Примітки. 1) Ще в р. 1823-4 опублїкував Данилович коротшу редакцію лїтописи з Супрасльського кодексу (але з заміною ориґінальної ортоґрафїї латинкою) в часописи

¹) Ще в р. 1823-4 опублїкував Данилович коротшу редакцію лїтописи з Супрасльського кодексу (але з заміною ориґінальної ортоґрафїї латинкою) в часописи Dziennik Wileński і випустив осібним виданнєм під титулом Latopisiec Litwy і Kronika Ruska, Вильна, 1827. В 1854 р. видано її з иньшаго кодексу, слуцького (з порічської біблїотеки Уварових) в І т. Учених Записок II отд. академіи. Ширшу редакцію видав в 1846 Нарбут з кодексу Биховця п. т. Pomniki do dziejów litewskich, Вильно. З початком 1860-х рр. постановила петербурська археоґрафічна комісія видати збірне виданнє тих лїтописей як т. XVI Полного Собранія, і як кажуть — воно було навіть видруковане, але не випущене, і супроти вишукання нових кодексів рішено було приступити до нового видання. Як пробні видання таж комісія випустила в 1893 р. тексти двох кодексів: Отрывокъ краткой Литовской лЂтописи, находящійся при лЂтописномъ сборникЂ, именуемомъ лЂтописью Авраамки (коротшої редакцїї) і Литовская лЂтопись по списку находящемся в библіотекЂ гр. Красинскихъ (ширшої редакцїї); але вони зістали ся майже не приступні, бо видано їх було тільки 50 прим., як рукопись, і роздано близьким до комісії людям. Тільки оден кодекс з середнїх редакцій видано за той час в загально приступній формі, се Западно-русская лЂтопись по списку Румянцевскаго музея вид. Вахевичом (Записки одеського істор. товариства т. XXIV і осібно), і в самім останнїм часі зявив ся польський переклад одної з середнїх редакцій, п. т. Kodeks Olszewski Chomińskich, W. ks. Litewskiego i Zmódzkiego kronika podług rękop. z r. 1550 wyd. S. Ptaszycki, 1907. Збірне виданнє, зладжене тепер археоґрафічною комісією, також видруковане уже досить давно, але досї не вийшло. Я мав нагоду познайомити ся з ними уже під час коли сей мій том друкував ся.

²) Брак публїкацій текстів гальмував досї всякі студїї над сим лїтописним циклем: всї інтересованї чекають того збірного видання й відкладають до того часу всякі дослїди над сими лїтописями. 3а сї роки не прибуло нїяких нових спеціальних студий до попереднїх, вичислених мною в т. IV; прибули тільки вступні замітки в вид. Вахевича і Пташицкого, та кілька принагідних заміток в працях по історії вел. кн. Литовського.

³) Се видно в оповіданню про похорон Скиргайла (с. 40 в вид. Уч. Записок): в подробицях дає себе знати очевидець („и понесоша єго на главах священици, поюще пЂсни отходныя”), і лїтописець зазначуючи, що не знає, чи правдива поголоска про отроєннє Скиргайла (азъ же того не вемь, занеж бехь тогды млад), виправдуєть ся очевидно, з свого становища близького очевидця: був у Київі, але не може знати добре, бо не інтересував ся ще такими річами.

⁴) Виданий в збірнику Муханова, передрукований Нарбутом, він чомусь не війшов в нову збірку лїтописей.

⁵) Такий же характер як по своїй тенденції так і з лїтературного боку має ще оповіданнє про окупацію Поділя, вставлене в другій части лїтописи (с. 44-6 в. вид. Уч. Зап.).

⁶) Див. мою розвідку „Похвала в. кн. Витовту. Кілька уваг про склад найдавнїйшої русько-литовської лїтописи” (Записки Н. тов. ім. Ш. VIII і передр. в розвідках і матеріалах, І).

⁷) В петербурськім виданню маємо сїм кодексів сеї редакції, переважно сильно фраґментаричних, не рахуючи перерібок включених в середню редакцію лїтописи і латинської перерібки Origo gentis Jagyelo et Vytholdi. Се кодекси: Супрасльський (вид. Даниловичем), уварівської бібл. (вид. Поповим), і фраґменти збірника Авраамки, компіляції з бібл. Академічної, Никифорова, в збірнику Дубровского і Ростовськім.

⁸) Окрім фраґментарного кодексу бібл. Красїньских ся ґрупа представлена кодексами: Археольоґічного тов., Румянцев. музея. Патріаршим і старим польським перекладом (рукопись 1550 р.) Ольшівскої бібл.

⁹) Пол. собр. л. XVII c. 338, 343, 401-2, 412.

¹⁰) Уривок наведений в т. IV ² с. 205.

¹¹) Pomniki c. 74-5 — II. с. л. XVII с. 566-9.

¹²) Вкажу напр. на записки з р. 1503, на кінцеве оповіданнє про погром Татар 1507 р.

¹³) В схематичній, можливо упрощений формі розвій сього циклю й філїацію його редакцій в головнїйшім можна б представити в такій формі:

Буквою А означено початкові праґматичні оповідання, чи їх компіляцію, Б — сю компіляцію доповнену лїтописними записками з 1-ої пол. XV в., а — скомбіновану з північною лїтописною компіляцією. В — старша редакція з доданнєм лєґендарної історії в. кн. Литовського; в — додані записки з другої пол. XV і першої пол. XVI. Г — доповнена і перероблена редакція (ширша), від котрої іде кодекс Биховця.

¹⁴) Супрасльская рукопись, содержащая въ себЂ новгородскую и кіевскую сокращенныя лЂтописи, Мва, 1836, с. 138: тут ся серія записок зачинаєть ся запискою про царгородське взятє і кінчить ся запискою з 1500 р. на с. 147. Коротка аналїза лїтописи в статї Тиховського: Такъ называемая „Краткая кіевская лЂтопись”, Кіевская Старина 1893, IX; автор дещо аналїзує лише компілятивну (вступну) участь сеї лїтописи й уважає її смоленською, хоч і без особливих підстав; що ж до додаткових записок кінця XV в. і повісти про битву на Орші, то обмежаєть ся загальними висказами, знаходячи тут „литовський характеръ по тону и бЂлорускій по языку”.

¹⁵) Я наведу сей уривок як взірець сучасного лїтописного стиля сеї староруської марки: „В лЂто 7004 приходиша в Волыньскую землю сынове перекопскаго царя Мен-Кгиреа со всею ордою Перекопскою и много зла сотвориша Волыньской земли: и церковь и монастырь святого Николы в Жидычыне сожгоша и полону безчислено взяша, а ины посекоша... И почаша Татарове не въ мнозЂ приєзжати къ граду, наши же не видЂвше, яко множество ихъ, и рекоша к собЂ: сотворимъ что мужско! И выЂхаша противу ихъ предъ мЂсто и биша ся крЂпко с ними и убиша от них нЂколико. И выступиша множество Татар, и видЂвъ князь Семень, яко невъзможно стати противу им и възврати ся въ градъ, и Половци же мЂсто съжгоша и мало нЂчто из града окупа вземше и съ всЂм пленомъ възвратиша ся въ своя си” (с. 142). Як бачимо, окрім ортоґрафії, уже значно ослабленої канцелярійною мовою (напр. е зам. n) та деяких технїчних термінів (напр. мЂсто) мало що зраджує тут кінець XV віка.

¹⁶) „Прировнани єсте великим храбрым рицерем славнаго града Родоса, которыи иж своимь мужьством многии замки христіаньскии от поганьских рук впокойны чинять, вашего мужьства отпором таковому силному пану тоєж славы и чести сподобили ся єсте”.

¹⁷) В самім текстї повісти також звертали на себе деякі фрази з ритмічним складом, як:

и тыхъ збитыхъ плоти звЂри ядять

по земли кости волочачи,

а стопленых водами рыбы клюють.

Пор.: Тиховскій Прозою или стихами написано „Слово о полку Игоре—. Кіев. Стар. 1893, IX с. 52.

¹⁸) Як я згадував на своїм місцї (III ² с. 497-8), на XIII або XIV вік гіпотетично кладе др. Франко зложеннє Слова о Лазаревім воскресеннї; проф. Пететц перекладає її, также голословно на XII-XIII в. (Историко-литерат. изслЂдованія III с. 3). З другої половини XIV віка (1386) маємо ритмічний переклад Шестоднева Георгія Пісіда, зроблений Дмитром Зоографом (виданий в Памятниках др. письмен. 1882), але він не має нїяких слїдів не тільки українського або білоруського походження, а й взагалї східно-славянський початок його не певний. Натомість можна звернути увагу на якісь слїди ритмічної чи радше циклїчної будови в смоленській записцї з 1428 року, що послужила джерелом для похвали в. кн. Витовтови включеної в русько-литовську лїтопись коротшої редакції:

Тогда бяху крЂпко служаще єму велиціи князи...

честь и дары подаваху єму

и також служаху єму и въсточныє великии цари татарьскии

такоже и нЂмецькии великии князи служаху єму

со всЂми грады своими и землями

єще же и иніи велиции князи служать єму —

господарь молдавськои земли, також и басарабьскои земли.

Такоже и чеськоє королевство служаше єму.

Се виглядає на скелєт якоїсь ритмічної будови, розбитий ріжними додатками в записцї, а ще більше затертий в Похвалї. Проф. Дашкевич (Обіщеніе Южной Руси съ Славянами с. 132) уважає сю похвалу „Славою” анальоґічного з Оловом о полку Ігоревім і фіналом повісти про битву на Орші; але вона зовсїм не заслугує такої оцїнки, бо подає тільки розширену і позбавлену всякої поезії парафразу тої записки 1428 р. До річи „открытіе источника этой похвалы въ записи переписаннаго въ СмоленскЂ (sic!) въ 1428 г. рукописнаго сборника” Дашкевич записує на заслугу Соболєвскому (с. 131). Але коли можна прикладати гучну назву „открытиія” такому не дуже важному фактови, то був він моїм дїлом (в цитованій вище статї: Похвала в. кн. Витовту, в Записках ст. VIII, про котру проф. Дашкевич: згадує, але з заміткою, що я в нїй заперечую осібність Похвали, як окремої лїтературної цїлости): ак. Соболевский видав записку 1428 р., нїчим не натякаючи на її звязь з Похвалою, і думаю — немає найменьшої потреби в такім „приятельськім” убиранню його в чужі заслуги.

¹⁹) Текст в прим. 7.

²⁰) Тексти у Лїнде, під словом серб, особливо сей: chłop nie dba о herby, byle mu w karczmie dudy albo grali serby (Потоцкого Poczet herbów 1696).

²¹) Див. примітку 7.

²²) Див. Историческія пЂсни Антоновича и Драгоманова І ч. 63 і дальші, тут вказані й сербські та болгарські паралєлї, часом майже дословно схожі, а близькі й метрічною будовою. Під час друку появили ся студїї над українськими народнїми піснями д-ра Франка, де розд. II-VI (Записки т. LXXV) присьвячені власне пісням сього типу.

²³) Одну з згадок про давнїйші історичні піснї бачать у Мєховского (поч. XVI в.): він оповідає про пісню, що осьпівувала смерть Жиґимонта Кейстутовича — de hoc carmen lugubre usque in aetatem meam Lithuani concinebant: „audaces principes Russiae occiderunt Sigismundum ducem Lithuaniae etc. (Chronica Polonorum c. 309), і звичайно приймають, що мова йде тут про пісню зах. руську (Lithuani в значінню полїтичнім).

²⁴) Jana Blahoslawa gramatica ceska, wydali I. Hradila J. Jirecek, 1857, c. 341. Пісню з реконструкцією й коментарем видав потім Потебня в 1876 п. т.: Малорусская народная пЂсня по списку XVI вЂка (Филологическія Записки воронїжські, й осібно).

²⁵) В сїй реконструкції, користаючи з поправок Потебнї (і новійшої реконструкції д-ра Франка, опублїкованої ним вже по написанню сього) піду трохи далї в поправлюванню текста, очевидно сильно попсованого і позбавленого рітму в устній не музикальній передачі.

²⁶) Про польські вірші XV в. див. Брікнера Dzieje literatury polskiej w zarysie, I с. 42 і далї. Недавно др. Щурат доводив білоруське походженнє старої богородичної піснї (Bogurodzica dziwica...), але в тій (найстаршій) копії, якою він оперує (поч. XV в.) можна поруч польонїзмів констатувати тільки елєменти мови церковно-славянської, а характистично — білоруського властиво не можна нїчого добачити.

²⁷) Книга Исходъ, передмова.

²⁸) Не уважаю можливим прийняти погляд, заступлений навіть декотрими авторитетними дослїдниками язика, що ся канцелярійна мова. була мішаниною діалєктичних прикмет українських і білоруських (напр. Житецького Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія с. 279). Треба розріжняти місцеві діалєктичні прикмети, які відбивали ся в грамотах, від загальної канцелярійної мови вел. князївства, з її діалєктичними прикметами, суперечними з діалєктичними прикметами тих країв, де її уживано. Ся канцелярійна мова не була теж нїякою живою мовою: в її основі лежала актова мова староруська, зачерпнена з тих земель, з якими в близших зносинах стояло литовське правительство — землї Витебської, Полоцької Чорної Руси, з деякими, конвенціонально допущеними діалєктичними прикметами місцевої білоруської мови.

²⁹) Для прикладу наводжу кілька текстів (в витягах). З умови Любарта з Казимиром, 1366 (Arch. Sang. І.): се язъ князь великый Дмитрий докончиваю и повиную ся служьбою таковою; — а мыто не примышляти, но какъ изъ вЂка пошло; а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть; а князю Дмитрию помагати королеви на всякого неприятеля опроче своєЂ братьЂ безо всякоЂ хитрости и льстЂ. (Закраска українська, але не дуже сильна).

З грамоти Володислава Опольського, 1378 (Палеогр. сним. ч. 16): дали єсмы ГодлЂ поле штоже лежитъ отъ Бохуря болше милЂ, а Тернаву рЂку имивши с убою стороною — то все далъ єсмь Ладомирови садити село у волосьскоє право, а далъ єсмь єму на вЂки и дЂтемь єго со всЂмь обьЂздомъ и со всЂми границами, як из вЂка слуша к той пустынЂ, и со всЂми ужитки, што нынЂки могутъ быти. (Українська діалєктична закраска далеко сильнїйша).

З грамоти Гнєвоша старости руського, 1393 (ib. ч. 27): А се мы панъ ГнЂвош староста РускоЂ земли то позновами нашимъ листомъ: а пришодши предъ наше обличьє и передъ земляны панъ Волчъко и съ панею Ходьковою женою и сь єЂ дЂтьми и зятемь єЂ Клюсомъ поєднали ся о села вшитка о дЂлницю. (Значні польонїзми, або й чехизми, перейняті з формулами грамот).

З продажної записи 1463 р., в Острозї (Arch. Sang. І. 59): я панъ Дробышь Мжюрович мЂстич острозкій купилъ єсми у пана Олехна Чускы имЂньє єго у вотчину и в дЂднину, а он ми тоє имЂньє продал вЂчно и непорушно и записалъ ми. (Характеристичних прикмет актової мови в. князївства тут іще нема — завважу, що пізнїйші копії і фальсифікати документів XV в. як раз дуже часто відріжняють ся від автентичних тими прикметами актової мови вел. князївства).

З угоди кн. Сангушків, 1523 р. (ib. III ч. 263: я АндрЂй Михайлович Санкгушковича Кошерский вызнаваю на себе сим моим листом, кому будет потреб єго видети або чтучи слышати: менял єсми имЂня з дядком моим князем АндрЂємь Александровичом, маршалком земли Волынскоє, поступил єсми єго милости моих имЂней отчизных, которыя ж ми се имЂнья перво от єго милости в делу зостали. (Тут вже виразні впливи канцелярійної мови в. кн. Литовського з її білоруською закраскою. Дальший розвій сеї канцелярійної мови в українськім ужитку ілюструють наведені вище уривки з середини і другої половини XVI в. нпр. т. V с. 502-3, порівняти з нею взірцї книжної, лїтературної української мови з тих часів, нпр. т. V с. 497-8).

³⁰) Фонетичній аналїзї канцелярійної мови української XIV-XV в. присьвячена брошюра В. Розова Значеніе грамотъ XIV и XV вЂковъ для исторіи малорусскаго языка (1907); ширша студия його на сю тему в Записках (т. 77) ще не скінчена. Про книжну мову на Українї праця П. Житецького Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарЂчія въ XVII в., 1888 (Кіевская Старина й осібно). Про граматичну лїтературу XVI-XVII ще низше в гл. V і прим.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: АРТИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ (ШТУКА) - ОБМЕЖЕННЄ СФЕРИ СВІЙСЬКОЇ ШТУКИ, ТРУДНОСТИ ДЛЯ РОЗВОЮ Й ВИШКОЛЕННЯ, ІНТЕРЕС УКРАЇНСЬКОЇ ШТУКИ СИХ СТОЛЇТЬ. МАЛЯРСТВО: РОСПОВСЮДЖЕННЄ І ВПЛИВИ РУСЬКОГО МАЛЯРСТВА, ЙОГО ВЗІРЦЇ В ПОЛЬЩІ, ЗАХІДНЇ ВПЛИВИ — ЦЕХИ Й ЦЕХОВА ВИКЛЮЧНІСТЬ, ВПЛИВИ ПОЗА-ЦЕХОВІ, ЕЛЄМЕНТИ ЗАХІДНЇ, РОСПОВСЮДНЕННЄ ЗАХІДНЇХ ВПЛИВІВ В СХІДНЇЙ УКРАЇНЇ, ВЗІРЦЇ ТВОРЧОСТИ.

Слабли й замикали ся в тїсну сферу чисто церковних потреб — все тїснїйшу супроти збіднення і пониження православної церкви при зростї сьвітського житя й його потреб, — також і традиції староруської штуки. Говорячи про долю староруської культурної традиції, я не можу полишити сеї сторони її, хочби в загальнїйших рисах. Широко входити в се питаннє не можу в границях сеї працї, та треба сказати, що для історії штуки й артистичного промислу сих часів і зроблено досї так незмірно мало, що без спеціальнїйших дослїдів трудно й дати в сїй сфері щось більше понад дуже загальні замітки ¹).

Ті загальні обставини, в яких мусїла розвивати ся тодїшня артистична продукція, ми вже знаємо. В тодішнїх понятях, в тодїшнїй орґанїзації вона була складовою частиною промислу: маляр, будівничий, артист-золотник були по тодїшньому такі-ж ремісники, як кождий иньший, належали до цехів, чи стоючи поза цехами — коли не стояли в якійсь виїмковій позиції (як напр. монахи, що сповняли ріжні артистичні роботи для свого монастиря), — мусїли підлягати тим нормам, якими правило ся цехове й нецехове ремесло. Як я старав ся пояснити вище, говорячи про ремісничий промисел взагалї ²), загальні відносини були того рода, що всякий промисел в тих обставинах був засуджений на заниканнє, і заникав дїйсно, а вищі, благороднїйші його катеґорії, якими були ріжні галузи артистичного промислу й чисто артистична творчість, особливо сильно відчували на собі некористні для свого зросту й поступу обставини. Цехова, взагалї промислова орґанїзація така, як уловила ся вона в польсько-литовській державі, й її економічні обставини не давали поля анї для доброго вишколення, анї для животворної емуляції, не забезпечали якоїсь розумної опіки чи ширшого й інтензивнїйшого попиту. Недовірє до свійської продукції, похоп до майстерства чужого, звичайний в слабо розвинених і слабо орґанїзованих суспільностях, підтримував ся ще спеціальними моментами, на які я вказував уже, і в результатї всякий вибагливійший попит звертав ся по продукцію заграничну, а свійському майстерству зіставала ся роля суроґата і задоволення консументів економічно слабших, яких не ставало на дорожші вироби заграничні.

Тому всякий взагалї артистичний промисел в українських — як і в иньших землях польсько-литовської держави — нїяк не міг піднести ся над рівень учеництва або слабенької імітації чужоземського майстерства, спеціяльно-ж в дуже некористні обставини були поставлени, як ми знаємо вже, майстри Українцї. Їм був утруднений, або й зовсїм замкнений вступ до цехів, отже утруднене вишколеннє на місцї. Їх іновірність робила певні трудности в ученичих подорожах і науцї за границею, на Заходї. Взагалї прожиток і промисел по містах був для них часто утруднений. Вкінцї польсько-католицька суспільна єрархія і те панство, що підтримувало своїм попитом ріжні галузи артистичного промислу, дивила ся з гори, скоса на Русь взагалї й на Русинів-майстрів спеціяльно. Все се творило занадто тяжкі обставини для української артистичної творчости, відсувало майстрів-Українцїв на значну дістанцію навіть супроти Поляків та ріжних чужоземських майстрів, що працювали в Польщі. А що разом із тим з часу на час все більше підпадали вони в своїй творчости впливам тоїж західньої штуки, чи то йдучи за модою й попитом зі сьвітських кругів, чи то — наслїдкам ослаблення візантийських традицій піддаючи ся впливу західнїх течій навіть в штуцї церковній, — тож в значній мірі, в деяких галузях більше, в иньших меньше, — тратили вони й ту ориґінальну фізіономію, яка відріжняла їх від репрезентантів західньої штуки, якими були майстри польські чи ті ріжні приходнї — Італїанцї, Нїмцї й ин. Через те українське майстерство все більше сходило на ще слабше в порівнянню з тим натуралїзованим в Польщі західнїм майстерством (свого польського властиво не було цїлий час), зовсїм ученицьке імітованнє західньої штуки, подібно як бачимо то в сфері духової культури — лїтератури, школи й т. и. Не зійшло вправдї на те вповнї, бо наслїдком своєї культурної відрубности, наслїдком комбіновання західнїх течій з елєментами візантийськими й оріентальними, які цїлий час не переставали на Українї, — українське майстерство неустанно модифікувало ті західнї елєменти та витискало на них не в однім свою ориґінальну печать. З сього погляду українська штука сих столїть в цїлости — позволю собі се виразно сказати, не раз значно інтереснїйша від української книжности, що в XVI-XVII вв. так невільничо пішла за західнїми взірцями, а далеко інтереснїйша від штуки польської, яка не витискала нїякої своєї індівідуальности на західнїх типах, механїчно пересаджуваних на польський ґрунт. Але того, що починаємо цїнити в нїй ми, не бачили й не вміли цїнити тодїшні люде, і в їх очах українська штука була звичайно слабким відблиском штуки західньої або Візантийської — як хто з якого боку дивив ся, — якимсь домашнїм, „кустарним” промислом, не більше.

Як така галузь, де староруські традиції давали себе особливо сильно відчувати і яка донесла в собі їх аж до найновійших часів, виступає передо всїм малярство. Малярство церковне розумієть ся, бо і в старій Руси воно не виходило майже за границї церковні, і в пізнїйших часах за них майже не виступало — його несьміливі виходи в сферу портрета чи побутового жанру нїколи не здужали відірвати ся й виробити ся в щось самостійне, тим меньше могли бороти ся з новими, західнїми впливами в сих сферах. Але малярство церковне жило і тримало ся досить сильно, як завдяки попиту на нього, що не переставав нїколи — чи то в сфері малярства фрескового чи іконного, — так і завдяки богацтву взірцїв, сильній традиції на сїм полї, піддержуваній і відсьвіжуваній впливами вирощеної на тій же нововізантийській основі іконоґрафії московської, молдавської, атонської ³). Стара візантийська основа підновляла ся не тільки візантийськими взірцями, що привозили ся з балканських земель ріжними духовними і паломниками, а й українськими (та білоруськими) монахами, учениками грецьких (атонських) іконописцїв і нарештї — теоретичними підручниками, як популярна „Ермінїя” Діонисія з Фурни аґрафійської (Фурноаґрафіота) — підручник для іконописцїв, зладжений десь в XV віцї на Атосї як припускають, й иньші, меньш популярні, котрих впливи слїдні в українськім малярстві XVII-XVIII віків ⁴). Завдяки тому західнї впливи, коли починають ширити ся в українській штуцї, тільки домішують ся й модифікують, але не забивають вповнї староруської, чи русько-візантийської традиції.

В XIV-XV вв. церковне малярство в українських і білоруських землях стояло так високо в очах своїх західнїх сусїдів і панів, що конкуровало з малярством західнїм. Руські (українські й білоруські) майстри закликали ся польськими королями для іконописних робіт в польських землях, навіть для найголовнїйших костелів, замість аби звертати ся до майстрів нїмецьких або італїйських (своїх, польських малярів тодї, в XIV-XV вв., ще не було зовсїм). Маємо звістки про „грецькі мальовання” в казимирівських фундаціях та будовах з його часїв — таких визначних як ґнєзненська катедра, як вислицька колєґіата, а порівняннє з сими звістками перехованих мальовань Ягайлових часів (як фрески Сендомирської катедри з їх руськими написами і композиціями в дусї староруської традиції) не лишає сумнїву, що тут треба розуміти русько-візантийські фрески руських майстрів ⁵). З одної Ягайлової грамоти для перемиського сьвященника Галя (1426 р.) довідуємо ся, що сей сьвященик-маляр (Hayl pictor sacerdos alias baitko de Premislia) положив великі заслуги перед королем „в мальованню церков наших земель Сендомирської, Краківської, Сєрадзької”, нїколи не занедбуючи королївських поручень, і король, бажаючи й на далї заохотити його до таких праць, надав йому парахію на Засяню в Перемишлї ⁶). З двірських рахунків Ягайла довідуємо ся, що в рр. 1393-4 руські малярі (Rutheni pictores), з „Владикою” на чолї (Wladicze cum aliis pictoribus ruthenicis) — може справдї котримсь обізнаним в малярстві руським владикою ⁷), малювали костел на Лисцї під Краковом і королївську спальню в краківськім замку. З записок видко, що удержувано їх не абияк — посилано такі ласощі, як фіґи, міґдали, родзинки, тьмин, дороге вино біле й червоне, а на прощаннє дістали вони коней і футра ⁸). Знаємо, що Марійська каплиця в Кракові була теж помальована „грецьким способом”, і на стелї її був представлений Спаситель з дванадцятьма апостолами серед учителїв церкви, а каплиця св. Трійцї, фундована четвертою жінкою Ягайла Сонькою, була помальована з гори до долини всїлякими цьвітами з фіґурами ріжних учителїв східньої церкви.

Сї мальовання зникли для нас, але заховали ся фрески сендомирської катедри з тих часів, і пізнїйшої на одно поколїннє каплицї св. Духа (инакше св. Хреста) в Вавельській катедрі Кракова, фундованій Казимиром Ягайловичом і закінченій в р. 1470. По ним можемо судити про сю руську штуку, що так цїнила ся тодї на чужім, католицькім краківськім дворі, не вважаючи на зневажливі відносини його і до тої „схизматицької” Руси й до її візантийської культури. В сендомирській катедрі відкрито було досї пять фресків-сцен з останнїх днїв Христового житя. В вавельській каплицї стїни вкриті також сценами переважно з житя Христа, стеля — образами пророків і ангелів, з розкиданими серед них зьвіздами, а в центральнім місцї, против входу — образ Божої матери в позї молитви (оранта), по старій традиції. З иньших образів своєю традиційністю звертає на себе увагу тайна вечеря, де Христос, два рази повторений, причащає учеників тїла й крови — тема, так прийнята в київських церквах XI-XII вв. ⁹)

При тій пасивности супроти польсько-латинської культури й католицтва, яким взагалї визначав ся Ягайло й його родина, якимсь фамілїйним привязаннєм до руського малярства пояснити таку популярність руських малярів в польських землях нїяк неможливо. Очевидно, уживаннє їх в XV в. для прикрашування польських костелів з одного боку — опирало ся на старій традиції уживання руських майстрів (а малярів спеціально) до церковних робіт в Польщі в часах казимирівських і давнїйших, з другого боку — на високій репутації білоруських і українських малярів в сучасних польських кругах. Мабуть тільки розвій нового, відродженого малярства в Італїї й Нїмеччині відвернув Польщу вповнї від руських майстрів, і на той же час паде розвій західнїх впливів в малярстві руськім, чи то через спільні цехи й ученицькі мандрівки малярів, чи то через вплив західнїх взірцїв.

Цехову орґанїзацію малярську в західнїй Украй маємо можність пізнати близше доперва в другій половинї й при кінцї XVI в., але початки її, безперечно, сягають ранїйших часів ¹⁰). В обох більших центрах Галичини — Львові й Перемишлї, як знаємо вже, малярі належали довго до спільного цеху з золотниками й циновниками (конвісарі, Kanngiesser — артистичні вироби з цини підлягали і певним артистичним вимогам і певним понятям проби як і вироби з золота й срібла). В обох містах цехи були орґанїзованї на західнїй взірець, а перемиський цех в подробицях взяв взірець зі львівського. Отже через саму орґанїзацію взори й напрями західнього майстерства мусїли служити провідниками тутешнього майстерства — малярського чи золотницького чи циновницького, однаково. Звичайно вимагані цеховими статутами тролїтнї мандрівки для докінчення свого артистичного приготовання, розумієть ся — також в більші центри західнього майстерства (в статутї перемиськім три роки мандрівки як норма), мали держати галицьких майстрів в курсї новійших течій і напрямів в західнїй штуцї. Артистичні вимоги ставив своїм майстрам львівський цех як на той час дуже високі і ріжносторонні, далеко виходячи за сферу чисто релїґійного цехового малярства, в дусї нових напрямів сучасної західньої штуки, і далеко випереджуючи в тім малярські цехи иньших культурних центрів корони. Кандидат мав намалювати, по перше, розпятє з двома розбійниками і з юрбою під хрестами (ze służbą żydowską pod krzyżem zagęszczoną); по друге — портрет в цїлий зріст ¹¹) особи, яку вкажуть кандидатови майстри; по третє — „образ великої війни, з обозами, шатрами, випадами, атаками, шаньцами, з відповідними подробицями й узброєннєм” ¹²), або замість того „лови на ріжного зьвіра з сїтями, хортами, сильцями, засадами, зі зброєю, як прийнято на льва, медвідя, вовка, кабана, зайця і т. и., кінно, пішо” ¹³). Перемиський цех був дещо меньше вибагливий і повторяє львівські жадання в зменьшених розмірах. Він жадає розпятя з Божою Матїрю, св. Іоаном і М. Магдаленою, на одній таблицї, „під олїй”, в рамі золоченій гладко і різбленій (очевидно майстер-маляр повинний був уміти зробити й раму), образа з їздцем на конї — сї два образи мали бути мальовані „без куншту, з фантазії”, і портрету якоїсь особи, добре знаної майстрам (аби вони могли судити про подібність), мальованого, очевидно, з натури ¹⁴).

Таким чином галицькі цехи, що були т. ск. малярськими школами в XVI-XVII вв., виховували своїх майстрів в напрямах західнїх. Русинам, що правда, вступ до сих цехів був утруднений. Формально закритий був їм приступ до цеху в Львові й Перемишлї на переломі XVI-XVII в. У Львові арцибіскуп Солїковский в 1596 р. вилучив малярів католиків з огляду на занятє їх церковним малярством, тому що Вірмени й Русини виконували образи не згідно з церковними канонами ¹⁵). Він установив для католиків осібний цех і охоронну марку для образів: на будуще в нїякі католицькі церкви не вільно було брати нїяких образів без тої марки.

Малярі Русини зістали ся без цеху, й на далї приступ до нього був їм закритий. В братських записках львівських XVII в. читаємо: „майстрів-Русинів ремесла малярського вигнали з поміж себе: Лавриша маляра і Семена, сина майстра малярського ремесла, кажучи їм, аби собі заложили осібний руський цех, осібно від Поляків” ¹⁶). (Була то гірка іронїя, бо на заложеннє осібного цеху треба булоб їм дозволу не тільки міських властей, а й вищого правительства). Тамже читаємо: Хому Дмитровича, що вчив ся у Павла Угрина, й Івана Федоровича, що вчив ся у п. Мартина золотника, до цеху прийняли (до науки), але визволити не хотїли; Томаша Матїєвого сина зі Львова в майстри не прийняли, і т. д.

В Перемишлї цехова устава 1625 цеху золотників і малярів теж вповнї виключала не-католиків ¹⁷). Нема сумнїву, що вже й перед тим приступ до сих цехів для Русинів, взагалі не-католиків був утруднений, як з загальних цехових мотивів, так і тим спеціальним мотивом, яким толкувало ся заложеннє осібного малярського католицького цеха — що цехові майстри займали ся мальованнєм побожних, католицьких образів.

Але й не вступаючи до цеху, Русини-малярі не могли не підпадати загальному напряму місцевого цехового малярства — то учачи ся у місцевих майстрів, то йдучи за їх прикладами, то користаючи з тих же „кунштів” „кужбушків” (Kunstbuch-и, збірки рисунків і ґравюр), що служили взірцями для образїв ¹⁸). Число цехових майстрів взагалї було не велике, і поруч них в самім Львові далеко більше було не-цехових, головно Русинів. Так при завязанню малярського цеху було в нїм всього вісїм майстрів, а в скарзї на не-цехових партачів 1600 р. ¹⁹) малярський цех вичисляє одинадцять малярів на львівських передмістях, самих Русинів. Виключеннє з цехової орґанїзації могло відбивати ся на рівенї їх артистичного вишколення, рівнож на їх клїєнтелї, на попитї їх роботи, але безперечно не виключало з тих артистичних впливів, під якими жило й розвивало ся в тих часах майстерство цехове. Зрештою працювали вони не тільки для церков і православних людей, а і для польських панів, приладжуючись під їх смак і вимоги ²⁰). І коли в своїх роботах на церковні теми сї малярі-Русини мусїли йти чи волею чи неволею за взірцями й традиціями русько-візантийської штуки, то навіть против волї й сьвідомости не могли уберегти своїх товарів від впливів тої західньої штуки, яка плекала ся коло них. Не підпадав тим впливам тільки той, до кого вони не дійшли — якісь самоуки з далеких кутів, або зайди з країв ще не зачеплених впливами західньої штуки, ученики майстрів молдавських, грецьких і т. ин. Західні збірники рисунків, „куншти” мали в тім напрямі дуже важне значіннє, а поруч них уже з XVI віка починаючи здобувають велику вагу збірники ґравюр, нїмецьких особливо. Вони служать взірцями для місцевої ґравюри: так перші ґравюри в руській книжцї — образки, заставки, декоровані букви празької біблїї Скорини мають виразний західний стиль, стоять в повній залежности від сучасних нїмецьких взірцїв ²¹), і потім впливали на пізнїйші друки білоруські й українські XVI в. Гравюри навіть печерських друків XVII в. мають переважно характер копій з західнїх нїмецьких взірцїв, тільки в дечім змодифікованих, перетворених місцевими граверами ²²). Місцеві ж ґравюри, і ще більше — збірники ґравюр західнїх служать знову джерелом для всякого рода малярських композицій, піддаючи їх вповнї рисунковій манєрі західнїй.

Західня Україна в сих столїтях ішла на передї в технїцї і в артистичній роботї і служила розсадником ремісників і так само артистів для України центральної й східньої, і звідти ширили ся і тут тіж впливи, тіж напрями. Похід польської культури й польського елєменту, що несе з собою тіж елєменти західньої культури й штуки, а як ми знаємо — ширить ся в центральній і східнїй Українї з кінцем XVI віка, піддержує сї західнї впливи, збільшає їх інтензивність з свого боку. Репрезентант візантийсько-арабської культури архидиякон алепський Павло (в 1650-х рр.), дивуючи ся малярській штуцї українських майстрів з першої половини XVII в., виразно підносить в них західнї впливи: незвичайно розхваливши образ Божої Матери в Васильківській церкві ²³), він завважає: „козацькі (так він зве Українцїв) малярі перейняли красу в мальованню лиця й кольору одїжи від франкських і лядських артистів-малярів і тепер, вивчені й досьвідчені, пишуть православні образи; вони також дуже зручні в мальованню людських лиць з повною подібністю, як то ми бачимо на портретах патріарха єрусалимського Теофана й иньших осіб”. На иньших місцях, описуючи українське малярство, він що до живости й натуральности рисунку й кольористики порівнює його до грецького критського малярства, також перейнятого західнїми впливами ²⁴).

На жаль, з того часу — XVI і першої половини XVII віка ми не розпоряджаємо великим матеріалом ²⁵), але західнїй вплив (флямандський, ще частїйше італїйський) в нїм очевидний, хоч і слабше виражений, нїж в місцевих мальованнях католицьких ²⁶). Як взірець впливів флямандської штуки вказують напр, іконостас Рогатина з 1647 р. і богородчанський (манявський), котрого час не означений так близше; як на взірець впливів італїйських — мальованнє львівської церкви Пятниць. В сполученню елєментів західнїх і східнїх деякі твори випадали дуже щасливо, комбінуючи величавість і спокій візантийсько-руської штуки з мягкістю відродженої західно-европейської штуки й набираючи з такої комбінації незвичайного чару ²⁷). І хоч взагалї — як то можна собі легко представити — при тих скромних засобах, якими розпоряджала православна суспільність і церква, твори тодїшнього українського малярства, в масї беручи, рідко підносять ся над звичайним ремісничим рівенем, все таки стрічають ся в нїм і утвори вищої, артистичної марки — як от у згаданих мальованнях Рогатина, Богородчан, церкви Пятниць й ин. На жаль тільки — індівідуальности тих артистів пропали для нас, мабуть безповоротно (бодай в переважній части), бо ті утвори майже всї безіменні, а з іменами тих майстрів, які до нас доховали ся, переважно не можемо звязати нїяких творів.