Примітки. 1) Любомірского — йому належало Білоцерківське староство.

¹) Любомірского — йому належало Білоцерківське староство.

²) Потоцкого, гетьмана і каштеляна (пана) краківського.

³) Лист сей в скороченню надр. в Пам. кн. Міхаловского ч. 15. Пізнїйша копія в теках Нарушевича с. 72, з надписю: Kopia listu Chmielnickiego do imp. Czelnego pod Bialącertwią prysłanego przez kozaka Skorochota setnika białocerkiewskiego. Тут єсть дата і підпись, чого нема у Міхаловского. Але дата ся: dan pod Korsuniem we srodę mai 10, не можлива, бо писати се в Kopcyнї в середу Хмельницький міг тільки 17 (27) мая. Таку дату й справді має копія (скороченого типу) в збірнику бібл. Миїшків (Осолїньских 3564 л. 32): na zaiutrz po wzięciu ichm. panow hetmanow koronnych y taboru zniesieniu, to jest vigesima septima maii. Так воно і з обстави виходить — пор. напр. відомости Яскульского про марш орди.

⁴) Aby po Białocerkiew udzielne mieli i ograniczone państwo.

⁵) В копії тек Нарушевича (142 с. 115) помилка: двістї лїт.

⁶) Пам. кн. Міхаловского с. 39, в рукоп. петерб. публ. бібл. 129 с. 104-105.

⁷) Пам. кн. Міхаловского с. 26-27.

⁸) Hetmana sobie utworzył kozaka Topika nazwanego, a sam iusz panem czy xiązeciem się czyni. Цедула ся не видана, бо долучена тільки в деяких копіях: Чортор. 379 с. 8, ґолїньского с. 77.

⁹) Пам. кн. Міхаловского с. 34.

¹⁰) ibid. с. 109.

¹¹) Навожу в цїлости сей інтересний, досї не одмічений в науковій лїтературі документ: Oznaymuię wm. mmp., isz orda idzie w panstwa ie. k mci. ktorey wstrętu y zatrzymania nie mogę dac, gdysz ich kilkadziesiąt tysięcy przebranych Radzę wm ni ni jianu bydz ostrożnym y maietnosci swoie iako naylepiey obwarowac, y lud obwiescie, zeby siе nie ubiespieczal na kozakow naszych, iako nasze miasta, ktore z dawnych wiekow nasze sostawaly. Bo my wedle praw naszych starodawnich trzymac ie będziemy Panstw ie. k. mci y rzptey, uchoway Boze, nic a nic nie chcemy przywłaszczac, tilko wedle dawnych prywileiow od królów s. pamięci nadanych didum pradidum naszym. To wm. mmp. obwiesciwszy usługi moie unizenie oddawam. Hieremi hmielonko pulkownik woyska Zaporowskiego. — ркп. Осолїн. 231 с. 168 об. Слїдує відповідь Тишкевича, де він жалує, що козаки хопили ся за зброю, не пошукавши на законній дорозї задоволення своїх кривд, і взивав до згоди, обіцюючи вдячність річи-посполитої. Завважу, що полковник Хмеленко з иньших джерел досї незвісний, але один з московських вістників знає гадяцкого полковника Хмельницького — був у нього 24-25 мая с. с., Акты Москов. гос. II ч. 345.

¹²) У Шайнохи дод. 19.

¹³) В такій більш уміркованій інтерпретації маємо сей постулят в переказї козацьких умов з Варшави (дня 25 VI н. c.); aby pewne dobra albo maiętnosci udzielne mieli — ркп. Чорторийських 379 с. 19 (копія в теках Нарушевича с. 328). Навпаки як взірець толковання in majus наведу ще таку версію (Наруш. 143 с. 608): azeby po samą Białocerkiew woiewodow y starostow nie było, tylko chcą aby kray ich wolnym xienstwem kozackim tytułować się mogł.

¹⁴) Виданї у Коховского с. 42. в Памятниках с. 241 і у Міхаловского с. 44 подїбна ж копія в Осолїн. 225 л. 74. відмінний текст в ркп. бібл. Чорторийських 379 с. 39. Осолїн. 3664 л. 43 і в теках Нарушевича 142 с. 207.

¹⁵) Себто дати себе вигнати з країв королївських.

¹⁶) Див. в ч. II с. 450 першого вид.

¹⁷) Памятники с. 246, про редакції сих пунктів див. II с. 449; копія видана в Памятниках має і підпись Хмельницького під пунктами.

¹⁸) У Шайнохи дод. 21.

¹⁹) У Міхаловского с. 42.

²⁰) Тому вже й на соймі думали, що Хмельницький тільки удавав, що не знає про смерть короля і пише на його адресу. Радивил в своїх записках (скороченій редакції) пише: quamvis illis certo constaret de obitu regis, literae tamen ad regem directae (ркп. ист. бібл. л. 144 об.). В новійших часах такої гадки держав ся Костомаров.

²¹) Пам. кн. Міхаловского с. 49.

Посольство Петронїя Ласка до Хмельницького, порозуміннє Кисїля з Хмельницьким, реляції Ласка, настрої в війську, становище Орди. Хмельницький уступаєть ся з-під Білої Церкви під Чигирин.

Дата 13 н. с. червня дає нам момент завязання зносин Хмельницького з Кисїлем — перших зносин з представником річи-посполитої по корсунскім погромі. Післанцем приїхав Петронїй Ласко, ігумен монастиря в Гощі, „добрий шляхтич ritus graeci”, як його рекомендував Кисїль прімасови, повідомляючи про се посольство під днем 7 червня н. с. ¹). Відповідно до того і лист Кисїля до Хмельницького, друкований з копій з датою 12 або навіть 14 червня (приймаючи, розумієть ся, що се перший лист пересланий через Ласка, як на те він виглядає), мусїв бути висланий теж не пізнїйше 7-8 червня. В сїм листї Кисїль, трактуючи Хмельницького „ак старого приятеля”, запевняв його, що він рішучо не вірить поголоскам, які представляють Хмельницького ворогом річи-посполитої, і иньших сенаторів в тім упевняє. Він вичисляє ті моменти, які підтримують у нїм таке переконаннє. По перше, військо козацьке хоч пильнувало своєї слави і вільности, але заразом додержувало завсїди й вірности королеви і річи-посполитій. По друге — нарід руський взагалї статочний і вірний, як того доказує його відданість своїй вірі. По третє — хоч бувають кровопролитні усобицї, — от як тепер стало ся — про те вітчина всїм нам одна: в нїй ми родили ся й прав своїх заживаємо, і по правдї нема в світї другої держави подібної що до вільности й свобід, тому треба всїм пильнувати й цїлости її; „а хоч і в нїй можуть бути якісь прикрости, то все таки лекше дійти свого права в державі вільній, анїж стративши її, — бо другої такої не знайти анї у християн анї у поган: всюди неволя, одна тільки корона Польська славить ся вільністю”. Покладаючи ся на такі преміси коронної льояльности, апелює Кисїль до довіря Хмельницького до нього, як до щирого оборонця прав і інтересів православної віри, і людини бездоганної в відносинах до козаків (адже нїде, навіть в нещаснім кровопролитю кумейськім не скаляв він рук своїх козацькою кровю). Що стало ся тепер — стало ся, се був божий допуст, треба з ним помирити ся і думати про дальше. Знає він, що король не бажав сеї війни з козаками — визначена була комисія для полагодження справи. Знає і те, що Хмельницького погнала на Запороже біда, але він против короля і річи-посполитої не починав нїчого. Радить і тепер не ображати маєстату божого і річи-посполитої. Татар відправити, самому зістатись „на звичайних місцях”, вислати до річи-посполитої послів, засвідчити їй вірність свою і всього війська та вияснити, як прийшло до того нещасливого замішання. Обіцяє з свого боку всяку поміч — аби тільки Хмельницький зносив ся з ним щиро і з довірєм. Заграє навіть в високу ноту: „знаєте добре, що і я щось значу в річи-посполитій — без мене анї війна не може бути ухвалена анї згода, а я перший внутрішньої війни не бажаю і оплакавши що стало ся, хочу радити про вітчину мою і вести її до спокою” ²).

Хмельницький подякувавши досить гідно за лист і память, повідомив, що він сповняє раду Кисїля: сам затримав ся з дальшим походом, орду відправив, до короля посилає послів з заявою покори і підданства. Виглядає справдї, наче всї ті листи з 12 червня були сповненнєм поради Кисїля. Але були се річи й настільки елєментарні, що не треба було аж Кисїлевих порад для них.

По словам Ласка — так як їх переказує Кисїль в реляції прімасови, в першій стрічі з Хмельницким він попав був „в великий огонь”, потім відбула ся ґрандіозна рада, в якій взяло участь 70 тисяч козаків, в нїй прочитано лист Кисїля: були довгі галаси й бурі, але Хмельницький сам апелював до довіря Кисїлеви — „почав пригадувати мою конфіденцію, допомогли йому в тім і иньші з козацької старшини”, нарештї рішили послухати ради Кисїля і довірити ся йому, вислати послів (до короля), воєнні кроки залишити, орду стримати, але не відправляти зовсїм, тільки затримати на кочовищах в степах, і так чекати рішення (правительства), а Кисїля запросити, щоб приїхав до них ³).

Про се все в тріумфальних тонах Кисїль поспішив донести прімасови (лист його має дату 16 червня) славив ласку божу і себе, „найменьшого хробака вітчини”, за сей несподїваний успіх — стриманнє крівавої війни, і застерігав собі вдячність вітчини за сю заслугу. Повідомив також Вишневецького, що за сей час уже наблизив ся до театру повстання: покладав йому на сердце не зачіпати повстанцїв, щоб не розжарити війни і не діскредитувати переговорів, котрі зберав ся вести далї з усею енерґією ⁴). За сей час одержав він уже згадане вище півофіціальне порученнє від прімаса і сенаторів трактувати з Хмельницьким, даючи йому надїю на амнестію повстанцям і задоволеннє їх домагань ⁵). Завязане між Кисїлем і Хмельницьким порозуміннє таким чином діставало досить авторітетну санкцію тимчасового правительства — мирова тактика, навязана ними, мала своє оправданнє, на вдоволеннє обох сторін. Кисїль зараз же вислав тогож Ласка з новою місією до Хмельницького, що за той час з-під Білої Церкви вже відступив „на звичайні місця” під Чигирин. Не маємо листа Кисїля, післаного сим разом, нї переповідження устних інструкцій даних о. Ласкови; що нового він міг сим разом переказати — се надїю на амнестію і задоволеннє домагань козацьких, подану з досить авторітетного місця, а при тім мав передати якийсь дарунок від Кисїля Хмельницькому і дари військови; обіцяв також, що потім і сам Кисїль до них приїде. Хмельницький подтвердив йому, що орду він відправив, всяку „замішанину і шарпанину” козакам і панським підданим заборонив і розіслав про се унїверсали, грозячи тяжкою карою. Зачуває, правда, про якісь військові збори під Луцьком, що можуть і козаків змусити „промишляти про голови свої”, але покладаєть ся на заходи і запевнення Кисїля, і тільки благає його, аби не звів його своїми обіцянками по тім усїм — бо то б на душі його було” ⁶).

В реляції з сеї другої місії о. Петронїй оповідає, що в день Петра і Павла (н. с.) була рада і на нїй передав він лист і дарунки від Кисїля війську Запорозькому; козаки казали те саме що й Хмельницький у листї: вони готові у всїм слухати Кисїля, просять тільки не зрадити їм, після того як вони завернули Татар — грозили навіть Ордї, що будуть бити ся з нею, якби вона хотїла далї йти „в землї”. На тій же радї приймано також послів черкеських і московських.

Між козаками о. Петроній зазначає кілька течій. „Одних такий замір: якби почули про польські війська, заприсягти собі і ті своєвільні купи, і решту хлопства покликати до себе, дати знати Татарам, щоб прибували, і почати війну.

„Друга гадка — особливо у старшини: коли не буде заспокоєння, йти на Запороже з yceю живністю (звезеною з міст і замків під Чигирин) і звідти трактувати з Польщею і Турками.

„Деякі говорять, що бути нам на морю сього року — або Турків воювати, або на службі турецькій.

„Татари — на скільки міг вивідати ся о. Петронїй — підмовляють Хмельницького, аби не входив у нїяку згоду, і обіцяють йому себе в останнїх днях серпня. Иньший плян подає хан — якби не схотїли воювати з Польщею: обіцяє їм від цїсаря турецького добру плату, аби йшли з Запорожа на море, як найбільше, скільки їх бути може, хочби й сто тисяч було, - аби сїли (на човни) і помогли воювати Венеціян.

„Але вся чернь бунтує, аби Хмельницький ішов на волость, а всї купи аби до себе постягав” ⁷).

Помічення, без сумнїву, дуже цїнні і мабуть в переважній части вірні, і ми мабуть також не розминемо ся з правдою, коли сї настрої, які о. Петронїй помічав в таборі Хмельницького при кінці червня н. с., перенесемо на два тижні скорше, в момент маршу з-під Білої Церкви.

„Чернь” хотїла дальшої війни з Польщею — щоб Хмельницький обєднав на-около себе ті своєвільні купи, що в ріжних частях України повставали і нищили все звязане з польським режімом, та з усїми силами народнїми повів з ним боротьбу до кінця.

Старшина і Хмельницький сам не хотїли сього. Вони мали перед очима стару козацьку проґраму: забезпеченнє прав козацьких, побільшеннє реєстра, може й справдї — скасованнє урядів польських на козацькій території, ну — і запевненнє прав православної церкви. Старшина, по словам Петронїя, взагалї не хотїла дальшої війни: не хотїла ще гірше замотувати справи і ріскувати результатами кампанїї, вважала за краще уступити ся на Запороже і будучи тут неприступною і безпечною та маючи за собою Орду, добивати ся від польського правительства, щоб воно задоволило її домагання. Поставлений між домаганнями черни і старшини, Хмельницький пішов середньою дорогою: він не вийшов з волости, але до певної міри відмежував себе від хлопської жакерії. Не знати, на скільки вірне те, що казав він Петронїєви про унїверсали розіслані против дальших розрухів, але відомости ріжних сучасних кореспондентів, що Хмельницький відіслав від себе селян, і те що чув від нього і бачив о. Петронїй за сеї другої візити, справдї показує певну тенденцію відмежовання. По словам о. Петронїя, при нїм приведено до Хмельницького кількох своєвільників з заднїпрянських куп, що бушували в Лубенщинї й Сїверщинї, і Хмельницький велїв з них двом голови стяти, а двох чи трох післати до Вишневецького, на доказ, що то не козаки своєволять, а його власні піддані. Про своєвільні купи принагідно відзивав ся, що як тільки посли його, вислані до Варшави, вернуть ся з чимсь добрим, то він зараз виступить против своєвільцїв і буде їх нищити, а тим часом посилає до них свої унїверсали, тільки вони на те не вважають.

Для такої тактики треба було певного опорного пункту. Предложення, з якими звернув ся до Хмельницького Кисїль, з поручення тимчасового правительства, наспіли для Хмельницького в сам час. Само по собі висланнє до правительства послів з козацькими домаганнями, як що воно стало ся перед посольством Кисїля, ще не давало Хмельницькому якоїсь підстави для переходу від операцій воєнних до дипльоматичних. Сидїти ж перед розбурханим народнїм морем і чекати далекої відповіди з Варшави, а заразом тримати на уздї величезне військо, стримуючи його від ексцесів, від участи в хлопськім повстанню — се як на довгий час було і незмірно тяжко, і навіть небезпечно. Тим часом татарська орда, обловивши ся здобичею, обтяжена ясиром, стомлена досить довгим походом, потрібувала зміни, повороту до дому, спочинку і відсвіження, і її однаково треба було відправити, властиво — погодити ся з тим, що вона однаково піде ⁸). Але пустити її не обґрунтувавши своєї позиції — зістати ся на довший час без татарської помочи в ролї петента, що здав ся на панську ласку й чекає резолюції на своє проханнє — се не годило ся з повагою козацтва і зі престіжом повстання, так високо піднесеним останнїми побідами.

З сього боку місія Кисїля, могло Хмельницькому здавати ся, давала добрий — тому що не трудний, елєментарно простий вихід з сеї ситуації. Військо уступало ся на пів-офіціальне запевненнє тимчасового правительства, що козацькі домагання будуть задоволені -мета повстання буде осягнена. Чи Хмельницький при тім дїйсно вірив, що правительство сї домагання сповнить — се, розумієть ся, зістаєть ся під великим сумнївом. Його благання до Кисїля, аби він його не вивів в поле, вибивши у нього з рук зброю, робить без сумнїву вражіннє іронїї козацького дипльомата з пихи свіжо-пошитого в маґнатії землячка. Але кінець кінцем ся середня лїнїя між великою народньою війною, в яку мусїв би Хмельницький пірнути, рушивши далї на захід, а не хотїв, - і повним уступленнєм з театру війни і полишеннєм його противникам, як радив дехто з старшини, — подобала ся Хмельницькому. Він прийняв пропозицію Кисїля як офіціальний перерив війни, перемирє, і „відправивши хана”, відступив сам під Чигирин, розложивши по городах невеликі козацькі віддїли. По словам Петронїя в Білій Церкві лишено було 4 тис. козаків під началом полковника Гирі, що держав тут скрізь сторожу по пограничу козацької території. По иньших полкових городах, через які Петронїєви доводило ся переїздити, було теж по кілька тисяч козаків.

8 (18) червня Хмельницький був уже в Черкасах ⁹). 17 (27) о. Петронїй застав його в Чигринї ¹⁰). З ним було тут, по словам о. Петронїя, 10 тис. козаків. Від хана був приданий йому султан-мурза „в сто коней”; в усяких справах він з гетьманського двору давав відомости Тугай-беєви, що з своєю ордою кочував „на Синїх Водах”, а хан з усїм ясиром пішов до Криму. Оповідали, що він повів 200 тисяч невільника з України ¹¹).