Договірне представництво

Договірним є представництво, яке виникає як акт узгодженої волі довіреної особи та її представника.

Довірена особа визначає доцільність представництва, зосере­джує свою увагу на тому, кому за даних умов можна довірити вчинення певної юридичної дії, визначає обсяг його повноважень.

З другого боку, той, кому запропоновано бути представником, може прийняти пропозицію, погодитися із запропонованим обся­гом повноважень чи спільно узгодити його.

Довіреною особою може бути лише той, хто наділений відповід­ним обсягом цивільної дієздатності. Не може бути нею той, хто визнаний судом недієздатним. З огляду на це, помилковим був п. 91 Інструкції Про порядок вчинення нотаріальних дій від 14 червня 1994 p., який визначав порядок посвідчення довіренос­тей від імені недієздатних.

За Законом України «Про нотаріат», од­нією з нотаріальних дій є посвідчення «доручення», тоді як у чинному на мо­мент його прийняття Цивільному кодексі 1963 р. містилися два окремих поняття: «довіреність» як акт однієї особи і «доручення» як вид договору.

Автори проекту Закону України «Про нотаріат», певно, споді­валися, що цим їм вдасться витіснити термін «довіреність». Але не сталося.

Пропозиція про проведення термінологічної інвентаризації вно­силася при підготовці проекту Цивільного кодексу України до першого читання, але не була підтримана.

При науковому доопрацюванні проекту це питання уже не по­рушувалося. В результаті, як і в Цивільному кодексі 1963 p., у Ци­вільному кодексі України маємо «довіреність» та «передоручення». Мало би бути щось одне: або «довіреність» і «передовіреність», або «доручення» і «передоручення».

ДЛЯ

Українське цивільне право

Розділ VI. Здійснення цивільних правовідносин

Довіреність - ^{За статтею} 64 ЦК 1963 p., довіреністю

односторонній визнавалося «письмове уповноваження,

правочин чи документ? ^{яке ви}Д^ається однією особою іншій особі,

для представництва перед іншими особа­ми». Але що означав термін «видається для представництва»?

Таке уявлення про довіреність сприяло поширенню в правовій літературі думки про те, що довіреність є односторонньою уго­дою: «її видача не вимагає згоди представника, а прийняття дові­реності або відмова від неї є правом представника»¹.

На такій позиції стояла і судова практика.

Одностороннім правочином є, як відомо, заповіт. Закон не вимагає згоди особи на призначення її спадкоємцем, після відкриття спадщи­ни вона може або прийняти спадщину, або відмовитися від неї.

Але, на відміну від заповіту, трактування довіреності односто­ронньою угодою відразу наштовхувалося на потужні рифи, адже заповіт - надає право, а довіреність - уповноваження².

Відповідно до частини 3 статті 202 ЦК України, односторонній правочин може створити обов'язок для іншої особи лише у випадку, встановленому законом, або за домовленістю з цією особою. Однак в такій ситуації мова, по суті, йде уже про двосторонній правочин.

До речі: щодо слова «уповноваження», то воно не могло трак­туватися як «право»: хочу - чиню певну дію, не хочу - не чиню. Адже інакше втрачається правовий сенс цього уповноваження.

Погляд на довіреність як односторонню угоду був підданий сумніву. Було запропоновано трактувати довіреність лише як до­кумент, який ґрунтується на попередній домовленості між двома особами про представництво та обсяг повноважень.

Згодом така позиція була підхоплена судовою практикою.

Прокурор Баранівського району Житомирської області пред'явив позов до Т. про визнання недійсною довіреності на її ім'я та про стягнення в дохід держави 1865 крб., одержаних нею з особистого рахунку Ч. в ощадній касі, оскільки в мо­мент підписання довіреності він був важко хворим, а тому не міг приймати осмислених рішень і через три дні помер.

Позов було задоволено. Президія Житомирського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного Суду

УРСР і в Постанові про направлення справи на новий розгляд зазначила, що суд визнав довіреність недійсною за статтею 55 ЦК 1963 p., тоді як законом не передбачено визнання довіреності не­дійсною за рішенням суду¹.

Отже, як випливало із змісту цієї постанови, мова могла йти про визнання недійсним доручення, яке було документально закріпле­не в довіреності, а не про недійсність самого документа. Хоча, звичайно, саме доручення і документ, який його засвідчує, органі­чно пов'язані між собою.

Довіреність - це спрощена форма договору доручення. Ще профе­сор Г. Ф. Шершеневич писав про своєрідний «договір довіреності»².

Без попередньої домовленості «уповноважений» має право не зрушити з місця. Адже з ним слід обумовити не лише вид тієї юридичної дії, яку він має вчинити, але і розмір винагороди за за­трачені час та зусилля.

Без такої домовленості довіреність - простий папірець, який ні­кого ні до чого не зобов'язує. Але це не означає, що при посвід­ченні довіреності нотаріус повинен вимагати підтвердження згоди довіреної особи: така згода припускається.

Наведені аргументи дають підставу стверджувати, що окремих представництв за договором доручення та за довіреністю немає. Є єдине договірне представництво, яке може текстово оформляти­ся довіреністю або договором доручення.

Теорія договірної основи довіреності закріплена у статті 244 ЦК України: представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійс­нюватися за довіреністю; довіреністю є письмовий документ, який видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Такий погляд на юридичну природу довіреності має міцне істо­ричне коріння, є зрозумілим, відповідає реаліям життя.

Оскільки у статті 237 ЦК України йдеться не про уповноваження, а про обов'язок, це ще більше наблизило довіреність та до­говір доручення, водночас ще з більшою силою підтвердило, що у відносинах між фізичними особами дар­ма сподіватися на широке використання договору доручення. Адже завжди, коли до досягнення мети є шлях складніший і шлях

Цивільне право України: Підручник. У двох книгах.- Кн. 1.- К., 2004.- С. 218.

На думку К. І. Скловського, довіреність - це односторонньо зобов'я­зуючий правочин. Див.: Скловский К. И. Цит. праця.-С. 10.

¹ Див.: Судова практика в цивільних справах // Радянське право, 1987.-№ 8.-С. 89.

Шершеневич Г. Ф. Учебник русекого гражданского права. Т. 1.- М., 1914.-С. 219.

Українське цивільне право

Розділ VI. Здійснення цивільних правовідносин

простіший, обирають останній. Тому і надалі договір доручення залишатиметься «напівживою» правовою конструкцією.

U_paeo Оскільки доручення грунтується на до-

на передоручення ^ВІР''' ^вчини™ ^певнУ Д^ію представник має

особисто.

Право на передоручення довіритель може застерегти в довіренос­ті, може бути навіть названа особа, якій можна зробити передо­ручення.

Право на передоручення може виникнути на підставі фактич­них обставин, не пов'язаних з волею довіреної особи: раптова хво­роба, інша непередбачена подія, яка зумовила суб'єктивну немож­ливість виконання нею відповідної дії.

Чи може передоручення стосуватися лише однієї з дій, які мав вчинити представник? Звичайно.

Чи може передоручення бути видане не на весь строк довірено­сті? Ствердна відповідь випливає із автономії волі довіреної особи: якщо відповідного застереження не закладено у довіреності, вона (особа) має право діяти на власний розсуд. У разі припинення строку передоручення, первісна довірена особа відновлює свій правовий статус представника на час, що залишився.

Чи зберігається правовий зв'язок між довірителем і первісним представником у разі повного передоручення? Чи зобов'язаний останній контролювати дії замісника, чи несе він ризик за свій не­належний вибір?

Наслідки дій представника відбиваються на сфері майнових ін­тересів довірителя. Якщо представник скористався наданим йому правом передоручення, ця його дія має грунтуватися на довір'ї, яке, у свою чергу, має грунтуватися на інформації про особисті якості замісника.

Необережність (легковажність) довіреної особи у виборі заміс­ника може призвести до притягнення її разом із замісником до відповідальності у разі заподіяння збитків довірителеві.

Якщо довіритель одержав повідомлення про факт передоручен­ня, то з цього моменту обов'язок первісного представника здійсню­вати контроль за поведінкою замісника слід вважати припиненим.

Р Довіреність може засвідчувати повноваження

до 'п ' ть представника на вчинення всіх можливих

юридично значимих дій щодо певного об'єкта. У цьому разі прийнято говорити про «генеральне доручення» («ге­неральну довіреність»).

Генеральна довіреність видається керівникові філії юридичної

особи на вчинення від імені юридичної особи різноманітних пра-вочинів, а також на представництво в суді. У цьому контексті на­зва довіреності - «генеральна» себе виправдовує.

Закон України «Про нотаріат» передбачає нотаріальне посвід­чення доручення на розпорядження майном. Найчастіше таке до­ручення стосується автомобіля.

Це доручення, хоча в Законі такої назви немає, також прийнято називати «генеральним».

Але ж розпорядження майном - це не лише його продаж, а й міна, дарування, передання в оренду. Так на що конкретно одна фізична особа уповноважує іншу? Навряд чи на дарування. Є сум­ніви, чи бажає довіритель отримати якусь річ взамін. Невже йому байдуже, що саме він може одержати в результаті розпорядження його майном? Вся справа в тому, що такі «генеральні доручення» -це дуже часто юридична ширма, яка прикриває інші, реальні від­носини сторін. Довести це допоможе аналіз двох конкретних справ із судової практики.

С. посвідчив у нотаріуса доручення, яким доручив П. вчиняти щодо належного йому автомобіля будь-які юридичні дії, з пра­вом передоручення.

Через півроку П. передав свої повноваження В., а через кіль­ка днів загинув в автомобільній катастрофі. Ж., дружина П., розпочала спір про виділення їй із спадщини 12,5 тис. грн., половини вартості автомобіля. Вона стверджу­вала, шо П. фактично купив автомобіль у С, заплативши йому 20 тис. фн.

Була порушена кримінальна справа, мати С. підтвердила, шо гроші за автомобіль її син одержав, хоча сам С. це заперечував. Ж. вважала, шо у зв'язку із смертю П. доручення, видане С. її чоловікові, втратило силу.

Як стверджував В., він заплатив П. 25 тис. грн., а тому вва­жає себе власником автомобіля.

Ця судова справа, з одного боку, засвідчила сумну реальність: генеральне доручення часто є удаваним правочином, який прикри­ває реальний договір купівлі-продажу. І робиться це тому, що за посвідчення договору купівлі-продажу сума державного мита є набагато більшою, ніж за посвідчення «генерального доручення» та «передоручення».

Розплутати цю складну ситуацію було непросто.

Насамперед, слід зробити висновок, що у разі видання передо­ручення щодо всього обсягу повноважень, первісна довірена осо-

Українське цивільне право

Розділ VI. Здійснення цивільних правовідносин

ба вибуває із правовідношення представництва. її місце заступає інша особа - «замісник». Тобто, із смертю П. генеральне дору­чення (якщо вважати його законним) не припинилося, а відбуло­ся лише окреме правонаступництво. Виходячи із презумпції пра­вомірності генерального доручення, на Ж. покладено тягар доказу протилежного.

Якщо факт укладення договору купівлі-продажу автомобіля бу­де встановлено, цей автомобіль слід вважати спільною сумісною власністю подружжя Ж. та П., а генеральне доручення - визнати недійсним.

Якщо презумпція дійсності генерального доручення не буде спростована, В. як заінтересованій особі треба буде довести факт укладення з ним договору купівлі-продажу і передачі П. обумов­леної грошової суми.

Якщо і ця обставина не буде встановлена судом, вимога Ж. має вважатися безпідставною, а автомобіль - власністю довірителя С.

У наведеній вище справі Р. С. подарував дочці свою однокім-і натну квартиру, за що його колишня дружина мала видати йому! генеральне доручення на відчуження 1/2 гаража та 1/2 авто-| машини, які належали їм на праві спільної сумісної власності. P. C. був переконаний, шо зможе стати власником усього ав­томобіля та усього гаража, і тому прийняв пропозицію.

З цієї ситуації виникають два додаткових питання, на які нале­жить відповісти:

1) чи може представник однієї сторони укласти договір із самим
собою як другою стороною?

2) чи може представник набути право власності на майно, яким
йому доручено розпорядитися?

Сенс представництва полягає, як уже зазначалося, у тому, що у правовідношенні довірителя з третьою особою його представля­тиме інший суб'єкт.

Звідси виходить, що одна і та ж особа не може бути одночасно і представником, і «третьою особою». Іншими словами, представ­ник не може представляти довірителя у відносинах із собою.

Такий висновок безпосередньо випливав із юридичного змісту представництва, хоча і не був закріплений у Цивільному кодексі 1963 р. У статті 238 ЦК України міститься пряма заборона: пред­ставник не може вчинити правочин у своїх інтересах, в інтересах іншої особи, яку він також представляє, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Представник вчиняє правочин, за яким все одержане має пере­йти довірителеві, а отже, він не може стати власником майна, яким йому доручено розпорядитися.

Юридична безпідставність наміру стати власником майна, вка­заного в генеральній довіреності, заснована на тому, що все одер­жане представником від третьої особи має бути передане ним до­вірителеві, а отже, не може осісти в його (представника) кишені.

Ці дві проаналізовані справи засвідчують глибоку юридичну необізнаність громадян, які сподіваються на досягнення бажаного правового результату за допомогою цієї сумнівної юридичної конструкції, а також свідчать і про певні прогалини у теоретичних знаннях тих посадових осіб, які такі довіреності засвідчують.

Отже, є підстави для загального висновку: доручення на відчу­ження майна без зазначення способу та умов такого відчуження є правовою конструкцією, яка кимось була придумана саме для то­го, щоби дати особам можливість обходити закон, який вони вва­жають невигідним для себе.

Тому необхідно дуже обережно ставитися до посвідчення «гене­рального» доручення. Нотаріусові слід обов'язково з'ясовувати, про який спосіб розпорядження майном йде мова: про оренду чи про відчуження; якщо про відчуження, то за оплатним чи безоплатним договором. Нотаріус зобов'язаний пояснити особі юридичну приро­ду довіреності та правові наслідки вчинення певної дії довірителем.

_г. Як було записано у п. 80 Інструкції про

Чи можна скласти _тр/_{док вчинення нотаріальних дій (за}тв.

ооне доручення віо Міністерством юстиції України 14 червня

ШЄШ КІЛЬКОХ ОСіб або _{{ ш} £ _{<<нотаріуси посвідчують} д_ОручЄН-

на їм я кількох осЮ. _{складені від імені однієї або кількох}

осіб, на ім'я однієї або кількох осіб». Отже, відповідь на постав­лене питання офіційно була ствердною, хоча.нотаріуси остеріга­лися посвідчувати такі доручення: «а що буде у разі скасування одним із довірителів «своєї» довіреності, або якщо один із пред­ставників помре».

Проте, вагомих підстав для хвилювання не було, адже довіре­ність кількох осіб є однією, єдиною волею, тому вона припинить свою чинність у разі скасування доручення однією з них.

З другого боку, відмова від виконання доручення одним із представників чи його смерть не припиняє існування доручення.

Нотаріусів остаточно спантеличила норма частини 3 статті 244 ЦК, за якою «довіреність видається однією особою іншій особі...».

Міністерство юстиції України відразу відреагувало на неї, забо-

Українське цивільне право

Розділ VI. Здійснення цивільних правовідносин

ронивши нотаріусам посвідчувати довіреності від імені кількох осіб або на ім'я кількох осіб.

Оскільки цивільне законодавство, в тому числі і Цивільний ко­декс,- це система норм, а не їх сукупність, то, трактуючи Цивіль­ний кодекс саме як систему (частина 3 статті 202, частина 1 стат­ті 237 ЦК), слід зробити висновок про можливість посвідчення до­віреності від імені кількох осіб і (або) на ім'я кількох осіб.

Нотаріус повинен лише застерегти довірителя та його представ­ника про можливість ускладнення.

Проблеми застосування ^{Чи можна} видати довіреність на участь у
статті 100 ЦК загальних зборах товариства, зокрема ак-

ціонерного?

На думку професора І. Спасибо-Фатєєвої,- ні, оскільки участь у загальних зборах не є правочином¹.

Однак мова йде не про пасивну участь у загальних зборах, а про голосування. Адже саме голосування (мається на увазі прийняття рішення цивільно-правового характеру) є тією дією, вчинення якої член товариства делегує своєму представникові і яка може потяг­нути за собою істотні зміни у обсязі його прав та у статусі самого товариства.

Якщо у дорученні не буде визначено, як особа має голосувати з кожного питання, вона може голосувати на власний розсуд. Якщо ж вона проголосувала інакше, ніж була уповноважена, її голос не може мати правового значення.

Відмова нотаріуса у посвідченні довіреності учасника госпо­дарського товариства на здійснення своїх корпоративних прав не має достатньої правової підстави².

Спасування доручення ?«\У ^{статгі 69} Ч^{К 1963} Р" У ^{сатті 248}

ЦК України довірителеві надано беззасте­режне право скасувати доручення.

Якщо довірена особа приступила до підготовчих робіт, спрямо­ваних на виконання доручення (зробила оголошення в газеті про відповідні пропозиції, оглядала можливий об'єкт майбутнього до­говору тощо), вона має право на плату за надані послуги та на компенсацію понесених витрат.

Інна Спасибо-Фатсєва. Сто проблем із статтею 100 // Юридична газе­та. 27 травня 2004.- С. 18.

Олена Кібенко. Парадокси нового ЦК: чи заборонено учасникам гос­подарських товариств призначати представників? // Юридична газета. 27 травня 2004-С. 19.

Але скасування довіреності не означає припинення у довіреної особи фактичної можливості діяти на підставі довіреності. Тому для забезпечення своїх інтересів той, хто видав довіреність, може вимагати її повернення, зокрема, звернутися до суду з позовом про її витребування, може опублікувати повідомлення в пресі про при­пинення доручення або звернутися з листами до тих, для пред­ставництва перед ким вона була видана.

Чи можна вважати актом скасування первинної довіреності ви­дання довіреності іншій особі з тим же комплексом повноважень?

Відповідь на це питання має бути загалом заперечною. Але, якщо довіритель повідомив усіх довірених осіб про наявність кіль­кох довіреностей, вони мають діяти розумно: або відмовитися від доручення, або діяти узгоджено.

Якщо перша довірена особа не знає про другу довіреність, вона має право діяти відповідно до домовленості з довірителем. А це означатиме, що довіритель своєю ж поведінкою може накликати на себе настання невигідних наслідків.

За статтею 392 ЦК 1963 p., довірена осо­ба не мала права відмовитися від догово­ру доручення. Якщо відмова все ж відбу­лася за умови, що довіритель не мав можливості замінити довіре­ну особу чи іншим способом забезпечити свої інтереси,, па неї покладався обов'язок відшкодувати збитки, завдані припиненням договору.

Інше правило було встановлене у статті 69 ЦК 1963 р. щодо до­віреності: довірена особа мала право «в усякий час» відмовитися від довіреності, без будь-яких застережень, без загрози настання будь-яких невигідних для неї правових наслідків.

Як справедливо зазначав професор В. І. Синайський, у рим­ському праві, при безвідплатності доручення, можна ще знайти пояснення цьому своєрідному явищу. В сучасному законодавстві це право довіреної особи слід розглядати як аномалію .

Різниця у визначенні наслідків відмови від виконання дії, за­значеної в договорі доручення, та дії, зазначеної у довіреності, не мала належного обгрунтування.

Це і зумовило запровадження однакового підходу до вирішення проблеми.

За статтею 250 ЦК України, довірена особа має право відмови­тися від вчинення дій, окрім тих, які є невідкладними, а також

В. И. Сшапскті. Русское гражданское право. Вьіп. II.— К., 1915.— С. 181.

Українське цивільне право

Розділ VI. Здійснення цивільних правовідносин

інших дій, які спрямовані на запобігання збиткам для довірителя або іншої особи.

Якщо така відмова все ж буде зроблена, довірена особа матиме обов'язок відшкодувати довірителеві завдані цим збитки.

Інші підстави Представництво за довіреністю, відповід-

для припинення^{но до} частини 2 статті 248 ЦК України,

представництва припиняється, якщо особа, яка видала до-

зи довіреністю віреність, або довірена особа померла,

оголошена померлою, визнана недієздат­ною, визнана безвісно відсутньою, або відбулося обмеження її ци­вільної дієздатності судом.

10 березня 2003 р. Л. видав довіреність Ф. на продаж його автомобіля. 20 квітня 2003 р. Л. раптово помер. Не знаючи про припинення довіреності, Ф. 21 квітня 2003 р. продав автомобіль К.

Чи зміниться правова ситуація, коли б Ф., знаючи про смерть Л., приховав би від К. цю обставину?

У першій ситуації про смерть довірителя не знали ні Ф., ні К. У другій ситуації - не знав про це лише К.

У Цивільному кодексі України такі ситуації прямо не врегульо­вані. Але вихід можна знайти. У першому випадку Ф. та К. діяли добросовісно. К. є добросовісним набувачем, тому автомобіль у нього відсудити неможливо.

У другому випадку К. також є добросовісним покупцем, а тому не може бути позбавлений права власності на автомобіль.

Спадкоємці Л. мають право вимагати від Ф. передачі їм виру­ченої грошової суми, а також відшкодування матеріальних збит­ків, якщо вони були завдані.

Адвокат, як і інша фізична особа, може бути «договірним» представником. У цьо­му разі його фахове становище до уваги не береться.

Водночас особа, яка є адвокатом, може бути представником у суді саме у зв'язку зі своєю професійною діяльністю.

Представництво в суді з боку адвоката у сфері матеріальних відносин може полягати у дорученні вчинити дію, яка може безпо­середньо вплинути на існування права або на його обсяг. Якщо адвокат уповноважений на повну або часткову відмову від позову, така його дія матиме матеріально-правовий результат.

Місія адвоката як представника у суді зрозуміла, якщо у судовому засіданні не бере участі сторона, яку він представляє. Якщо ж позивач та відповідач присутні у судовому засіданні, то чи можна і в цій ситуації називати адвокатів їхніми представ­никами?

У статті ПО ЦПК 1963 р. містилася ствердна відповідь на це питання. Про адвоката як представника сторони мовиться і у стат­ті 40 ЦПК України.

Присутність у залі суду позивача (відповідача) повністю ніве­лює статус адвоката як його представника, залишаючи за ним по суті лише функцію особи, яка надає правову допомогу.

Чи може особа вважатися представником іншої особи без її доручення? Знаючи, що М. потребує ліків, які можна придбати лише за кордоном, К. купив їх для М. Однак через майнову скруту М. відмовився їх прийняти.

Чи можна вважати, що К. діяв як представник М., але без дору­чення? Звичайно, ні, оскільки той факт, що одна особа діє в інте­ресах другої, ще не робить першу її представником.

Тому конструкція «представництво без доручення»¹ не є науко­во обґрунтованою.

Дія в майнових інтересах іншої особи без її доручення може бути підставою для виникнення недоговірного зобов'язання, пов'язаного із відшкодуванням зроблених витрат (стаття 1158 ЦК України), але не може вважатися як дія її представника.