Відповідальність

«цивільна» — -'-- -«-'w'u'4.

чи «цивільно-правова» кримінальна, адміністративна, дисциплі­нарна і цивільно-правова. Чомусь лише до цивільної відповідальності вживався додаток «правова».

Термін «цивільно-правова відповідальність» міститься у п. 22 стат­ті 92 Конституції України. Але це не означає, що кримінальну відпо­відальність не можна називати «кримінально-правовою» або, навпа­ки, говорити не про «цивільно-правову», а про цивільну відповідаль­ність, незалежно від того, передбачена вона законом чи договором.

Професор С. М. Братусь відповідав на це запитання заперечно'.

, _я . Іншу позицію займає професор

добровільне г, г, "п • • _п

^г _А ч ₉ В. В. Луць, вважаючи відповідальністю

залагодження шкоди? . _ •⁷. ' . ^м,-

і добровільне відшкодування зоитків, і добровільну сплату неустойки².

Моя солідаризація з позицією С. М. Братуся зумовлена загаль­ною теоретичною засадою: судити про вину, вибирати міру дер­жавного примусу і застосовувати її може лише суд. Тому все, що чинить правопорушник добровільно, самостійно, без примусу су­ду,- це добровільне залагодження шкоди, але не відповідальність.

Братусь С. М. Юридическая ответственность и законность (теоре-тические аспекти).-М., 1976.-С. 80.

^! Див.: Цивільне право України. Книга перша.- К., 2000.- С. 695.

З цих міркувань, на мою думку, для трактування цивільною відпо­відальністю добровільне залагодження шкоди ні з ідеологічної то­чки зору, ні з точки зору загальної психології та загальної теорії права немає достатніх підстав.

Поняття цивільної ^У загальній теорії права та в прикладних
відповідальності правових науках поширена думка про те,

"'" що відповідальність (в тому числі и циві-

льна) - це обов'язок особи, яка вчинила правопорушення, перетер­піти (рос. «претерпевать») певні негативні наслідки; обов'язок «да­ти звіт»; «обов'язок відповідати». Вважається також, що юридична відповідальність настає з моменту вчинення правопорушення.

Професори Є. О. Харитонов та Н. А. Саніахметова цивільну від­повідальність визначають як «правовідношення, яке виникло у зв'язку з порушенням обов'язку, встановленого законом або догово­ром, змістом якого є покладення на особу, винувату у вчиненні циві­льного правопорушення, негативних майнових наслідків її діяння».¹

Професор В. В. Луць, з посиланням на професора О. С. Йоффе, вважає, що «цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника заснованих на законі невигідних правових на­слідків, які проявляються у позбавленні його певних прав, у заміні невиконаного обов'язку новим або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового, додаткового².

Розсудити прихильників таких протилежних поглядів може та­ка практика життя.

Ж. вчинив наїзд на пішохода М., але з місця події зник. Протя­гом двох років встановити його місце перебування не вдалося. М. став інвалідом першої групи, поніс великі витрати на лікування, протезування, втратив можливість працювати, втратив життєву перспективу.

Теорію, за якою Ж. уже два роки наче несе відповідальність, М. мав би підставу сприймати як глузування.

Поняття юридичної відповідальності як додаткового або нового обов'язку, що виникає в момент вчинення правопрушення, названо непереконливим³, теоретично безпорадним і практично безплідним⁴.

, Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Цит. праця.- С. 202. " Див.: Цивільне право. Частина перша / Наук. ред. О. В. Дзера- К., 1997.-С. 205.

Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник.- К., 2003.-С. 183.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х то­мах.- М., 1998.- С. 595.

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини

Той, хто втік з місця вчинення злочину або ховається від креди­тора у зв'язку з небажанням чи неможливістю повернення боргу, може постійно перебувати у стані страху бути викритим. Можна б у такій ситуації говорити про психологічну відповідальність як страх бути покараним. Іноді цей страх може завдати більших страждань, ніж ті негативні наслідки, яких особа могла б реально зазнати у разі явки до суду. Але говорити про цивільну відповіда­льність такої особи передчасно.

Цивільна відповідальність - це ті конкретні обтяження, яких за­знала особа, а не те, що вона може зазнати. Тому ні звернення до суду позовом, наприклад, про відшкодування збитків, ні рішення суду про відшкодування збитків - це ще не відповідальність. Нею буде виконання рішення суду.

Цивільна відповідальність - це певні втрати (ущемлення), яких реально зазнала особа як наслідок невиконання нею свого цивільно-правового обов 'язку.

З огляду на це, не можна вважати, що цивільна відповідальність (як і будь-які інші види юридичної відповідальності) настає у мо­мент вчинення особою правопорушення.

Чи є цивільна Однією з ознак цивільної відповідальнос-

війповідальність ^ті беззаперечно вважався її майновий ха-

лише майновою? рактер. Іншими словами, цивільною від-

повідальністю трактувалося все те, що

било правопорушника по кишені»: відшкодування збитків, сплата неустойки.

Згодом цивільною відповідальністю почали називати і позбав­лення права на житло чи права на земельну ділянку.

Включення у 1962 р. Основами цивільного законодавства Сою­зу РСР і союзних республік в орбіту цивільного права особистих немаинових прав привело до застосування до порушника цих прав особливих правових санкцій. Йшлося, зокрема, про покладення на особу, яка зганьбила іншу, обов'язку вчинити відповідні дії для спростування неправдивої інформації.

На підставі аналізу змісту цього обов'язку було зроблено ви­сновок про те, що дії, які особа вчинила відповідно до рішення су­ду (опублікування спростування в пресі, виступи на телебаченні, на зборах працівників певної організації тощо),- це цивільна від­повідальність¹.

Ромовська 3. В. Автореферат канд. дис. ...- К., 1968.- С. 19; Ромов-ська 3. В. Відповідальність за порушення особистого немайнового права // Проблеми правознавства-К., 1969-Вип. 11.-С. 103-111.

Обов'язок вчинити такі дії може, до речі, сприйматися психоло-• нп важче від обов'язку відшкодувати шкоду. ^Г висновок про не лише майновий (матеріальний), а й немаино-

й характер цивільної відповідальності залишався у нашій літе­ратурі впродовж тривалого часу поза увагою, не викликаючи ні _увалення, ні критики.

Сьогодні ідея немайнової цивільної відповідальності одержала підтримку¹, хоча прихильників звичайної, усталеної точки зору про виключно майновий характер цивільної відповідальності за­лишається чимало .

Цивільна відповідальність може полягати і у певних організа­ційних ущемленнях: розірвання договору, переведення платника з акцептної на акредитивну форму розрахунків тощо.

Терміна «притягнення до відповідальності» цивільне законодавство не вживає, та крім цього він досить широко використовується у повсякденній практиці. «Тягти» до відповідальності може позивач відповідача, пред'явивши до нього позов. Але, як відомо, подання позову до суду не гарантує задоволення вимоги позивача, а задово­лення позову - не гарантує реального виконання рішення суду.

Тому цей мовний фразеологізм слід використовувати дуже обережно.

Індивідуальний Особливістю цивільної відповідальності

характер цивільної вважалася можливість відповідальності за

відповідальності ^ЧУ^ЖУ ^ВИНУ-

Норма частини 2 статті 61 Конституції

України, за якою юридична відповідальність особи має індивідуа­льний характер, примусила замислитися над правильністю вище-наведеної наукової тези.

У разі заподіяння шкоди дитиною батьки відповідають за свої упущення у догляді за нею та у її вихованні.

Гарант гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов'язку за кредитним договором. У разі неповернення боржни­ком кредиту гарант відповідатиме за свою неспроможність впли­нути на його поведінку.

У разі невиконання роботи за договором субпідряду генераль-

¹ Цивільне право. Частина перша / Наук. ред. О. В. Дзера- К., 1997-

Цивільне право України. Академічний курс- К., 2003.- С. 86; Цивільне право України: Підручник. У двох томах. Т. І / За заг. ред. ^в І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. К., 2004-

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини

ний підрядник відповідатиме перед замовником за свою поведінку, яка проявилася у незабезпеченні якості будівельних робіт, що ви­конувалися субпідрядником.

Отже, можна зробити висновок, що цивільна відповідальність, в тих випадках, які були охарактеризовані як відповідальність за чужу вину, а точніше б - за чужу протиправну поведінку, є на­справді відповідальністю особи за свою протиправну поведінку, тобто за свою вину.

Г., керуючи автомобілем, знепритомнів. Автомобіль винесло на тротуар. В результаті нешасного випадку загинула Т., мати двох дітей. Наступного дня у лікарні помер і Г. Чоловік Т. як законний представник дітей звернувся до дочок Г. як спадкоємців з позовом про відшкодування шкоди у зв'язку з втратою ними годувальника.

На основі цієї справи виник науковий спір. Була висловлена думка, що позов не підлягає задоволенню, оскільки дочки не мо­жуть відповідати за шкоду, заподіяну їх батьком.

Однак у даному випадку мова про відповідальність дочок

не йде.

За статтею 450 ЦК 1963 p., той, хто веде автомобіль (його діяль­ність є джерелом підвищеної небезпеки), зобов'язаний відшкоду­вати шкоду і у разі відсутності вини. Смерть Г. не припинила цьо­го його обов'язку, який як пасив спадщини перейшов до дочок-спадкоємців. Отже, на дочок ліг обов'язок відшкодувати шкоду в результаті прийняття ними спадщини, а не в результаті вчинення ними протиправної поведінки. Тому про відповідальність спадко­ємців за борги спадкодавця не може бути мови.

Кожен вид юридичної відповідальності, у тому числі і цивільна, виконує декілька функцій. Але жодній з них, як справед­ливо відзначала доцент А. Савицька, не може бути відведена домінуюча роль, вони мають розглядатися вкупі як системне явище.¹

Цивільна відповідальність виконує відновлювальну (компенса­ційну) функцію, оскільки спрямована головним чином на захист покривдженої особи. Відновлювальна функція проявляється у

кожній ситуації по-різному. Якщо відшкодовуються збитки, то за допомогою цього виду відповідальності відновлюється, хоча не завжди повною мірою, та майнова аура, у якій жила особа. У разі розірвання договору чи визнання його недійсним потерпілій сто­роні повертаються ті речі, які були предметом цього договору.

Спростування поширеної ганебної неправдивої інформації по­кликане відновити добре ім'я, ділову репутацію особи.

Чи є цивільна відповідальність карою? Вважається, що кара -це ознака лише кримінальної відповідальності. Але цю тезу слід би переглянути. Кожен негативний наслідок протиправної пове­дінки - це специфічна кара, що має найрізноманітніші прояви. То­му каральну функцію цивільної відповідальності не можна запере­чувати.

Цивільна відповідальність здійснює виховну і запобіжну функ­ції. За допомогою відповідальності, на думку найвидатнішого українського філософа XIX ст. П. Юркевича, «закон відлучає лю­дину від лиха і привчає до добра».¹ Той, до кого були застосовані невигідні правові наслідки, надалі, очевидно, остерігатиметься по­вторення протиправної поведінки. Одночасно, чужий сумний при­клад цивільної відповідальності спонукатиме інших до виконання своїх обов'язків.

Цивільна відповідальність, особливо, коли вона стосується юридичної особи, як зазначає професор В. В. Луць, виконує так звану сигнальну функцію, сповіщаючи про неблагополучний стан її діяльності і необхідність вжиття заходів щодо її поліпшення².

Суб'єкт цивільної відповідальності - той, хто не виконав свого правового обов'яз­ку. Отже, ним може бути будь-який учас­ник цивільних правовідносин, в тому числі і держава.

Відповідальність держави є наслідком невиконання обов'язку, сформульованого у частині 2 статті 3 Конституції України: держа­ва відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і за­безпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Суб'єктом цивільної відповідальності є фізична особа, якій ви­повнилося Кроків.

Якщо носієм правового обов'язку було кілька осіб, усі вони мо­жуть в майбутньому бути і суб'єктами цивільної відповідальності:

¹ Савицька А. М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридич­на відповідальність.-Львів, 1975.-С. 5-6.

Памфіл Юркевич. Історія філософії права. Філософія права. Філо­софський щоденник.-К., 1999-С. 408.

" Цивільне право України: Підручник. Книга І.- К., 2002.- С. 696.

Українське цивільне право

Розділ ПІ. Цивільні правовідносини

1) часткової (з наголосом на останньому складі), коли кожен
відповідає у розмірі, зумовленому його протиправною поведін­
кою - «кожен за себе» (статті 1181, 1182 ЦК);

2) солідарної (франц. solidarite - одностайність, спільність ін­
тересів) - «один - за всіх, всі - за одного». Це означає, що збитки,
завдані кількома особами, можуть бути відшкодовані потерпілому
навіть з кишені лише одного з них (стаття 1190 ЦК).

3) субсидіарної (лат. subsidium - допомога, підтримка), тобто
додаткової. Такою є, зокрема, відповідальність батьків за шкоду,
завдану підлітками (стаття 619 ЦК України).

До питання про Цивільна відповідальність, як і інші види

«позитивну» юридичної відповідальності,- це реакція

відповідальність ^на минулу, тобто ту, що відбулася раніше,

протиправну поведінку, тому її ще іноді називають ретроспективною (лат. retro - назад) або «негативною».

Поряд з цим, в українській мові слова «відповідальність», «від­повідальний» вживаються і в іншому значенні: «відповідальність» як обов'язок вчиняти певні дії («Кидаю Настусю на твій догляд та на твою відповідальність»,- Іван Нечуй-Левицький)' та «відпові­дальний» - стосовно особи, яка має певні чесноти, тому заслуговує довіри, або принаймні як особа, яка займає відповідну посаду.

В останні десятиріччя багато уваги приділяється в літературі почуттю відповідальності, потребі його виховання та утверджен­ня, необхідності стимулювання особи до пошуку щонайменших можливостей до виконання юридичного обов'язку. Тобто, йдеться фактично про почуття обов'язку (повинності).

«Забудь отця, забудь і матку, біжи повинність ісправлять»,-Іван Котляревський.

У цьому контексті термін «відповідальність» може, звичайно, існувати, але не як правова категорія.

Цивільна відповідальність настає за наяв­ності складу цивільного правопорушення, до якого входять:

- протиправна поведінка;

- негативні наслідки;

- причиновий зв'язок між протиправною поведінкою та нега­
тивними наслідками;

- вина.

Цивільна відповідальність може настати

Суть протиправної за протиправну поведінку, тобто за ту, що
поведінки проти чужого права.

Протиправна поведінка в літературі трак­тується здебільшого як «порушення норм закону та порушення чужого суб'єктивного права».

Доцент А. М. Савицька відстоювала і пропагувала іншу точку зору: протиправна поведінка - це невиконання правового обоє 'язку (обов'язку вчинити певну дію або обов'язку утриматися від пев­ної дії)¹-

Такий погляд на суть протиправної поведінки є науково вива­женим: проти права однієї особи може бути спрямований лише невиконаний другою особою обов'язок; не можна порушити закон, можна відступити від вимог закону; невиконання певного право­вого обов'язку (наприклад, обов'язку, зазначеного у статті 376 ЦК України), може й не порушити чужого суб'єктивного права.

Кожна протиправна поведінка - це акт агресії проти індивіду­ального чи суспільного інтересу.

Чи можна ділити протиправну поведінку за силою (мірою) пра­вопорушення на грубу і негрубу (просту)?

Зазвичай питання так і не ставиться або дається на нього запе­речна відповідь. Проте, проблема не є надуманою.

Положення про поставки, яке діяло в СРСР, передбачало мож­ливість збільшення на 50 відсотків розміру неустойки за грубе по­рушення умов договору. Так, при розгляді однієї із справ було встановлено, що вся партія диванів, поставлених меблевою фабри­кою, не відповідала вимогам державного стандарту. Арбітражний суд кваліфікував цей факт як грубе порушення умови договору про якість і стягнув неустойку у збільшеному розмірі.

С. перейшов вулицю у невстановленому місці.

Т. вискочив на ходу з трамвая, спричинивши дорожньо-транс­портну пригоду, в результаті якої сам постраждав.

Останню ситуацію Верховний Суд України без достатніх, на мою думку, підстав, кваліфікував як грубу необережність потерпі­лого, тобто як одну із форм вини.

Л. прострочив повернення боргу лише на два дні. К. протягом Двох років ухилявся від повернення речі, взятої ним в оренду.

У Цих двох випадках кожен з них не виконав свого правового

' Новий тлумачний словник української мови. У 4-х томах. Укладачі Василь Яременко, Оксана Сліпушенко, 1 т.- К., 1998.- С. 439.

Савицька А. М. Форми протиправної поведінки за радянським циві­льним правом. У кн.: Юридична відповідальність (Цивілістичні аспек­ти) / За ред. Н. І. Титової.- Львів., 1975.- С. 39-40.

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини

обов'язку. Але оцінка їхньої поведінки не може проводитися за єдиним масштабом. її також слід би розмежовувати за мірою (об­сягом) невиконання правового обов'язку.

Такий висновок може бути корисним при вирішенні питання про можливість зменшення розміру неустойки чи при визначенні розміру відшкодування за моральну шкоду.

Негативні наслідки Нешкідливої протиправної поведінки,-протиправної поведінки ^вважав професор Г. К. Матвєєв,- немає.'

І мав рацію. Те, що реально спрямова­не проти права іншої особи, неодмінно завдає їй матеріальну і (або) моральну шкоду, хоча б у виді короткочасного душевно­го хвилювання.

Причиновий зв 'язок

Насамперед, про який зв'язок має вестись мова: «причинний» чи «причиновий»? Пер­ший як калька російського поняття «причинная связь» міцно уві­йшов у літературу та щоденну правову лексику. Проте, слова «причинна», «причинний» мають в українській мові інше значен­ня: «причинний» - «помешанньїй», «порченньїй»². Саме у такому розумінні вживав їх Тарас Шевченко.

Відшкодування збитків, моральної шкоди можливе лише тоді, коли ці шкідливі наслідки є результатом протиправної поведін­ки саме конкретної особи. Результатом прямим, безпосереднім, а не опосередкованим. Тобто, коли певна особа своїми проти­правними діями чи бездіяльністю причинилася до шкідливого результату.

/І. з хуліганських мотивів завдав С. ножового поранення у живіт. С. був своєчасно доставлений в лікарню, йому була зроблена операція. Однак вранці його виявили мертвим. За висновком судово-медичної експертизи, смерть С. настала в результаті асфіксії, через недогляд медичного персоналу.

У причиново-наслідковому ланцюжку між протиправною поведінкою Л. та смертю С. необхідного зв'язку встановлено не було.

Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности.-М., 1970.-С. 37.

Див.: Словарь української мови. Упорядкував Борис Гріпченко. Т. III.-К., 1997.- С. 452.

13-річний К. вивів ротвейлера на прогулянку без на-
! \ мордника. Собака вчинив напад на маленьку дитину, яка гу-
^І'~-~ ляла з мамою на подвір'ї. Наслідком цього стало спотвореня
__ обличчя дитини.

У цій ситуації має вестися мова про протиправну поведінку батьків К. Між нею (протиправною поведінкою) та ушкодженням здоров'я дитини є прямий причиновий зв'язок.

Вина вважається суб'єктивним елементом складу цивільного правопорушення, однією із підстав (умов) цивільної відповідальності.

Поняття вини було і продовжує залишатися спірним. Аналіз цієї проблеми потребує окремого ґрунтовного дослідження. Зазначу лише, що поділяю наукові висновки та пропозиції, зроблені свого часу професором Г. К. Матвєєвим.¹ Викладу лише кілька тез.

Вина - це психічне ставлення людини до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Вина проявляється у тому, що людина знає свій юридичний обов'язок (або могла знати), усвідомлює його суть, усвідомлює свою протиправну поведінку, усвідомлює мож­ливість настання шкідливого результату, бажає або допускає його настання, чи сподівається на можливість його ненастання.

Про вину можна говорити лише за умови, що особа мала мож­ливість вибору між правозгідною і неправозгідною поведінкою.

Вина юридичної особи формується з вини її рядових праців­ників (недбалість медсестри; свідоме відступлення робітника від виробничої технології) і (або) органу (керівника) юридичної осо­би, який видав незаконне розпорядження, і (або) всього колекти­ву, коли незаконні розпорядження керівника, сприйняті колекти­вом, перетворилися на щоденну незаконну практику його життя.

«Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадо­вої особи або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження»,-так записано у п. 11 Роз'яснення Вищого арбітражного суду Ук­раїни від 12 березня 1999 р. «Про деякі питання практики вирі­шення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» (з доп. від 26.04.2002 p.).

і таким розумінням вини юридичної особи слід погодитися.

С -М^атвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве.- К., 1955.— ' '°^; Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственно-^сти.- М., 1970.- С. 209-240.

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини

Умисел та необережність вважаються фор­мами вини. Про умисел можна говорити тоді, коли особа спрямовує свою дію чи

бездіяльність на порушення особистого нематеріального чи мате­ріального блага іншого суб'єкта.

Умисел наявний головним чином у разі порушення особистого блага (заподіяння смерті, поширення завідомо неправдивої інфор­мації, розголошення таємниці особистого життя), а також у разі знищення чужого майна, наприклад, з мотивів помсти чи задля усунення конкурента.

Необережність проявляється у недбалості, переоцінці своїх реальних можливостей, коли, наприклад, підрядник самовпевнено сподівався виконати роботу в останній день строку, але не спра­вився із завданням.

Форма вини боржника (заподіювача шкоди) не впливає на роз­мір матеріальних збитків. Адже кредиторові (потерпілому) байду­же, чи збитки йому були заподіяні умисно, чи з необережності, тому він має право на повне їх відшкодування.

У Цивільному кодексі України є, проте, новела: особа, яка застосувала обман, тобто діяла умисно, зобов'язана відшкоду­вати завдані другій стороні збитки у подвійному розмірі (стат­тя 230).

Форма вини може мати істотне значення при визначенні розмі­ру грошового відшкодування за моральну шкоду.

Умисел потерпілого є перешкодою до виникнення у нього са­мого чи у тих, хто, у разі його смерті, втратив годувальника, права на відшкодування заподіяної шкоди (стаття 1193 ЦК).

Необережність, як це зазначено у статті 1193 ЦК, може бути «гру­бою». Це значить, що необережність може бути і «легкою» чи «простою».

Як записано у частині 2 статті 1190 ЦК, за заявою потерпілого суд може визна­чити відповідальність осіб, котрі спільно завдали шкоду, у част­ці відповідно до ступеня їх вини. А згідно із частиною 2 стат­ті 1193 ЦК, ступінь вини потерпілого і ступінь вини заподіювача шкоди має братися до уваги при визначенні розміру відшкоду­вання.

Ще у радянський період було започатковано порядок визначен­ня ступеня вини кожного із цих осіб у виді частки (наприклад, 1/3 чи 1/4) або у виді відсотка (25% чи 50%). Він був перенесений і у нормативно-правові акти України.

Відповідно до п. 20 Правил відшкодування власником підпри­ємства, установи і організації або уповноваженим органом шко-

заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з Сконанням ним трудових обов'язків (затв. Постановою Кабінету Міністрів України 23 червня 1994 p.), у разі, якщо ушкодження здоров'я настало не лише з вини власника, а й внаслідок пору­шення потерпілим правил безпеки, розмір відшкодування може бути зменшений залежно від ступеня вини потерпілого у поряд­ку що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового органу, але не більш як на 50 відсотків.

Вина потерпілого встановлюється комісією з розслідування нещасного випадку.

Це значить, що «уся вина» має умовно братися за одиницю, яку потім слід «ділити» між кількома винуватими особами на «ступе­ні». Дуже часто цей ступінь визначається приблизно, оскільки для точного його виміру немає достатніх підстав.

Якщо правила техніки безпеки порушені не лише власником-роботодавцем, а і працівником, то це, на мою думку, є додатковим доказом саме «спільної протиправності», яка призвела до єдиного негативного результату. Отже, слід би говорити не про ступінь вини, а про ступінь протиправності.

Змішана вина Термін «змішана вина» є умовним і знач-

ною мірою неточним. За ним прихову­ється ситуація, коли негативний наслідок викликаний протиправ­ною поведінкою не лише боржника, а й кредитора, не лише запо­діювача шкоди, а й потерпілого.

Презумпція вини Презумпція вини віддавна вважається

чи презумпція проти- одним із принципів цивільної відпові-правності поведінки? дальності.

Суть цієї презумпції, відповідно до час­тин 1 та 2 статті 614 ЦК, полягає у тому, що особа, яка не виконала зобов'язання, є винуватою, допоки не доведе протилежного.

Яким все ж є поле дії цієї презумпції?

Очевидно, мова мала б йти про дві складові частини єдиної, комплексної правової презумпції:

1) саме та особа, до якої пред'явлена вимога, вчинила проти­
правну поведінку;

2) протиправну поведінку вона вчинила умисно або з необе­
режності.

Заподіювачеві шкоди (боржникові) належить спростувати і пер­шу, і другу обставину.

Такий висновок міг би вважатися безсумнівним, якби не стат-ія 129 Конституції України, за якою до основних засад судочин-

Українське цивільне право

Розділ 111. Цивільні правовідносини

ства віднесено «забезпечення доведення вини». Оскільки судочин­ство є не лише кримінальним, то забезпечення доведення вини ма­ло би стосуватися не тільки кримінального процесу. А це, у свою чергу, мало би означати, що у цивільному процесі (адже норми Конституції мають пряму дію) повинні б давно настати зміни: ви­на боржника має доводитися позивачем.

Така конституційна норма істотно погіршує становище позива­ча у процесі, оскільки він муситиме довести не лише факт невико­нання боржником-відповідачем свого обов'язку та розмір збитків (шкоди), а й додатково - його вину. На боржникові ж у процесі не лежатиме жодного обов'язку.

За допомогою різних наукових прийомів, можливо, вдалося б переконати, що забезпечення доведення вини має стосуватися ли­ше кримінального судочинства. Але офіційне тлумачення Консти­туції - це виключна компетенція Конституційного Суду України.

Випадок ^{е можна} винити людину у тому, що вона

кашлянула у церкві,- писав американсь­кий професор Лон Л. Фуллєр,- проте можна її винити у тому, що вона не вийшла з церкви під час нападу кашлю.¹

Отже, іноді виникають такі ситуації, які людина або не може передбачити, або не може відвернути чи зупинити.

Незважаючи на евентуальні негативні наслідки цих ситуацій, людині не можна зробити докору: її поведінка не виходила за межі закону, договору, звичаю чи моралі.

Ще зі студентських літ бентежила така теза: випадок, з точки зору філософії,- це відсутність протиправності у поведінці особи, а з точки зору права,- це відсутність вини.

Насамперед, навряд чи є достатні підстави для кардинально протилежних поглядів на одне і те ж явище з точки зору різних наук. Істина має бути на боці когось із них або хоча б десь посе­редині. і

Д. на своєму автомобілі перевозив К. та Ф., під час руху лоп­нула шина, Л. не справився з керуванням, в результаті паса-^і—-- | —- жири і він сам були травмовані. Експертизою було встановле­но заводський брак шини.

У діях Д. немає протиправності чи немає вини, чи, можливо, немає ні одного, ні другого?

ЛонЛ. Фуллєр. Мораль права.-К., 1999.-С. 155.

За частиною 1 статті 614 ЦК, особа є невинуватою, якщо вона оведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Ця норма не є безспірною: у ситуації з Д. сказати, що він не виконав загального обов'язку не заподіювати нікому шкоду, як це випливає з теорії генерального делікту, а тому його поведінка є протиправною, значить лукавити. Д. не порушив жодного конкретного правового обов'язку. Його поведінка- юри­дично бездоганна. Тому те, що сталося,- це випадок, тобто відсут­ність протиправності.

Оскільки поведінка особи кваліфікована як правомірна, питання вини уже не виникає.

У разі випадкового заподіяння шкоди чи випадкового невико­нання договірного обов'язку відповідальність за шкідливий ре­зультат не настає (стаття 617 ЦК). Такий висновок був започатко­ваний ще римськими юристами.

Поряд з тим, з метою стимулювання особи до особливої обе­режності, обачності, забезпечення посиленої охорони інтересів економічно менш стійкої сторони, закон, за певних умов, покла­дає на того, з боку кого було завдано удару по майнових інте­ресах іншого суб'єкта, обов'язок залагодити (відшкодувати) за­подіяну шкоду.

У Цивільному кодексі такий обов'язок передбачено у декількох статтях.

За статтею 612 ЦК, боржник, який прострочив виконання зо­бов'язання, відповідає перед кредитором за неможливість вико­нання, що випадково настала. На нього, зокрема, переноситься ри­зик випадкового знищення (пошкодження) речі, повернення (пере-дання) якої він прострочив.

За статтею 880 ЦК, підрядник несе ризик випадкового знищен­ня чи пошкодження об'єкта будівництва до його прийняття замов­ником.

Відповідно до статті 950 ЦК, професійний зберігач «відповідає» за випадкову втрату (нестачу), пошкодження речі.

За статтею 1187 ЦК, особа, яка здійснює діяльність, що є дже­релом підвищеної небезпеки, «відповідає» за шкоду у разі випад­кового її заподіяння.

Звичайно, про відповідальність, у істинному розумінні цієї правничої категорії, тут мова не йде. Термін «відповідальність» у разі випадкового заподіяння шкоди слід сприймати як наслідок певної теоретичної інерції, тобто ситуації, коли певне юридичне поняття, що вживається тривалий час, сприймається уже «на віру», ^без заглиблення у справжню його суть.

Українське цивільне право

Розділ НІ. Цивільні правовідносини

За статтею 78 ЦК 1963 p., непереборною силою вважалася подія надзвичайна і не­відворотна за даних умов. Це означало,

що певна подія могла вважатися непереборною силою лише за наявності у ній цих обох ознак¹.

У проекті Цивільного кодексу (1996 р.) у статті 254 замість єдналь­ного сполучника «і» появився розділовий сполучник «або»². Тако­го ж змісту була ця стаття і у проекті Цивільного кодексу 1999 р.³

Що це? Технічна помилка? Так чи інакше, але вона призвела до своєрідного перевороту у визначенні суті цієї правової категорії. Якщо така зміна була наперед обумовлена, то не може не дивувати та обставина, що професор В. В. Луць, автор статті 254 проекту 1996 p., жодного разу не обмовився про грядущу зміну⁴. Про ви­падковість цієї новели може засвідчити і той факт, що у подаль­ших публікаціях⁵ В. В. Луць непереборну силу трактує так, як це було записано у статті 78 ЦК 1963 р.

Сприйняття дійсного за бажане було причиною того, що при науковому доопрацюванні проекту для розгляду його Верховною Радою України у третьому читанні цей, ніким і нічим не обумов­лений відступ від усталеної суті непереборної сили не був помі­чений.

Помилка була виявлена лише тоді, коли зарадити чимось було уже неможливо.

До речі, чимало науковців і досі не зауважили цієї кардинальної зміни .

Чи можна змиритися з цим «новим» розумінням непереборної сили? На мою думку, ні.

За статтею 78 ЦК 1963 p., смерть не вважалася непереборною силою саме тому, що не є надзвичайною подією. Стаття 263 ЦК

І т-