Примітки. 1) Оден з дослїдників, проф.Арханґельский так характеризує їх: Ізмарагды належать до катеґорії тих староруських збірників

¹) Оден з дослїдників, проф.Арханґельский так характеризує їх: Ізмарагды належать до катеґорії тих староруських збірників, які також не мали певної, докладно визначеної редакції.

²) Про них Архангельскій Творенія отцовъ церкви въ древне-рус. письменности, особливо вип. IV., Яковлевъ Къ литерат. исторіи древне-рус, сборниковъ — опытъ изслЂдов. „Измарагда”. Найстарший кодекс Ізмарагда з XIV в.; оден з львівських кодексів з XVI описаний в україн.-руськім Архиві т. І.

³) Пор. спостереження д-ра Франка — що правда над кодексами пізнїйшими головно, Карпаторуська лїтература. Записки т. XXXVII с. 5-6 і резюме реферата Ю. Тиховського в ИзвЂстіях XII съЂзда с. 169; він тут ставить між ин. таку тезу: „заховані рукописи й друковані видання що до тексту дають не прості копії, а все нові перерібки й переклади”; час найбільшої популярности їх він кладе на столїтє від третьої чверти XVI до третьої чверти XVII в.

⁴) Новійше виданнє (вповнї не наукове і не цїле: вересень-цьвітень лише в Памятках — в церковноучит. литературы II і IV (1896 і 1898) дає лише дуже загальні й поверховні замітки.

⁵) Справедливо вказують з сього становища на заснованнє ним в його епархїї монастиря Антонїя й Теодосія — Лїтоп. Авраамки с. 319.

⁶) Таким представляєть ся найстарший, приступний нам в рукописній традиції склад Патерика; самих посланій Симона й Поликарпа осібно не маємо.

⁷) Про редакції Патерика новійша лїтература: Шахматовъ Кіевопечерскій патерикъ и печерская лЂтопись (ИзвЂстія акад. 1897, III); Абрамовичъ ИзслЂдованіе о кіево-печерскомъ монастырЂ, какъ памятникЂ литературномъ (ibid. 1901-2 і осібно), иньша лїтература в т. III ² прим. 36.

⁸) Про сю номоканонну збірку див. у Попова op. c. с. 123 і далї і в рецензії Павлова (Отчетъ. XIX присуждени) с. 255-9.

⁹) Напр. Описаніе Румянцев. музея ч. 232, 233.

¹⁰) Про сї збірники Попов 1. с. с. 154 і далї.

¹¹) Сї писання почасти були використані в пізнїйшій збірцї полємічних і апольоґетичних писань, зладженій в тімже Супрасльськім манастирі в р. 1578, про яку буду говорити низше (описана і в части публїкована Поповим в Чтеніях московських 1879, І і II), а в цїлости заховали ся в однїм збірнику XVII в. (київського Михайлівського монастиря), описанім проф. Петрова п. т. Западнорусскія полемическія сочиненія XVI в. (Труды кіев. дух. акад. 1894, II-IV). Апольоґію 1511 р. проф. Петров уважав ориґінальною, написаного в Супрасльськім монастирі, але кінцева записка зовсїм виразно вказує на Угорщину. Посланіє прота атонського друкував недавно Дашкевич з пізнїйшого (XVII в.) кодекса зі збірки Петрушевича, п. т. Одинъ изъ памятниковъ религіозной полемики XVI вЂка (Чтенія київські т. XV).

¹²) Про нього Петров в цитованій статї кн. II с. 183-4.

¹³) Лїтература хроноґрафів — див. в т. III ² прим. 32.

¹⁴) Перша видана була Даниловичом п. т. Latopisec Litwy i Kronika Ruska, 1827, друга кн. Оболенським п. т. Супрасльськая рукопись содержащая новгородскую і кіевскую сокращенныя лЂтописи, 1836.

¹⁵) Видана в II т. Полного Собранія русских лЂтописей, як додаток до Галицько-волинської, але не в цїлости, так що повного понятя про неї се виданнє не дає. Кінцеві статї (1516 і далї) додані мабуть пізнїйше.

¹⁶) Слово видане, з рукописи XVI в., Поповим ор. с. с. 320 і тамже (с. 319-20) вказані його джерела; автором його признали Цамблака Горский і Невоструєв (Описаніе рукоп. Синод. библ. II ч. ІП с. 741), і ся гадка приймала ся пізнїйшими дослїдниками, а автор новійшої моноґрафії про Цамблака Яцимірський зачислив їх до сумнївних писань, які „можна признавати” Цамблаку (с. 209-10). Про авторство Цамблака властиво не може тут бути й річи, бо нїякому авторству в сїй компіляції властиво не лишаєть ся міста. Крім сього трактату Павлов (ор. с. с. 273) вказує иньший, досї невиданий трактат про св. Духа, що містить ся в збірнику з ріжними писаннями Фотия — тому Павлов гіпотетично уважає автором Фотия.

¹⁷) Павлов op. c. с. 254 і 273.

¹⁸) Наведений мною в т. V с. 450.

¹⁹) Наводжу в перекладї цїлу сю записку, зроблену мабуть не пізнїйше кінця XV в.: в лїто 6971 в Печерськім монастирі стало ся таке знаменіє, за князя Семена Олександровича, за брата його Михайла, а за архимандрита печерського Николи. Печеру держав тодї Діонисий званий Щепа, сей прийшов на Великдень в печеру покадити тїла усопших і прийшов туди де зветь ся община і покадивши сказав: отци й братя! Христос воскрес! нинї великдень! І відповіли йому, як з хмари грім (громъ тученъ): воістину воскрес! Йому же слава, честь, держава і поклоненіє з безначальним його Отцем і присьв. Духом, нинї й присно і во віки віків, аминь. (З рукоп. XVI в. вид. при Патерику вид. Яковлева с. V).

²⁰) Видане вперше в Прибавл. къ твореніямъ св. отцевъ, VI, 1848, і знову проф. Нїкольским в ИзвЂстіях акад. 1903, II (з кодекса XV) — він же установив час написання сього поучення: кінець XIV початок XV в., замість XIIІ віка, як приймали перед тим.

²¹) Акты Зап. Рос. І ч. 24.

²²) Новійше виданнє в IV т. Рус. истор. библіотеки.

²³) Акты Зап. Рос. III ч. 3.

²⁴) Див. т. V с. 531-4; близша аналїза змісту не лишає сумнїву в автентичности посланїя, як я вказав там.

²⁵) „и предавшему суды отдають достойная, вяжуще и мучаще” — фраза неясна; треба взагалї мати на увазї, що текст виданий Потїєм, має в собі богато недокладностей, які почасти треба покласти на карб його копїї й видання, по части може на карб самого автентичного тексту (може він був не дуже зручним перекладом тексту грецького або латинського” ?)

²⁶) Не злий вираз для перетягання в латинство з грецької віри: автори виходять з погляду, що й та й ся віра одинаково сьвяті, отже перетягти з одної до другої значить перетягати „из благочестія во благочестіє”.

²⁷) Фраза неясна.

²⁸) На взірець, як виглядає се в ориґінальній стилїзації, навожу сю кінцеву фразу; „Таже и зною наставшу отъ солънечного вара и хладу велику потребну сущу на євангельськихъ горъ высоту сия возводить и свободу всяку подаваєть приймати, также отътуду на небеса предпосылаєтъ — сия вся и инная множая такова обретают ся и дЂйствують ся во сердцы твоемъ всесвятомъ действомъ пресвятого Духа, действующаго в тобе” — л. 16 і об. (Архивъ І VII с. 209-10).

²⁹) Див. с. 318-20.

³⁰) До подібного погляду, хоч з иньших мотивів і з иньших (не в сюди згідних з моїми) спостережень приходив історик української мови й письменства старшого поколїння ак. Житецькнй. В своїй першій працї (Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія, 1876, с. 279) він принагідно характеризував сї столїтя так: „На всЂмъ лежала печать неустройства и незаконченности всюду господствовала разнохарактерная смЂсь понятій и интересовъ. Старыя основы жизни были подорваны, новыя не успЂли пустить глубокихъ корней, народная оппозиція не успЂла еще окрЂпнуть. Таковъ былъ характеръ времени въ исходЂ XV (?) в. наканунЂ козацкаго двнженія. Теперь намъ легко понять, отчего въ теченіе XIV и XV в. пріостановилось в Южной Руси всякое литературное движеніе: не о чемъ было писать и некому было писать. Мелкія подробности жизни, которымъ не подведены еще итоги, запутанныя отношенія юридическаго права все это такія темы, которыя не могли вызвать внутренней роботы духа, ищущаго своего выраженія въ словЂ. Предъ глазами не было самостоятельно выработанной лучшей нормы общественной жизни: сама жизнь не давала никакихъ литературнихъ возбужденій”.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: ПИСЬМЕНСТВО НЕ ЦЕРКОВНЕ — ЛЇТОПИСНИЙ ЦИКЛЬ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКИЙ, РЕДАКЦІЇ ЛЇТОПИСНІ — СТАРША, СЕРЕДНЇ І ШИРША, ЇХ СТИЛЬ, СТАРА ЛЇТЕРАТУРНА ТРАДИЦІЯ — ЛЇТОПИСЬ СУПРАСЛЬСЬКА; ВЗІРЦЇ РИТМІЧНОЇ МОВИ; „ДУМИ”, ВПЛИВИ СЕРБСЬКОГО ГЕРОІЧНОГО ЕПОСУ, ПІСНЯ ПРО СТЕФАНА ЯК ПАМЯТКА ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТИ, ВІРШІ РЕЛЇҐІЙНЇ; СФОРМОВАННЄ НОВОЇ КНИЖНОЇ МОВИ, ЯК СИМПТОМ УПАДКУ ТРАДИЦІЇ.

В сфері письменства не-церковного нашу увагу звертає на себе перед усїм цикль т. зв. литовських чи русько-литовських лїтописей — сей найпоказнїйший витвір білорусько-українського письменства в. кн. Литовського. Докладний розбір і оцїнка сього цикля буде можлива коли вийде на рештї в сьвіт приладжена вже досить давно збірка всїх до теперь звістних текстів сих лїтописей ¹). Поки що нам прийдеть ся обмежити ся дуже загальними замітками, при тім і зректи ся всякої проби видїлення того, що в тім циклю може бути признане за продукт української роботи ²). Не знати з рештою, чи се буде можна зробити й по виходї тих текстів: полїтичне житє й церква та книжність сплїтали занадто тїсно українську суспільність з білоруською в сих столїтях, і народність автора не всюди можна вгадати, навіть знаючи місто писання. Автор старшої русько-литовської лїтописи напр. на однім місцї зраджує в собі Киянина — очевидця з 1390-х рр. ³), а лїтопись писана була в Смоленську в серединї XV в.; при тїсних церковних звязях українських і білоруських епархій се не має в собі нїчого дивного.

В сїм лїтописнім циклю маємо чотири ґрупи редакцій. Найдавнїйша нам приступна займаєть ся подїями з останньої чверти XIV і першої половини XV віка; середнї редакції (в двох ґрупах) прилучають до того апокрифічну історію в. кн. Литовського давнїйших часів і продовжують оповідання старшої редакції короткими відокремленими записками — до другої половини XVI віка; нарештї редакція ширша розширяє звістки середньої редакції масою мотивів, епізодів, оповідань зачерпнених з устної, а часом і з лїтературної традиції й виповняє прогалини середньої редакції для подїй від середини XV в. почавши й кінчаючи початками XVI в. — так в тім одинокім фраґментарнім кодексї, який маємо, але иньший фраґмент — оповідання про Барбару Радивилівну, далеко ширший від того яке маємо в середнїй редакції ⁴), може вказувати на істнованнє редакцій, доведених до другої половини XVI в.

Основу старшої редакції становить праґматична, без років написана повість про відносини Витовта і Ягайла, з офіціозного становища в. кн. Литовського, в дусї власного меморіялу Витовта, уложеного ним для пруських рицарів десь коло р. 1390, в якім він боронив свого становища супроти Ягайла й оскаржував його. Написана вона дуже зручно і талановито, а на побіжний погляд дуже просто і щиро й обіймає подїї до р, 1382 ⁵). До неї долучені дві серії звісток, епізодичного характеру (без років), слабшої лїтературної фактури, досить слабо-ж зроблена похвала Витовту, і вкінцї чисто лїтописні записки. Сї дальші верстви мають досить виразні слїди смоленського походження, і тут же, в Смоленську, злїплено в одну цїлїсть складові частини сеї коротшої редакції ⁶). До нас вона дїйшла по части в видї фраґментів, більших або меньших, включених в лїтописні збірники, по части в злуцї з лїтописними компіляціями, зробленними і перероблюваними на Білоруси (особливо в Смоленську) і на українсько-білоруським пограничу — як от в Супрасли, від середини XV в. почавши, в ріжних комбінаціях з сими лїтописними компіляціями, з ріжними відминами в укладї, але з дуже незначними ріжницями в змістї ⁷).

Середня редакція додала на вступ сеї коротшої редакції лєґендарну історію Литви: вона розпочинаєть ся оповіданнєм про міґрацію з Італії над Нїман Полемона, предка литовського народу, з патріархами виднїйших литовських родів, і веде потім історію в. кн. Литовського далї аж до подїй Гедиминових часів, сплїтаючи подібні книжні історично-ґенеальоґічні фантазії з відгомонами староруських лїтописей і з ріжними переказами і традиціями. По сїм наступає перерібка лїтописи старшої редакції, що сягає до часів Свитригайла і Жиґимонта, і потім ся компіляція продовжуєть ся більш або меньш відокремленими звістками, які в ріжних редакціях сягають початків, середини і навіть другої половини XVI в. (1560-их років). Продовження сї опирають ся по части на лїтописних записках, місцевих і польських, а переважно на устній традиції, часто дуже баламутній, але інтересній як відгомін поглядів місцевої суспільности на подїї XV-XVI віків. З сього погляду можна відріжнити дві ґрупи серед тих версій, в якіх маємо сю середню верству лїтописної традиції, чи дві середнї редакції. В першій ґрупі її основа — історія в. кн. Литовського доведена до часів Свитригайла і Жиґимонта (з тим лєґендарним вступом) продовжена для 2-ої пол. XV (від смерти Жиґимонта почавши) і XVI віка ще дуже скупо й сухо — дуже короткими, рідкими й безбарвними записками ⁸). В другій ґрупі сї продовження далеко ширші, богатші й мають уже певну закраску: місцями досить виразно виступають тут полїтичні й партийні погляди маґнатства в. кн. Литовського й його аристократично-олїґархична полїтика в в. кн. Литовськім — неприязнь до Жиґимонта Кейстутовича за його полїтику противну аристократії, вдоволеннє з маґнатських здобутків за в. кн. Олександра, сторонниче осьвітленнє конфлїкту в. кн. Олександра з литовськими маґнатами (та приводом Глинського), дане з становища сих маґнатів і т. и. ⁹) Така полїтична закраска виступає особливо в тій версії, що звісна нам в познанськім кодексї (писанім коло р. 1580), тим часом як в иньшій версії, звісній нам в пізнїйшій копії XVII в. (код. Евреїнова) ся закраска слабша. Взагалї обидві версії хоч мають богато спільного, мають і чимало відмін, так що маємо тут два самостійні типи.

Нарештї кодекс з біблїотеки Биховця, виданий в пол. XIX в. і тепер затрачений, представляє дальшу стадію в розвою сього русько-литовського лїтописання як в амплїфікації відомостей, так і в інтензивности полїтичної закраски і в лїтературнім обробленню матеріалу. В сїй ширшій редакції розширена рядом нових звісток, зачерпнених з письменних і устних джерел, і вступна лєґендарна частина лїтописи, й часи Ягайла, і дана зовсїм самостійна, в порівнянню з попереднїми, середнїми редакціями, історія часів від смерти Жиґимонта. Її оповіданнє далеко кольоритнїйше, богатше детайлями. Автор сеї редакції взагалї старав ся дати виклад лїтературнїйший, цїкавійший, повістевий. Матеріал, яким стараєть ся він оживити сухі записки середньої редакції, часто має характер лєґендарний, але скрізь де він зачерпнений з устної традиції, він незвичайно цїнний нам як відгомін живого житя XV віка — тодїшнїх поглядів на особи й подїї. Аристократична, маґнатсьва призма в. князївства замітна вже в другій ґрупі середньої редакції, виступає тут ще сильнїйше; така напр. єдина в своїм родї тірада звернена против Жиґимонта Кейстутовича, против його замірів „рожай шляхецкій погубити, и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопский — псю кров” ¹⁰), або історія „інтриґ” Глинського против маґнатів ¹¹). Дещо натякає тут на двір кн. Слуцьких, на сусїдство Волини ¹²). Рукопись на жаль не повна, уриваєть ся на подїях 1507 року.

Всї сї редакції мусїли перейти цїлий ряд рук, починаючи від другої четвертини XV, що найменьше, до другої половини XVI в. ¹³) Єсть велика ріжниця в їх лїтературнім приготованню й здібностях, але при всїх тих ріжницях, як поставимо в ряд оповідання з історії в. кн. Литовського коротшої й ширшої редакції, зачинаючи від історії Витовта й Ягайла з першої третини XV в. і кінчаючи історією женячки Жиґимонта Августа з середни XVI в., ми очевидно, маємо перед собою новий лїтературний стиль. Він далеко більше зближений до канцелярійного стилю в. кн. Литовського, в звязку і під впливом якого він очевидно й стояв в дїйсности, нїж до староруського книжного стилю. Він вповнї сьвітський, свобідний від впливу побожної, церковної манєри і від візантийського риторства, натомість все більше підданий впливам лєксіки й стилїстики польської; Примітивний і наівний, хоч при тїм досить схематичний, бідний і блїдий в вислові він характеризує собою нову лїтературну манєру, яка опановує протягом сих столїть все більше українську суспільність, вкінцї вибиваючи стару книжну мову навіть з її питоменної сфери — теольогічного і моралїстичного письменства. Поруч нього живе одначе й далї стара манєра та проявляє себе в ріжних ґрупах записок в дусї й стилю староруського лїтописання і в його мові.

Як історична памятка зближена до старого лїтописання, звертає на себе увагу коротка лїтопись з Супрасльського монастиря, де коротенький витяг з давнїйших лїтописей продовжений новими, сучасними записками волинськими чи полїськими з кінця XV віку ¹⁴). Вони вийшли, очевидно, з кругів церковних, бо богато займають ся справами єрархічними і як мовою так і стилем і всїм складом вповнї стоять на ґрунтї староруського лїтописання (при одній нагодї лїтописець сучасних Татар помилкою, здаєть ся, зве Половцями) ¹⁵). До них мабуть пізнїйшою рукою прилучена дуже інтересна повість про литовсько-московську кампанїю 1515 р. з похвальним словом його герою Константину Івановичу Острозькому на закінченнє. Воно стоїть на ґрунтї староруської лїтературної традицїї, але значно модернїзованої, чи то ослабленої впливами нового сьвітського стилю. Инакше сказавши — автор вже не володїє так добре старою манєрою; він очевидно хотїв би риторствувати, але вже не орудує старою риторскою штукою й не може прикрасити свого викладу чимсь иньшим окрім шумних епітетів не дуже зручно ужитих цитатів з книг церковних та порівнянь зачерпнених з сьвітської лєктури. Він прирівнює литовське військо до Македонян, під проводом „второго Антиоха гетмана войска македонского” (кн. Конст. Острозького), до хоробрих родоських рицарів ¹⁶), а самого кн. Острозького порівнює з „великим царем индійским Пором”, з Авієм сином Ровоома, „що воєвал на десять колен Израилевъ и въби з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тысячь, єгож дЂлу и ты наслЂдникъ яви ся, Москвич избиваа не в цЂлый день, але во денни 3 годины на осмъдесят тысяч”. Нарештї рівняє його до вірменського царя Тиграна, „о котором же премудрый философ Фролос от Ливия пишетъ: пришедши Тигранис царь арменский и сьсекл ся съ Антиохом и измог войско єго и самого из града выгнал, Антиоху бЂжавшу пред нимь в Перьскую сторону — тако и ты, честная и велеумная главо, сътвори сЂчу з великимъ княземъ Васильєм московскимъ и побил войско людей єго и самого выгнал з града Смоленска”. Кінчить ся похвала такою „славою”, що пригадує ритмічну будову деяких партий слова о полку Ігоревім і українських дум XVII віка ¹⁷):

великославному государю королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂкы —

побЂдившему недруга своєго великого князя Василія московского,

а гетману єго вдатному князю Константину Ивановичу Острозскому

дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лЂпшее:

какъ нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ ихъ бессурменьскую.

Се одна з дуже нечислених памяток ритмічного слова, які ми маємо з сих віків (зперед середини XVI) ¹⁸). В дїйсности, розумієть ся, не переставало весь той час твореннє пісень — не тільки більше простих, не-штучних форм, але й так сказати б ученої поезії, що лучила в собі елєменти поетичної творчости з елєментами книжної й поетичної ерудіції, як старе „Слово о полку Ігоревім” і пізнїйші думи. Початки сформовання сього роду поетичної творчости — епічних, історичних дум припадають власне на сї віки. Маємо звістки про подїї з початку XVI віку, оспівані в „думах”, і не так важні аби вони могли послужити темами для пізнїйших поетичних творів: напр, Сарнїцкий, в другій половинї XVI в., згадує, що смерть братів Струсїв, галицьких шляхтичів, убитих в битві з Волохами 1506 р., була осьпівана в думах — „про них навіть тепер, каже він — сьпівають ся елєґії звані у Русинів думами, які виражають тему піснї в сумнім сьпіві й жестах сьпіваків; на їх взір сїльський люд сьпіває в сумних звуках під гру дудок” ¹⁹). Слово „дума'', яке вперше виступає тут у нас в значінню епічної піснї, з певною лїричною („елєґічною”) закраскою, сербсько-болгарського походження: в болгарськім воно значить „слово”, отже заступило сей термін в тім значінню поетичної повісти, в якім воно уживало ся в старій Руси („Слово о полку Ігоревім”, ,,Слово о Лазаровім воскресенїі''). „Думи” явили ся таким способом спадкоємцями староруських „слів”, змодифікованими під новими впливами — можливо й сербської героїчної поезії. Стояло се в звязку з широким розповсюдненням сербської героїчної поезїї в землях коронних і в. кн. Литовських, розношеної сербськими співаками, задокументованим звістками з XV і XVI віка. Вже на початках XV в. стрічаємо ми сербських (хорватських) ,.дудників” (fistulatores) на Ягайловім дворі; пізнїйше знаємо їх як звичайне явище, так що гуслї дістають назву ,,сербів” ²⁰). Коли не в XV, то в першій половинї XVI в. могла підпасти певним впливам сих сербських пісень українська пісенна творчість ²¹). Той репертуар дум, одначе, який ми маємо і конвенціонально іменем дум означаємо, перейшов уже пізнїйшу редакцію, в часах найвищого розцвіту сеї поезії в серединї XVII в., яка могла надати той одностайний тип, який ми бачимо однаково на думах циклю Хмелниччини, і на ранїйших. В сих пізнїйших редакціях не можна вказати якихось виразних впливів сербської героїчної поезії; натомість близько підходять до неї і формою й змістом деякі піснї на тему турецько-татарських нападів, полону, продажі в неволю і т. и. ²²). Можливо, що вони то й послужили тим мостом, яким слово „дума” перейшло до свійських поезій, що оспівували явища українського житя: татарські й турецькі наїзди, боротьбу з ними й иньші героічні теми ²³).

Припадком захований в чеській граматицї з 1571 р. ²⁴) взірець української піснї, знайомить нас з тим, як виглядала вона в серединї XVI в. Транскріпція піснї, записаної з других чи третїх рук (в Венеції!), правда, має в собі богато попсованого, але все таки її структура проглядає досить ясно і в сїй формі. Сю коротеньку баляду наводжу в цїлости, в можливій реконструкції ²⁵):

Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?

Ой як мнї Дунаю, не смутно текти?

З дна мого студені жерелонька бють

А по серединї та риба мутить,

На верху Дунаю три роти стоять?

В турецькій ми ротї шаблями шермують,

В татарській ми ротї стрілками стріляють,

В волоській ми ротї — Стефан воєвода.

В Стефановій ротї та дївонька плаче

Ей дївонька плаче — й плачучи повідать:

Стефане, Стефане, Стефан воєвода!

Або мене пійми, або мене лиши!

Ащо минї рече Стефан воєвода?

„Красна дївонице! піймив би, дївонько,

Піймив би, дївонько, — неровня ми єсь!

Лишив би, дївонько — миленька ми єсь!”

Що рекла дївонька? „Пусти м'не Стефане,

Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий,

А хто м'не доплине — його я буду!”

Не хто ми доплинув красную дївоньку —

Доплинув дївоньку Стефан воєвода

І узяв дївоньку за білую ручку:

„Дївонько, душенько, миленька ми будеш!”

Церковних віршів — кантів, широко розповсюднених в Польщі в XV віцї ²⁶), з першої половини XVI віка ще не маємо майже зовсїм з України. На польський взір вони починають у нас ширити ся в XVII віку, але поодинокі проби могли появляти ся вже скорше. Найранїйшим датованим взірцем їх являють ся кілька віршів в виданнях Скорини, уложених, правдоподібно, не так на польський як на чеський взір, між иньшим і віршовані десять заповідей:

веруй в Бога єдинаго

а не бери на дормо имени єго,

помни дни светыє светити,

отца и матку чтити, і т. д. ²⁷).

Так представляєть ся книжність і творчість українських (і білоруських) земель в сї столїття застою.

Одним з симптомів і наслїдків ослаблення лїтературної дїяльности в українських (і білоруських) землях в сих двох столїтях було згадане вже мною розповсюдненнє і конкуренція з старою лїтературною мовою, опертою на старорусько-церковній основі (з українською закраскою) нової канцелярійної мови — сьвітської, з закраскою білоруською. Вона опирала ся також на староруській основі й традиції: була се мова староруська актова і урядова, мова грамот і судових рішень, Руської Правди й грамот XII-XIV вв. В першім столїтю (пол. XIV до пол. XV) вона і в лєксицї і стилїстицї стоїть досить близько до своїх староруських взїрцїв і традицій, тільки в фонетицї та по части в морфольоґії приберала часом досить сильно виражену діалєктичну закраску. Наслїдом того, що центральна адмінїстрація в. кн. Литовського була тїснїйше й давнїйше звязана з білоруськими землями, великокняжа канцелярія уживала сю актову мову в її білоруськім одїнню, і в сїм же білоруськім одїнню ширила її в провінціях вел. князївства ²⁸). І ми бачимо, що тим часом як в українських землях Корони актова мова XIV-XV вв. виступає з сильнїйшою або слабшою українською закраскою, в українських землях вел. князївства вона підпадає впливам білоруської закраски мови великокняжої канцелярії. Се стає особливо замітним з кінцем XV і в XVI в. дїловодство великокняжої канцелярії, з своєю мовою, з її білорусизмами та польонїзмами, які входили до неї протягом XV-XVI віка, все сильнїйше входить в обиход українських земель. Заразом, уже в XV в., сим впливам починає підпадати й місцева, не тільки канцелярійна, а й лїтературна книжна мова: не тільки в землях в. кн. Литовського, а і в коронних, галицьких переймає вона білорусизми й польонїзми офіціальної мови. Особливо замітною білоруською прикметою її було уживаннє е замість п, тим часом як в українськім старе п вже вимовляло ся як і. Польонїзми в декотрих галицьких грамотах виступають досить сильно вже в початках XV віка, хоч иньші визначають ся досить чистою мовою; в грамотах же волинських і київських вони дають себе сильно відчувати з занечищеннєм канцелярійної мови вел. князївства в XVI віцї ²⁹). Тільки з самим кінцем XVI в. та потім в XVII в., під впливом відродження церковно-славянської стихії в книжній мові помічаємо певне ослабленнє білоруських, а також і польських впливів. Впливи друкарських справщиків і братських педаґоґів, звернені на відтвореннє і упорядкованнє старої церковно-словянської правописи, канонїзованої рядом словарів і граматик (з граматикою Смотрицького як вінцем сеї ортоґрафічної роботи) невтралїзують білоруську течію, стримують і розвій польонїзмів в книжній мові. Роблять се принаймнї в так сказати вищім стилю мови, що старав ся держати ся можливо вірно церковно-славянських традицій, тим часом як „мова посполита”, обчислена на ширші, меньш вишколені круги, — далї перетяжувала ся, поруч форм і елєментів народнїх українських, також і масою елєментів польських ³⁰).