважна більшість із 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли в 1900 році.

Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х і до середини 90-х рр. ХІХ ст. зменшилася з 247 до 153 (а чисельність робітників зросла з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру збільшилося в 14 разів (від 1,6 млн. до 23 млн. пудів, або 84% виробленого цукру в Росії). У 1887 р. найбільші цукрозаводчики створили цукровий синдикат (перше в Росії капіталістичне монополістичне об’єднання). Вже через 5 років він об’єднував 90% цукрових заводів в Україні.

Наприкінці ХІХ ст. виникають перші підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 року вони випустили 233 паровози. На той час в Україні протяжність залізничної колії становила 8417 км. Зросла також роль українського експорту сільськогосподарської продукції за кордон, частка якої в експорті пшениці Російської імперії досягла 90%. В Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи.

На той час в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Спостерігався масовий відтік до міст дешевої робочої сили. З 1910 по 1913 р. на українських землях видобуток вугілля збільшився в 1,5 рази, залізної руди – майже вдвічі. Приблизно у півтора рази зросла тут виплавка чавуну, заліза та сталі. Станом на 1913 рік із загального обсягу виробництва промислової продукції Російської імперії майже чверть припадала на Україну. У важкій та видобувній промисловості цей показник досяг 60–70%, у виробництві цукру – 80%.

Західноукраїнські землі перебували під владою Австро-Угорської багатонаціональної імперії (з XVII ст. – Закарпаття, а з XVIII ст. (1775) – Буковина). Це – територія понад 70 тис. км² із населенням 2,5 млн. чол., з яких близько 2 млн. – українці.

Після великого застою у першій чверті ХІХ ст. в 30–40-х роках знову починається промислове піднесення – мануфактурне виробництво досягло високого рівня розвитку. На початку 40-х рр. тут діяло близько 250 мануфактур. Становлення фабрично-заводської промисловості як народногосподарської галузі на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиріччя ХІХ ст. з переважанням дрібних підприємств. Наприкінці ХІХ ст. на західноукраїнських землях за рахунок іноземного капіталу (австрійського, німецького, англійського, французького та ін.) створювалися великі компанії й банки, розвивалися галузі промисловості та оптова торгівля.

На початку ХХ ст. покращилося ставлення місцевої адміністрації до потреб фабрично-заводської промисловості: розширено кредитування і звільнено її від податків. Це сприяло деякому промисловому піднесенню. У першому десятиріччі ХХ ст. на цих землях вже функціонувало кілька сотень промислових підприємств із майже 50-тисячним контингентом робітників. Але напередодні Першої світової війни понад 90% експорту в краю становила сировина і лише близько 10% – напівфабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, а в імпорті на фабричні вироби припадало понад 80%. У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччину та інші країни вивозили багато продукції тваринного походження: птахівництва, шкірсировини, масла, жирів, яєць. На межі ХІХ–ХХ ст. експортували щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби та понад 300 тис. голів свиней.

Отже, для Австро-Угорщини західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини й ринком збуту для промислових товарів і машин. Тут переважало аграрне господарювання. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно прусським шляхом. Чисельність сільської буржуазії в Галичині становила 11%, а на Буковині – 8%.

Промисловість, хоч і значно просунулася в своєму розвиткові, проте залишалася відсталою. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто слабко. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава, на початку ХХ ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробна галузь (наявність великих масивів лісу).

Економічна думка пореформеного періоду

Політичний вплив на розвиток економічної науки в Україні у 50–90-ті роки XIX ст. справили погляди Миколи Бунге (1823–1895), Афіногена Антоновича(1848–1917), Дмитра Піхна(1853–1913) та ін. Зокрема, М. Бунге, професор Київського університету, державний діяч, у працях “Основи політичної економії” (1870) і “Нариси політико-економічної науки” (1895), поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса, Дж. С. Мілля, розглядав розвиток капіталізму як закономірний природний процес, виступав за необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні явища. Із класичних ліберальних позицій він трактував і теоретичні основи економічної політики, засуджував різні прояви протекціонізму, підтримував вільне підприємництво і вільну торгівлю. Політекономію розглядав як науку, що “досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані”. Цінність він трактував з позиції “трьох факторів” Ж.-Б. Сея, потім став прихильником австрійської школи і визнавав цінність благ суб’єктивною оцінкою їх корисності. Згодом ці погляди М. Бунге було розвинуто іншими вченими Київської економічної школи, так званою “суб’єктивно-психологічною” школою української політичної економії. Серед них слід виділити постать професора Київського університету А. Антоновича, який у книгах “Теорія цінності” (1877) і “Основи політичної економії” (1879) розглядав проблему цінності благ. Свою думку в цьому питанні він обґрунтував на основі поєднання теорії “трьох факторів” Ж.-Б. Сея і трудової теорії вартості К. Маркса. На цьому підґрунті вчений створив концепцію розподілу (кожний економічний суб’єкт одержує ту частку доходу, яку він створив). Предмет політекономії А. Антонович визначає як науку про суспільний елемент діяльності людей, спрямованої на задоволення людських потреб.

Починаючи з 70–80-х років XIX ст., на благодатному ґрунті соціалістичних теорій громадівців і народників в Україні набули поширення марксистські економічні ідеї. Серед вчених-прихильників теорії трудової вартості та додаткової вартості К. Маркса були С. Подолинський, Г. Цехановецький, М. Коссовськийі, передусім, Микола Зібер(1844–1888). Саме йому належить найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні. У працях “Нариси первісної економічної культури” (1883), “Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно-економічних дослідженнях” (1885) та деяких інших М. Зібер приділив велику увагу вивченню закономірностей розвитку первісного суспільства, форм власності, великого і дрібного виробництва в землеробстві. Він довів, що теорія вартості та капіталу К. Маркса є прямим продовженням і розвитком класичної теорії в нових умовах. Як популяризатор марксизму, М. Зібер намагався показати антагонізм капіталізму, детально вивчав розвиток форм власності та грошей, їхні функції. Теорію додаткової вартості К. Маркса він вважав найвищим досягненням світової економічної думки, проте заперечував революційні висновки економічної теорії К. Маркса і виступав за впровадження соціалізму еволюційним шляхом.

У 70–80-ті роки XIX ст. українська політична економія починає підтримувати й ідеї маржиналізму. Серед економістів України тієї пори, які сприймали економічні категорії „цінність” і “гранична корисність”, слід назвати Михайла Вольського, Романа Орженцького, Олександра Білимовича і, насамперед, українських економістів світового значення – Михайла Туган-Барановського і Євгена Слуцького. Так, М. Вольський у праці “Завдання політичної економії і її співвідношення з іншими науками” (1872) зосередив увагу на предметі політекономії. Він вважав, що таким предметом є праця із суспільного погляду, який охоплює всі сфери матеріальної й духовної діяльності людини. Як і маржиналісти, він виводив вартість, яку називав цінністю, із суспільної корисності благ. Відомішими представниками Київської економічної школи, “суб’єктивно-психологічного” напряму в економічних дослідженнях в Україні були Р. Орженцький (1863–1923) і О. Білимович(1876). Зокрема, Р. Орженцький у праці “Корисність і ціна: політико-економічний нарис” (1895) ґрунтовно виклав теорію граничної корисності К. Менгера, вивів поняття “об’єктивна оцінка ціни”, визначив критерій поділу благ на споживчі й продуктивні, приділив увагу взаємозв’язку між ціною та витратами виробництва благ.

Професор Київського університету О. Білимович у праці “До питання про розцінку господарських благ” (1914) продовжив дослідження Р. Орженцького. Він розглядав цінність як продукт суб’єктивних оцінок людей, з яких виводив величину господарської цінності благ. У праці “Соціальна теорія розподілу” (1916) О. Білимович доповнив теорію граничної корисності положеннями теорії витрат виробництва. Він вважав, що ціна споживчих благ регулюється цінами економічних факторів. З позицій австрійської школи О. Білимович розглядав прибуток і заробітну плату, які, на його думку, залежали від граничної продуктивності капіталу та праці. Його ще називають засновником „математичної” течії українського маржиналізму, бо він зробив вдалу спробу математичної інтерпретації “економічної таблиці” Ф. Кене і побудував ряд моделей динамічної економічної рівноваги.

Столипінська аграрна реформа

Не минуло й півстоліття з часу селянської реформи 1861 р., як царський уряд внаслідок масового селянського руху напередодні і в період революції 1905–1907 рр. змушений був знову вирішувати проблеми села.

Новопризначений голова царського уряду П. Столипін протягом 1906–1912 рр. почав запроваджувати нову аграрну реформу (рис. 9.3). Головною її метою було створення в селах значного прошарку заможних селян для підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва і зміцнення становища царизму.

Внаслідок цієї реформи сільська община була позбавлена права бути єдиною розпорядницею у справі орних земель і пасовищ. Кожний селянин набув права виходу з общини і продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общини, заможні селяни могли вимагати об’єднання належних їм у різних місцях земельних угідь в одне, яке називалося “відрубом”, а то й взагалі виселятися за межі села і створювати своє хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав “відрубникам” і “хуторянам” грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше на Правобережжі та Півдні), мала в цілому позитивні наслідки.

На хутори і відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, тобто майже половина загальної кількості. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало збільшення товарності сільського господарства.

З 1910 по 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913 р. тут було забезпечено найбільший валовий збір зернових – 1200 млн. пудів, третину цієї продукції продавали.

Поряд із заможними селянами у великої кількості бідняцьких господарств врожайність зернових була дуже низькою – від 9 до 10 ц/га.

Хоча поміщики й продали майже половину належних їм земель, у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. десятин. Був значний прошарок (у 1914 р. – 2 млн.) селян, які володіли наділами, що становили в середньому 2 десятини. З них 50% не мали ні коня, ні корови. Йшов масовий відтік у міста дешевої робочої сили.

Економічні погляди М. Туган-Барановського та Є. Слуцького

Вагомий внесок у подальшому розвитку української економічної теорії належить Михайлу Туган-Барановському (1865–1919) — економісту світового значення. Широкого визнання набули його економічні теоретичні дослідження: психологічної цінності, економічних циклів, соціальної теорії розподілу, кон’юнктурної теорії грошей та ін. У праці “Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності” (1890) він розробляє психологічну теорію цінності. Теорія граничної корисності австрійської школи, на його думку, підтверджує теорію трудової вартості. Протистояння цих теорій свідчить про різні підходи до проблеми цінності: об’єктивний – у Д. Рікардо і К. Маркса і суб’єктивний – у К. Менгера. М. Туган-Барановський намагався поєднати ці два принципи оцінки цінності й доводив, що граничні корисності благ, які вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим витратам.

У працях “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) і “Російська фабрика в минулому і сьогодні” (1899) М. Туган-Барановський розробляє інвестиційну теорію економічних циклів. Він з’ясовує причини циклічності економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринкових умовах. В основу цієї теорії він поклав ідею про зв’язок циклічних коливань із періодичним нагромадженням основного капіталу і дійшов висновку, що внутрішнім рушієм економічних коливань та економічної активності є рух інвестицій. Ця теорія з часом визначальним чином вплинула на сучасну теорію кон’юнктури й подальший розвиток світової економічної теорії. М. Туган-Барановський розробив також соціальну теорію розподілу, яку виклав у працях “Теоретичні основи марксизму” (1905) і “Соціальна теорія розподілу” (1913). Критикуючи категорію робочої сили К. Маркса як перетвореної форми вартості та ціни робочої сили, він визначив фактори, від яких залежить заробітна плата, — зростання продуктивної сили праці (економічний фактор) і соціальна сила робітничого класу (соціальний фактор). М. Туган-Барановський розглядав прибуток як дохід від власності на засоби виробництва, який має нетрудовий характер. Таким чином, він визнавав боротьбу основних класів в умовах ринкової економіки. Водночас, у зростанні сукупного продукту й підвищенні продуктивності праці зацікавлені всі класи, тому, на думку вченого, в суспільстві виникає гармонія соціальних інтересів. Такий підхід до проблем розподілу доходів сприяв світовому визнанню теорії соціального розподілу доходів М. Туган-Барановського.

М. Туган-Барановському також належить помітний внесок у розробку кооперативної теорії. У праці “Соціальні основи кооперації” (1919) вчений дослідив історію, теорію і практику кооперативного руху. Кооперація — це єдина форма господарської організації, що виникла в результаті світової діяльності певних соціальних груп населення з метою перетворення наявної системи господарювання. Розвиток кооперації, на думку дослідника, започатковується внаслідок впливу на ринок соціалістичного ідеалу, сутність якого полягає у прагненні до економічної рівноваги всіх членів суспільства і соціальної справедливості на основі заперечення приватної власності. Кооперація — це підприємництво некапіталістичного типу і форма захисту трудящих від тиску капіталу. Кооперація економіки — це боротьба за новий соціальний устрій мирними засобами, без насильства. Таким чином, за поглядами М. Туган-Барановський — соціаліст реформістського спрямування. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях “Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку” (1906), “Соціалізм як позитивне вчення” (1917) та ін. У цих працях обґрунтував переваги централізованого планового керівництва господарством у поєднанні з кооперативною формою підприємств, не підтримував революцію як засіб досягнення соціалізму. Дуже цінним з позицій сьогодення для України є його ідея про забезпечення національної грошової одиниці — гривні — за умов відсутності золотого запасу стратегічним товаром – українським цукром.

На завершення побіжного перегляду процесу розвитку економічної думки в Україні слід згадати ще про одного визначного українського економіста – Євгена Слуцького (1880–1948), який був професором Київського університету і Київського комерційного інституту (нині КНЕУ). У працях “Теорія граничної корисності” (1911) і “До теорії балансу бюджету споживача” (1915 р.) вчений дослідив теоретичні засади суб’єктивної граничної корисності, теорію економічної ймовірності, проблеми математичної та економічної статистики, економічних циклів відтворення. Однак світове визнання Є. Слуцький здобув як засновник сучасної математичної теорії споживання, він визначив нові підходи до проблеми взаємозв’язку ціни, попиту і функції корисності. Є. Слуцький виявив умови, за яких функція корисності досягає максимуму, і запропонував способи обчислення її параметрів. Він розробив математичні методи дослідження величини функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Ці дослідження вченого стали основою для розвитку сучасної ординалістської версії поведінки споживача та сучасної теорії попиту, справили помітний вплив на розвиток ідей неокласицизму.

8. Становлення та розвиток монополістичного капіталізму та економічна думка на рубежі ХІХ-ХХ ст. (нова історична школа в Німеччині, маржиналізм)

Технічні і технологічні зміни, монополістичні тенденції на рубежі

ХІХ-ХХ ст.

Великі технологічні зрушення у промисловості в останній третині ХІХ ст. заслуговують визначення “другої промислової революції”. У цей час були винайдені електрогенератор (Сіменс – Німеччина, Едісон – США), вирішена проблема передачі енергії на відстань, винайдена парова турбіна (Парсонс – Англія) та двигун внутрішнього згоряння (Дізель, Отто, Даймлер – Німеччина), впроваджуються нові способи виробництва сталі – бесемерівський та мартенівський (Франція). Спостерігаються радикальні зміни в транспорті: безрельсовий, трубопровідний, повітряний (брати Райт – США). Тільки Едісон запатентував понад 1000 винаходів. Прогрес техніки набув значення НТР. Виплавлення чавуну за 1870–1913 рр. зросло утричі, сталі – у 23 рази.