Поняття культури та її основні елементи

Історія самого терміну "культура" може послужити ілюстрацією для розуміння змінності, складності та неоднозначності того явища, яке він нині означає. Виникнувши із старолатинського "соlо" , "соlеrе" (вирощувати, обробляти землю), воно поступово розширює своє значення і вже власне "саltura" означає, виховання, освіту, розвиток. Ним позначають ті зміни у оточенні людини, які викликані власне її діяльністю, а не природними причинами. Слово "культура" починає вказувати на предмети, або явище, покращені в результаті свідомої та цілеспрямованої діяльності людини, не природне, звичайне, а вдосконалене і облагороджене. До XVIII століття, за твердженням німецького лінгвіста І. Нідермана, цей термін використовувався тільки у словосполученнях: культура мови, культура землеробства, культура поведінки і не мав самостійного значення як у сучасних мовах.

Варта уваги соціальна зумовленість трансформації терміну "культура": у XVII-ХVIIІ ст. хвиля географічних відкриттів та відповідно європейської експансії в Азію, Африку, Океанію, Америку викликала не лише зростання інтересу європейців до форм життєдіяльності і набутків "нововідкритих" народів, але й прагнення до співставлення, порівняльної оцінки власних культурних здобутків із духовним та матеріальним надбанням інших країн. Не дивно, що у поняття культури європейські мислителі того часу вкладають прогресивістський, оціночний відтінок, який воно втрачає (як наукова категорія) з другої половини XIX ст., коли в результаті промислової революції, утвердження ідей лібералізму, демократії, людство починає усвідомлювати свою генетичну єдність, цілісність, самоцінність.Тепер європейці вже не вважають лише себе єдиними носіями культури, уясняючи, що і здобутки інших народів є складовими единої світової культури - різноманітної та багатогранної.

В наш час науковий термін "культура" має нейтральний характер. Під ним розуміється специфічний соціальний продукт взаємодії суспільства, суб'єктів соціального життя з середовищем проживання та між собою.

В широкому розумінні культура - це те, що створене людським суспільством над власне природою. З цього випливає і специфіка соціологічного підходу до трактування культури, яку можна звести до того, що культура є:

- явищем історичним, змінним у часі (порівняйте культурний комплекс Київської Русі і сучасної України);

- явищем, змінним у просторі. Кожен соціальний суб'єкт знаходить свої форми спілкування з довкіллям (природним та соціальним), а отже природною є неоднаковість, різнорідність культурних форм у соціальному (культурні комплекси аристократії та плебсу в одній країні, одному суспільстві) і територіальному (культурні комплекси України та Вірменії) просторі;

- результатом співжиття людей у соціальному просторі, а отже, яким би не було походження культурних об'єктів (звичаї та традиції вироблені всім народом на протязі багатьох поколінь, чи картина, написана єдиним творцем-художником, у творчій самітності за кілька днів) - мова завжди йде про соціальні явища, виникнення яких було зумовлене певною формою соціального життя, стало реакцією на нього і мало соціальний резонанс. В цьому сенсі стає зрозумілим чому саме краса (потрактуємо її ширше - культура) повинна, за відомим висловом, врятувати світ;

- явищем цілісним, комплексним, внутрішньо гармонійним. Всі елементи культури органічно взаємозв'язані між собою, випливають один з одного, часто набувають символічного значення, зрозумілого лише при їх розгляді в контексті всього соціокультурного комплексу і не можуть бути належно оцінені у відриві від інших елементів, з якими складають єдину систему;

- явищем самоцінним і самодостатнім: кожен соціальний суб'єкт виробляє свої форми спілкування з природним та соціальним довкіллям, які є оптимальними для нього і їх важко, або й неможливо належно оцінити з позицій іншого соціального суб'єкта.

Таким чином, культура розглядається соціологами як складний динамічний феномен, який має соціальну природу і виявляється у соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, спадкування і розповсюдження духовних і матеріальних цінностей, є механізмом взаємодії соціальних суб'єктів з природним довкіллям та між собою. Виходячи з цього, предметом соціологічного дослідження культури найчастіше виступають:

- фіксація розподілу, поширення у певній спільноті форм і способів створення, засвоєння та спадкування об'єктів культури;

- стійкі та змінні явища у культурному житті суспільства;

- соціальні чинники та механізми змін самої культури та суспільства під впливом культури;

- взаємодія різних культур, їх порівняльний аналіз.

Коли під культурою розуміється все, що створене людиною, то і саме суспільство буде складовим елементом культури, а отже втратиться сенс існування цих двох категорій як самостійних. Тому, на думку українського соціолога О. Якуби, поняття культури слід звести до якісної характеристики суспільства, через яку можна виразити міру його прогресу, рівень його панування над силами природи і ступінь усвідомлення суспільством самого себе, опанування власних сил, реалізації своїх потенцій.

Дещо вужче розуміли культуру англійський етнограф XIX століття Е. Тейлор та його сучасний послідовник американський соціолог Н. Смелзер. Вони трактували її як систему знань, вірувань, цінностей, законів, зразків і норм поведінки, уявлень про довкілля і про самих себе людей та певних соціальних спільнот. При тому, автори підкреслювали, що культура не тільки створюється людьми, але і творить їх, бо вони стають власне людьми лише в процесі засвоєння культури - виховання і соціалізації. Саме такий підхід до розуміння культури традиційно вважається найбільш властивим для соціології, тому, що лишень засвоївши систему базових цінностей, ідеалів та норм, які творять "дух культури", можна зрозуміти специфіку певної соціальної спільноти та всі продукти її життєдіяльності, в т. ч. і матеріальні. На цій ідеї побудовані класичні дослідження соціологів в галузі культури "Протестантська етика і дух капіталізму", "Соціологія релігій" М. Вебера, праці Р. Бенедикт.

Як вже зазначалося, в широкому розумінні культура - це "штучний" феномен, продукт життєдіяльності людей, те, що створене ними над "власне природою". Відповідно, умовно ми можемо виділити в ній дві основні частини:

духовну (норми, цінності, зразки поведінки, вірування, мова) та матеріальну (предмети праці, будівлі, одяг, книги).

Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним, тому що будь-який об'єкт матеріальної культури з'являється в результаті свідомої діяльності людини, в його основі лежить певна ідея, він створюється відповідно до певних цінностей, є їх матеріальним виразом, символом. У деяких випадках навіть важко встановити, який елемент культури - духовний чи матеріальний, домінує у певних її об'єктах. Ми найчастіше оцінюємо книгу відповідно до того, які ідеї і в якій формі викладені в ній, а отже, розглядаємо її як об'єкт духовної культури. Але виконана на високому художньому та поліграфічному рівні книга сама по собі стає об'єктом мистецтва, матеріальним втіленням духовної культури безвідносно до її змісту. Те ж саме можна сказати і про будь-який інший мистецький об'єкт: картину, скульптуру, будівлю, одяг.

Теза про те, що матеріальна культура повинна трактуватися як похідна від нематеріальної і не може існувати без останньої може бути проілюстрована прикладом: скульптури і нерозшифроване письмо острова Пасхи залишаються для нас пам'ятками мертвої культури. Про їх призначення, мотиви, які заставляли людей їх творити, про те, яким було суспільство, в котрому вони функціонували ми можемо нині тільки здогадуватися, трактувати їх лишень з точки зору нашої, якісно іншої культури, а отже не в змозі уяснити їх первісного значення, сенсу, реставрувати культуру як цілісність. Водночас, багатовікове руйнування пам'яток матеріальної культури України, хоча і ускладнило культурний розвій народу, не зупинило його. Збереження духовної культури, національних цінностей, ментальності нації дозволяє нам з повним правом і надією говорити про відродження національної культури України, її подальший прогрес на основі збереження і спадкоємності традицій, "духу" культури.

Уяснивши самоцінність духовної культури, її пріоритетність в порівнянні з матеріальними складниками культурного комплексу, перейдемо до характеристики основних, базових елементів культури. До них звичайно зараховують цінності та норми, зразки поведінки, вірування, знання та уявлення про світ, суспільство та місце людини в них, мову.

Цінності - це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких певний соціальний суб'єкт (спільнота, чи окремий індивід) повинні прагнути, якими вони керуються свідомо, чи підсвідомо, у щоденному житті.

Цінності складають основу етичних систем, моралі і звичайно виступають єдиним комплексом, який може фіксуватися у документах, священних текстах (Нагірна проповідь І. Христа), чи просто бути присутнім у масовій, або індивідуальній свідомості. При тому, в системах цінностей різних культур об'єктивно виділяються різні домінанти, наприклад, військова доблесть чи миролюбство, художня творчість, прагнення до максимального задоволення всіх потреб, чи аскетизм, які визначають "лице культури". У вже згаданих "Протестантській етиці та духу капіталізму", "Соціології релігій" М. Вебер проаналізував ієрархію в системі цінностей основних релігійних культур: християнства і, зокрема, протестантизму, мусульманства, буддизму, конфуціанства та прийшов до висновку, що християнська протестантська етика найближче підійшла до розуміння ідеї матеріального багатства окремої людини як засобу для нарощення економічної потуги суспільства в цілому, а не лише окремих його членів і тим сприяла швидкому прогресу європейських країн. Інші релігійні системи і відповідні їм системи цінностей, розглядали багатство як засіб для нарощення добробуту, завоювання влади лише для тих, хто ним володіє, або і просто ігнорували цінність багатства та добробуту, акцентуючи на цінностях аскези, чи військової доблесті, чим значно обмежували можливості для саморозвитку. Цінності не тільки фіксують певні переконання з приводу мети життя, але й шляхи та засоби, якими їх можна реалізувати.

Акумулюючи весь досвід спільноти, цінності водночас мають свою типологію відповідно до тих галузей суспільного буття, які вони регулюють.

Основними їх типами є:

- смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя);

- вітальні: цінності життя, здоров'я, безпеки, добробуту, освіти, правопорядку;

- цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище);

- цінності міжособистісного спілкування (чесність, дружба, безкорисливість);

- політичні цінності (права людини, свобода політичного вибору);

- партикулярні цінності (прив'язаність до малої батьківщини, стремління до абсолюту).

Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють взаємини людей та спільнот у відповідності до цінностей певної культури.

Норми можуть існувати як правові, які вимагають безумовного дотримання і визначаються державними актами (закони) та моральні, які не регулюються державою. Дотримання моральних норм, які часто мають рекомендаційний характер, забезпечується впливом громадської думки, колективним тиском, усвідомленням людиною своїх моральних обов'язків. Оптимальним варіантом забезпечення дієвості та стійкості соціальних норм є взаємна відповідність, несуперечливість моральних та правових норм, їх освячення часом, тобто перетворення у звичаї та традиції, які рядом соціологів також розглядаються як окремі елементи культури.

Ще одним базовим елементом культури євірування тазнання, котрі становлять єдину систему і взаємно доповнюють одне одного. У віруваннях в аксіоматичній формі сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини, божественного абсолюту. В них домінує нераціональний, емоційний компонент і, відповідно, вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення, чи підтвердження фактами, сприймаються як істина в останній інстанції, не ставляться під сумнів. Найрозвиненішою і всеохоплюючою, універсальною системою вірувань є релігія.

Вірування, що стосуються явищ суспільного життя, можуть виступати основою для соціальних упереджень. Сприйнявши на віру твердження про неоднаковий рівень розвинутості культур різних націй, люди по-різному ставляться до їх представників, сприймають певні етнічні групи не тільки як відсталі, але й як просто неповноцінні. Інший приклад: віра в природність, богоданість розподілу людей на вільних і рабів, плебс та аристократію протягом багатьох віків забезпечувала життєстійкість таких внутрішньо суперечливих суспільств як рабовласницьке та феодальне.

Певна інформація, добута з практики і опрацьована логічно, з дотриманням процедур, вироблених наукою, становить знання, які об'єктивно відображають реальність природну і соціальну. Проте, самі знання далеко не завжди можуть служити єдиною основою дії, вчинків людей. В силу певних обставин, як особистісних, так і соціальних, індивіди, навіть володіючи вичерпними знаннями про об'єкт власної дії та наслідки, до яких може привести ця дія, свідомо обирають не найкращі (з точи зору науки, логіки) варіанти поведінки. Наприклад, знаючи закони функціонування і правила поведінки у таких малих соціальних групах як сім'я, чи студентська група, їхні члени можуть їх порушувати, наражаючись на відповідні санкції, небезпеку самого зруйнування цих груп тощо. Ще драматичніші наслідки викликає відхід від раціональності та перехід до ірраціональних форм поведінки в масштабах великих соціальних утворень, суспільства в цілому.

Мова має особливе значення в системі культури. Вона дозволяє нагромаджувати і передавати культурні надбання від людини до людини. В значній мірі саме завдяки їй спільнота згуртовується, організується, соціалізує своїх нових членів. Ми вже розглядали роль національної мови в процесі творення та консолідації різних історичних форм етнічних спільностей і нації зокрема. Серед соціологів сформувалися дві крайні позиції у сприйнятті мови як елемента культури, засобу її творення і передачі. Особливо це стосується етнічної мови. Частина авторів відстоює самоцінність мови як базового елементу національної культури, який не тільки забезпечує формування всього культурного комплексу, але й в корені визначає його сутність. Інша група соціологів сприймає мову, в основному, як засіб передачі культури. При тому, вони відзначають, що втрата мови етнічною групою не припиняє функціонування національної культури, яка починає розвиватися на базі іншої мови.

Прикладом може послужити ситуація з рядом культур дискримінованих і значною мірою асимільованих народів, які продовжували своє існування на основі мов домінуючих етнічних груп. Вірогідно, що саме цей феномен дозволив відомому українському досліднику національної самосвідомості Н. Черниш стверджувати існування в сучасній українській нації частини етнічних українців, які сприймають як рідну російську мову і, логічно допустити, що формують свій специфічний пласт культури в рамках культури української нації.

Абсолютизація означених підходів до трактування місця мови в системі культури, на наш погляд, не є виправданою зокрема, з огляду на складність та неоднозначність наведених явищ. Соціальна практика, досвідXX століття показують, що за сприятливих умов кожна, навіть у високому ступені асимільована етнічна група, прагне до відродження власної національної мови для забезпечення оптимального розвою своєї культури і добивається на цьому шляху значних результатів. З соціологічної точки зору це ще раз підтверджує, що роль мови в системі культури не може бути зведена лише до виконання ретрансляційних та комунікативних функцій.

Цікавим для соціологічного дослідження є також феномен "багатомовності" суспільства. Прикладом може послужити середньовічне українське суспільство, в якому поряд з розмовною українською грецька та латинь були мовами науки і мистецтва, церковнослов'янська використовувалася для культових потреб. Іншим прикладом є Росія кінця XVIII- початку XIX століть, де французька служила певним бар’єром, який відділяв аристократію від плебсу. Подібні проблеми актуальні і для нинішнього суспільства, в якому все більшого поширення в науці, бізнесі, поп-арті набуває англійська. Водночас, національні мови, не бажаючи втрачати свої позиції, постійно оновлюються, збагачуються. Про це свідчить, зокрема, і створення української науково-технічної термінології, яка б відповідала вимогам часу. Чималі заслуги у розвитку української наукової мови мають і вчені "Львівської політехніки".

Вивчаючи мову та мовні процеси в суспільстві, соціологи не обмежуються лише проблемами функціонування національних мов. Певний інтерес для них становить виникнення та життєдіяльність, взаємопроникнення інших мовних форм, зокрема професійних мов, молодіжного сленгу тощо.

Аналіз мовних процесів дозволяє краще зрозуміти соціальну сутність феномену культури в цілому та мови як одного з її елементів, розкрити суспільне підґрунтя їх змін.

Всі базові елементи культури складають її єдину систему. Вони певним чином взаємодіють між собою, взаємно доповнюються, взаємно визначають сутність та зміст один одних.