Примітки. 5) Так переказуєть ся зміст сього поручення в листї до Тишкевича (Шайноха дод

¹) Шайноха дод. 16 ,Чортор. 379 с. 82, Осол. 3564 л. 28); у Міхаловского з хибною датою 30 червня с. 65.

²) Памятники с. 225, Пам. кн. Міхаловского с. 46.

³) Памятники с. 231, Пам. кн. Міхаловского с. 50.

⁴) У Міхаловскаго с. 55.

⁵) Так переказуєть ся зміст сього поручення в листї до Тишкевича (Шайноха дод. 25), з докладною датою — 7 червня, і в листї прімаса з 14 червня (у Кубалї с. 374).

⁶) Шайноха дод. 30.

⁷) Шайноха дод. 36.

⁸) Деякі дослїдники (Шайноха, за ним Р. Ґавроньский) висловляли гадку, що хан мусїв покинути Хмельницького з огляду на дуже сердиті інструкції від султанського дивану: ще перше нїж наспіли скарги від Потоцкого, потім від Осолїньского на союз хана з козаками, візир уже заявив ханови своє рішуче невдоволеннє — так принаймнї писав і він, і волоський господар (див. у Шайнохи дод. 2 і ркп. Осолїньских 225 л. 74). Припускаючи, що хан одержав сю сувору догану під Білою Церквою і через се мусїв покинути Хмельницького, в сїм фактї бачать причину наглого маршу орди і самого Хмельницького під Чигирин. Зістаєть ся одначе непевним і те, чи справдї султанська нагана була така серіозна — чи не зроблена була більше про око, — і также те, чи хан, діставши те султанське напімненнє, дійсно вважав потрібним розірвати спілку з козаками, не оглядаючи ся на нечувані користи, які дав Ордї спільний похід. Се друге особливо сумнївне. О. Петронїй оповідає, що під Чигирином Татари як раз намовляли козаків до нової війни з Польщею.

⁹) Лист Хмельницького з Черкасів з 8 червня в Актах Ю. З. Р. III. с. 207, 208, пор. тамже с. 215.

¹⁰) Пор. грамоти Хмельницького з Чигрина з 20. VII с.с. Акты Ю. З. Р. III с. 222, Акты Москов. госуд. II ч. 356.

¹¹) Пам. кн. Міхаловского с. 39.

Перемирє і конвокація: радість з приводу перемиря і уступлення Хмельницького, атаки на Осолїньского, відправа козацького посольства соймом, виробленнє пляну супроти козаків, визначеннє комісарів, Кисїля і тов., і проголошеннє загального походу, оптимізм польських полїтиків і побоювання за Хмельницького.

Вісти про уступленнє Хмельницького наповнили польське громадянство здивованнєм і радістю. Вже як довідали ся про те лише, що він спинив ся під Білою Церквою і не рушаєть ся далї, тим часом як його вже сподївали ся на Волини, сподївали ся у Львові, виглядали над Вислою ¹), се було прийняте як Богом дароване щастє, трохи не чудо. „Надїї в милосердю божім, що Господь Бог, показуючи силу і милосердє над нами, того зрадника Хмеля трохи погамував і дальше Білої Церкви йти не звелїв, а як би сам Господь Бог не стримав Хмелька, то запевно був би він досї коло самого Володимира”, пише оден шляхтич в перших днях червня н. с. ²). „Велика опіка божа над вітчиною нашою, коли він того неприятеля так заслїпив, що по такій великій перемозї ³) він побіди не використав, коли не міг би нїде стрінути опору”, завважає другий, — але не покладаючи ся на безпосереднїй наказ божий, розумує, що Хмельницький спинив ся, аби покінчити з Київщиною і Чернигівщиною, аби не лишати неприятеля в тилу. „А тепер прочувши про ту горстку людей, рушаєть ся обозом, і вже з тих країв не йдуть листи, тільки тестаменти з останнїм прощаннєм. ⁴).

Коли ж замість новаго маршу на захід прийшла вість, що Хмельницький відступив „на звиклі місця” козацькі, — суспільність польська „відітхнула свобідно” по всїх пережитих трівогах, і по звичайній реакції — наповнила ся спокоєм. Хмельницький, очевидно, не був такий страшний, як здавало ся, його заміри — не такі ворожі, та мабуть і побоюєть ся він ріскувати на ново. „Мусимо признати в тім чоловіку велику поміркованість, яку він справдї не по варварськи виявив, не наступаючи далї з своїм побідним військом, по тім як знищив майже до решти військо наше і довідав ся про смерть королївську; заявляє тепер і публично і приватно, що як з тяжкого мусу наступив на кварцяне військо, так тепер сердечно жалує розливу християнської крови, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імени; заявляє, що щастєм своїм зовсїм не заносить ся, анї тїшить ся з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надїями зводить смертних на погибіль; прагне не знати чи щиро — спокійно сидїти собі за Днїпром і там при давнїх вільностях нести повинну службу й сповняти накази”, пише пильний глядач українських подїй львівський райця Кушевич ⁵).

Смиренний лист Хмельницького до короля, одержаний в Варшаві в середнїх днях червня с. с., письменні інструкції козацькі і устні пояснення послів додавали ще кращого настрою. Просять милосердя, оправдуючи ся незносними кривдами державцїв і Жидів переказують варшавські кореспонденти — бо так були притиснені, що вже нїчого свого не мали, а коли хотїли поскаржити ся на Жида, то тільки більший клопіт на голову; „не маючи чим платити горілки та меду, дочок заставляли, і ті побахуровали ся”. Жалять ся на Потоцкого, що зруйнував їм два міста власні козацькі і церков спалив кілька, а иньші коло Київа і Білої Церкви відібрав з великою кривдою і віддав унїатам; просять амнестії Хмельницькому, привернення давнїх свобід, виборної старшини, побільшення реєстру до 12 тисяч згідно з королївським привилеєм 1645 р.; жадають привернення церков і спеціально люблинської ⁶).

І забувши недавно пережиті страхи, шляхта вже не спішила з виконаннєм прийнятих на останнїх зїздах ухвал що до збору грошей, найму війська, мобілїзації шляхти і т. ин., натомість з тим більшою енерґією взяла ся до критиковання алярмових роспоряджень тимчасового правительства, властиво його spiritus movens, всїм явного і переважній більшости сильно антипатичного канцлєра Осолїньского. Цїлий ряд соймиків опротестував варшавський зїзд нотаблїв, як факт противний конституції, і поручив послам зажадати скасовання його постанов. Велике невдоволеннє викликала, як я вже згадував, і гадка про скороченнє процедури королївського вибору, і визначеннє тимчасових вождів воєнних сил Заславського, Остророґа і Конєцпольского. Ображали ся на поминеннє при тим порученню ріжних далеко більше славних і популярних людей, як старий Любомірский, або Тишкевич; цїле в. кн. Литовське було розгнїване тим, що команда не була поручена, за неприсутністю гетьманів коронних, гетьманам литовським. І цїлком забуваючи про небезпеку, про повну непевність хвилевого перемиря, шляхта і маґнати спішили на сойм з наміром вивести на чисту воду немилих інтриґанів та їх потайні ходи. Декотрі посли мали спеціальне порученнє добивати ся, щоб сойм викрив властивого провинника козацької війни, а ним уважали не кого иньшого як канцлєра ⁷).

Та всї пляни і заміри були помішані зручними ходами старого дипльомата. Коли його вороги, щоб зняти маску з потайних зносин покійного короля з козаками, що мовляв привели до козацького повстання, розмахнули ся прилюдно читати листи, прислані козаками до ріжних маґнатів, роспитувати козацьких послів і всїх хто міг про се щось знати, виявило ся, що нїякого доводу на участь канцлєра в потайних зносинах і листах королївських знайти не можна. Тим часом Кисїль (котрого Осолїньский висував на перший плян, як знавця страви і спасителя вітчини, сам не виявляючи нїякого заінтересовання козацькою справою виступив перед соймом з рефератом про причини козацького повстання, можливо виправдуючи козаків: підносив незносні кривди, які терпіло козацьке військо, нерозважне завзятє і безоглядність Потоцкого, а інїціаторами походу на волость представляв Татар, що мовляв потягли за собою козаків. Прімас по сїм рефератї, складаючи величезні похвали Кисїлеви, висловив ся за амнестію козакам, щоб разом з ними ударити против Татар. Такі гадки висловило богато й иньших сенаторів, потиху оброблених Осолїньским (між иньшим в промовах сих підчеркувано й фатальні наслїдки, які дала „опресія” хлопів, викликавши се повстаннє). А тим часом старанно уданий індіферентизм Осолїньского збивав з пантелику тих, які мали охоту за всяку цїну контрувати його плянам.

Таким чином пройшли рішення. Перед усїм відправити козацьких послів, що все ще сидїли без відповіди в Варшаві. Правда, ще по першім вислуханню принесених ними листів сенатори були приготовили лист до Хмельницького і війська: припускаючи, що заявлені ними льояльні почутя звернені не до самого тільки покійного короля, але й до всеї річи-посполитої („котра від панів своїх королїв невіддїльна”), вони подавали їм надїю на ласку і пробаченнє річи-посполитої, а полагодити справу козацьку обіцяли на конвокації -„тим більше що тодї прибуде й ясновельм. п. воєвода браславський, колєґа наш, що має докладні відомости про ваші кривди і справи” ⁸). Але лист сей не був, очевидно, висланий тодї — справу відложено до сойму, і аж тепер дано послам вже від сойму лист в тім же дусї: подавала ся їм надїя на пробаченнє, коли розірвуть і запишать на далї всякий союз з Татарами, видадуть взятих в полон і приложать всяке стараннє коло приборкання своєвільних куп, що збирають ся й бушують по ріжних місцях. В такім разі, мовляв, річ-посполита хоч властиво повинна була помстити ся на козаках, і має всяку певність, що Бог би їй у тім поміг, щоб не розливати далї християнської крови, готова зглянути ся на їх покірні прошення. Уставленнє відносин на дальші часи відкладаєть ся до приїзду комісарів, „людей великих”, що будуть спішно вислані до козаків, а козаки тим часом нехай у всїм заховують ся скромно, не чинячи більше нїяких шкід в краях держави.

Лист сей адресовано анонїмно: „старшому отаманови, осаулови, полковникам, сотникам і всьому війську Запорозькому”. Ґолїньский переказує поголоску, що на сю тему були довгі „діскурсії”, як його заадресувати, — аж згодили ся на таку формулу. Послам обяснено при відправі, що проволока вийшла тому, бо чекало ся, аж стани зберуть ся в комплєктї, і ще на словах обіцяно їм скору присилку комісарів. Даний їм лист старший з послів поцілував і перехрестив ся ним, потім усї „облапили”, прощаючи ся, арцибіскупа, що теж з ними прощав ся „і по голові гладив” і т. и. ⁹). Осібно з тими ж послами післав свого листа Осолїньский, в малозначущих, формальних виразах ¹⁰).

Відправивши так іділїчно козацьких послів, сойм приступив до вироблення властивого пляну супроти козаків. До сього була вибрана осібна секретна комисія з сенаторів і послів. На першого оратора Осолїньский запросив Кисїля і той ще раз роспустив ся в безконечних резонах, які на його гадку промовляли за тим, щоб з козаками помиритись — „вибачити, але щиро вибачити”, щоб знайти в них щирих союзників, і ударивши спільно на Татар, погромом Орди змити неславу, задану Польщі козаками. Ятрити далї козацьку війну незвичайно небезпечно, бо вона може втягнути і невдоволені елєменти річи-посполитої, заохотити до участи ріжних ворожих сусїдів, тим більше, що війну прийшло ся б вести в дуже трудних обставинах, з огляду на безкоролївє, а новий погром військ, які тепер удало ся б зібрати, поставив би Польщу в зовсїм уже безвихідне становище. Тому радив дати комісарам повну і необмежену власть постановляти з козаками, і доконче дійти з ними кінця: навіть якби Хмельницького не стало — вбито, або скинуто його, навіть якби козаки уступили ся на Запороже, все таки доходити кінця трактатів: як не можна на підставі кумейської угоди 1637), то куруківської, а навіть переяславської (1630).

Сї виводи члени комісії — правдоподібно в значній мірі теж дібрані Осолїньским — прийняли з спочутєм. Рішено дати комісарам повну і необмежену власть на трактати — не годити ся тільки на відірваннє від річи-посполитої якоїсь козацької території. Місцем переговорів визначено Київ. Але заразом ухвалено збирати військо коло Константинова — аби зробити вражінє на козаків. Сей плян прийняв і сойм.

Грізні вісти про успіхи народнього повстання на Полїсю і на Волини, що наспіли до Варшави за той час, зробили сильне вражіннє і позбавили всякої енерґії супротивлення навіть найбільш завзятих і непримиренних оборонцїв полїтики пімсти. Треба було думати не про караннє козацького війська, а про те щоб за всяку цїну приєднати його і задержати при собі. Коли проєкт інструкції для комісарів, виготовлений соймовою комісією, предложено посольській палатї, посли під вражіннєм останнїх вістей з Волини і фальшивих поголосок про союз Хмельницького з Москвою не здобули ся на нїяку опозицію і разом з сенаторами благали Кисїля, щоб узяв ся ратувати вітчину трактатами з Хмельницьким. Кисїль, перед тим дуже огірчений і знеохочений недовірєм, яке показувано йому і його заходам з боку прихильників непримиреної полїтики, не витримав характеру, як йому почали кадити як спасителеви вітчини (між иньшим на його жалї на брак засобів, підірваних повстаннєм, надїлив його Осолїньский що-йно отриманим староством Богуславським, яке не варте було тепер і того аркуша, на котрім можна було написати се наданнє). Разом з двома депутатами з посольської палати Кисїль взяв ся комісарити.

Ухвалено загальний шляхетський похід — але теж тільки для постраху ворогів, бо в секретній постанові рішено того походу не скликати. Провід війська полишено тим самим трьом провідникам вибраним варшавським зїздом, на котрих так нарікано, тільки додано їм ще 33 комісарів — дорадників, аби — боронь Боже -без когось не обійшлось.

В інструкції даній Кисїлеви з товаришами висловляли ся більш меньш ті ж дезідерати, що і в листї до козаків з 22 червня: щоб козаки розірвали союз з Татарами, віддали полоненників, захоплену армату, не рушали Кодака і не претендували на нього (саме тодї мобілїзували ся нові сили козацькі з-Заднїпровя під проводом нїжинського полковника Шумейка для облоги Кодацької твердинї).

Права козацькі комісарам поручало ся звести по можности до куруківських або переяславських постанов, а зрештою як там уже їм удасть ся. Збільшеннє реєстру рекомендувало ся по можности не доводити до такої великої цифри, як хотїли козаки 12 тис., але теж кінець кінцем полишало ся обставинам, — тільки щоб реєстр дїйсно був списаний і реально переведений і нїхто з-поза реєстру не вживав козацьких прав, а всякі своєвільні купи реєстрові козаки самі приборкали і знищили. Питаннє про незаплачений жолд вважало ся похованим козацьким повстаннєм — тим більше що й гроші були їм післані, тільки вони їх розграбили в корсунськім погромі. Відібрані від козаків грунти комісари мали право повертати їм назад. Час зїзду з Хмельницьким визначено на день 23 серпня н. ст., щоб скінчити сю комісію протягом двох тижнїв, завчасу перед елєкційним соймом, визначеним на день 6 жовтня.

Взагалї інструкція вся перейнята таким оптимизмом, що аж дивно, коли зміркувати, серед яких грізних відомостей з театру повстання вона укладалась. Віє з неї глубока певність, навіяна очевидно найбільше Кисїлем, — що Хмельницький нїчого не бажає як тільки покорити ся й помирити ся з річю-посполитою, — що він нїчого не має спільного з самовільними купами, що бушують на Волини і деинде, але справдї їх нищить і буде нищити — як то оповідав о. Ласко, і як сам Хмельницький при ріжних оказіях хвалив ся ¹²). Закрадало ся хіба побоюваннє, щоб сама своєволя не перескочила через голову Хмельницького — як на сю можливість вказували помічення Ласка („так кажуть, що своєвільники — хлопство збунтоване — хочуть іти всї за Днїпро і другого собі вибрати старшого”). Вираз сим побоюванням дала й інструкція: якби, Боже того борони, козаки поєднали ся з своєвільними купами й узяли собі иньшого старшого”, — і наказувала комісарам навіть при таких змінах доконче привести умову з козаками до кінця ¹³).