Примітки. 5) Срезневскій Др. памятники с

¹) Іпат. с. 560.

²) Ibid. c. 608.

³) Див. т. III с. 438-9, 445 й ин.

⁴) Іпат. с. 609-10.

⁵) Срезневскій Др. памятники с. 147 і 149.

⁶) Іпат. с. 577.

⁷) Про Любартову запись (видану в Архиві Югозап. Рос. І т. VI ч. 1) розвідка Щербаковського в київських Чтеніях т. XVI і моя замітка (Коли сфальшовано грамоту Любарта Луцькій катедрі) в Записках т. LXX. Про грамоту Юрия Даниловича (видана в Памятн. рус. письма и языка Срезневского) див. в т. III ² с. 109-110 і IV ² с. 446.

⁸) Суджу з того, що род Івана Ольгимунтовича кілька разів виступає в помяннику печерськім (Чтенія київські VI с. 7 і 14) і при Ольгимунтї є записка про постриженнє в чернцї; про гроби свого батька й „дядь” (стриїв) в Печерськім монастирі згадує в своїм звістнім тестаментї Андрій Володимирович (в виданню Антоновича хибно: „дЂдъ”).

⁹) Густинська в Пол. собр. лЂтоп. II с. 358; пізнїй час записки зраджує дуже загальний характер її, й сї навязування заходів Семена безпосередно з Батиєвим погромом. Про одно наданнє Печерському монастиреви маєтности від Андрія Володимировича — Wolff Kniaziowie с. 163.

¹⁰) Перегляд у Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье II с. 105.

¹¹) Ревизія пущъ с. 321-5 (1502).

¹²) Ibid. c. 348-9 (1507).

¹³) Акты Зап. Рос. II с. 79.

¹⁴) Пор. т. V с. 265.

¹⁵) Археограф. сборникъ IX с. 52-3.

¹⁶) Памятники кіев. ком. IV. І с. 89-93.

¹⁷) Акты Зап. Рос. II ч. 105.

¹⁸) Документи зібрані в Сборнику матеріаловъ для ист. Кіева, також Архивъ Югозап. Рос. VII. I с. 71, 98-100.

¹⁹) Памятники суд. кіев. ком. IV. I с. 31.

²⁰) Див. в т. V с. 265.

²¹) Акты Зап. Рос. І ч. 46.

²²) Див. т. V с. 450.

²³) Себ то кн. Дмитру його батьками чи кн. Глинському? По контексту перше, очевидно, бо инакше не треба було кн. Глинському таких довгих міркувань.

²⁴) Акты Зап. Рос. І ч. 224.

²⁵) Помянник — Чтенія київ. VI с. 42, в виданню по тім читаєть ся s̃ душ (пор. передмову с. 10), але се помилка, треба читати п̃s (сво`` п̃s) — стільки дїйсно їх.

²⁶) Ibid. c. 39, пор. іще другу таку тамже.

²⁷) Ibid. передмова с. 11-2.

²⁸) Ibid. c. 10-1.

²⁹) Див. у Максимовича Сочиненія І с. 170-1; в старім печерськім помяннику є лише: „княг. Василису въ иноческомъ чину княг. Агафію” (інтерпункція непевна).

³⁰) В печерськім помяннику с. 37: род князя Александра Сенгушковича а во иноцЂх Алексія, тамже с. 41 иньший реєстр з припискою: князь Александро Сендюшкович, де читаємо: княг. Александра а во иноцЂх Елеуферіа скимника Еустафія Гаврила і т. д. Імя Елевтерія чи не схимицьке імя також Олександра Сангушка? В дальшім реєстрі маса монахів і схимників, але се очевидно не Сангушки вже.

³¹) Говорить се Нєсєцкий sub. voce c. 74.

³²) Ibid. c. 14.

³³) Помянник михайловський — Чтенія київ. т. XVI с. 11, пор. тамже на с. 8 иньший, з „иновою Анною”.

³⁴) Печер. помян. с. 25 — при кінцї реєстра й монахи, але до роду, мабуть, не належать — ідуть по митрополитї Григориї. Таких не дуже певних монахів і схимників див. в помяннику Гольшанських — Чтенія XVII с. 10. Ґенеальоґи повинні застановити ся над сими поминальними реєстрами, які досї зіставали ся поза сферою їх дослїдів.

³⁵) Помян. печер. с. 36.

³⁶) Ibid. с. 66: „Родъ пана Боговитиновъ”, і низше „родъ пана Богуша писаря господарьского” (Боговитиновнча).

³⁷) Ibid. с. 64 і 42.

РЕЛЇҐІЙНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ: ТРИ ТЕСТАМЕНТИ, ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ РЕЛЇҐІЙНО-МОРАЛЬНОГО І ПОБУТОВОГО СЬВІТОГЛЯДУ XVI В., ЇХ АВТОРИ — СЛАБКІСТЬ ЇХ ПОЛЇТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ, ОБЕЗПЕЧЕННЄ МАТЕРІАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ, ПРАКТИЦИЗМ І ІДЕАЛЇЗМ, ВІДНОСИНИ РОДИННІ, СВОБОДА РОЗВОДУ, МАЄТКОВІ ПРАВА ЖІНОК, ІЛЮСТРАЦІЇ ВІДНОСИН З ТЕСТАМЕНТІВ, ВИХОВАННЄ ДЇТЕЙ, НАУКА ДЇТЕЙ, РЕЛЇҐІЙНІ ІНТЕРЕСИ, ФУНДАЦІЇ ЦЕРКОВНІ, ТЕХНЇЧНІ ПОДРОБИЦЇ,ЦЕРКВА Й ШПИТАЛЬ, ДЯК І ШКОЛА, УТРИМАННЄ ДУХОВНИХ, ВІДНОСИНИ ДО ПІДДАНИХ І СЛУГ, ПОГЛЯДИ СУСПІЛЬНІ Й ПОЛЇТИЧНІ.

В релїґійно-моральний сьвітогляд, і більше — взагалї в культурно-побутові відносини середини XVI в. введуть нас кілька тестаментів 1560-1570-х рр. (в пізнїйші часи, вісїмдесяті-девятдесяті роки, коли вже прокидаєть ся новий релїґійний рух, на разї не заходжу). Беру тестаменти двох волинських панів: Петра Загоровського, городничого й ключника луцького потім маршалка господарського († 1566) і його сина Василя, каштеляна волинського († 1577) і воєводи волинського кн. Богуша Корецького († 1576); вони тим цїннїйші, що людей від яких вони походять, ми знаємо досить добре ¹).

Кн. Корецький і старший Загоровський люде більш менш одного поколїння — середини XVI в., молодший Загоровський робить свою служебну карієру в 1560-1570-х рр. Тестаменти обох перших писані в пізнїм віку (Загоровського кілька лїт перед смертю, Корецького — два місяцї); молодший Загоровський писав свій тестамент ще в середнїх лїтах змушений до того тяжкою пригодою, що й укоротила йому віку: під час татарського нападу на Волинь 1576 р., він з иньшими земянами виступив їм на зустріч, але сей земянський полк Татари розбили, Загоровський з кількома иньшими панами попав у татарську неволю й стративши надїю бути викупленим, рішив розпорядити своїм майном і правами.

Що до суспільного їх положення, то Корецький маґнат з дїда-прадїда, Загоровські — homines novi, що лише в серединї XVI в. виходять на суспільні верхи. З них особливо сей Петро виступав з прикметами конквістадора — чоловіка з твердими зубами й загребущими руками, що сам здобуває собі поважне становище в суспільности — що до маєтків і колїґацій (звязків). Свій дїдичний маєток він що найменьше потроює купном, роздаваннєм грошей на застав і захопленнєм державних земель — з волостей ключництва й городництва луцького і через свого тестя, старосту володимирського Сангушка — з земель староства володимирського. Вічно бачимо його в процесах і спорах про маєтности, довги і т. и. Сусїдів він держить в респектї своїми наїздами — особисто сам одначе в них не фіґурує ²). Як запопадлива, енерґійна, а навіть і занадто своєвільна і нездержлива людина дає себе пізнати князь Корецький (загадкова історія убийства його матери „за причиною” кн. Богуша, як його обвинувачували) ³). Загоровський молодший позбавлений тих гострих рис — се чоловік більш пасивний, сумнївний в виконуванню своїх обовязків — службист і вірний слуга короля, на дворі якого робив свою карієру ⁴).

Замітної полїтичної ролї не грають вони всї. Зрештою мало кому взагалї з українських панів удавало ся виплинути тодї на ширшу полїтичну арену. І в Коронї і в. кн. Литовськім їх відсували на далекий плян пани Литвини й Поляки. Гетман Конст. Острозький, або Мих. Глинський були виїмками, иньшим треба було задоволяти ся провінціональною адмінїстрацією та робленнєм маєтку. Правительство не потрібувало від них нї полїтичних нї яких иньших талантів — бажало, аби сидїли тихо й корили ся правительственній полїтицї. .При прилученню Волини в 1569 р. молодший Загоровський, в титулї волинського маршалка, в числї перших складає присягу Коронї, коли волинське панство, пострашене погрозою конфіскати рішило ся вийти з абстиненції й явити ся на сойм. Кн. Корецький держав ся трохи довше: він виступає як оден з речників більше завзятої й можнїйшої ґрупи волинського маґнатства. Просив не змушувати волинських маґнатів до нової присяги королеви, а коли б мала бути присяга, жадав такоїж присяги від панів коронних, але присягнув разом з иньшими панами, коли король поставив ся гостро супроти них. Старший Загоровський не приїхав на термін визначений для присяги ⁵). Але все се більше робило ся для „годить ся”, без серіозного пляну і більше з огляду на непевне становище в. кн. Литовського. По тій малій фрондї всї ті пани спокійно переходять в ролю коронних підданих і дістають від короля ріжні приємности для заохоти — кн. Корецький воєводство, Загоровський-молодший каштелянство, Загоровський-старший — Дубищський монастир і річну пенсію 200 зол. „за вірну службу” ⁶).

Познайомивши ся дещо з сими людьми, приглянемось тим гадкам і поглядам, які висловляли вони, лїквідуючи свої відносини на сїм сьвітї. Господарність, взагалї великий практицизм та горяче привязаннє до родини, піклованнє про її забезпеченнє, при повнім майже браку якихось чисто суспільних або полїтичних інтересїв, — з одної сторони, з другої сторони — змаганнє зробити щось „для душі” бодай на прощанню з сим сьвітом — сї дві крайнї точки, полюси житя, являють ся тими спільними точками, на яких сходять ся всї три репрезентанти сучасної суспільности, а з ними, безперечно — й цїла тодїшня суспільність. Кождий з них в своїм тестаментї богато місця присьвячує своїм грошевим рахункам, ріжним обовязкам своїм і ще більше — чужим обовязкам до себе, незлїквідованим досї, і убезпеченню ріжних документів, „твердостей” своїх маєткових відносин (для безпечности списуваних на осїбні реєстри). Протекцію в сих маєткових справах для своїх осиротїлих родин — вдів або недорослих дїтей — старають ся вони забезпечити у ріжних приятелїв. Кождий дбав про се в тих суворих часах, коли прислівє homo homini lupus віддавало життєві відносини в їх цїлій нагости, неприкрашеній нїяким фіґовим листком. Кождий старав ся придбати як найбільше таких обовязаних чимсь собі людей: опікунів, приятелїв і слуг (звичайне степенованнє тих відносин). Кн. Корецький напр. висловляє надїю, що оден з чільнїйших маґнатів „пан виленський” Ходкевич буде памятати його „повольности”, які Корецький показував йому по всяк час за житя і візьме в протекцію його осиротїлу родину, але з огляду на віддаленнє, в якім живе сей протектор від його маєтностей (а також, очевидно, і з огляду на дальші свої відносини до нього), близшу опіку над своєю родиною поручає своїм землянам-приятелям, наказуючи тільки в тяжших справах звертати ся „до головы и старшого опекуна” — того литовського маґната ⁷). Загоровський молодший за такою протекцію звертаєть ся до кн. Конст. Острозького — від нього „за поволнстью заслугъ моихъ зналемъ ласку и милость, офяроване къ собе” його й иньших панів, яких просить бути опікунами його синів ⁸). З другого боку кождий більший пан мав у своїй службі й протекції ріжних панів з minores gentes, в положенню посереднїм між приятелями й слугами. Кн. Корецький напр. називає своїми „слугами” пана Данилевича, луцького ґродського судю, і братанича свого Семена Хребтовича-Богуринського, луцького ґродського писара (Корецький був луцьким старостою, й як водило ся, обсаджував посади, які від нього залежали, такими своїми служебниками). Такі слуги вищих і низших катеґорій, відповідно до калїбру свого пана і протектора, з біднїйших свояків чи стороннїх людей, сповняли ріжні поручення публичного й приватного характеру за житя свого пана, і їм в близшу опіку, як найвірнїйшим людям, поручало ся майно і родина небіжчика: такий двір властиво був найцїннїйшим, що міг небіжчик лишити своїй родинї, і старав забезпечити його прихильність записами в тестаментї. „Маючи я повинную кревную милость, пише Корецький, до детокъ зошлого брата моєго п. Ив. Хребтовича-Богуринского, который яко самъ за живота своєго поволъне се мне во всемъ братски и зичливе заховалъ, такъ тежъ и по смерти єго малжонка и дети єго — сынове, умели мне послугами своими учтиве, пристойно и ужитечно служити, збавляючи лета свои при мне на службахъ моихъ, которыхъ я милуючи и нагорожаючи имъ водлугъ можности моей службы ихъ, и абымъ тымъ ихъ и до сына моєго, по мне осталого, хутливыми были” — роздав їм і иньшим таким панам-слугам значні грошеві суми, або арендні записи на своїх маєтностях ⁹). Старий Загоровський поручає нагородити своїх слуг жінцї — по їх заслугам, „аби то на души моєй не лежало” ¹⁰).

В родинних відносинах богато щирого привязання, сердечного чутя, часом зазначеного в кількох нехитрих словах тодішньої брусоватої, мало здатної до сердечних признань канцелярійної мови, часом не висловлено його зовсїм — але ми відчуваємо се чутє й його напруженнє в сих гадках і розпорядженнях, які займають чоловіка на прощанню з сьвітом. Родинні відносини становлять взагалї одну з небогатьох лїпших сторін тодїшнього житя: позбавлений в значній мірі інтересів суспільних і полїтичних, при дуже суворих, на твердім практицизмі й неприкритім матеріалїзмі опертих відносинах приватних, при дуже слабім житю культурнім, — родинне житє було головною і часто майже одинокою сферою, де проявляли себе лїпші, не-еґоістичні сторони тодїшнього чоловіка ¹¹). Мала тут свою добру сторону й секуляризація сих відносин, чи слабка залежність їх від церковних канонічних практик, даючи більшу свободу, більшу плястичність родинних відносин. За браком матеріалу ми не можемо оцїнити, чи був тут крок назад в порівнянню з староруськими часами, спричинений упадком церковної орґанїзації й канонїчної екзекутиви в XV-XVI в., чи церковна практика й перед тим не встигла опанувати родинні відносини — не змогла зреалїзувати свої дезідерати і постуляти в сїй сфері.

Церковне вінчаннє далї уважаєть ся річею другорядною поруч шлюбного контракту (інтерцизи), що нормує маєткові відносини і взагалї економічну сторону шлюбу, з одного боку, і весільного обряду, що санкціонує шлюб як союз фізичний, — з другого ¹²). Маємо скарги, що люде легковажать собі вінчаннє, обходять ся без нього (на се митрополит Йосиф Солтан скаржив ся великому князеви, а Жиґимонт-Авґуст упоминав митрополита, аби старав ся викорінити блуди и роспущенства, себто пожиття без шлюбу і своєвільні розлуки супругів) ¹³). Зовсїм натурально супроти сього, що розводи практикують ся далї переважно без усякої реальної участи церкви, або переводять ся репрезентантами церкви в дусї звичайового права, а не в дусї канонів. Як ми вже знаємо ¹⁴), нарікання на те, що супружества розлучають ся сьвітськими аґентами, за певними таксами, з поминеннєм компетентного епископського суду, становили одну з постійних рубрик у всякого рода скаргах церковних властей на непорядки, включно до артикулів предложених владиками при уложенню унїї ¹⁵). В сих артикулах владики скаржили ся, що сьвященики по панських маєтностях, легковажачи собі епископску власть, свобідно розлучають супружество ¹⁶); але самі владики й їх консисторії теж не тримали ся канонїчних постанов, роблячи уступки звичайовому праву; приймали й апробували добровільні розлуки супругів і допускали нові шлюби розведених супругів. Супруги так само як перед сьвітськими судами, так і перед духовними складали свої зізнання в справі розлуки, під грошевими заруками, як практикувало ся в усякого рода угодах ¹⁷). Скарга уважав се одним з головних ,,блудів” руської церкви ¹⁸), але оправданнє, вложене ним в уста руських духовних (мовляв дана ними на фльорентийськім соборі, де їм буцїм то також роблено в тій справі закиди), що вони ,,без причини не дають розводу”, було далеко справедливійшим, нїж здавало ся йому з узко канонїчного становища. Моральність не видно, щоб терпіла з того, і добровільна розлука, навпаки, заховувала супружі відносини від ріжних спокус і прикростей. З другого боку нормованнє маєткових прав членів родини, що сформувало ся по части на тлї права родово-спадщинного, по части бенефіціального (воєнно-служебного), давало певні ґарантії особистої свободи. Се дало спромогу удержати ся від загибели в сфері родинних відносин тим благородним, правдиво-людським елєментам, які ми бачили в житю староруськім. Жінка зістала ся свобідним і дорогим, високоцїненим і рівноправним товаришом чоловіка, і супруги цїнили свій свобідний союз, що міг бути до волї полишеним чи чоловіком чи жінкою, коли пара показала ся не дібраною.

Вносячи „віно”, посаг в маєток дому, жінка мала бути обезпеченою мужом на випадок смерти чи якоїсь пригоди формальним записом. Водило ся звичайно так, що внесені жінкою суми йшли в загальне господарство, але чоловік записував їй більше меньше подвійну суму (віно і привінок, привенок, польс. przywianek) на своїх маєтностях; таким чином окрім власного жінчиного убезпечення убезпечав її ще від себе. Статутове законодавство, санкціонувавши сей звичай, постановило тільки, що таке убезпеченнє жінки не могло виносити більше, як третя частина всього майна чоловіка ¹⁹). Суворий критик житя в. кн. Литовського Михайло Литвин сильно відказував на статутові постанови, що признали права доньок на спадщину по батьках, а жінок по чоловіцї, і забезпечали їм свободу в виходї замуж, без примусу правительства (а так само й опікунів). Він бачив в них причину, чому жінки стали дуже амбітні й непокірні супроти опікунів, батьків і чоловіків, охочі до пановання і свободи ²⁰). Але річ очевидна, Що статутове законодавство робило тут тільки уступки загальним поглядам і звичаям, які не годили ся з ограниченнями жіночих прав, кладеними бенефіціальною системою. Зносячи сї ограничення, статутове законодавство давало тільки, в деяких точках, правну санкцію тій самостійности й авторитетности жінки, а не творило її, і само по собі могло тільки в добрім, а не в злім напрямі (як представляє Мих. Литвин) вплинути на родинні відносини. Певно, що патріархальна власть над жінкою могла бути приємна не одному Мих. Литвину, прихильнику турецько-татарських гаремних звичаїв, — особливо супроти тих лекших двірських звичаїв, які почали ширити ся з італїанськими модами й практиками королївського двору від часів кор. Бони. Але в українських кругах сї нові звичаї защіплювали ся дуже слабо, і старосьвітські звичаї держали ся твердо. Супружество згідне, дібране цїнило ся високо, вдове житє уважало ся дуже прикрим і тяжким, і вдівцї та вдовицї вступали в нові супружі союзи вдруге і втретє, нераз в дуже солїднім віку. Робили се часто з маєткових і иньших рахунків, але високо цїнив ся й самий „стан святий малженський”, і в сї „малженські” відносини вкладало ся нераз богато щирости й тепла. Негарним уважали ся силувати дїтей до шлюбу і „правая любов і уподобанє” уважало ся властивою підставою супружого союза ²¹), хоч як би часом не збочувала дїйсність від сих ідеальних норм.

Наведенї вище тестаменти дають цїнні ілюстрації й приклади сих поглядів і відносин. Загоровський старший записує „своїй милій малжонцї” великі маєтности, доживотні доходи, всї дорогоцїнности. Стараєть ся забезпечити її від відвічальности перед дїтьми за маєток, увільняючи від відповідальности, коли б маєток розтрачений був з причин від неї незалежних, і позволяє позбавити спадщини того з дїтей, який був би до матери негречним, взагалї негідним ²²). Загоровський молодший в своїм тестаментї виливає свій жаль на невдале своє родинне житє: з одною жінкою він розвів ся, і та забрала з собою доньку, яку з ним мала; друга жінка його покинула, лишивши з малими синами, яких він мусить поручити своїм слугам і старій тїтцї своїй, а їх бабцї. „Ведъже ижъ молодость а детинныя лета ихъ, до зуполного возросту, пише бідака-батько, потребують мати при нихъ сердоболного приятеля, который бы ихъ не толко покормомъ телеснымъ ускормивалъ, але и добрыхъ норововъ уставичне приучивалъ — што никому инъшому власне бы имъ оказовати не належало, яко (въ небытности отца въ дому або по зештью єго зъ сего света) матце цнотливой, добре захованой и статечной — але ижъ мнЂ, отца ихъ, также и ихъ самыхъ Богъ милостивый за грехъ мой таковою женою (а ихъ маткою) наведилъ, которая вже годъ на денъ св. апостолъ Петра и Павла въ року прошломъ минулъ, яко за посланьємъ отъ матки своєє брата єє кн. Юръя Чорторыского въ мене впросивши ся наведти хорую матку свою, къ монастыру Земенскому отъєхала и якъ тамъ зъ єє милостью п. Александрового Загоровъского дядиною моєю, а бабкою своєю приєхала, — такъ же воли своєй досыть чинечи, а не паметаючи на повинность и присегу свою, кромъ воли моєє — малжонка своєго, не єдучи въ домъ мой зъ єє мил. п. Загоровскою, бабкою своєю, оттоль зъ Земна зъ маткою своєю въ домъ єя до Клевани ехала”. Загоровський посилав до неї трох своїх приятелїв, „людей зацныхъ”, мовляючи її, аби вона вернула ся до дому, до чоловіка й дїтей, і з ними „подле повинности своєє въ малженстве мешкала”. Але вона не послухала анї їх, анї офіціального візвання, яке він їй післав через суд: до чоловіка так і не вернула ся до самого виїзду його в похід на Татар, а волїла мешкати при матери „уживаючи собі переїздок по Литві й де инде, куди їй хотїло ся”. Тому Загоровський „съ тыхъ таковыхъ єє поступковъ собе єє значне (очевидно) незичливою жоною, и деткамъ моимъ неприязливою, а праве неласкавою маткою бачачи”, віддає своїх дїтей з слугами-дозорцями в опіку тїтцї, згаданій Олександровій Загоровській, яку сам уважав за другу матїр свою, а її й дїтей й „именейци” свої поручає оборонї панів, яких просить бути опікунами, а особливо двох близших своїх приятелїв — князя Козеку й Яна Бокія свого свояка: „коли вже ви з ласки своєї і учинности братерскої обіцяли минї в разї якихось моїх пристойних потреб бути добродїями й вірними приятелями, тож і я тепер відзиваю ся до вашого слова й обіцянки, аби ви з ласки своєї в кождій потребі, в чім би її милость пані дядина моя або слуги мої в своїх кривдах і прикростях звертали ся до вас, давали їм ласкаву оборону і нїкому не допускали чинити їм нїякої кривди”. Особливо просить він не давати приступу до дїтей тій утїкачцї жінки: „найбільше аби їх мил. з ласки своєї рачили того пильнувати, аби жінка моя, а мати дїтей моїх, яка так виразно, як то вище було відповідно пояснено, показала себе неприязною їм і минї, — не вїздила до дому мого і не бувала в нїм аж до повнолїтности дїтей моїх” — тому що вона забула свою присягу й не вважаючи на добру славу, „огидивши собі дім” чоловіка, „а волочащий животъ улюбивши”, їздить собі де хоче, проїздок уживає. Тільки дійшовши повних лїт — то значить ставши безпечними від того прикладу, сини можуть прийняти матїр собі в дом, переконавши ся в її „статечности”, і тодї шанувати її й „як добре заховалой матце цнотливыєя дети — услуговати” ²³).

Загоровський старший полишив дїтей на руках їх матери, в привязаннє котрої дуже вірив, навіть не припускав такої — звичайної тодї можливости, що вдова пошукає собі нового чоловіка: вдовиче положеннє уважало ся гірким, і звичайно вдова спішила собі знайти нового „товариша” і оборонця. Не припускаючи такої можливости, старий Загоровсьвий обмежаєть ся тільки загальними вказівками: визначує кождому сину маєтности, й просить жінку не жалувати коштів на їх вихованнє. Як би котрий з синів виріс на непотріба, що був би неприязним для братів, непокірний матери, ображав і кривдив церкву божу — його належить позбавити спадку ²⁴). Корецький, полишаючи сина вже підростком (за два роки він мав прийти вже до повних лїт), також не дуже журив ся його вихованнєм. Рахуючи ся з можливістю, що його жінка може вийти знову заміж, поручав опікунам видавати синови доходи винницького староства „на науку, на учтивоє виховане і цвичене” ²⁵). Натомість Загоровський молодший, полишаючи дїтей малими, і ще в таких анормальних обставинах — покинених матїрю, під опікою старої вже бабки, а до того може й перейнятий бажаннєм на своїх дїтях перевести деякі гадки про лїпші способи виховання, які йому приходили і за житя в ширшім сьвітї — на королївськім дворі, і ще більше тепер в його невільній безчинности, коли він зранений лежав в татарській неволї, — пише для своїх дїтей цїлу інструкцію що до виховання й дальшого житя. Се цїле поученнє, дорогоцїнне як образ тодїшнього побуту, і як відгомін тих гадок, які приходили в тих часах в голову „лїпших людей” тодїшньої української суспільности. Я наведу тому його науку в цїлости, в можливо близькім перекладї, а характеристичнійше для тодїшнього стиля й виразів — полишаю в ориґіналї.

„Коли ж дїтям моїм Бог милостивий дасть по сїм лїт, тодї її милость панї дядина має способити їм дяка добре вченого і цнотливого, або того Дмитра дяка, що в мене служив, і згодивши, дати їх учити в моїм домі або в церкві св. Ілиї в Володимирі — руської науки в письмі сьвятім. І не пестячи їх, пильно й порядно приводити до науки, аби пізнїйше були здатні з своєї науки Богу милостивому на помноженнє хвали, господареви свому й річипосполитій — на службу, а їх милости панам як родичам, так і приятелям своїм і взагалї всїм і кождому зосібна — до повнення своїх обовязків уповнї. А коли Бог милосердній дасть їм дійти до доброї науки в своїм язику руськім, в письмі сьвятім, в молитвах до Бога, сотворителя свого, в віддаванню відповідної чести і хвали його сьвятій і божеській милости, — тодї її милость пані дядина моя має згодити їм бакаляра статочного, який би міг їх добре вчити науки латинського письма, і казати вчити в моїм домі. А коли вже будуть мати добрі початки в тій науцї, тодї її милость, порадивши ся з їх милостями панами добродїями моїми, названими вище в моїм тестаментї (опікунами), має дати до Вильна до єзуітів — бо там хвалять добру науку дїтям, — або де їх милости признають найвідповіднїйшим. Тої науки мають вони, як Бог дасть, учити ся сїм лїт, або й більше, без перерви й пильно, не приїзжаючи до дому, анї в нїм не буваючи. І коли їм Бог милостивий дасть добре знаннє (умеєтность досконалую) латинської науки, тодї їх милость панове приятелї мої мають дати в службу, на такі місця ²⁶), де могли б вони вправляти ся, не виходячи з страху божого (в боязни бозской цвиченьє имъ быти могло). Також аби своїм руським письмом і мовленнєм руським і обичаями цнотливими і покірними руськими не помітували, а найбільше вірою своєю, до котрої їх Бог призвав і в нїй сотворив їх для сього сьвіту. Аби не опускали нїколи, аж до смерти своєї служб божих в церквах наших грецького закону належного і порядне уставленого. Аби постили як належить пости сьвяті, сповняючи слова спасителя нашого, списані в євангелїю святім. Богу сотворителеви свому аби завсїди молились, ближнього свого як самих себе любили, а єреси всякої, так як трутини душевної й тїлесної, пильно стерігли ся й від неї відгребали ся. Нарештї іменем Бога живого, в тройцї єдиного й милосердного, я їх обовязую, аби вони нїякої спільности (обцу), анї уживання, анї приязни не мали з такими людьми, які, відступивши прийстойних преданий церковних, своєвільно держать ся єресей, — анї не бували б в домах таких людей, хиба б у великій нужі й наглій потребі.

„А коли вони привчать ся добрих обичаїв, служачи на таких місцях, як я вже сказав, тодї треба їх дати в службу господареви королеви його милости, панови нашому, і там Богови милостивому постійно молячи ся, королевській милости й річи посполитій вірно служачи, мають дослугувати ся ласки господаря його милости. А заразом їх милости, панове приятелї й добродії мої, виписані в сїм тестаментї, мають тодї просити його милость господаря короля, аби маючи ласкавий позір на мої заслуги, був милостивим паном для дїтей моїх ²⁷). А коли Бог милостивий доховає їх здоровими до віку мужського, в якім будуть потрібувати „малжонства сьвятого”, тодї мають вони собі бажати малжонства від самого Бога сьвятого, з його святих божих рук виглядати, не кваплячи ся на красу людську, анї на маєтність чи скороминущу славу чийогось вельможного і „оздобленого” дому. Вони мають уважати пильно на то, чи ті люде, з якими вони хотїли б вступити у вічну приязнь ²⁸), вихововують себе самих, свій дім, дїтей, челядь і підданих своїх в боязни божій і всякій почтивости; чи бридять ся нестатечностями, піянством (опилствомъ) „танцами, играми, прохожками пустошным”, чародїйством, ворожками й иньшими Богу противними злими річами що у нас звали або звуть „дворством”. В таких домах, особливо щоб іще одної віри з ними були, — вони, поручивши себе Богу милостивому, можуть безпечно вступати в сьвяте супружество, не глядаючи по жонах великих посагів, — бо досить будуть мати богацтва, коли траплять на такі жони, що разом і з ними будуть бояти ся милосердного Бога і в законї божім завсїди себе заховувати” ²⁹).

Уже в наведених уривках і витягах сильно виступає, як спільна прикмета сих людей їх релїґійність, яка очевидно, не була тільки „пристойністю”, офіціальною маркою чоловіка поважного, статочного, але дїйсно — була живим складником сьвітогляду, хоч за сьвітовими клопотами й невчасами такі річи відкладали ся дуже часто на хвилї прощання з сьвітом, коли треба було в останнє „подумати про душу”. Кн. Корецький міг чути себе з сього погляду найбільше вдоволеним: він не відкладав своїх фундацій на смертні часи, а ще за житя, як зазначує в тестаментї, фундував він три монастирі, „которыє три монастыри, то єсть монастыръ Корецкий, монастыръ Моренинский, монастыръ Городиский, для уставичноє фалы божоє, ижъ бы въ нихъ николи хвала божая не уставала, и для вечистоє памяти душъ прародителей моихъ и моєє, фундушами — листы моими уфундовалъ и водлугъ можности моєє кождый зъ нихъ подалъ”. Він просить тільки панів опікунів пильнувати, аби тих маєтностей, наданних монастирям, не уймовав нї в чім анї син його, анї дальші потомки, і наказує теж і сину „подъ неблатословенствомъ моимъ отцовскимъ и подъ клятвами в листехъ фундушохъ моихъ описаными” ³⁰). Тїло своє він наказує завезти для похорону в Печерський монастир до Київа, а „на справу звиклихъ обходовъ при погребе тЂла” свого „и по души” своїй відложив він готівкою суму 100 кіп, в тім „на вечистыс сорокоусты и уписы” до синодиків призначаєть ся на головнїйші монастирі й церкви київські та волинські ріжні суми від 2 до 10 кіп, „а на церкви соборныє и на монастыри въ моихъ именяхъ по две копы грошей, а на селскиє церкви на сорокоусты по сорокъ грошей ³¹). „А які б у дворі моїм і по иньших маєтностях моїх були й знаходили ся невільники й вязнї з християнського народу, то їх чиню вільними і сим тестаментом моїм визволяю — окрім вязнїв, невільників і невільниць з народу бісурманського — Татар” ³²).

Старий махер Загоровській також ще за житя постарав ся для фамілїйного Загоровського монастиря, з котрим уважав себе звязаним особисто: бувши дитиною він тяжко хорував, і вже майже мертвий був принесений матірю в монастир, перед образ божої матери, але тут ожив і потім виздоровів. Се було прославлене як чудо — дало початок славі того образа й самого монастиря ³³), а сам Загоровський, вдячний за житє, уважав своїм обовязком бути добродїєм монастиря, він вибудував замість давнїйшої деревляної церковцї велику камяну: обдарував її церковним апаратом і в додаток до десятини, яку монастир здавна мав з маєтностей Загоровських, надав іще одно село цїле й частину другого, стави й ріжні доходи. В сїм манастирі він заповів себе поховати, визначивши докладно місце і „під клятвою отцовскою” і під утратою спадщини заборонив дїтям чим небудь нарушати маєтности монастиря. Крім того за житя їх фундував він володимирський шпиталь: купив якесь сїльце, скількись „людей”, і корчму та записав усе на той шпиталь — щоб всї доходи ішли на удержаннє шпиталя; з одного з своїх фільварків визначив до нього ж річну данину в продуктах, а окрім того купив іще для нього „дворець” у Жида в Володимирі, щоб звідти йшли „огородныя речи и всякія живности и быдло”, і все отсе записав на вічні часи. Крім того в тестаментї займаєть ся він фундацією церкви в однім з своїх сїл, поручаючи докінчити недокінчену церкву й надїлити її духовних землею ³⁴).

Але особливо широко й любовно входить в сї розпорядження в своїм тестаментї Загоровський молодший, якого несподївана пригода в розмірно молодім віку вирвала з посеред ріжних плянів, та й слабші достатки досї не позволяли йому бути таким щедрим, як його батько або кн. Корецький: навіть 500 зол. черв. на викуп свій не міг він дїстати й мусїв через те вмерти в неволї. Розпорядження його в сих справах настільки цїкаві своїми побутовими й культурно-історичними подробицями, що треба з них навести де що в цїлости.

„Бажав я собі того й теперь бажаю, аби з ласки Божої за свого віку то сповнити — збудувати й відповідно уфундувати (забезпечити) церкву в маєтности моїй Суходолах, шпиталї як у Суходолах так і в Володимирі при церкві св. Ілиї та обгородити цвинтар при церкви св. Ілиї. А як би минї того Бог милосердний не позволив сповнити, то в такім разї обовязую до того й покірно прошу її милость паню дядину мою, аби її мил., не пускаючи того в проволоку, зараз — бо вже й дерево все наготовлене, збудовала церкву на хвалу божу, „для соборного молення людемъ божимъ” на память вознесення на небеса. Господа нашого Ісуса Христа, на тім місцї, де я сьвященику суходольському й маківському показував. Приспособивши доброго теслю в імя Боже заложити її на сильних брусах (стандарах) високо, на чоловіка взвиш, гарно й сильно (охандожне и моцне) збудувати; притвор дати на мурі, аби був обхід людям наоколо всеї церкви й олтара — аби тільки над олтарем не було проходу, а склепіннє в серединї церкви зробити так, як у св. Ілиї, а гонтами побити округло, як у милянівський двірський церкві кн. Курбского, а того лише пильно уважати, аби був приступ на гору під гонти — змітати снїг, що в зимі намете, аби не капало до церкви, або знову над „подбоєм” (стелею) зверху мохом „умшити” й шпари позалїплювати глиною, аби снїг, що намете під гонти, розтаючи не протекав. Образи як деїсус, так „намістні” ікони, празників і пророків аби були помальовані відповідно до потреби й порядку церкви нашої християнської; лихтар для сьвічок аби був повішений, як у церкві св. Ілиї ³⁵).

„Церкві св. Ілиї поправити верх, аби від метелицї не капало в нїй, щоб не гнила. Казати помальовати образи празників в тій же церкві, а коло намістних ікон в тій же церкві, увійшовши в церкву — з правого боку казати гарно (охандожне) намалювати й поставити велику ікону — таку щоб заступила все порожне місце, в імя трох сьвятителїв:

Василия Великого ³⁶), Григория Богослова й Йоана Злотоустого. Дзвіницї при обох церквах — в Суходолах і в Володимирі аби були зроблені не малі. Дзвонів купити чотири: два по двадцяти кіп литовських, два по десяти; два — більший з меньшим при церкві Суходольскій, а другі два при церкві св. Ілиї повішати на дзвіницї, а по третьому дзвону старому. А сосуди — при церкві св. Ілиї єсть чаша срібна золочена й ложечка, а до церкви суходольської такіж треба зробити; до того два євангелия, два хрести оправити в срібло й позолотити, дві кадильницї уковати з срібла, два стихарі дияконські справити з білого адамашку, а два стихарі з полотна колонського, для будних днїв, і дати до тих церков (по одному очевидно) ³⁷). В Суходолах поставити порядно домки для сьвященика й диякона в тій сторонї, де мій швець живе — для попа сьвітличку на півтретя сажнї, а напротив „чорну избу” також на півтретя сажнї, а сїнцї на два сажнї; диякону избу чорну й сїнцї на півпята сажнї ³⁸).

„Коло церкви св. Ілиї, найнявши трачів і порізавши дубові колоди, що там єсть, побудувати цвинтар, на звязь, порядно і міцно; тамже коло церкви, на тім горбі, за поповим домом, зробити „плитницу” (цегольню), на сорок сажнїв вздовш, наробити в нїй „цеглы”, а поставивши там при водї піч, випалити в нїй і цеглу, і вапно, і по тїй звязи (з дубових колод) помурувати цвинтар цеглою; при тім поробити дірки, одну від другої на сажень, для стріляння з рушниць” — на оборону від неприятеля ³⁸).

„Шпиталь оден в Суходолах на тім місцї де я вказував сьвященику ходівському й маківському: поставити „избу білу” на три сажнї, сіни на три сажнї, „чорну избу” напротив на три сажнї; сїни „переперити”, себто загородити поперек на півтори сажнї, аби було на схованнє дві коморки — одна для білої, друга для чорної хати; двери з сїней одні на улицю, другі дверцї в бік, в сад до церкви ходити; в сінях комин з цегли помурувати — варити їсти. В Володимирі, при церкви св. Ілиї, также такий дім поставити, тільки там причинити для диякона оден домок в ту-ж саму стїну й під оден дах з тим шпитальським домом: хату на півтретя сажня і сінцї півтора сажня; поставити также стаєнку на попові і дяконові конї, також в одну стїну, на два сажнї, а в бік, до води зробити вікно в тій стаєнцї, щоб викидати гнїй, аби гнїй і нечисть не кидана була на цвинтар; а огорожувати анї попового дому анї тих домків цвинтарем не треба, бо то б зайняло богато місця. А весь той пляц поза цвинтарем засадити садом порядно, під шнур, садячи дерево від дерева на пять сажнів ³⁹): груші, яблока, сливи угорські, а навколо черешень посадити ⁴⁰).

На „уфундованнє” шпиталя, при церкві св. Ілиї, „аби в нїм дванадцять осіб убогих, а здоровья неспособного постійно, що року Богу милосердному служили”, призначаєть ся млин, чи млинська „мірка”, яку Загоровський вже був зторгував за житя й поручає своїй тїтцї теперь купити. Має з того „на убогих” шпиталя іти 24 маци муки житньої, пшеничної 2, круп або пшона і гороху по мацї, чверть маци маку, з двору дві корови і три полти свинячого мяса і грошима „на одежу и обходь ихъ” по 12 кіп (по копі на душу). На таке-ж число, на 12 душ поручає Загоровський уфундувати і такими же доходами надїлити шпиталь в Суходолах, „аби уставичне ку фале и службе божей мешкали”. „Крім того її милость панї дядина має кождої недїлї” і на урочисті господарські сьвята казати справляти обід по силї, як буде можна, — оден раз в Суходолах, другої недїлї або сьвята в Володимирі; сама її милость зволить годувати убогих і казати дати для них півбарилка пива, а як би зайняв її, надїхавши, якийсь гість, або з яких небудь иньших причин сама не змогла тим зайняти ся, нехай то через якогось доброго слугу урядить. А старшими при шпиталях аби були люде цнотливі, які б доглядали того пильно, щоб там, в шпиталях був пристойний порядок, а не якесь потворство'' ⁴¹).

На удержаннє духовенства й шпиталю при церкві св. Ілиї визначаєть річна з данина в збіжі з маєтностей Загоровського (сьвященнику більше меньше два рази стільки скільки диякону, а дячку більш меньш однаково з дияконом) в ріжних натураліях ⁴²) і грошима з доходу його володимирського млина — попови й дяконови по три копи, а дяку чотири, й осібно півтори копи на сукню, а півкопи на кожух — бо дяк має бути „добрий'”. „А то для того дяку доброму більше, аби мешкаючи постійно в тій білій избі, напротив чорної шпитальної изби, учив дїтей, яких будуть давати йому в науку, „Богу и людям добрим вдячно”; в церкві „гаразд” читав і сьпівав з книг; книги, яких церква потрібує пильно, аби „уставично” писав „зъ доброго зводу” ⁴³) — аби на кождий тиждень написав, „справедливе, а не фальшиве” ⁴⁴), три „тетради дестныхъ” ⁴⁵), а на рік півтораста тетрадей; папір, киновор, горішки, купервас, і „кгумю” ⁴⁶) на чорнило має давати йому її милость панї, купуючи за мої гроші” ⁴⁷).

На удержаннє духовних при церкві суходольський визначаєть ся десятина з двірського урожаю, а також поручаєть ся привести місцевих селян до того, аби кождий з них „бояринъ и тяглый дворищный” згодили ся давати на причет по копі озимини й по копі ярини, а люде убогі — хто скільки може дати з своєї пашнї; за те „від сповіди й инших річей” люде не мали б давати нїчого. З того всього має попу йти дві третини, а дияконови одна третина — „а то для того сьвященику дві части, аби дяка доброго держав при церкві” (вже від себе). А забезпечивши тим способом духовних, поручає їм Загоровський пильнувати служби: „аби кождого дня хвала Богу милосердному і служба ними чинена була, себто постійно полуночницї, утренї, часи, вечірнї й повечірнї, а сьвятих днїв, а також коли будуть до того способні, має бути служена служба божа і кождої недїлї по утренї акафист Богородицї”. Так має бути як у Суходолах (при тім в соборній службі має брати участь сьвященик і диякон другої суходольської церкви) так і в володимирській церкві — „мають просити Бога сотворителя за господаря його милость ⁴⁸) і добре строітельство держави його господарства і за нарід християнський, також і за одпущеннє гріхів минї грішному і за милосердє Бога мого над грішною моєю душею аби молили”; мають сповняти свої обовязки — та заховувати в порядку як церкви, „доми збудовані на хвалу божу”, „такъ и людъ Божий въ доброй спра†наказанью пристойномъ заховывали” ⁴⁹).

Крім сих фундацій Загоровський поручає своїм дїтям вернути ґрунт церкві св. апостолів в Володимирі, куплений ним від сьвященика тої церкви, і робить для неї ще иньші ріжні записи: поручає купити її дзвін за 5 кіп і книг за 10 кіп:, „евангеліє, апостолъ, псалтирь и иншихъ книгъ, што за тую десять копъ грошей купити можетъ” ⁵⁰). Синам своїм наказує „подъ благословенствомъ родительскимъ” не порушати нї в чім тих всїх фундацій, не робити проволок і перешкод в тих ріжних виплатах, противно — ,,и сами, водълугъ найбольшого преможенья своєго кгволи Богу милосердному абы податливы были”. Він заохочує їх до милосердія й щедрости текстами з євангелия, апостолів і псалмів та висловляє бажаннє, аби сини його були „милостниками церквей божих, ку хвалї й моленню Богу милосердному, так і любителями виживлення ближнїх своїх, особливо неімущих, і всю долю й любов свою в тім покладали” ⁵¹). Він згадує й поручає винагородити деякі шкоди пороблені сусїдам в господарстві ⁵²). Гуманні почутя свої виявляє також в цїкавих розпорядженнях своїх що до своїх підданних — хоч, треба запримітити, присьвячує їм далеко меньше уваги й місця, нїж тим церквам і шпиталям:

„Що до підданих моїх її милость панї дядина має уважати, аби врядники поводили ся без утиску й здирства. А що під час жнива на них робота тяжка: по два з дому ходять жати, то на потїху їм кождої недїлї, аж доки пожнуть озимину й ярину, має її мил. панї дядина сказати дати по бочілцї пива, аби не злорічили, а приязливо споминали. До церкви аби ходили в недїлю й кожде сьвято, Богу сотворителеви молячи ся, і у всїм добре рядили ся. Двірникам, двірничкам й наймитам платити наєм, не протягаючи (не заводячи) ан найменьшої дрібницї. Слугам моїм має бути дана відправа від її мил. панї дядини відповідно до реєстрику, списаного моєю рукою, і рухомими річами треба розпорядити так, як я в тім реєстрі своїм написав” ⁵³).

Відносин до слуг я доторкнув ся вже вище по части. Міцнї моральні звязи між панами й слугами займали поважне місце в тодїшнїм складї житя. Вимагаючи від слуги безграничної вірности й відданости як першої чесноти, пани почували ся до певного поважання до особи слуги й пікловання його матеріальним обезпеченнєм. Що до вимогів гуманности взагалї, то як сьвідоцтво певного поступу суспільности на сїм поли, я наведу сучасне поученнє митрополита сьвященику (1562), де між иньшим читаємо такі науки; „не бій вЂрна согрЂшающа, ни невЂрна обидяща, а своима руками никогоже удари; ни лововъ твори, ни закалай животного; нетомительнЂ челядь свою держи; безъ нищихъ мзды на свою роботу не понуди” ⁵⁴).

Ширших суспільних чи полїтичних інтересів поза тім в тестаментах не знайдемо. Полїтична дїяльність — се значить служба королеви й річи посполитій (про сю останню, очевидно, говорить ся як manière de parler, бо конкретно представляє її тільки все той же король). А цїль тої служби — ласка королївська й звязані з тим бенефіції й гонори, і особливі права за сї заслуги на такуж ласку для свого потомства в будучности. Кн. Корецький, в повних гідности словах засьвідчує свої заслуги перед королем і стародавнїм рицарським звичаєм записує йому свого коня (порівняти згадку, що Семен Олелькович Київський также, як прощальний дарунок і заразом — останню пригадку й рекомендацію своїх заслуг, відіслав перед смертю в. князеви свій лук і коня, на котрім їздив в походи) ⁵⁵). „А що я його кор. милости, пану своєму, й річи посполитій, пише Корецький, від молодих моїх лїт аж до сього часу — кінця житя мого вірно, правдиво, охоче і совістно (хутливе и цнотливе) служив, наставляючи груди свої против кождому неприятелеви господаря й річи посполитої, то й тепер, з мого вродженого привязання до мого пана, на знак моїх вірних служб, записую я сим моїм тестаментом, по відходї моїм з сього сьвіта, його кор. милости, моєму милостивому панови, того коня мого, на котрім я сповняв свої служби моєму панови й річи посполитій і пізнїйше ховав і держав його за свого житя для служби йо. м. господареви й річипосполитій; їх м. панове опікуни мають того коня мого без всякої проволоки віддати й. к. милости, „залЂцывши службы мои” ⁵⁶). Горячого патріотизму трудно було сподївати ся від сих нових підданих річи-посполитої, де на престолї сидїв чужий французький або семигородськнй князь, правила польська аристократія, панувала ворожа католицька церква.

Патріотизм національний лежить в привязанню до своєї церкви, що найбільше — до руської мови й книжности, як у Загоровського молодшого. Мало сьвідомости й мало напруження ще в нїм — більше стихійне, інстинктовне воно.