Особливості національного стилю в образотворчому мистецтві та архітектурі.

Розвиток революційно-визвольного руху і породження ним зростання національно-культурного процесу в Україні на межі XIX - XX століть, привели до

поступу в українському образотворчому мистецтві. Актуальними мистецькими проблемами того часу був пошук національного стилю в українському малярстві, графіці та книжковій ілюстрації, створення національної вищої мистецької школи та визначення шляхів розвитку художнього процесу в європейському контексті.

На Наддніпрянщині відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису. Одним із засновників вітчизняного реалістичного пейзажу, майстром сонячного пейзажу був В. Орловський (1842 - 1914). Майстром пейзажу світового рівня був С. Васильківський (1854 - 1917). Конкретні враження від природи він умів узагальнити так, що створювався цілісний образ рідної землі. У його творчості переважали пейзажі епічного плану. За картину "По Дінцю" художник був удостоєний європейського звання класного художника І ступеня і отримав право виставляти свої полотна в Паризькому Салоні поза конкурсом.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. важливого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід народного портрета XVII - XVIII ст., досягнення імпресіоністів, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Значного розвитку досяг історичний жанр, що став характерним явищем національної культури. Художники здебільшого зверталися до часів козаччини. Це і відомий твір І. Репіна "Запорожці" (1878 - 1891), "Гість із Запоріжжя" (1901) Ф. Красицького, "Битва під Хотином" (1903) та "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1912) М. Івасюка.

Модерн, що склався на рубежі XIX - XX століть вніс істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості наддніпрянських художників. Були створені художні школи в Харкові, Києві, Одесі. Важливим осередком поширення в Україні нових європейських мистецьких течій, зокрема імпресіонізму, була Київська художня школа видатного українського художника О. Мурашка (1875 - 1919).

У своєрідних умовах відбувався розвиток образотворчого мистецтва на території Західної України - в Галичині, Буковині, Закарпатті. Економічна відсталість, соціально-політичне гноблення, що тривало тут протягом століть, відсутність спеціальних художніх закладів, музеїв - все це стримувало розвиток художньої культури загалом. У Західній Україні перші значні реалістичні твори почали з'являтися тільки у 80-90-х роках XIX століття. На зламі XIX - XX століть на арену художнього життя вийшло нове покоління західноукраїнських художників: І. Труш, М. Курилас, Я. Петрак, А. Монастирський, Ю. Панкевич, М. Сосенко, О. Новаківський, О. Кульчицька, творчість яких і визначила неповторну своєрідність західноукраїнського живопису.

Визначною подією в культурно-мистецькому житті стала Всеукраїнська виставка 1905 р., проведена у Львові. На ній було показано 110 творів дванадцяти митців Галичини та Наддніпрянщини. В 1913 році у Львові був відкритий музей українського мистецтва, що став важливим фактором, який стимулював подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні.

Усі разом, ці художники збагачували національний живопис новими темами й мотивами, новими засобами композиційного й колоритного вирішення живописних творів.

Сміливі пошуки українського національного стилю у XIX - на початку XX ст. відбуваються й в архітектурі.

З кінця XIX ст. і до 1907 року в українській архітектурі був поширений напрямок еклектики або історизм. У Галичині здебільшого наслідували готичні та романські зразки (церква св. Ольги та Єлизавети і будинок на площі Галицькій у Львові). Популярним також було звернення до ренесансної та барокової архітектури, зокрема, бароко-стиль отримав назву „віденський неоренесанс". Найвизначнішими спорудами цього стилю у Львові є Оперний театр (1900), збудований під керівництвом архітектора Ж. Горголевського, будинок Галицького сейму (1877-1881, архітектор І. Гохбергер; тепер головний корпус ЛНУ ім. І. Франка), Будинок учених та палац Потоцьких.

Архітектори Наддніпрянщини частіше звертались до вітчизняних, давньоруських зразків та українського бароко (Бесарабський ринок, архітектор Г. Гай; Володимирський собор, забудова вулиць Вел. Житомирської та Басейної в Києві). Трапляється і стиль "французького відродження", у якому споруджено будинок Купецького зібрання (1882, архітектор В. Ніколаєв; тепер філармонія), Український драматичний театр ім. І. Франка (1898, архітектори Г. Шлейфер та Е. Братман), оперний театр (1897-1901, архітектор В. Шретер).

З 1902 року на Наддніпрянщині, а з 1907 р. у Західній Україні, відмовились від еклектичних запозичень елементів інших стилів. Творчі пошуки архітекторів зосереджувалися навколо проблеми максимальної функціональності споруди, конструктивної логіки та чіткості в силуетах фасаду. Було збудовано чимало житлових, адміністративних, громадських будинків та промислових споруд, в обрисах яких простежувались риси українського модерну.

Становлення українського національного архітектурного модерну на Наддніпрянській Україні пов'язано з ім'ям В. Кричевського (1872-1952). У 1903 -1908 рр. він споруджував будинок Полтавського губернського земства (нині –історико - краєзнавчий музей).

Характерні риси українського модерну на львівському терені були розроблені І. Левинським (1851 -1919) - вихованцем, а згодом професором і керівником кафедри ужиткової архітектури Львівської політехнічної школи. Йому належать проекти таких споруд у Львові як Торгово-Промислова палата, готель "Жорж", Музичний інститут ім. Лисенка. Для цих споруд характерне використання настінного живопису в оформленні інтер'єру.

Пожвавлення архітектурного будівництва сприяло й становленню в Україні нової скульптури. Одним з провідних львівських скульпторів у галузі монументально - декоративної пластики був П. Війтович (1862 - 1936). Він виконав скульптури "Торгівля" і "Праця" для фасаду Головного залізничного вокзалу, композиції "Слава" на фасаді Львівського оперного театру та скульптури для його інтер'єра ("Любов цілує Амура", "Заздрість, відкинута, від любові", "Пиха").

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. простежено інтенсивний розвиток усіх сфер української культури, яка стала активним фактором розвитку народу, яскравою ознакою його національної своєрідності, набула великої суспільно-історичної ваги.

Питання для самоконтролю.

1. Дайте визначення напряму «модернізм». Охарактеризувати розвиток української культури модернізму.
2. Особливості модернізму в українській літературі.
3. Особливості національного стилю в образотворчому мистецтві та архітектурі. Дайте аналіз.
4. Проаналізуйте шляхи розвитку музичного та театрального мистецтва України на початку ХХ століття.

Тема 2.5. Українська культура ХХ століття. Культурні процеси в Україні 20-30-х років.

Тема 2.6. Українська культура під час панування «соціалістичного реалізму».

Тема 2.7. Українська культура в сучасних умовах державотворення.

Зміст

1. Культурні процеси в Україні у 20-30-х р.р.
2. Насадження методу соціалістичного реалізму.
3. Особливості української культури періоду національного опору.
4. Культура в сучасних умовах українського державотворення.

Ключові слова: культурні процеси, соціалістичний реалізм, відлига, сучасні тенденції.

Цілі і завдання вивчення теми 2.5., 2.6., 2.7.

Вивчення даної теми дозволяє Вам дізнатися про нові культурно-просвітницькі рухи, що були спрямовані на відродження духовного життя оновленої України.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення.

У новій політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було відродження національної культури.

Відлучення протягом тривалого часу українського народу від рідної мови й позбавлення його можливості отримувати освіту призвели до того, що на початку 1917 р. більш як 75% українців не вміли читати.

Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі: сільськогосподарський, учительський та ін.

Характерною рисою цього процесу було те, що заходи Уряду України щодо ліквідації малописьменності зустріли широку підтримку серед населення. На пожертви громадян відкривалися бібліотеки, просвіти, хати-читальні, школи, училища і навіть гімназії. Так, протягом 1917/1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. З них у Києві - 4, Полтаві -3. 3 цих гімназій тільки 2 було взято на державне утримання.

Щодо організації вищої освіти влітку 1917 р. у м. Києві було засновано перший Український Народний Університет. У новоствореному вузі діяло три факультети: історико-філологічний, природознавчо-математичний, юридичний і підготовчі курси. Загальна кількість студентів становила 1400 осіб від усіх регіонів України, у тому числі земель, які входили до складу Австро-Угорської імперії. Необхідність відкриття другого університету у м. Києві була викликана найперше тим, що в існуючому університеті імені св. Володимира викладання проводилося переважно російською, польською, німецькою мовами, і природно, що педколектив вузу негативно ставився до процесу українізації. Крім Київського університету, подібні навчальні заклади були засновані в Миколаєві, Харкові, Одесі.

Помітний вплив на розвиток культури й освіти серед широких верств населення здійснювали осередки товариства "Просвіта". Наприкінці 1917 р. їх на території України діяло близько двох тис. При Київській "Просвіті" діяли бібліотечна, агітаційна, лекційна, видовищна та театральна комісії. "Просвіта" допомагала проводити українізації шкіл, проводила роботу щодо сприяння виданню творів Т. Шевченка, М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Грушевського та інших авторів.

До зими 1917 р. було засновано близько 80 нових україномовних газет і журналів. Масовими тиражами вийшло понад 680 найменувань навчальної, історичної, медичної та іншої літератури.

Вінницьке Пирогівське товариство культури, яке об'єднувало українську інтелігенцію, восени 1919 р. відкрило в місті університет для молоді, у якому було три факультети: історико-філологічний, природничий і самовиховний. Цей заклад мав не лише просвітницький характер, а й був важливим чинником формування національної свідомості української молоді.

Отже, роки Української революції 1917-1920 стали етапом у відродженні національної ідеї та культури. Це був період розвитку національної школи та освіти, що відіграв ключову роль у вихованні підростаючого покоління.

Після поразки національно-визвольних змагань територія України була поділена між іноземними державами. На Наддніпрянщині, зокрема, встановився більшовицький режим, який проводив політику уніфікації національних культур з метою створення єдиної пролетарської культури, частина творчої і наукової еліти в 1920-1922 рр. залишила Україну.

З метою привернення українського національного елементу більшовики у 1923 р. проголосили новий політичний курс "українізації". Щоправда, Україну не треба було "українізовувати". її треба було дерусифікувати та вивести на самостійний шлях культурного розвитку. Суть більшовицької українізації полягала в обов'язковому вивченні української мови на всіх рівнях, введення її у державних та громадських установах, переведенні діловодства виключно на українську мову. Концепцію українізації розробив народний комісар освіти О. Шумський, а започатковану роботу продовжив його наступник -М. Скрипник.

У 1923-1924 рр. на Україну з еміграції повернулася частина митців та науковців на чолі з М. Грушевським, які розпочали в нових політичних умовах творити нову національну культуру. М. Грушевський відновив діяльність історичної секції Українського наукового товариства, яке було прилучено до ВУАН, очолив кафедру історії українського народу, Археографічну комісію та науково-дослідницьку кафедру історії України, редагував журнал "Україна", що виходив до 1930 р. і став науковою трибуною для українців усього світу.

Загальне піднесення української культури в цей період було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. Виникає велика кількість літературних об'єднань, важливою ознакою діяльності яких було продовження гуманістичних традицій, а також вплив європейського модернізму.

Глибокими узагальненнями, художнім зіставленням епох та культур характеризувалася поетична творчість "неокласиків", особливо М. Рильського. Його збірки "Крізь бурю і сніг", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" характеризувалися прагненням до строгої форми та гармонійної завершеності вірша.

Розвиток національного образотворчого мистецтва плідно розгорнувся вже після заснування у листопаді 1917р. Української Академії Мистецтв, першим ректором став видатний професор-митець, художник-графік Г. Нарбут. Об'єднавши низку окремих творчих майстерень, Академія Мистецтв стала навчальним закладом з певною педагогічною системою і розвинула вищу художню освіту в Україні.

До складу Академії мистецтв увійшли визначні художники-професори О.Мурашко, В. та Ф. Кричевські, М. Бурачек, М. Жук.

При Академії мистецтв була відкрита Українська національна картинна галерея. Її основою стали картини, передані з особистих колекцій Г. Павлуцьким, Д. Антоновичем, В. Щавінським, та картини, зібрані в музеях і закуплені на виставках і аукціонах.

У 1922 р. Академію було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв, у 1924 р. останній об'єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі утворено Київський державний художній інститут. Викладачі Академії Мистецтв розвинули чимало новаторських напрямків в українському образотворчому мистецтві, створили самобутні художні школи.

Основоположником монументального напрямку в національному образотворчому мистецтві став видатний український художник Михайло Бойчук (1882 - 1939).Техніки живопису він вчився у Краківській Академії красних мистецтв, по закінченні якої деякий час працював у Мюнхені та Парижі. М. Бойчук заснував українську школу монументального мистецтва, послідовників якої називали бойчукістами. Основним у бойчуківській концепції розвитку новітнього українського мистецтва було звернення до традицій візантійського та італійського проторенесансного монументального живопису (Джотто), а також давньоукраїнського іконопису як першоджерела української національної форми. Школа М. Бойчука у 20 -30-х рр. була найбільш яскравою та оригінальною виразницею української національної стихії в мистецтві, бо об'єктивно вела до відриву від російського мистецтва.

У самобутній творчій манері у 20 - 30-х рр. XX ст. працювали західноукраїнські художники. Талановитим майстром ліногравюри і гравюри на дереві була О. Кульчицька. Вона стала однією із засновників галицького національного художнього стилю. У 20-х рр. художниця намалювала серію акварелей - "Народна архітектура західних областей України" і "Народний одяг західних областей України". О. Кульчицька створила галерею портретів українських поетів і письменників. Цикл складається з портретів Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Кобилянської, І. Котляревського та ін.

У 20-30-х рр. в Україні широко розгорнулася виставкова діяльність. Влаштовуються художні виставки, що були не лише засобом популяризації творів мистецтва та естетичного виховання народу, а й сприяли його залученню до активної творчої діяльності. Саме в цей час увійшли в практику виставки народного декоративного й самодіяльного мистецтва, дитячої творчості, робіт художників-передвижників.

Велику роль у художньому житті України відігравали різноманітні спілки та об'єднання, що діяли у період українізації на Наддніпрянщині. Найчисленнішою на Наддніпрянській Україні була Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), заснована в 1925 р. як федеративне об'єднання митців різних формальних течій і груп. її очолював М. Бойчук, який був ініціатором відкриття у Києві в 1928 р. виставки "Гравюра й рисунок".

На західноукраїнських землях також існувало чимало творчих спілок.

З 1923 р. у Львові функціонувала художня студія О. Новаківського. Пізніше вона стала називатися "школою Новаківського". У її стінах учні навчалися малярській техніці, розумінню площини й простору, рисунку.

Отже, 20 - 30-ті рр. творчо збагатили українське образотворче мистецтво, сприяли урізноманітненню його жанрів та напрямків, сприяли проникненню національної ідеї у сферу художньої культури.

Професійний рівень театрального мистецтва визначали нові театри, що сформувалися у 1917 - 1918 рр. У період Національної революції з приходом державної політики в мистецтво, український театр уперше отримує можливість не озиратися на смаки публіки, а зосередитися на високих мистецьких завданнях.

Провідником державної театральної політики став Комітет українського національного театру. Улітку 1917 р. комітет заснував зразковий український театр у Києві, який став першим державним театром в історії України. Сезон відкрився 16 вересня 1917 р. постановкою п'єси В. Винниченка "Пригвождені".

Поряд з Українським національним театром була заснована вища театральна школа підготовки професійних артистів, режисерів, спеціалістів організації театральних справи.

Прийшовши до влади в Україні, більшовики почали націоналізовувати театри. Державний драматичний театр стає Першим театром Української Радянської республіки імені Т. Шевченка.

У 20 - 30-ті рр. розквітає творчість блискучого театрального режисера Л. Курбаса.Свою самостійну діяльність він розпочинає із створення в Києві у 1917 р. "Молодого театру". В "Молодому театрі" Л. Курбас розвивав два напрямки: реалістичний і умовний. Українське мистецтво багато здобувало у глибині проникнення у суть людської психіки й переходило від зображення чи відображення дійсності до її осмислення.

У роки українізації режисер спрямовував український театр в експериментальне русло. Експериментальний тип театру - це насамперед пошуки унікального мистецького об'єднання "Березіль", створеного у 1922 р. Л. Курбасом на базі "Молодого театру". Л. Курбас намагався зробити колектив синкретичним, запроваджуючи різні мистецькі студії не тільки театрального, а й образотворчого, музичного, літературного характеру. І хоча цей грандіозний план режисерові не вдалося здійснити з об'єктивних причин, але його реформаторська діяльність у театрі (спершу в Києві, а з 1926 р. у Харкові, куди переїхав "Березіль"), його орієнтація на всесвітню естетику справили величезний вплив на мистецьке життя. Лесь Курбас створив так званий "театр дії", "рефлексологічний" театр, який, на відміну від театру "психологічного", спирався на активну позицію глядача. Використовувалися прийоми умовності, метафоричності, гротеску, соціальної символіки. Європейський контекст пошуків Л. Курбаса уперше вивів український театр за межі "місцевого колориту", надав йому всесвітнього значення. У театрі Л. Курбаса зросли блискучі майстри сцени: А. Бучма, Й.Гірняк, Н. Ужвій, М. Крушельницький, які змогли почасти підтримувати рівень українського театру і в пізніші часи його існування.

Отже, в українській театральній культурі початку XX ст. досить чітко проглядається оригінальна на європейському тлі особливість: усі пошуки у будь-яких напрямах і течіях - не відривались остаточно від ґрунту, здобутого реалістичною школою. Використовувалися як "традиційні", так і "альтернативні" мистецькі елементи.

Розвивається і нова для України галузь - кінематограф. Спочатку працювало дві кінофабрики - Одеська й Ялтинська, з 1929 р. вступила до ладу найбільша кінофабрика Всеукраїнського Кіно-Фото Управління - Київська. За неповними даними у 1929- випущено 31 фільм. Визначними режисера періоду були: П. Чардинін, В. Гардін, Д. Вертов, О. Довженко, І. Кавалерідзе.

Серед фільмів цього періоду визначне місце належить творам з суто українською чи літературною тематикою: "Т. Шевченко" (П. Чардиніна з А. Бучмою в загол. ролі, 1926), "Черевички" (П. Чардиніна, 1928), фільм І. Кавалерідзе "Злива" (1929р.), в якому режисер, відтворюючи епопею гайдамаччини, застосував цікаві формальні шукання, відмовившись від натурного знімання, натомість користуючись принципами освітлення на фоні чорного оксамиту й сукна та декораціями геометричних форм.

Немеркнучої слави в українському кінематографі 20 - 30-х рр. здобув всесвітньо відомий кінорежисер-новатор О. Довженко. О. Довженко створив новий художній жанр-кіноповість, де майстерно поєднувалися кінематографічні, описові та оповідні елементи. О. Довженко був єдиним автором своїх творінь - і сценаристом, і режисером. Його фільми "Звенигород" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), несли у собі заряд філософських роздумів, оригінальних думок, міркувань, спостережень про те, що близьке людям усього світу. О. Довженко започаткував поетизацію українського кіно, освоїв колір як засіб передачі настрою і тональності сюжету. Новаторські пошуки О. Довженка знайшли розвиток у різних напрямках світового кіномистецтва, стали теоретичним підґрунтям багатьох кіношкіл.

Інтенсивно розвивалося у 20 - 30-х рр. музичне мистецтво. Виявляється його глибокий зв'язок з ідеями національного відродження. Чимало українських музичних творів увійшло до скарбниці як вітчизняної, так і світової культури. Величезний внесок у розвиток національної музики зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький. Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка та І. Франка.

У 1923 - 1928 рр. в Україні діяло Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори, які орієнтувалися на поєднання національних здобутків і досягнень європейської музичної культури. Тоді ж з'являється "Історія української музики" М. Грінченка та праці з музикознавства. Традиції української авангардної музики започаткував Б. Лятошинський (1894 - 1968), який у модерністичному стилі створив оперу "Золотий обруч" (1930). Були здійснені перші спроби впровадження української тематики і модерної музики у балетне мистецтво. Тут відзначився композитор В. Косенко - автор першого українського балету "Пан Коцький".

Національну музично-пісенну культуру в цей період творчо розвиває професійний колектив "Думка" (з 1930 р. - заслужена академічна хорова капела України). Українська музика стає не тільки професійною, а й багатожанровою.

Важливе значення для розвитку музичного мистецтва й підготовки висококваліфікованих музикантів стало відкриття Київської, Харківської та Одеської консерваторій, оперних театрів у великих містах.

Отже, у 20 - поч. 30-х рр. в Україні відбувається національно-культурне піднесення в усіх сферах. Сила державного апарату тоді була використана на процеси українізації. Істотно зростає роль мистецтва у суспільному розвитку.