Форми культури та зв'язок між ними

Описуючи базові елементи культури, ми розглядали її як загальносуспільний феномен. Проте, очевидно що культура функціонує на різних рівнях суспільної системи (людство в цілому - нація - соціальні групи -особистість), розділяючи і водночас об'єднуючи людей. Це дає можливість провести аналіз культури в її вертикальному вимірі, а отже виділити певні форми культури:

- загальнолюдська культура вироблена людством як єдиною соціальною спільнотою на протязі всієї її історії. Про реальність існування загальнолюдської культури свідчить наявність цінностей, які приймаються всім людством і трактуються ним практично однаково: істини, добра, краси, справедливості тощо та відповідних їм антицінностей.

Американський соціолог та етнограф Дж. Мердок виділив більше семидесяти культурних універсалій - спільних для всього людства культурних феноменів: мова, релігія, символи, знаряддя праці, сексуальні обмеження, звичай робити подарунки та інші. Ці універсалії є об'єктивними, вони присущі всім людям як істотам соціальним, бо дозволяють задовольнити їх найважливіші соціальні потреби, які і відрізняють людину від інших живих істот. Їх прикладне значення для соціологів (і для пересічної людини також) полягає в тому, що відповідно до них ми можемо порівнювати різні культури, наприклад культуру Стародавнього Єгипту і сучасної Європи, культуру людства в цілому і культуру позаземної цивілізації (якщо така буде відкрита);

- суперкультура - це культура певної самодостатньої спільноти (цивілізації, етносу) на протязі всього періоду її існування;

- субкультура фіксує присутність в кожному суспільстві специфічних груп із власним баченням світу та себе у ньому. Найчастіше соціологи розрізняють субкультури за демографічними, професійними критеріями, критерієм належності до певної організації (молодіжна субкультура, субкультура злочинців, армійська субкультура тощо);

- особистісна культура індивіда, тобто та система норм, цінностей, моделей поведінки, яка приймається окремим індивідом як членом певного суспільства, певних соціальних спільнот, носієм визначеного соціального статусу.

Ще одним аспектом аналізу культурних форм є виділеннярелігійної та світської культур, які орієнтуються на відмінні системи цінностей та цілі. В них по-різному співвідносяться знання та вірування як імпульси соціальної дії, а навіть саме соціальне життя трактується неоднозначно.

Аналізуючи різноманітність культурних форм відзначимо також наявність в суспільствах з високим рівнем структурування, цивілізованостіпануючої та девіантної (маргінальної) культур. Їх існування є наслідком присутності в суспільстві груп неоднакових інтересів, які, в силу різних обставин, розходяться у сприйнятті базових норм та цінностей. У певному сенсі один з напрямків сучасного мистецтва - андеграунд можна розглядати як варіант девіантної культури. Це виявляється в змістовному, сутнісному вимірі: схильності до облагородження, прикрашання насильства, динамізації сексуальної поведінки, легалізації її нетрадиційних форм; та в формалізованому вимірі: експерименти із мелодією та звуком як таким в музиці, чи формою та кольором у живописі.

Прикладом вияву маргінальної культури є творчість і наших земляків:

Л. фон Захер-Мазоха та його сучасного послідовника - театрального режисера Р. Віктюка. Неординарність та екзотичність, незвичність тем та особливі ракурси їх розкриття, яскраво виявлена специфіка девіантної культури є причиною інтересу до неї в достатньо широких суспільних колах, а особливо серед інтелектуальної еліти, її певної популярності.

Виділені форми культури існують в суспільстві одночасно, а отже взаємодіють, взаємопереплітаються, накладаються одна на одну, творячи єдине тіло культури. Ця взаємодія завжди є неоднозначною та суперечливою. В залежності від її типу, різні форми культури можуть або доповнювати та збагачувати одна одну, якщо нові елементи органічно входять в усталену систему культури, або взаємно заміщатися, ослаблюватися, чи навіть знищувати самих себе у боротьбі.

Прикладом розвитку взаємин між пластами культури відповідно до першого варіанту є існування великої кількості напрямів, стилів в мистецтві практично всіх сучасних націй. Ці стилі при своєму зародженні завжди виступають як вияви власне девіантної культури: витоки року, який збагатив модерну американську музичну культуру (і не тільки її) мистецтвознавці знаходять у музиці негритянських гетто, населених маргінальними елементами. Проте, з часом, суспільство асимілює їх, призвичаюється до них і сприймає їх як невід'ємний органічний компонент культури.

Прийнявши за критерій тип взаємин між різними пластами культури (пануючої та субкультури), можна виділити ще дві форми культури:пануючу та контркультуру. Якщо наявність девіантної культури, як вже зазначалося вище, викликається існуванням в суспільстві різних груп інтересів, то підставою для розподілу культури на пануючу та контркультуру є наявність суперечливих груп, які вступають в конфлікт на грунті розуміння підставових складників культури. Для контркультури характерним є не тільки інше розуміння системи цінностей, норм, але й активне протиставлення себе панівній культурі на цьому грунті. Межа між девіантною культурою та контркультурою, таким чином, є достатньо умовною, бо кожна форма девіації є вже виразом "іншості" відносно до пануючих в суспільстві норм. Як правило, до контркультури соціологи зараховують саме ті культурні форми, які є не лише діаметрально протилежні загальновизнаним у суспільстві, але і активно суперечать їм, перебувають у стані боротьби до пануючої культури.

Прикладом контркультури може бути культура таких девіантних груп як наркомани, сатанисти тощо. Н. Смелзер аналізує контркультуру богеми, і, зокрема, хіппі, стиль життя яких зводиться до прагнення необмеженого самовияву особистості, вимоги абсолютної свободи, зосередження на житті нині, ігноруючи перспективу. Все це входить у відкритий конфлікт з такими визначальними цінностями панівної культури як самодисципліна і самообмеження, копітка щоденна праця задля кар'єри тощо.

Важливим питанням є порівняння та оцінка рівня розвинутості певних культур. Найчастіше ця проблема постає при аналізі культур етнічних спільнот, а тому і соціологічні напрями, які вирішують це завдання, одержали відповідні назви:

- етноцентризм, що буквально означає розміщення певної етнічної культури, як правило власної, в центрі соціокультурного простору, на противагу іншим - периферійним культурам. Етноцентристська точка зору передбачає розгляд чужої культури через призму власної, яка апріорі визнається найрозвиненішою. Така оцінка є завжди суб'єктивною, а отже не зовсім вірною і тому часто небезпечною, особливо коли вона стає основою для обгрунтування політичних чи соціальних управлінських рішень, будь-якої соціальної дії. Прикладом яскраво вираженого етноцентризму є ставлення стародавніх греків та римлян до інших народів - варварів. Виявами активного етноцентризму є місіонерство, культуртрегерство - від насадження християнства серед підкорених народів у період колонізації нововідкритих європейцями земель, до прагнення нав'язати "радянський спосіб життя" країнам-сателітам СРСР чи "американський спосіб життя" і американську культуру європейським народам в новітні часи.

- культурний релятивізм проголошує абсолютну самоцінність всіх етнічних культур. Його сутність полягає в переконанні, що будь-яку культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, тільки як єдине ціле, яке в принципі не потребує співставлення з іншими культурами.

Очевидно, що принципи цих підходів можуть бути перенесені і на аналіз інших культурних форм, а не тільки етнічних культур. При цьому слід зауважити, що чим більш суперечливими є певні форми культури, які існують в одному суспільстві одночасно, тим більше їх представники схильні до розгляду інших з точки зору власної як центральної та єдино оптимальної. Наведені підходи мають як сильні, так і слабкі сторони, а тому їх абсолютизація неприйнятна при об'єктивному науковому дослідженні.

Оцінка рівня розвинутості різних культурних форм, швидше за все, повинна здійснюватися, виходячи з ідеї їх самоцінності і до того ж, вимагає опрацювання відповідних критеріїв.

Наприклад, параметрами оцінки рівня всіх типів релігійних культур, незалежно від самої релігії, чи конфесії, можуть стати:

- оцінка певною релігією ступеня можливого поєднання в людині божественного абсолюту і власне людського, мирського;

- визначення оптимального ступеня відмови людини від світського і шляхів її руху до вищого абсолюту.

Критеріями тут можуть виступати: рівень засвоєння людьми, спільнотою в цілому, релігійного вчення, доступність різним соціальним верствам релігійних таїнств, поширеність різноманітних форм служіння богу, наприклад чернецтва тощо.

Параметри оцінки світської культури зводяться до:

- рівня усвідомлення самоцінності людської особистості як такої;

- рівня свободи особистості, в тому числі і залучення її до вирішення суспільно важливих проблем;

- рівня поширеності єдиних культурних цінностей у різних соціальних групах і наявності субкультур та типу побудови їх взаємин з пануючою культурою;

- забезпечення спадкування культури новими поколіннями, в тому числі через систему освіти, виховання, соціалізації в цілому.

При цьому критеріями будуть: рівень і якість життя особистості, рівень смертності, особливо дитячої, громадська активність людини, сфери та форми її вияву, ставлення до осіб протилежної статі, до меншин, які виділяються в суспільстві за об'єктивними ознаками.

Все це означає, що є сенс співставляти, лише однотипні культури (християнську, чи мусульманську, індуїстську, чи буддистську, або світську культуру Європи, чи Азії), а не ті, які належать до якісно інших форм. Важко, наприклад, порівнювати субкультуру касти брахманів стародавньої Індії та субкультуру сучасної української молоді. До того ж, порівнювати однотипні культури, як вже вказувалося вище, можливо лише за єдиними параметрами, використовуючи одні і ті ж критерії, система яких мусить бути вироблена соціологом у повній відповідності до завдання, яке він вирішує.

Розглянувши різні форми культури, її пласти, можемо констатувати, що кожен з них є тільки відносно автономним і самодостатнім. Реально вони завжди співіснують у взаємодії, творячи певні культурні системи, які, в свою чергу, становлять єдину загальнолюдську культуру. Культура ніколи не стоїть на місці, вона завжди перебуває в процесі розвитку.

Соціологічне поняттякультурної динаміки описує модифікацію пластів культури, причини їх розвитку чи занепаду та наслідки, які вони мають для суспільства. Культурні інновації (нові ідеї, відкриття, винаходи) можна розглядати як першооснову змін. Соціологи визначають три основні способи розповсюдження інновацій, продукованих однією культурною системою на інші: стихійне проникнення (дифузія), цілеспрямоване запозичення і нав'язування.

Під дифузією розуміють неконтрольоване проникнення елементів однієї системи культури в іншу при їх контакті, хоча, за певних умов, культурний контакт, особливо нетривалий, може і не залишити слідів у обох системах. Два інші способи розповсюдження культури передбачають певний рівень свідомої активності при їх здійсненні: свідомого запозичення чи свідомого нав'язування. На практиці вони рідко існують у чистому вигляді, проте ми можемо стверджувати домінування одного з механізмів передачі у конкретних прикладах культурних контактів. Американська культура, сформувавшись в результаті стихійного проникнення і цілеспрямованих запозичень із культурних комплексів народів практично всіх континентів, з початку - середини XX ст. перейшла до настільки сильного впливу на культурні системи народів світу, що зараз ми можемо говорити про феномен їх "вестернізації", "американізації". Це явище неоднозначно трактується соціологами, громадськістю. Оцінюючи його, слід зауважити: найбільше піддаються чужим впливам ті культурні комплекси, які перебувають в стані кризи, зокрема в результаті порушення процесу культурної трансмісії.

Підкультурною трансмісією розуміється передача здобутків культури, всього її комплексу від покоління до покоління через навчання, соціалізацію. Культурна трансмісія забезпечує спадковість і безперервність культури шляхом передачі і розвитку її базових цінностей, елементів.

Порушення процесу культурної трансмісії фіксується, зокрема, в результаті великомасштабних соціальних потрясінь (революцій і громадянських воєн, завоювань іншими народами і асиміляції підкорених етносів), коли від процесу навчання та соціалізації відриваються, або і фізично знищуються ті верстви, соціальною функцією яких є підтримання, розвиток і передача культурного комплексу,- передусім інтелігенція.

Будь-яка культура, складаючи єдиний і відносно самодостатній комплекс, прагне не лише до запозичення певних рис, елементів, але й захищається від небажаних впливів.Селективність (вибіркове ставлення до чужих впливів) може служити одним з показників стійкості, розвинутості культурної системи. Ця якість дозволяє не лише відібрати бажані культурні форми, цінності, але й адаптувати їх до традиційних, не руйнуючи своєрідного духу культури, її оригінальності. Надмірна селективність певної культури, особливо, коли в системі її цінностей домінує прагнення до самозамкнутості, а будь-які впливи вже апріорі розглядаються лише як "ворожі", "чужі", "погані"; веде до її самоізоляції, відходу цієї спільноти від загальнолюдського прогресу, а отже - деградації.

В результаті порушення процесу культурної трансмісії, втрати селективної здатності культури та інших причин може виникати ситуаціякультурного лагу,в якій одні частини культурного комплексу змінюються швидше, ніж інші, а отже виникає розрив єдиного тіла культури. Творець цього терміну У. Огборн стверджував, що ціннісний світ людини в умовах прискорення технічного прогресу не встигає пристосовуватися до швидких змін у матеріальній сфері, а отже зазнає втрат, які можуть мати великі загальносуспільні наслідки. Зокрема, як наслідок ситуації культурного лагу можна трактувати ряд військових та технічних катастроф XX ст.: застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення, чорнобильську трагедію тощо.

Якщо розрив єдності культурного комплексу фіксується на рівні базових елементів, цінностей, соціологи стверджують наявність культурною конфлікту. Один з його найгостріших варіантів - аномію - описав Е. Дюркгейм, потрактувавши зростання злочинності, розлучень, самогубств як результат розпаду системи традиційних моральних цінностей, а отже порушення культурної єдності суспільства.