Примітки. 1) На звороті адреса: “Вольновскому воеводЂ ВладымЂру Михайловичу Новосынцову сиє писанє пилно отдати належит”

¹) На звороті адреса: “Вольновскому воеводЂ ВладымЂру Михайловичу Новосынцову сиє писанє пилно отдати належит”, печатка вибита на звороті на зеленому воску, невелика восьмикутня,-Московського столу ст. 246 л. 221. Переклад сього листу в Актах Моск. Гос. II ч. 503.

²) В тім же столбці л. 246 і 252.

³) Кримські справи кн. 34 л. 146.

⁴) Кримські справи кн. 34 л. 129-131.

⁵) Тамже л. 137-8.

⁶) Тамже л. 142.

⁷) Жерела XII с. 192.

⁸) Жерела XII с. 192, 194-5.

⁹) Transsilvania et bellum boreo-orientale I с. 247.

¹⁰) Тамже с. 257.

¹¹) Жерела XII с. 194.

¹²) Акты ЮЗР. III с. 495.

¹³) Акты ЮЗР. III с. 489-перекладаючи я старався очистити сю реляцію від ріжних московських прикрас, що вони дістали в московськім перекладі.

¹⁴) В московських перекладах найчастійше: Бурляй, або Бырляй.

¹⁵) Тут в копії прогалина, але зміст легко доповнити.

¹⁶) Акты ЮЗР. VIII с. 362-3.

¹⁷) Вони містяться в столб. 5822 Малорос. приказу; крім вичислених листів до Морозова, Милославского, Пушкина, Лихарева маємо тут брульон відповіди царя і Милославского Хмельницькому, опис авдієнцій і короткі довідки про дарунки роздані давнішим козацьким посольствам: Савича-Мозири і Богдановича.

¹⁸) Акты ЮЗР. III с. 489-90.

¹⁹) Безгласні стовбці № 74 ч. 1 л. 45.

²⁰) Акты Москов. госуд. II c. 316.

²¹) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 290.

²²) Тамже л. 360.

²³) Тамже л. 381.

²⁴) Тамже л. 368.

²⁵) Польські справи 1653 ст. 1 л. 290.

²⁶) Акты Моск. госуд. II с. 318.

²⁷) Тамже с. 321.

СУЧАСНІ ПОГОЛОСКИ, СОЙМ В БЕРЕСТЮ (БЕРЕЗЕНЬ-КВІТЕНЬ 1653), ВПЛИВИ РАДИВИЛІВ, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ ЗА КОРДОНОМ, МОЛДАВСЬКА СПРАВА, ПОСОЛЬСТВО ЛУПУЛА, СМЕРТЬ АД. КИСІЛЯ, 3 ТРАВНЯ 1653, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ.

Стародубські політики не без рації назвали берестейський сойм соймом Януша Радивила: як і городенська нарада він був властиво нарадою короля з литовськими маґнатами, а се було рівнозначно нараді з Радивилом і його людьми. Коронних сенаторів прибуло до Берестя незвичайно мало. Шляхетські депутати також всяко ухилялися від сього сойму. Старий Твардовский гірко нарікає в своїй поемі на се поколіннє, которому “так уже сприкрилася послуга-що не тільки в бою, але і дома, в деякім спокою, спускали ми руки, коли приходилось подумати про поміч і оборону”. Але сей абсентеізм мав богато причин!

Не тільки незвичайність місця, за границями Корони, куди неохоче їхали “коронярі”. Коховский поясняв, що місце було добре з огляду на свою близькість до московської границі і до козацької території-тих огнищ небезпеки, що треба було мати перед очима, але очевидно, не сі мотиви вплинули на вибір сього місця! Їхати ж туди коронярам з тих самих мотивів-не хотілось. Впливав і страх пошести і страх перед перспективою величезних претензій короля до шляхетської кешені, зазначений вище в його инструкції соймикам-котру так само трудно було приймати як і відхиляти, а тому найкраще-при тім не бути!

Литовські ж маґнати й шляхта вважали потрібним ушанувати яко мога сойм зібраний на литовській території. А сі маґнати й шляхта в величезній більшости стояли під виливами Радивилів, безпосередніми і посередніми. Радивили ж-поділені звичайно на ріжні, доволі незгідні між собою фракції (досить згадати, що Януш Радивил, голова лінії “на Біржах” був провідником дісідентів, а Альберхт Радивил, канцлєр в. кн. Литовського і голова несвижської лінії-був стовпом клєрикалів!), сим разом були в згоді між собою і виступали досить одностайно, диктуючи свою волю сенатові й посольській палаті, і змушуючи рахуватися з своїми поглядами короля. Наданнє Янушові Радивилові, кальвинові, голові дісідентів, виленського воєводства-найвищої гідности в. кн. Литовського, що сталось на сім соймі не вважаючи на розпучливу опозицію духовних сенаторів і всіх клєрикалів, було яскравою ілюстрацією тої уважливости, яку король мусів виявити до хазяїв країни-і хазяїв сойму! Коли Януш приїхав на сойм, в супроводі 3 тисяч війська, йому зроблено стрічу якої мабуть не удостоївся й сам король ¹). Се був дійсний хазяїн, а не титулярний тільки!

Сі хазяї сойму в козацькій справі стояли на становищі мирного залагодження, і тому не могли бути великими прихильниками ні воєнних алярмів короля, ні надмірних дійсно-в таких тяжких матеріяльних умовах-його вимог воєнних кредитів. Януш Радивил стояв за замиреннє з козаками, за уступки Хмельницькому й старшині, як ми знаємо. Його тесть Лупул, приславши з своїм секретарем Кутнарским листи і устні реляції королеві, канцлєрові-і свому зятеві, в унісон з ним підносив потребу замирення і висував свою посередницьку ролю ²). Король доручив обом канцлєрам, коронному і литовському поговорити в сій справі з Ян. Радивилом і висловити свої гадки. Ясно, що оба Радивили так само мусіли висловитись, більш або менш рішучо-за компроміс і переговори. З пізніших листів Лупула і Кутнарского до короля бачимо, що Кутнарский одержав від короля “пункти”, правда в устній, а не писаній формі. Господар мав їх передати Хмельницькому, очевидно в відповідь на його деклярацію ³). Через ті нещастя, що впали на Лупула, він не міг їх зараз же переслати Хмельницькому, говорив тільки з його сином на сю тему; але при першій можливости обіцяв післати в тій справі до самого гетьмана. Кутнарский при тім вважав своїм обовязком остерігти короля, щоб він не покладав дуже великих надій на вислід сих переговорів з огляду на такий неспокійний і лукавий характер старого Хмельницького ⁴). З того можемо міркувати, що рішення короля і сенату в Берестю були винесені в цілком серйозних і позитивних тонах: старатися привести до замирення з козаками через Лупула і доручити йому далі вести переговори з Хмельницьким.

Формального посольства від козацького війська сим разом не було, але як ми вже бачили (с. 500)-козацькі посли оповідали в Москві, що як стольник Лихарев об'явив гетьманові рішеннє царя про посередництво, то гетьман і військо післали з якимсь бранцем листа до короля, просячи відложити війну і чекати сього посередництва. Вони кажуть далі, що король і сенатори мали замір вислати з сойму на 24 день березня (мабуть ст.ст.-3 квітня н. с.) своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого. “І в тім вони збрехали: на час комісію не прислали, а замість комісії зібрали війська свої-хоч знали, що царське величество хоче помирити їх без крови; богато городів і міст зруйнували і людей невинно замучили. Гетьман, побачивши їх неправду, а не хотячи бачити знищення церков божих і православної віри, збирається против тих неприятелів, і відправивши послів хотів іти на збір війська. Посли в дорозі уже здибали миргородського й полтавського полковника, що йшли до обозу; Татар таких що кочують близько козаків, буде з 50 тис., і до хана на поміч гетьман теж посилав, і він обійцяє поміч” ⁵).

Ся звістка, нібито як раз Чарнєцкий і Маховский, що наступали в березневім рейді, мали приїхати в початках березня комісарами, а натомість виступили на чолі війська, робить трохи дивне вражіннє-чи не помилилися тут в чім небудь московські дяки? Але що на сей час припадає терін комісії се пише і гетьман, і подтверджує наведене вище звістка Theatrum Europ.

Про посольство ж і Твардовский оповідав, що від Хмельницького приїздив, як він каже: вже третій гонець з перепросинами і благаннями від нього і цілого війська. В довжезних віршах Тв. описує відповідь короля, що вичитував гетьманові всі попередні даремні обіцянки, відкиненнє останніх умов післаних з Зацвіліховским і Черним. Король мовляв годився на замиреннє тільки в такім разі, коли б Хмельницький забезпечив його певною порукою спокою (с. 81). Та наскільки се відповідає дійсности, а не являється поетичною інвенцією, трудно сказати.

Про мобілізацію задніпрянських полків против польського наступу маємо ще й инші звістки. Так білогородський дячок, бувши за вістями в Зінькові, привіз таку саму вість, що в останніх днях березня с.с. пішли козаки з усіх городів на збір до гетьмана; полтавський полковник й инші полковники мали йти 9 н. с. квітня, бо король іде на гетьмана з великим військом. Поляки вирубали сім городів козацьких: Погребища, Могилівчик на Дністрі й ин. Говорили й про похід самого гетьмана, але чи він дійсно тоді виїхав з Чигрина, се дуже непевно: волинсько-подільський рейд скоро спинився, і грізні вісти про похід Хмельницького з усіми силами против нього теж не справдилися. Коли король і його прихильники сими вістями наганяли холоду на посольську палату, щоб зробити її охотнішою до асігнувань, то сей страх мабуть розвіявся до кінця сойму, і Радивили, будучи більш ніж хто в курсі дійсного стану річей, мабуть не залишили відповідно поінформувати послів в сій справі.

З сих усіх причин з ухвалами про кредити на оборону йшли дуже тяжко. Посли опиналися не рішаючись обтяжати свою братію. Наступ на козаків урвався; Хмельницький просив згоди, Лупул пропонував посередництво, Радивили також подавали надії на мирне залагодженнє. Кінець кінцем чим більше король старався розворушити палату, тим холодніша вона ставала. Одні годилися на посполите рушеннє, щоб тільки менше платити; инші заявляли охоту дати на наєм ланового війська, щоб не витягати “братії” знову в поле, як під Берестечком: найбільш тверді відмовлялись браком директив і брали “до братії”-на остаточне рішеннє свого соймику. Сойм кінець кінцем відкладено ще на два тижні, король рішив взяти палату постом і бдіннєм-“треба виголодувати послів, аби вибившися з сил пристали на справедливі способи”, записує його слова Альбр. Радивил. Останнє засіданнє трівало 28 годин без перерви, але результати були не блискучі. “Річпосполита лишилася з лихою обороною, зложивши надію на Бога і Матір Божу”, записує той же побожний мемуарист.

Рахуючися з такими перспективами, король ще перед соймом застукав в заграничні двері, просячи католицьких володарів в спільних інтересах підтримати Польщу. Польський посол 19 березня подав німецькому імператорові характеристичну з сього погляду записку, процитовану нами вже вище. Звертав у ній увагу, що катастрофа Польщі тяжко відбилася б і на німецьких, особливо австрійських землях. Хмельницький після битви під Батогом .завязав нові звязки: маючи за собою Татар і страшачи ними, він змусив стати по його стороні також і Молдавію з Валахією; просить помочи також у Турків, і з Царгороду пишуть, що він дістане в підмогу сілістрійське військо. Поміч татарську має забезпечену і веде переговори з Москвою. Не вважаючи на попередні прикрі досвіди з договорами, що приносили тільки все нові шкоди Річипосполитій, король мав надії на замиреннє, коли в місяці серпні молдавський господар взяв на себе посередництво. Але він повідомив сими часами короля, що козаків можна приборкати тільки зброєю. Як показує дотеперішній досвід, з початком червня треба сподіватись ворожого наступу, з величезними силами. Польща їм не може противстати. Видатків можна зібрати тільки половину. Особливо втрата Руси-найбільшої, богатої провінції, де була головна сила Річипосполитої, підтяла її сили ⁷).

Після закінчення сойму виписав листа подібного ж змісту до старшого з курфірстів, архіепископа майнцького, новий підканцлєр коронний Тшебіцкий,-додавши до всього иншого ще й останню біду-погром Лупула, вірного союзника Польщі, і появу на його місці лукавого і ворожого Польщі, а прихильного козакам нового господаря ⁸). Слідом Тш. виїхав і сам до Німеччини, щоб на соймі імперії особисто підтримати польські прохання. Маємо його записку, подану 13 червня реґенсбурському соймові-про неї скажемо далі. Тепер ще одмітимо оден з дипльоматичних маневрів повзятих на берестейськім соймі против козацько-татарської коаліції. Се посилка спеціяльного післанця Ст. Шиманьского не більше не менше як “до народу, Калмицького, до найстаршого мурзи, мурз і беїв”, з закликом до походу на Крим, щоб відтягнути татарські сили від війни з Польщею! Послові доручено обіцяти іменем короля найвищому правителеві калмицькому 50 тисяч твердих талярів за сю послугу-і зіставити за ним Крим, коли війна з Кримом буде виграна! Був вистилізований лист від короля до сього “найвищого правителя, беїв і мурз”, і окремий супровідний лист від канцлєра ⁹). Але невідомо кудою пустився і як далеко заїхав з сими листами пан Шиманьский.

Повертаю до берестейських нарад. Кінець їх очевидно був захоплений молдавською справою. Після того, як Кутнарский поїхав собі спокійно з королівськими дорученнями в справі замирення з Хмельницьким, наспів посол Ракоція з листом 25 березня н. с., де той в дуже дипльоматичних виразах оповіщав короля про свій розрив з Лупулом. Мовляв його інтриґи від початків панування в Молдавії; звернені против Ракоціїв (спочатку покійного батька, потім нинішнього Юрия II), і против їх союзника господаря Валахії, на котрого Лупул пробував іти й одвертою війною, змушують його, Ракоція, запобігти новим ворожим зусиллям невірного сусіда й пуститися в одверту війну против нього. Ракоцій повідомляє короля про се наперед, щоб той не дав себе звести яким небудь кривотолкам і підозрінням, ніби то задуманий наступ має під собою якісь ворожі для Польщі плани-щоб король прийняв до відома ті справедливі мотиви, які привели його, Ракоція, до сеї розправи з молдавським господарем, і не схотів боронити сього невірного і брехливого сусіда ¹1).

Дивним дивом, сього посольства і сього листу не згадав Альбр. Радивил в своїм досить докладнім дневнику берестейських дебат, і ми не знаємо, як поставився до сього Януш Радивил та инші свояки, хоч вони безсумніву добре знали про все ¹¹), і не могли не інтересуватись. Ракоцій писав свого листа вже по тім як його військо рушило на Молдаву і тоді як його посли ставилися перед королем, се військо вже опанувало Волощину, і Лупул уже втік на польську територію. Хоча звязок з Берестєм мусів бути, значно тяжчий ніж з Варшавою і докладні вісти про молдавський переворот прийшли вже після приїзду Ракоцієвого посольства, серйозність положення мусіла бути ясна вже в той мент. Але діскусії в сій справі для нас пропали. Знаємо тільки, що збули Ракоцієвого посла ухильчивою заявою: король дуже жалує, що між християнськими князями знову приходить до кровопролиття; про які небудь кривди Ракоцієві і його союзникові з боку Лупула королеві досі не було нічого відомо, і він може тільки сумувати над нещастями, які спадають тепер на обидві сторони з причини сього конфлікту; конкретніше ж свої гадки він висловить пізніше ¹²). Кубаля, обговорюючи сю відповідь, висловив здогад, що король відкладав справу, не хотячи рішати її під натиском Радивилів, що схильні були взяти сторону Лупула, тим часом як король схилявся в бік союзу з Ракоцієм, з огляду на те що Лупул звязався останніми часами з Хмельницьким. Відкладаючи відповідь до Варшави, король хотів порадитися з коронними сенаторами і мати їх голоси за собою-бо тут у Берестю їх майже не було ¹³). Се вповні можливо, і стало ще ясніш, коли зараз по відправі Ракоцієвого післанця прибігли вістники нещастя від Лупула, з повідомленнєм, що Ракоцієве військо, разом з Басарабовим, несподіваним нападом захопило його край, сам Лупул утік до Хотина, просить дати йому схоронище в Камінці і благає помочи короля. Альбр. Радивил, записавши се в своїм дневнику-ввечері 21 квітня, додає тільки, що король посилав його того дня на розмову до Януша Радивила-щоб той згодився сполучити литовське військо з польським.

Януш збув його відповіддю, що він про се говоритиме з королем, і другого дня Альбрехт виїхав до Прусії, а король на полюваннє ¹⁴).

Вражіннє таке, що король хотів і Лупулового післанця збути чим небудь (теж може обіцянкою пізніш пошукати на се способу), не бажаючи взяти на себе ніяких обовязків, Януш тим був ображений, й инші Радивили зайняли холодну позицію. Януш не годився прилучати литовські війська до коронних, посилаючись на небезпеку від Москви, Шведів, козаків і т. д. ¹⁵), і не вважаючи на наданнє виленського воєводства, зістався в опозиції, ображений такою королівською невдячністю для вірного союзника-Янушевого тестя.

З реляції нунція і венеціянського аґента, що інформував посла Джустіаніані, виходить, що кілька сенаторських нарад відбулося в сій справі без усякого позитивного висліду. Не вирікалися рішучо Лупула, вважали можливим помогти, готові були трактувати його далі як приятеля і союзника-як то ми бачили з листу Тшебіцкого. Але вимовлялися проти підтримування Лупула польськими силами, налягали на потребу докладніших відомостей, як і з чиєї ініціятиви вибухнув сей інцідент: яку ролю тут грають Хмельницькі і яке становище займає Порта. Вважали потрібним післати на місце своїх певних людей, щоб попасти на сковзьке за відомостями інтересованих сторін, не накликати на себе війну з Портою і т. д. З другого боку-хотіли знати, яке становище займе в сій пригоді Хмельницький: чи він займеться сею справою, пішле в поміч Лупулові свої війська і таким чином відтягне свої сили від війни з Польщею, а може навіть-схоче замиритися з Польщею, щоб мати розвязані руки за Дністром, в війні з Валахією і Трансильванією?

“З приводу сих вістей-пише нунцій 25 квітня-з великою цікавістю чекають, що буде робити Хмельницький і чи не схоче дати помочи тестеві свого сина, тим більше що й причиною окупації (Молдави Ракоцієм) було бажаннє (Лупула) здобути Валахію для сина Хмельницького. З другої сторони, міркуючи, що (окупація Молдавії) мусіла статися з участю Турції, він (Хмельницький) мусів се знати, при тих зносинах, що він мав з Портою, і вона не могла статися без його згоди-бо з огляду на значні сили, які він має, (Турки) його респектують як свого союзника. Инші знову доводять, що Турція цінить його постільки лише, поскільки він займає Поляків і змушує до витрат, так що (Поляки) не можуть докучити (Турції). Вичікуючи, які рішення візьме Хмельницький, вони бажали б (в інтересах Польщі), щоб він поміг швагрові, бо з сього можна б сподіватися добрих наслідків (для Польщі)-бо він повинен був би подумати в такім разі про замиреннє з Польщею” ¹⁶).

Король пішов так далеко в сих міркуваннях, що на авдієнції даній нунцієві, відкрив йому такий секрет припинення волинсько-подільського рейду: напад на Молдаву стався тому, що Хмельницький в тім часі був занятий польським наступом. “Тому його величество велів військові відступити на богато миль сюди, аби дати Хмельницькому свободу рухів і помогти швагрові-бо він певно захоче се зробити, коли не буде боятися нападу з нашої сторони”. Але-додає чесний нунцій-сей відступ польського війська не всі хвалять, бо Хмельницький міг подумати (не догадуючися такої запобігливости короля його молдавським плянам!), що відступ Поляків стався зі страху, і ще може попробувати атакувати їх, щоб у сім переконатися.

З другого боку, в побоюванню яких-небудь небажаних ускладнень ішли так далеко, що не похочували дати Лупулові пристановища в Камінці (пригадаймо поговірки про те, що Хмельницький обіцяв Туркам здобути Камінець); за краще вважали умістити його у Львові. Заразом з приємністю думали про ті величезні скарби, що він, як казали, привіз з собою на польську територію,-скільки б то на них можна було найняти війська ¹⁷). А одночасно збиралися використати сю нову комплікацію як арґумент для західніх сусідів, щоб вони підтримали Польщу против можливих наслідків сеї авантури.

Як бачимо, мали про що балакати політики, і серед сього шуму майже непомітно пройшла смерть нашого старого знайомого, одного з стовпів мирної політики-воєводи Кисіля, що постигла його в Берестю 3 травня, після того як він відбув сей сойм і брав участь в нарадах сенату. Останніми часами стратив він у політиці і ті невеликі впливи які мав, і через недуги і старечу слабість дуже мало міг взагалі себе проявляти. Але як ми бачили-до кінця він зістався речником компромісу, і як голос вимираючої шляхетської верстви gente Rutheni natione Poloni-його слово мало все таки деяке значіннє. Сходив зі сцени останній учасник великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблєму, доки сама не розплилася в новому “плебейському морі”. Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу-і не знаходив собі місця в нових умовах революції. Але траґічна сторона сеї його ролі не уявлялася сучасникам. Для них він був великим хитруном, у котрого ніколи не можна було знати до чого він веде, і тому навіть найпрактичніші і найщиріші його поради приймалися з недовірєм і з підозріннями-в чім там закопана собака? Те що говорилося про нього на сю тему з приводу його смерти, найбільш дотепно записав нунцій в одній з своїх реляцій-писаній уже з Варшави, два тижні пізніш:

“За весь час сих революцій він був в підозрінню у Поляків, хоча й листовно богато разів повідомляв про замисли бунтівників, і сам беручи участь в Зборівській і Берестейській кампанії на ділі показував себе вірним сином батьківщини. Тому смерть його в нинішніх обставинах вважається досить своєчасною-бо при тих підозріннях він не міг би здійсняти своїх замірів, хоч би й спасенних; а як би він сьогодня повзяв инакші заміри, він знайшов би способи їх здійснити, і при своїм авторитеті та званнях міг би наробити більшої шкоди, ніж які ся Корона зазнала за 5 літ війни. Він жив так, що не можна було довести його вини-тільки завсіди був в підозрінню, і всіми своїми оправданнями не міг примусити вірити його щирости. Він був греко-руської віри, схизматик; хвалив римсько-католицьку віру-і спротивлявся святій унії. Приготовлений до смерти руками схизматиків, не відрікся й отців єзуїтів: бувши в аґонії заявляв бажаннє вмерти в нашій святій вірі і виявив такі знаки каяття, що оден з патрів дав йому розгрішеннє. Таким чином похоронну службу по нім правили в одних церквах і в других, і його кінець відповідав його життю. Так як не можна було сказати, чи він був вірним своїй вітчині чи зрадником, так він і умер що не можна сказати-чи католиком чи схизматиком” ¹⁸).

Подібне, тільки в коротших словах записав у своїм дневнику Радивил. Цікаво відбилися суперечні оцінки в коротких записах Голіньского: він спочатку відзначив. що про Кисіля думали, ніби то він держав сторону козаків “і з ними мав свої секрети”, потім дописав: “але то зле думали, бо він на комісіях просто з козаками трактував і служив” (с. 622). Коховский, згадавши про таку його репутацію, відізвався більш позитивно і прихильно (с. 634). Пізніший Грабянка вважав своїм обовязком віддати честь-що то був “муж благочестив і вЂри греко-рускія великій бЂ побожникъ, во словесЂх бЂ сладок, УкраинЂ пріятен” (с. 118) В новішій історіоґрафії ся цікава постать все ще не має заслуженого нею обслідування.