Примітки. 7) Передмова в Кіев. Старинї 1889, І с

¹) Див. т. V c. 483-6.

²) Ibid. c. 492-3.

³) 1. с. с. 74.

⁴) Лїтература див. в прим, 5.

⁵) Акты Зап. Рос. IV с. 204.

⁶) Ibid. с. 205.

⁷) Передмова в Кіев. Старинї 1889, І с. 5.

⁸) І stąd popi waszy, gdy co w slowienskim chcą rozumieć, do polskiego się udać po tłumactwo muszą, abo więc tylo usty a w czytaniu doktorami są. У ynney szkoły chyba na czytanie nie maią. Y to ich wszytkiey nauki na wszytkie duchowne stany doskonalstwo! — Pyc. ист. библ. VII с. 486.

⁹) Див. т. III ² с. 454 і далї.

¹⁰) Рус. ист. библ. VII с. 486.

¹¹) Звістки з попереднїх столїть, які пробував зібрати Харлампович, не можуть бути сюди притягнені. Звістка про ученнє св. Стефана Махрицького в Київі, не говорить про школу властиву („времени приспЂвшу вданъ бываєтъ отъ родитель своихъ на ученіе божественнымъ книгамъ, и вскоре извыче божественныхъ книгъ писаніе“ — Макарій V ² с. 129), та й час написання і історична вартість сього жития незвісні. Згадка про „дидаскалию“ в грамотї Любарта луцькій церкві належить не XIV, а кінцеви XVI в. (див. мою замітку: Коли сфабрикована грамота Любарта луцькій катедрі, Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. LXX).

¹²) Scholas semper templis adjunctas habent — Historiae ruthenicae scriptores exteri ed. Starczewski II c. 39. Одерборн пише тут, очевидно, головно на основі того, що бачив на Білоруси, хоч має на метї характеризувати в-суміш Білорусь і Москву.

¹³) Baliński i Lipinski Staroż. Polska II ² с. 949.

¹⁴) Гал. истор. сборник II (сьвідоцтво не для XIV в., як уважає Харлампович — с. 192, а для другої полов. XVI в.).

¹⁵) Археогр. сборникъ т. XI ч. 114.

¹⁶) Описаніе рукоп. Румянцев. музея с. 129.

¹⁷) Архивъ Юго-зап. Рос. І. І с. 82.

¹⁸) Акты Юж. и Зап. Рос. I ч. 141 (1563).

¹⁹) Зоря Галицкая, 1860 с. 228.

²⁰) Акты Виленской ком. XIX ч. 380: „уставник“ і „слуга церковний“ зветь ся bakalarz (1583).

²¹) Акты историческіе І ч. 104.

²²) Scriptores II с. 39-40.

²³) Акты историческіе 1 ч. 104.

²⁴) Чтенія московські 1888, І с. 84.

²⁵) Див. низше.

²⁶) Харлампович с. 202

²⁷) Про еволюцію письма в сих віках: Срезневскій Славяно русская палеографія (X-XIV в.), 1885, Карскій Очеркъ славянской кириловской палеографіи, 1901, Каманинъ Палеографическій изборникъ, матеріалы для исторіи южно-русскаго письма въ XV-XVIII в., 1899.

²⁸) В однім процесї про фальшовані акти в Витебську 1540 р. „ставили попа духовнаго, въ которого тотъ Клинець учил ся грамотЂ, и тотъ попъ светчилъ: правда єсть, ижъ той Клинецъ небожчикъ, будучи выросткомъ молодымъ, учил ся у мене, але скорописи не вмелъ, а ни се єя учылъ, бомъ и самъ скорописного писати не умелъ“ (Каманинъ op. c. с. 10).

²⁹) „Хощеши ли умети, пише він в своїй передмові до біблїї (1519), граматику или по руски говорячи грамоту, єже добре чести и мовити учитъ, знайдеши в зуполноє библіи псалтыру — чти єє; пакъ ли ти ся любить розумети лоику, она же учить з доводом разознати правду отъ кривды, чти книгу светого Іова или послания светого апостола Павла; аще ли помыслиши умети риторику, єже єсть красномовность, чти книги Саломоновы. А то суть три науки словесныя. Восхощеши ли пакъ учити ся музики, то есть певници, — премножество стиховъ и песней светыхъ по всей книзе сей знайдеши; любо ли ти єсть умети аритметику, єже во кратце а неомылне считати учить, — четвертыи книги Моисеєвы части чти; пак ли же имаши предъ очима науку геометрию, єже по руски сказуєт ся землемерениє, чти книги Ісуса Наувина; єстъ ли астрономии или звездочети, найдеш на початку книги сеє о сотворении солнеца и месеца и звездъ, найдеш во Исусе Наувине, яко стояло солнеце на єдиномъ месте за целый день“. Доточивши ще кілька таких астрономічих казусів, автор похопив ся і завважив: „болеє воистинну чудит ся превеликой божиєй моци мусишъ, инжели учити ся“. (Каратаевъ Описаніе славяно-русскихъ книгъ с. 31).

³⁰) Дневникъ Ф. Евлашевского — Кіев. Старина 1886, I с. 128.

³¹) Archiwum do dziejów liter. i oświaty VII c. 158.

³²) Acta rectoralia univ. Cracoviensis, показчик sub voce.

³³) Archiwum do dziejów literatury i oświaty II c. 429, VII 3 etc. З таких, що звертають увагу своїми іменами — може руськими занотую нпр. на липськім унїверситетї Петра Хвальчевського (1531), Лаврентия Килїяна з Коросна руського (1532), Антонія Антоновича зі Львова (1542), Матїя Слиневского de Sarmatia Majori ex civitatae Каnіiеuх (1551), Георґія Келіановского Русина (1562). Фридриха Скумина, Даміана Володковича „Литвинів“, Йосифа Воловича „Русина“ (1563), Григорія Сопігу (Sapia) „Литвина“ (1567) й ин. Взагалї реєстри липських студентів з західно-европейських дають найбільше інтересного.

³⁴) Див. т. III ² с. 459 і далї, й прим. 33.

³⁵) Видрукована в IX т. виленського Археограф. Сборника с. 53 і далї.

³⁶) А то книги старыя: Євангеліє толковоє великоє. Євангеліє учительноє староє. Євангеліє в полдесть толковоє. Євангеліє Матвея въ столпъ толковоє. Книга Криница. Книга десятог(лав). На весь годъ 4 прологи, а въ кождомъ по 3 мЂсяцы, а у пятом пролозе 6 мЂсяцевъ, а въ шестомъ и седьмомъ цЂлый годъ. Книга Змарагдъ. Книга Златая цепь. Д†книзЂ — оба Маргариты. Книга Григорія Богослова. Книга Пророчества. Книга великая: Діонисіє Ареопагитскій, Книга Кирила Ієрусалимского. Книга Григория Двоєслова. Книга другая Григорія Двоєслова на паркгаминЂ. Уставы 2, одинъ въ десть, а другій у полдесть. Книгъ великихъ, въ десть, соборниковъ 4, а пятый на паркгаментЂ, а полудесныхъ соборниковъ 3, а у одномъ соборнику книга Асафъ и Хоженіє Данилово. Книга Псалтиря въ десть, окованая позлотистыми пуклями. Книга Псалтыря митрополита Солтана въ десть же. Книга Псалтыря толковая. Книжка толковая избранныхъ псалмовъ, въ полдесть, и о умершихъ слова. Книги Єфремовы 2. Книги 2 Отечники. Д†книзЂ Симеона Метафраста, одна въ десть, а другая въ полдесть, а в десномъ*) написанъ Синаксарь. Д†книзЂ въ полдесть Исака Сиріянина. Апостолъ толковый. Апостолъ великій на паркгаментЂ. Апостоловъ дестныхъ 3. Часословы 2 великихъ, старыхъ. Книга ЛЂствица въ полъдесть, другая исъ Отечникомъ. Книга ( *) Читай; дестном.) Антиохъ изъ житиємъ Богословлимъ. Книга, въ которой писаны слова на четыредесятницу и пятдесятницу, въ полъдесть. Д†книзЂ Златоустаго постныхъ. Книга 12 1яковлевичевъ. Книга Царственникъ съ лЂописц(ем). Книга Осафъ изъ житіємъ светого Сергія чудотворца руского. Книга Кирилова на Уліяна. Книжка Патерикъ Печерскій. Книжка Григорея Синаита. Книжка на Латину. Книжка Житіє великого Θеодосія киновіарха и иныхъ светыхъ. Книга Григорія Амаритского на Єрвана. Книга Зерцало. Книга съ плененіємъ Ієрусалимскимъ. Книжка таранковская — Моноканонъ. Книги 2 великихъ правилъ церковныхъ. Книжка Василей Новый. Миней старыхъ 12. Треоди 2 — Постная и ЦвЂтная. Охтаики 2. Книгъ служебниковъ 7. Книжка въ полъдесть Зонаря. Книгъ битыхъ 5. Книга Дорофей изъ житіемь Іоана Злотоустого. Єрмолоєвъ знаменныхъ 4, я пятый стихиральчикъ. Єрмолой безъ знаменія. Псалтырей проходенокъ 10. Псалтыря, по которой въ церкви говорятъ. Псалтыря великая келейная. Книга Требникъ. Книжка, въ которой Богородицы каноны, што поются на повечерницахъ. Книжка панахидникъ. А всихъ книгъ старыхъ 129.

³⁷) А то книги новыя, што за мене, Сергія, прибавлены церкви светой: Книга Правила светыхъ отцевъ, зуполныє. Книга Великого Василія Кесарійского, новописанная. Книга Никонъ, новописанная. Книга Шестодневникъ Іоана Антіоха, и въ ней написано Козма Индикапловъ. Книга Іоанъ Дамаскинъ. Книга Апокалипсія съ толкованіємъ. Книга Временникъ, изъ Константинова Временника выписанъ. Книга Палея. Книга Бытея. Книги 2 Златоустого о лущи (sic). Книги 2 Отечники изъ Пасієвымъ житіємь, новописанныи. Книга Соборникъ, новописанный. Псалтыри 2, одна великое паперы, а другая жабин(ская). Псалтырка проходенка, новописанная, а другая битая. Книга Феодора Студита отъ СопЂги. Книга ЛЂствица въ десть. Книга Отечникъ Єгипетскій. Книга Соборникъ, на предЂ житіє Кипріяново, а потомъ иншихъ светыхъ. Книжка, въ которой написано житіє Афанасія Афонского. Псалтыря толковыя. Охтанки 2 новыхъ. Треоди 2: постная и цвЂтная. Миней новыхъ 13. Євангеліє учительноє новоє, а другоє учительноє жъ жабинскоє. Апостоловъ 3, а четвертый битый, а пятый латынскій. Панахидничокъ. Часословы 3. Уставъ великій, новописанный. Служебникъ новый. Минея новыхъ светыхъ. Соборничокъ новыхъ светыхъ. Греческихъ книгъ 5. Книга Требникъ исъ серебряными пуклями старый, въ полдесть. Другій Требникъ новописанный. Книжка Минейка, образцовъ светыхъ. Жабинскоє євангелійце изъ апостоломъ и апокалипсією. Книжка, по которой кажуть всенощноє. Книжка малая изъ святцы и четыредесятницею и пятьдесятницею и съ канономъ воскреснымъ. Книжки 2 съ пЂсьнми Моисеовыми и зъ припЂлы. Єрмолойцы 2 новыхъ. Книжка малая чернеческого правила келейного, новая. Книжка малая, у которой написана служба толковая. Книга Іисусъ Навынъ и Царства въ ней написаны, въ десть. Всихъ книгъ новописаныхъ, за мене Сергія прибавеныхъ 74. (З сих слїв виходило б, наче б усї отсї книги були „новописані“, але в дїйсности з них новописані були не всї, хиба деякі понад ті, при яких не дописано виразно, або й тільки сї — напр. ті 5 гречеських книг, яких зміст, очевидно, був навіть незвістний, певно не були „новописані“).

А потомъ еще прибавлено книгъ новописанныхъ: Требникъ въ десть, новый, оксамитомъ чорнымъ покрытъ, пукли изъ полудесного требника старого собравши серебрянныє, на єю изложены, а по серединЂ бляшка изъ образомъ Іоана Богослова. Книга ЛЂствица, въ десть, новонаписана, а панахидникъ у полъдесть новий.

А то Яцка подъскарбьєго бывшего книги, которыє ся по смерти єго остали: ЛЂствица въ полъдести. Козьма Индикопловъ, въ десть. Книга АндрЂя Уродивого, въ десть.

Окрім того осібно показано шість євангелий в дорогих оправах.

³⁸) Звичайно уважають „синаксар“ і „пролог“ двома назвами тогож самого типа збірників, але назву сю надавали ріжним редакціям і навіть ріжним типам збірників.

³⁹) Див. опись книг слуцького монастиря з кінця XV в. в Актах Зап. Рос. І ч. 115 — тут між иньшим два прологи, жития сьвятих, патерик печерський, Лїствиця, Ізмарагд, Дорофей, Єфрем, Григорий Синаїт, Федор Студит, Симеон новий Богослов, Никон. Опись книг Жиґимонта Старого (нове, справлене виданнє у Владимірова Францискъ Скорина с. 15-6), м. ин.: „лїтописець київський“, Шестоденец, „книга повести збранныє“, „книга о мытаре“, книга повнене поста, два прологи, паранея (Єфрем Сирин), Іван Златоустий, молитви св, Кипріяна. Між книгами пана Солтана (1516) м. и. „правила Григорьєвския“, Григорей Богословъ, псалтыра золотомъ писана (Литов. Метрика І с. 872). Між наданнями Константина Ів. Острозького (вище с. 306) — поучення патр. Каллїста. Реєстр Печерського монастиря з 1554 р. (Голубевъ, Петръ Могила, І дод. 2) описує тільки деякі книги — числом 58, а иньші згадує, на жаль тільки сумарично — „книгъ посполитыхъ полтретьядцать“ (Харламповичъ Школы с. 195 одначе непотрібно сї „посполиті“ книги уважає сьвітськими, та й невидко тих сьвітських книг в пізнїйшій описи зовсїм). Серед описаних бачимо два учительні євангелїя, дві Лїствицї, два прологи і синаксарь, патерик печерський, патерик скитський, кормча, палея, 12 миней. Пізнїйша опись, з 1593 р. (Архивъ І т. І ч. 91) числить всього книг 63 (отже убуло їх, але книги вичисляють ся й иньші, так що маємо мабуть між ними й ті неописані в 1554 р.), а в тім євангелий толкових два (одно „Алексїєвське“), три учительних, два послання толковані Маргарит, Єфрема 2 кн., Ісаака Сирина 2, Лїствицї 2, Діонисий Ареопаґіт, Федор Студит, Откровеніє Ісаії (Wyznanie proroka Izaiasza Theodorytem złożone i Bazylim Wielkim), Варлаам і Йоасаф, дві Палеї, Зврцало, якесь „житиє“, Патерик печерський і скитський, „приклади“ три, миней 15. В опису біблїотеки львівського брацтва з 1619 р. (Архивъ Югозап. Рос. ч. І т. XII с. 7-8) окрім сьвятого письма (в тім 3 прим. пятокнижа) толковання Теофилакта на євангелия, і ще якісь иньші, слова Златоустого на євангелия от Матфея й Іоана, і ще якісь иньші, толковий апокалипсис, два учительних євангелия, минея четья, Лїствиця, Діонисий Ареопагит, книга на Єрвана, Максим инок, „кронника писанная о Греках“ і якась иньша „кронничка писанная“.

⁴⁰) Про се оживленнє див. новійші працї: Сырку Къ исторіи исправленія книгъ въ Болгаріи въ XIV вЂкЂ; Радченко Религіозное и литературное движеніе.

⁴¹) Про славянсько-румунські книжні стичности нова праця Яцимірского Изъ исторіи славянской письменности въ Молдавіи и Валахіи XV-XVII вв., 1906.

⁴²) Пор. т. III ² с. 463-4.

⁴³) Поученіє Феогноста м. всея Руси о смЂренолюбіи, яко не подобаетъ играти и смЂяти ся бещинно крестьяномъ и якоже недостоини приходять къ божественымъ тайнамъ і т. д., видане Нїкольским в ИзвЂстіях рус. язика 1903, І, з кодекса 1498 р.

⁴⁴) Питаннє про писательство Кипріяна переглядав новійше Голубинскій Ист. рус. церкви т. II. І с. 347 і далї.

⁴⁵) Про лїтературну дїяльність його новійша праця Яцимірского Изъ исторіи словянской проповЂди въ Молдавіи — неизвЂстныя произведенія Гр. Цамблака, 1906, тут огляд лїтератури і аналїза лїтературної манєри.

⁴⁶) Новійший огляд лїтературної дїяльности Фотия у Ґолубінського 1. с. с. 389 і далї; про перерібку слова о казнях у БЂльченка Поученія Феодосія о казняхъ (ЛЂтопись одес. общ. VIII).

⁴⁷) Се невидане „Изложеніе“ описує м. Макарій (IX с. 64-6) з одинокого звістного йому кодексу новгородської софійської біблїотеки XVI в.; зміст „Изложенія“ історично-доґматичний, з моральною наукою при кінцї.

⁴⁸) Подорож Игнатія Смольнянина, вид. Палест. товариства с. 7.

⁴⁹) От кілька записок, які вказують на ролю царгородських і атонських монастирів в розповсюдженню книг в східно-словянських землях: Діоптра Филипа списана була в царгородськім манастирі Перівлепте кир-Зиновієм 1388 р., тамже церковна устава єрусалимська Афанасієм в 1406, Лїствиця в 1421 р. Євсевієм; збірник житий і поучень в Студийськім мон. Афанасієм Висоцьким в 1392 р.; слова Ісаака Сиріянина в мон. Панмакаристи для владики волинського Герасима в 1420; історія Йосифа Флавія в Царгородї Іоаном старцем в 1399 р.; Іларіон ігумен новгородський приніс з Атону Тактікон в 1397 р., а Сава Вишерський коло тогож часу якісь правила; Єфрем Русин дістав на Атосї від Іакова Доброписця переклад Максима Ісповідника; Афанасій Русин списав в лаврі Афанасія на Атосї житиє Григорія Амиритського, і т. и. (див. катальоґи у Соболевского Южно-слав. вліяніе дод. II і VI).

⁵⁰) Горского і Невоструєва Описаніе II. І с. 45 Описаніе Румянцев. музея с. 160, пор. вище опись супрасльської біблїотеки.

⁵¹) Чтенія київські т. Х с. 219.

⁵²) Про них Поповъ Историко-литерат. обзоръ полем. сочиненій с. 296 і далї.

⁵³) Пор. катальоґ у Соболевского Южно-слав. вліянія, дод. І.

⁵⁴) Тексти видані в Памятн. др. письм. ч. 140 і 150, статї про них: Владиміровъ Житіє АлексЂя челов. Божія въ зап.-рус. переводЂ XV в. (Ж. М. Н. П. 1897, X), Brückner Die Dreikönigslegende russisch, 1888 (Archiv X), Карскій Западнорусскій сборникъ XV в. (ИзвЂстія акад. 1887, II), і замітка Франка в Записках Наук. тов. ім. Ш. т. 56, бібл. с. 9. (повість про трох королїв). Прототип страстей досї невикритий і зістаєть ся спірним, чи переложено їх було з польського чи з латинського.

⁵⁵) Про неї Brückner Die Visio Tundali in böhmischer und russischer Uebersetzung (Archiv XIII). Збірник бібл. Красїньских в Варшаві.

⁵⁶) Збірник познанської біблїотеки Рачиньских; повісти видані у Веселовского изъ исторіи романа и повЂсти, II (Сборникъ отд. рус. яз. и слов. XLIV), збірник описаний Брікнером: Ein weissrussischer Codex miscellaneus der gräflich Raczynski'schen Bibliotek in Posen (Archiv, IX).

КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОБОТА РЕДАКЦІЙНО-КОМПІЛЯЦІЙНА, КОМПІЛЯЦІЇ АҐІОҐРАФІЧНІ, ПОЛЄМІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ; ЗАСТОЯ В ЛЇТЕРАТУРІ, ЛЇТЕРАТУРНІ ЗАСОБИ І УПАДОК ТВОРЧОСТИ, ВЗІРЦЇ ЛЇТЕРАТУРНОГО СТИЛЮ, ПАСИВНИЙ КОНСЕРВАТИЗМ.

Робота місцевих книжників насамперед дає себе пізнати в працї редакційній, компіляційній над творами староруського ориґінального і візантийського перекладного письменства. Стрічаємо ся з нею на кождім кроцї, хоч дуже часто й не можемо виріжнити те що належить до книжників саме українських, а не білоруських або великоруських — не завсїди можна знайти вказівки на се, а мало й уваги звернено було на се.

В сїм часї появляють ся — чи може стають нам звістними, в кождім разї далї укладають ся на ріжні способи збірники моралїстичні, з перекладених і ориґінальних творів під іменем Ізмарагдів, Златых цЂпей і просто анонїмних. Зміст їх дуже ріжнородний і змінний ¹), бо сї книжники не тільки переписували, а й переробляли, розширяли новими додатками, або коротили їх. ²). Ще більше розповсюднені у нас на Українї в тім часї були так звані ,,учительні євангелия” себто збірники поучень на недїлї й свята цїлого року: кожда більша біблїотека XVI в., як ми бачили, мала їх по кілька примірників, і на переломі XVI і XVII в. було аж чотири видання учительних євангелїй ріжних редакцій. Бо і тут так як і з тими моралїстичними збірниками: ріжнородність в укладї незвичайно велика. Трудно знайти дві тотожні версії; тексти приладжують ся в мові до зрозуміння авдиторії, оживляють ся вставними епізодами — оповіданнями, алюзіями і т. и. ³) Такого самого змінністю хиткістю свого укладу, своїх редакцій визначають ся прологи — також дуже популярні у нас: вони доповняли ся житиями свійських сьвятих і руськими моралїстичними писаннями, і досї ще не було навіть проб уставити філїацію їх версій ⁴). Теж дїяло ся і з минеями, доповнюваними житиями руських сьвятих.

З свійських аґіоґрафічних збірок незвичайну популярність мав і переходив ріжні редакції й перерібки печерський Патерик. З XV віка маємо три редакції його: одну зроблену еп. тверським Арсенїєм, правдоподібно бувшим печерським монахом ⁵), 1406 р., а другу й третю — крилошанином, потім уставником печерським Касіяном в 1460 і 1462 р. Кожда з сих редакцїй, крім чисто редакторських змін, розширяла далї зміст Патерика, додаючи до основних статей — посланїй Симона і Поликарпа та лїтописного оповідання про перших подвижників Печерського манастиря ⁶) все нові й нові статї з лїтописи про Печерський монастир, або иньші писання, які стояли, по думцї редакторів, в якийсь звязи з Печерським монастирем. Так в Арсенїївській редакції фіґурує Несторове житиє Теодосія, в Касіянових слово на перенесеннє мощей Теодосія і посланїє Теодосїя про віру варязьку ⁷). Явище інтересне з того боку, що показує нам живу староруську книжну традицію: що лїтопись й иньші староруські твори були під руками редакторів. З другого боку поруч такого старанного використовування староруського лїтературного матеріалу, поруч тих численних редакцій, з яких кожда давала початок новій філїації рукописей (напр. з Касіанівської редакції маємо понад 30 кодексів), з ріжними доповненнями, поруч сеї популярности збірника — тим сильнїйше виступає брак нових записок, брак дальшої аґіоґрафічної чи якоїсь взагалї самостійної лїтературної творчости в сїм Печерськім монастирі. Тільки пізнїйше додане було маленьке, хоч і гарне в своїй простотї оповіданнє про чудо в печері на великдень 1463 р.

Мало що маємо натомість з компіляцій полємічних й історичних. Хоч полєміка з латинством й оборона православної церкви була в сих столїтях одною з найбільш пекучих справ, досї знаємо з сих часів тільки три збірки полємічних писань. Але треба нам знати, що такі збірки містили ся в кормчих. Номоканон сербської редакції принесений на Україну в другий половинї XIII в. (1262) на замовленнє митрополита й потім розповсюднений по всїх епархіях київської митрополїї, містив в собі збірку грецьких полємічних писань на Латинян з XI в., отже давав готовий полємічний підручник ⁸), В номоканонах руських містили ся як візантийські так і староруські полємічні писання на Латинян; так в українських кормчих XVI віка знаходимо поучення Никифора й Теодосія на Латину, преніе Панаґіота і т. и. ⁹) З спеціальних збірок одна звістна в рукописи кінця XV поч. XVI в. має характеристичний титул: „сия книга списана бысть на єресь латинскую... на утвержениє истиннымъ православнымъ християномъ и на обличениє и на посрамлениє Ляховом и Латынамъ, отлучившим ся и одпадшимъ отъ святыя великия апостольския католикія церкве”. На сїй підставі вона зачисляєть ся до українських земель, хоч з рештою не має вказівок що до свого походження. Вона складаєть ся з самих візантийських полємічних писань, з староруських — лише посланиє м. Йоана (в двох редакціях навіть). Иньший, ще більший збірник звістний в рукописи XV в., містить між ин. два великі полємічні трактати против опрісноків, незвістні в грецькім ориґіналї ¹⁰). З пізнїйшого часу маємо слїд якогось збірника полємічних писань против Латинян, списаного в 1546 р. в Супрасльськім монастирі; сюди вписана була занесена з Атосу повість про зруйнованнє унїятами в 1276 р. атенського монастиря Ксіропотаму, з полємічною закраскою, а мабуть також і писання принесені з Угорщини безпосередно чи теж за посередництвом Атонських монастирів: списана 1511 р. на Угорщинї (може угорській Руси) анольоґія православія против Латинян, запитання Йоана Заполї до прота св. гори в релїґійних справах і відповідь прота, звернена против Латинян і Лютеран, з 1534 р.; чи були там якісь ориґінальнїйші трактати, на се нема вказівок ¹¹). Але й вони були. Напр. маємо з XV в. трактат против Жидів: „пророчество Исаіино объ отверженіи Жидовъ” ¹²), перероблюване кілька разів пізнїйше. Безперечно, навіть іще тепер більше того ховаєть ся в ріжних пізнїйших збірниках.

Що до історичних компіляцій досї зістаєть ся невиясненою роля української книжности в історії таких історичних компіляцій, як хроноґрафи, елинський і римський лїтописець і їх перерібки; тілько одну з пізнїйших перерібок хроноґрафа — не роздїлену на роздїли, уважають більш меньш загально українською редакцією (з другої половини XVI в.), бо вона заховала ся в українських рукописях ¹³). З історичних компіляцій, опертих на староруській лїтописній традиції, близші нам супрасльські компіляції XV і початку XVI в.: одна компілює великоруську лїтописну збірку з білоруською (смоленською) — лїтописею в. кн. Литовського, друга продовжує витяги з новгородських і київських лїтописних збірників місцевими ориґінальними записками (до них ще вернемо ся) ¹⁴). З кінця XVI чи поч. XVII в. маємо дуже інтересну українську компіляцію звістну (по пізнїйшій своїй копії) під назвою Густинської лїтописи, доведену до р. 1515: вона зберає звістки з цїлого українського циклю лїтописей, від старої Київської до Галицько-волинської і продовжує їх вибірками з збірок великоруських, щедро розмішуючи сї звістки матеріалами зачерпненими з латинських і польських джерел XVI в., а при кінцї подає й самостійні статї; лїтературна вартість її невисока, але вона інтересна знов таки як сьвідоцтво староруської лїтописної традиції на Українї в сих часах ¹⁵).

В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями. Воно досї не було предметом наукових дослїдів, і студїї над рукописним матеріалом, без сумнїву принесуть ще багато нового; зрештою не було зроблено проби й якогось лїтературного інвентара того, що маємо саме з українських земель сих столїть, а при тїсних єрархічних, полїтичних і культурних звязках, які в тих часах лучили землї українські й білоруські, при спільности книжної мови й культури, багато дечого представляєть ся, як на тепер принаймнї, нероздїльною власністю книжности й письменства українського й білоруського. Отже на підставі тепер приступного нам матеріялу ми не можемо претендувати на виробленнє докладного суду про лїтературний рух, про письменську традицію українських земель сих часів.

Судячи на основі того, що ми дотепер маємо, сї два віки — від середини XIV до середини XVI, були часами застої в лїтературній творчости, і деякі факти говорять за тим, що се не тільки результат бідности нашого матеріала, а дїйсний стан річи. В високій мірі напр. здаєть ся нам характеристичним, що за сї два столїтя, коли оборона православія і прав православної церкви була такою пильною справою для всїх хто вмів писати й записував перґамен чи папір, ми досї не маємо майже нї одного апольоґетичного чи полємічного трактату, коли не рахувати зовсїм малозначного „Слова Григоріа митрополита, како держатъ вЂру НЂмци” (автором його уважають Григорія Цамблака, але „Слово” не має взагалї нїякої вартости, бо обмежаєть ся реєстром латинських єресей (числом 35), вибраних з візантийських полємічних трактатів) ¹⁶). Дослїдники полємічної лїтератури толкували се тим, що при богатім запасї перекладеної полємічної лїтератури тодїшнї Русини не почували потреби в ориґінальній полєміцї ¹⁷). Але се обясненнє не може вдоволити: річ очевидна, що спеціальні умови, в яких жила православна церква в українських землях, насувала богато такого, чого не можна була найти в візантийських трактатах XI-XIV вв., і коли оживило ся українське духове житє, сипнула маса писань на тім полю: І в XIV-XVI віках, як ми бачили, сквапно збирано новійші полємічні писання з иньших сторін, отже брак ориґінальних писань в попереднїх віках трудно толкувати инакше, як тільки симптом застої; тим більше що того рода писання, як би були між ними якісь замітнїйші, мали-б шанси бути відгребаними пізнїйшими полємістами, як відгребані були напр. акти собору 1509 р. або посланїє Місаіла, як списували ся такі маловартні захожі річи, як згадане вище посланїє атонського прота.

При тім треба сказати, що лїтературних засобів не бракувало тодїшнїм людям. Перечитуючи напр. уже кілька разів згаданий мною тестамент кн. Андрія Володимировича, мусимо признати, що сей печерський старець Пахнутий, Лихачів брат, який приробив той лїтературний вступ до зовсїм прозаічних розпоряджень князя ¹⁸), мав зовсїм не злий — простий і безпретенсійний, але тим самим гарний стиль. Тим часом одинока аґіоґрафічна записка, яку ми маємо з сього Печерського монастиря за сї столїтя — се ляконїчна суха записка про чудо на Великдень в печері 1463 р. ¹⁹), а одиноке аскетичне писаннє — поученнє печерського ігумена Досифея з поч. XV в. (чи кінця XIV) про порядок відмовляння молитов (т. зв. правило), який практикуєть ся на Афонї і на Руси, дане на запитиння ігумена одного північного монастиря, зовсїм сухе, офіціальне, без всяких лїтературних прикрас ²⁰).

І так загалом. Не бракувало людей з теольоґічним і лїтературним приготованнєм, які при нагодї могли себе з сього боку показати не зле, — але по за чисто практичними потребами бракувало стимулів лїтературної творчости, бракувало того духового руху, який стихійною силою втягає в себе людей та каже кождому сьмілїйшому пробувати своїх сил на полї духової творчости. Так принаймнї, повторяю своє остереженнє — виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. Чи візьмемо акти собору владиків українських і білоруських з 1415 р. (в справі вибору Цамблака) ²¹), чи на столїтє пізнїйшого виленського собору 1509 р. — одного з нечисленних утворів сих віків знаних і цїнених пізнїйше (він був виданий 1614 р.), розуміється — не за свою лїтературну, а канонїчну вартість, і на лїтературність претендує в нїм візьмем вступ ²²), чи посланиє м. Місаіла до папи, чи поученнє на сто лїт пізнїйшого м. Сильвестра новопоставленому сьвященику ²³) — всюди ми переконаємо ся, що в вищій єрархії не бракувало людей з богословською й лїтературною рутиною.

Посланиє м. Місаіла 1476 р., аналїзоване вже мною ²⁴), дає взірець лїтературности вищої — в дусї старого ізукрашеного вітійства. Затопляючи адресата повінею комплїментів і під тою комплїментарною зверхністю стараючи ся дати як найменьше дїйсних уступок, воно, справдї, дає не зле сьвідоцтво й теольоґічній зручности, і дїалєктичній та риторичній рутинї авторів і редакторів. Як взірець риторства я позволю собі навести уривок, де автори ставлять антитези між тим як виглядають латинські пастирі в землях литовсько-польських і як повинні виглядати й поводити ся пастирі правдиві.

„Треба премудрістю любовною і кротістю розмішувати (науку), щоб не потрібувати зовсїм оружія ярости на поправу такої пастви. В наших бо краях бачимо богато зі сторони західньої церкви таких пастирів по імени, що держать ся такого звичаю — думають яростию збільшувати стадо, а більше гублять з нього: віддають гідних судови ²⁵), вяжуть і мучать, иньших силою тягнуть з благочестия до благочестия, ²⁶) руйнуючи союз мира завистним гнївом. То незручний пастир своїм криком перелякавши, нагло і скороспішно знищив і згубив з свого числа; то кинувши палицею, щоб пострашити ворога, трапить в голову й побачить перед собою мертвяка; иньшим разом, стративши голову в запалї, пхне ногою й поломить хребет, або ребряні кости, якими охороняєть ся нутро. Милосердний же пастир свобідний і далекий того всього: лагідно дивлячи ся на своє стадо, тихо рухаючи устами або криком духовним окликаючи стадо, він приводить його до того, що воно держить ся купи і не розбігаєть ся більше. Научає він не лишати й кривого, беручи його на своє плече. І привикши до таких звичаїв, вівцї біжать в слїд солодкого пастиревого голосу, а від чужого біжать, і так ступаючи перед ним радісними ногами він наставляє апостольські й пророчі поля евангельським путем, ²⁷) і часто обертаючи ся і бачучи їх благочинність що вони ідуть, множать ся, тучно їдять — веселить ся, сподїваючи ся прийняти от пана стада не тільки повну нагороду, але й заслужити честь. А коли настає горячо від соняшного жару, і потрібно великого холоду, він виводить їх на висоту євангельських гір, дає їм там мати всяку свободу, а відти висилає їх перед себе на небо. Все отсе й иньші многі прикмети знаходять ся й дїлають в серцї твоїм всесьвятим дїйством св. Духа, що дїлає в тобі” ²⁸).

Зрештою взяти навіть тестамент Василия Загоровського: його інструкції про вихованнє дїтей, його науки самим дїтям, наведені нами вище ²⁹), мають дуже загальний характер і з лїтературного становища стоять вище, а в кождім разї нїяк не низше від староруської науки Мономаха. При мінїмальній охотї до лїтературної творчости, Загоровський міг вилучити сї науки, заокруглити й дати лїтературний твір. Але видко і того мінїмального нахилу до лїтератури не мав він, тож вставляє сї науки в офіціальний акт — тестамент, переплїтаючи свої загальнїйші гадки зовсїм прозаічними розпорядженнями про маєтности, доходи й таке иньше. Виглядає се на антітезу старої Руси, коли „нові люде Христові”, зачерпнувши дещо нової науки, спішили предложити її в своїй популяризації „новому стаду”, — і сих переломових часів, коли церковні круги, стративши опіку в горі, а не знайшовши ще активного попертя з долини, зсїли ся й підібгали ся, стративши всяку фантазію до ширшої культурної роботи, всякий апетит до лїтературної чи суспільної інїціативи й замкнули ся в свого рода консерваторській дїяльности ³⁰). Старали ся можливо старанно консервувати староруську церковну традицію, староруський доробок книжности й лїтератури; старали ся законсервувати ті матеріальні джерела й засоби, якими розпоряджала православна церква, її конфесійну окремішність від латинської й єрархічну звязь з царгородським патріархатом, її правно-полїтичне становище в Польсько-литовській державі, її права й юрисдикцію — і консервувати можливо тихо й скромно, не наражаючи ся, не виступаючи різко, беручи пасивним опором і консерватизмом, а не відкритою боротьбою (таке становище православних супроти фльорентійської унїї в другій половинї XV в.). Прав і потреб православної церкви отже боронили не полємічними трактатами, а петиціями, або фальсіфікатами — ріжними псевдо-староруськими „Ярославовами свитками”, псевдо-Львовими грамотами і пів-апокрифічними „записями на євангелиях”, при догідній хвилї предкладаними до правительственного потвердження. Таке вражіннє депресії й певної резіґнації робить тодїшня православна церква, вражіннє пасивности й застою — тодїшня звязана з церковними кругами лїтература. Може бути, що якісь значнійші нахідки дадуть їй инакше осьвітленнє — я характеризую її так, як представляєть ся вона на підставі приступного нам тепер матеріалу.