Лїтература церковних і національних відносин другої четвертини XVII в. 4 страница

З иньшого становища — різко осуджуючи Хмельницького як дїяча і як індівідуальність, і так само й викликаний ним рух і цїлу козаччину, виступив против Костомарова й його твору Кулїш. Уже в своїй популярній книжцї „Хмельниччина“ (1861) він, кажучи його пізнїйшими словами (Народ, 1892 с. 248), „виробив иньшого Хмеля Хмельницького“, нїж яким представив його Костомаров в своїм творі. Кулїш мав на метї внести поправки в погляди Костомарова, дати иньше освітленнє тим фактам, на котрих спиняв ся Костомаров, з котрими він тодї був ще в добрих відносинах і разом працював над виданнєм актів Хмельниччини. По словам Кулїша, на критику Костомарова підбивав його тодї Максимович, але Кулїшеви не хотїлось критикувати, тільки дати свою конструкцію сеї епохи. Він задумує велику історію України за козацьких часів „проникнутую идеею сліянія русскаго народа“, від перших конфлїктів з Польщею в XVI в. до подїлу її. Історія ся представлялась йому в трьох тритомових трильоґіях, з котрих першу становила „Исторія возсоединенія Руси“, середню історія Хмельниччини, названа ним „Исторіею отпаденія Руси оть Польши“, і останню історія пізнїйших часів „до царицї Катерини і лядської халепи“. Так начеркує Кулїш плян сеї працї в листах 1874 р., відкриваючи при тім і провідні мотиви сеї роботи: розвінчати в другій трильоґії Хмельницького, як розвінчав уже в „Исторії Возсоед.“ К. Острозького, „аби стидно було йому ставити памятник“, і заразом — знищити Костомарова, що, мовляв, як чужеплеменник, орґанїчно був нездібний зрозуміти й відповідно представити українську історію (листи до Хильчевського, К. Старина 1898, І с. 137 і д.)

Неприхильний осуд, яким стріло українське громадянство „Исторію возсоединенія“, очевидно, на якийсь час прохолодив сї пляни, і в споминах своїх друкованих 1885 р. (Новь ч. 13) Кулїш навіть покаяв ся прилюдно в своїх замислах: на Костомарова. Але три роки пізнїйше (1888) в московських Чтеніях таки появились, рецензовані Карповим, перші томи Кулїшевої історії Хмельниччини, перейняті незвичайним завзятєм і против Хмельницького і против української історіоґрафії (або як він її прозиває - „одичалой въ нашей украинщинЂ Кліо“ III. 394), а конкретно — против Костомарова. Заразом вийшли сї томи й осібно (Отпаденіе Малороссіи отъ Польши 1340-1654, три томи, 1888-9). Але спочутя нї в росийських, нї в українських кругах вони не знайшли — хіба в польських. Гострі атаки на Костомарова, тодї вже покійного, викликали неприємне почутє (вираз йому дав напр. Пипін. Исторія рус. этноґр. III с. 211). Карпов разом з третїм томом „Отпаденія“ надрукував в „Чтеніях“ простору статю „Въ защиту Богдана Хмельницкаго“, де оправдував надрукованнє Кулїшевої працї тільки негативною користю, яку вона може мати для розсвітлення Хмельниччини, і т. и.

В межичасї між виходом „Исторіи возсоединенія“ й „Исторіею отпаденія“ вийшли ще дві росийські працї до історії Хмельниччини, котрі мусимо тут принотувати. Одна — „Польская анархія при ЯнЂ-КазимирЂ и война за Украину“ Н. Павлищева (1878, друге вид. в Сочиненіях, 1887), робота компілятивна, головно на підставі Костомарова й Соловйова, також Шайнохи. Більш претенсіозна була друга книга, що правда — не звернена так гостро против Костомарова, як Кулїшева, але також обрахована на те, щоб розвінчати Хмельницького й змінити загально приняті погляди на нього — себ то костомарівські перед усїм. Була се дісертація харківського професора П. Буцінского: „О. БогданЂ Хмельницкомъ“ (1882). Свою працю він мотивував тим, що акти польської метрики моск. архиву загран. справ — між ними кореспонденція Хмельницького, захоплена Поляками під Берестечком, і деякі иньші акти того ж архиву, „які, здаєть ся, не попадали в руки нїодного з наших істориків“, кидають зовсїм нове світло на особу і дїяльність славного гетьмана“, і се нове освітленнє мала дату книга Буцінского — перевести нову ревизію дїяльности Богдана на підставі сих матеріалів. Одначе сї матеріали, особливо в тій мірі як їx використав в своїй книзї Буцінский, нїякого перевороту в поглядах на Хмельницького не спроможні були зробити. (Треба одмітити, що на особливо сенсаційну групу сих матеріалів, що в інвентарях архиву загр. справ носять назву „перехоплених Поляками“, і Буцінским були ототожнені з „шкатулою листів“, захопленою під Берестечком, звернув увагу сам же Костомаров в своїй статї: „Б. Хмельницкій данникъ отоманской Порты“, ВЂст. Европы 1878, і можливо, що ся статя дала привід і Буцінскому до його книги.)

Головну ролю грає, очевидно, принціпіальний погляд на особу Богдана. Для Буцінского він богатий пан, Поляк і шляхтич, навіть маґнат по перереконанням і звичкам, далекий від усяких національних та соціальних визвільних мотивів; з чисто особистих причин попавши в конфлїкт з польським режімом, він і далї не перестає стояти вповнї на ґрунтї панських поглядів і в своїй діяльности виявляє самі неґативні прикмети свого характеру. Все се переводить ся одначе самим примітивним способом, з повною байдужістю до вимог наукового методу. Автор ще раз повертає до апокріфічних відомостей „Історії Русів“ і „Запорозької Старини“, поводить ся з своїми джерелами незвичайно недбало, хибно інтерпретує їх і т. и.

З убійчою критикою поглядів автора й його наукового методу виступив Антонович — офиціальний рецензент дісертації (в Київ. Старинї 1883. II) Рецензія цїкава заразом і як одно з небогатьох писань, де сей авторитетний історик України висловляв свої погляди на Хмельницького і Хмельниччину. Признаючи в Богданї високі таланти вожда й правителя, він добачав у нього незрозуміннє сучасних народнїх бажань і заперечував які небудь змагання до української державности. як вислів київських (українських) наукових кругів, має певний інтерес також статя про Хмельницького покійного тепер Ор. Левицького в книзї „Историческіе дЂятели юго-зап. Россіи“ (1885), ваписана за Костомаровим. Річ характеристична, що з київських кругів взагалї вийшло сорозмірно дуже мало про Хмельниччину: в Кіев. Старинї за 25 лїт її істнування лише кілька документальних дрібниць, і навіть на відкритє памятника Хмельницькому вона не відкликнулась нїякою значнїйшою статею про славного гетьмана.

Щоб довести сей перегляд до початків XX в., треба згадати ще II т. „Исторії запорожскихъ козаковъ“ Еварницького (1895). Хмельниччинї присвячено тут тільки оден роздїл, трохи більше як аркуш друку, компілятивного характеру. Чимало присвятив він уваги історії Хмельниччини у вступнім викладї своїм: „ГлавнЂйшіе моменты изъ исторіи запорожскаго козачества“ (Рус. Мысль, 1897, І), але історія її оповідаєть ся по Величку (див. мою рец. в XXVI т. львів. Записок). Натомість з принціпіального погляду певний інтерес мали загальні погляди на сю епоху, висловлені Антоновичем в його „Бесїдах про козацькі часи“ (1897), і в ювилейній промові 1898 р. (опублїкованій одначе тільки в резюме). Наукове тов. ім. Шевченка з нагоди сього ж 250-лїтьного ювилея Хмельниччини видало спеціально присвячену Хмельниччинї збірку (т. XXIII-XXIV Записок), між иньшим й моєю статею (Хмельницький і Хмельниччина, видана потім і осібно, 1901), студією С. Томашівського „Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.“, згаданою вище збіркою сучасних віршів про Хмельниччину, зібраною й обробленою пок. Франком, і т. ин. Але ся збірка по духу вяжеть ся вже з лїтературою Хмельниччини останнїх десятилїть, до котрої перейду слїдом, а тепер мушу сказати ще про Хмельниччину в історіоґрафії польській. Розвій лїтератури про неї в історіоґрафії українській і росийській я оглянув всуміш, бо дїяльність істориків часто переходила з одної до другої й переплїталась тїсно, — польська ж історіоґрафія стояла більш відокремлено.

Довгий час одначе тут і не можна було одмітити нїякої важнїйшої працї для сеї епохи. Невиданою зісталась історія Радзіміньского — її знав і користувавсь нею Маркович, але ріжні полїцейські прикрости, які впали на сїмю Радзіміньского за сю історію (про них оповідає Костомаров, Литер. НаслЂдіе с. 57), мабуть мали своїм наслїдком, що далї про сю історію й слих загинув — минї принаймнї не довело ся стрінути близших відомостей про неї. Загальнїйші працї як K. Kwiatkowski Dzieje narodu polskiego za panow. Władysława IV (1823), Baliński Dzieje panowania Jana Kazimierza od r. 1656 (1846), не дали нїчого важного для історії Хмельниччини, так само як і пізнїйші Dzieje rzeczypospolitej polskiej Морачевского (в VII томі, 1853, доволї богато удїлено місця Хмельниччинї), або Dzieje Polski Шуйского (III, 1864).

Поява „Б. Хмельницького“ Костомарова викликала цїкаву статю Єжа-Мілковского в львівській часоп. Dziennik literacki (1861). Не дуже входячи в фактичну сторону працї, він головно виступав против провідних гадок Костомарова, доказуючи, що Русь не можна противставляти Польщі, що Хмельниччина була конфлїктом соціально-економичним, боротьбою з щляхецтвом і т. и. — погляди взагалї дуже поширені в польських кругах.

Чотири роки пізнїйше зявила ся рец. Шайнохи. Він дуже вдаряв на некритичність твору Костомарова, але заразом — всупереч Мілковскому — закидав брак всякої провідної гадки, повний індіферентизм, і ще більше -недостачу артизму і всякого темпераменту в викладї: „żadna iskra dowcipu, żadne uderzniące porównanie lub dostrzezenie nie strzeli w dziele . . . Dzieje te plyną jak cicha, leniwa rzeka, po którei żadna fala nie pluśnie nad powierzchnią, żaden promień słońca nie odbije sie na falach rozigranych“ (Czas, 1865, передр. в IV т. збірки Szkice historyczne). Шайноха мав до певної міри право се казати: він писав се, коли вже були надруковані його статї, видані того ж 1865 р. осібно під назвою Dwa lata dziejów naszych (друковались з початку в Bibl. Warszaw., 1862-3). Другий том сеї працї містив історію війни 1648 р., написану живо, талановито і з різко переведеною антишляхетською тенденцією. Як я вже сказав (с. 196), Хмельницький для Шайнохи був знарядом суду божого над еґоістичною, отяжілою польською шляхтою, що не послухала рицарських покликів Володислава. Праця Ш. була також свобіднїйша від апокріфічного елєменту, нїж твір Костомарова — хоч повною свободою таки не могла похвалитись (навіть від Величкових апокріфів вона не була чиста), а при тім мала й свої хиби — не мала напр. нїяких цитат, та й провіденціальне освітленнє цїлої історії не причинялось тех до її наукової вартости.

Більш для куріозу, а в тім — і як певний симптом польських настроїв на Українї, згадаю сильветку Падурри, Bogdan Chmielnicki, надруковану в одній з львів. часописей в 1874 р. і потім включену в його Pyśma — повну ріжних фантазій, з котрих деякі знайшли одначе місце і в новійшій польській „моноґрафії“ Р.-Гавроньского. Але в тім же часї, від р. 1873 почавши, в львівській же час. Przewodnik nauk. i literacki почали виходити писання иньшого калїбру — студії Л. Кубалї з часів Яна-Казимира, зібрані потім разом в два том п. заг. Szkice historyczne (1880-1, четверте вид. 1901). Значна частина її безпосередно входила в історію Хмельниччини (Obleżenie Lwowa w r. 1648, Obleżenie Zbaraża i pokój pod Zborowem, Bitwa pod Beresteczkiem, Krwawe swaty, Wyprawa żwaniecka). Студії гарні, солїдно і досить обєктивно зроблені, по части на підставі невиданих джерел. Про їx продовженнє — третю серію, що стала виходити після 1900 р., скажу ще низше, тепер хочу покінчити з лїтературою минулого столїтя. І вже небогато зісталось тут одмітити чогось важнїйшого.

Старий знавець української кольонїзації Едвард Рулїковский в варшавськім вид. Słownik geograficzny (т. IX, 1890) під формою статї про Суботів дав невеличку, але інтересну біоґрафійку Хмельницького, за якою потім пішов А. Роллє в своїх статях про приватне житє гетьмана. Полєміка Кулїша-Карпова викликала інтересну статю Корзона О Chmielnickim sądy Kulsiza і Karpowa (Kwartal. historyz. 1892), де він висловляє власні погляди на Хмельницького, його характер і полїтику, її мотиви й змагання. В 1893 р. вийшли згадані начерки А. Роллє: Kobiety na dworze Czehryńskim (Biblioteka warszawska, 1893, кн. VII і далї) — проба близше війти в інтімне житє гетьмана — інтересна, хоч написана більш белєтристично, нїж документально; за житя авторови не вдалось докінчити свою роботу, і частина її вийшла вже по його смерти п. з. Chmielnicki w Czehrynie в часоп. Praeglad Роlski (т. 119. 1896, лютий). В 1895 р. зявила згадана вище (с. 197) цїнна студія Чермака про воєнні пляни Володислава, що вводила в перші початки Хмельниччини.

В двох останнїх десятилїтях ся богата і інтересна, не тільки з чисто історичного, а і з суспільного погляду лїтература, в якій так сильно і симптоматично відбивались ріжні полїтичні й національні змагання і орієнтації дослїдників українських, росийських, польських, оживилась ще більше, збогативши ся цїлим рядом праць, які з ріжного становища і з ріжних сторін підходили до Хмельниччини, чи то стараючи ся збогатити фактичний матеріал для її пізнання, чи то пробуючи дати їй нове освітленнє. Вихідним моментом їх можна прийняти 250-лїтє великого повстання 1648 р., що зазначило ся згаданою ювилейною промовою Антоновича, ювилейним збірником Наукового тов. львівського і виданнєм галицьких актів Хмельниччини в його „Жерелах“, за котрими потім пішов мій проєкт корпусу матеріалів до історії козаччини — на жаль здїйснений тільки в части (т. VIII і XII Жерел).

Др. Кубаля поновив свої студії над Хмельниччиною (Zajęcie Kijowa рrzеz Moskwę w r. 1654 i zatarg prawosławnej cerkwi ruskiej z patriarchem moskiewskim, 1901, Przysięga w Pereislawiu i stati B. Chmielnickiego, 1904, Zaprzepaszczona kraina, 1907) і вінчав їх виданою 1910 р. суцїльною історією прилучення України до Москви і польсько-московської війни (Szkice historiczne, sеrуа traecia, Wojna, moskiewska r. 1654-1655). По мисли автора вона мала послужити першою частиною історії „семилїтньої північної війни“ 1654-1660 рр.: друга частина її вийшла в переддень війни — Wojna szwecka w roku 1655 і 1656 (Szkiców histor. serya IV, без року).

Др. Кордуба дав ряд розвідок і матеріалів по історії дипльоматії Хмельниччини (Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р., в львів. Записках т. 78, 1907, Проба австрийського посередництва між Хмельницькими і Польщею, тамже т. 84, 1908, Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV, в Жерелах т. XII, 1911).

Ів. Каманин паралельно з публїкованнєм матеріалів до Хмельниччини присвятив їй ряд розвідок і заміток, котрі маю нагоду нераз згадувати при текстї, останнї мині звісні: Походженнє Б. Хмельницького в київ. Записках т. XII, 1913. Участіе южно-русскаго населенія въ возстаніи Богдана Хмельницкаго въ т. IV части III Архива ЮЗР., 1914, і Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей въ II т. Сборника кіев. ком., 1916.

Ів. Франко в своїх Студіях над українськими піснями (див. вище с. 207) забрав ся до розслїду лєґендарної Хмельниччини, але через свою недугу не міг допровадити до якихось позитивних результатів.

З загальних праць більші або менші роздїли присвятили Хмельниччинї курси історії України і Росії сих років: мій „Очеркъ исторіи украинскаго народа“, 1 вид. 1904, Ол. Єфименкової „Исторія украинскаго народа“, 1906, Іловайского „Исторія Россіи“ т. V, 1905, M. H. Покровского „Русская исторія“, т. III, 1911.

До суцїльного оброблення Хмельниччини взяв ся Фр. Равіта-Ґавроньский — 1906 р. випустив він перший том п. т.: Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana-Kazimierza, a 1909 вийшов другий і останнїй: В. Chmielnicki od elekcyi Jana Kazimierza do smierci. Джерелового матеріалу, особливо нового, автор до сеї працї принїс небогато, очевидно — його завданнєм було дати своє освітленнє Хмельниччинї й її головному героєви. Становище автора до крайности неприхильне Хмельниччинї. Хмельницькому і цїлій козаччинї, яку він вважав елєментом виключно руїнним — зібраннєм всїх неґативних сторін немилої йому української стихії. Заразом дуже різко вдаряє він на українську історіоґрафію, особливо на Костомарова, котрому закидає тенденційне й аґітаційне фальшованнє історії. Сам одначе не грішить нї трохи нї обєктивністю нї точністю і критичністю, уживаючи й апокріфічного елєменту, де він йому подобаєть ся, і більш нїж свобідно поводячи ся з своїм матеріалом. Коли я ширше спиняюсь над сею зовсїм слабою з наукового і несмачною з лїтературного погляду працею, то роблю се головно з огляду на те признаннє, яке вона при тім усїм знайшла в польських кругах, — нагорожена премією краківської академії наук! . . .

Повним контрастом до неї зявилась польська студія Вячеслава Липинського Stanisław-Michał Kryczewski, разом з кількома меньшими статями уміщена ним в збірнику Z dziejów Ukrainy, 1912. Праця ся інтересна і з чисто наукового становища, бо порушує досї мало освітлене питаннє про участь шляхти в Хмельниччинї і вплив на її полїтичний характер, і спиняючись на визначнїйших шляхетських участниках, вносить чимало нового і користного в студіюваннє доби. Але особливу увагу звернула вона на себе як відгомін старої традиції — як голос нащадків тої шляхти, що в конфлїктї козаччини з польським режімом стала по її сторонї. Останнїми часами автор приступив до нового оброблення свого матеріалу, випустивши в 1920 р. книгу: Україна на переломі, 1657-1659, як т. III своїх „Студій“ і заповів як II т. нове виданнє студій про участь шляхти в Хмельниччині і Стан. Кричевського.

Апольґетичний, а навіть ентузіастичний характер що до Хмельниччини і особливо самого Хмельницького мала також иньша праця з тих лїт — С. Томашівського „Перший похід Богдана Хмельницького в Галиччину. Два місяцї“ української полїтики 1648 р.“ (в VI т. Жерел і осібно, 1913).

Прихильником полїтичних завдань Хмельниччини виступив також і І. Розенфельд в працї: Присоединеніе Малороссіи къ Россіи (1654-1793), 1915, в роздїлї присвяченім її полїтичним здобуткам: що до наукового свого переведення праця одначе стоїть не високо, бо не оріентуєть ся в джереловім матеріалї.

Таке оживленнє студій над Хмельниччиною, очевидно, має всї шанси відновитись ще раз з відновленнєм більш сприятливих для наукових занять обставин, і дати ще богато нового і цїнного для зрозуміння сеї доби, для котрої наука далеко ще не розпоряджує всїм потрібним. І на сю свою працю я дивлюсь тому тільки як на ступінь до тої історії Хмельниччини - очищеної від кори лєґенди і уоруженої всїм наукових матеріалом, який зістав ся нам в спадку, — а може бути результатом тільки дуже інтенсивної колєктивної роботи. Уважливий читач помітить, яку непропорціональну частину працї мусїв я віддати очищенню Хмельниччини від хащів лєґенди і тій передвступній роботї над необробленим науково матеріалом, яка властиво повинна бути удїлом студій приготовчих.