ПОХІД РАКОЦІЄВОГО ВІЙСЬКА, УТЕЧА ЛУПУЛА, ЛУПУЛ БЛАГАЄ ПОМОЧІ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЛИСТИ ХМЕЛЬНИЦЬКИХ 18 і 19 КВІТНЯ, ПОХІД ТИМОША.

Сі записки досить добре передають той напружений інтерес, з яким сусіди Волощини придивлялись і прислухались тому, що там діялось, і старалися відгадати скриті пружини подій: руку Хмельницького, Ракоція, Турецького дивану, щоб зміркувати, які се матиме наслідки. Для нас спеціяльно історія боярської змови, ініціятива воєводи Матвія, Лоґофета чи Ракоція не мають великого інтересу, і нема чого до них заглублятись. Головне ясно, себто що шлюб гетьманича з Лупулівною впав іскрою на сей запальний матеріял, десятиліттями зібраний в румунських відносинах-обопільними інтриґами на султанськім дворі і в краях всіх трьох потентатів-Лупула, Басараби і Ракоція, їх податковими здирствами і ріжними більшими й меншими тиранствами. Кождий насторожився, сподіваючися дальших наслідків такого важного факту, і оден перед другим хапався превентивних заходів; уставляти хронольоґію сих заходів річ тяжка, коли не безнадійна, і для нас мало цікава.

Дуже цікаво зате було б знати, в якій мірі приложили своїх рук до сього безпосереднє оба Хмельницькі, батько і син, з своїми ближчими повірниками, як Виговський, Тетеря може ще хтось. Ми бачили вище звістку, мовляв уже підчас свого весілля Тиміш і Виговський змовлявся з Лупулом про завойованнє Валахії (вище с. 481). Чи було се так, чи було пущене противниками Лупула, щоб оправдати змову і “превентивні заходи” на нього,-не можна нічого сказати. Кубаля йдучи за Гаммером бере за факт, що гетьман при кінці 1652 р. посилав посольство до Порти, віддаючи до послуг султана своє 300-тисячне військо і просячи собі від нього частини Волощини ¹). Гаммер іде тут за літописю Наіми, а в ній про Волощину сказано доволі глухо і неясно. Серед подій місяця березня 1653 р. він згадує про козацьке посольство з чотирьох осіб, що привезли проханнє гетьмана, аби султан зволив йому прислати барабан і корогву для походу на Польщу, і грамоту “на частину молдавських границь”, і султан велів їм дати барабан і корогву, в грамоті ж потвержено за козаками тільки права на їх власну територію, з тим щоб на молдавську територію вони не ходили. Кубаля дещо “уточнив” згадку Наіми, під впливом ріжних писань, до котрих він відкликується ²). Згадує звістку Енґеля ³)-невідомо звідки саме зачерпнену, що Лупул довідавшися про пляни Хмельницького на Волощину, рішив віддати її Тимошеві, а собі здобути Валахію: сю історію він приймав за вихідний момент дальших подій ⁴). Але в інтересах об'єктивности добре повторити собі старі міркування редакторів Theatrum Europaeum: “з козацької поведінки не можна було зміркувати, чи вони хотіли вернути Волощину Лупулові, чи здобути її для старого Хмельницького, чи для Тимоша (с. 414).

Противники Лупула однодушно саме його називали автором і ініціятором всіх завойовних плянів, що мовляв змусили їх почати війну. Кравс, як ми бачили, вважає се проєктом Лупула: Волощина для Тимоша, Семигород для себе. Але його освітленнє-пізніше. Важніше, що Ракоцій, як зараз побачимо, починаючи війну з Лупулом, пробував заховати приязні відносити з Хмельницьким, трактуючи його як непричетного до завойовних Лупулових плянів. Звертає на себе увагу ще звістка Рудавского про реляцію цісареві з Царгороду з 18 квітня, що 12 квітня прибуло туди козацьке посольство до Отоманської Порти, і в результаті його був наказ ханові, аби він свої сили рушив в поміч козакам проти Польщі, а Хмельницькому обіцяно Волощину і Валахію, як що він буде платити з них данину: на се мовляв посилався підканцлєр Тшебіцкий в меморіялі поданім німецькому соймові (с. 135). Хоча в збірках документів не знахожу такої реляції, не буду відкидати сеї звістки-досить конкретної, як бачимо. Але все таки й тут ми не знаходимо виразної ініціятиви з боку самого Хмельницького що до Волощини чи до Валахії. При тім тут мова йде про час досить пізній, коли таке домаганнє гетьмана, як що й було, вже не могло бути причиною волоської завірюхи: похід на Волощину в тім часі був уже ухвалений у Ракоція і Басараби.

Кінець кінцем вважаю сумнівною ініціятиву Хмельницького-його претензії на Волощину для себе чи для Тимоша. Мовчаннє Ракоція, або нового господаря Стефана, в тих їх листах які маємо, про такий імпульс з української сторони, на мій погляд являється серйознішим арґументом против-поки ми не дістанемо якихось нових виразніших вказівок. Експансивної енерґії Хмельницького боялися в румунських краях; його посвояченнє з Лупулом вважалось безсумнівним прольоґом якоїсь завойовної акції. Але чи він заявив які небудь виразні претензії перед першим Тимошевим походом, се сумнівно. Лупул такі претензії виявляв здавна. Можливо, що Тиміш і гетьман їм притакували. Можливо, що Виговський, маючи пляни на булаву, вважав користним пустити Тимоша на волоську стежку, щоб відвести від булави. Але ніщо не дає нам поки що права думати, щоб дійсно чи він, чи Тиміш чи старий гетьман зараз при одруженню Тимоша чи слідом по нім-виступили з проєктом завоювання Валахії чи Семигороду.

Документально історія війни за Волощину для нас починається декляраціями Ракоція, 25 березня, що ними заповідав він польському королеві і козацькому гетьманові свій похід на Лупула, за його постійні інтриґи і погрози на адресу Семигороду і Валахії. Про деклярації післані до Польщі я вже згадував (с. 506). До Хмельницького Ракоцій незадовго перед тим, 14 лютого вирядив в посольстві своїх дворян Юрия Раца і Стефана Луца, як догадується Сіляді-для того, щоб забезпечити собі нейтральність гетьмана в молдавській війні ⁵). 25 березня, одночасно з декляраціями висланими до короля, до Януша Радивила й сенаторів Річипосполитої, Ракоцій вислав Хмельницькому такого листа:

Вельможний пане і вельми шановний приятелю! Які кривди явні й таємні інтриґи й махінації чинив і славної памяти батькові нашому і нам і сусідові нашому господареві Валахії Василь воєвода Молдавії-се довго вичисляти і ми не будемо вдаватися в докладніше оповіданнє про них, бо певні, що вельможність ваша про те має поняттє. Був з ним досить тісний союз-але він його злегковажив, явно заявивши, що того союзу не тримається; приязнь нашу не раз собі на глум брав і не тільки потайні умови робив з нашими неприятелями, на погибіль нашу, але й явно загрожував нам убийством. Ще гірше поступив він з союзником нашим воєводою Валахії, не побоявшися против тісного союзу двічі наступити на нього війною; за справедливою поміччю божою кождого разу його відбито, але він знову замишляв лихо йому, а разом з ним і нам, тільки за божою ласкою ми могли йому запобігти.

Так ми переконалися що ні союзні обовязки, ні права приязни і сусідства нічого не значили для нього, і надуживаючи нашої терпеливости він тим сміливіше замишляв на нас тайно і явно, і нічого не лишилося нам як зброєю позбутися такого небезпечного сусіда. Сими днями постановили ми вислати против нього вельм. Януша Кеменя de Gyeromonostor, радника нашого, з військом, і йому доручили повідомити про се світлість вашу. З огляду на спорідненнє (Василя воєводи) з вашою світлістю і князем Радивилом, ми радо пробачили б йому все-коли б не були твердо переконані, що завернути його в стежки непостійности і легковажности ніяк не можливо. Тому й пишемо в. вельм., щоб довідавшися від нас про стан річей ви стали по стороні справедливої справи і не давали віри протилежним представленням того чоловіка або його прихильників. Сподіваємось, що ви вище поставите приязнь з нами, ніж того непостійного чоловіка, що стояв на перешкоді нашим зносинам. Ми ж як спочатку так тепер і надалі готові йти на зустріч щирим почуттям, заявленим в. вельможности і усунувши сю перепону підтримувати ще живіше приязні зносини ⁶).

Судячи з змісту сього листа Кемень мав вислати його вже з походу, з Волощини ⁷). Кравс подчеркує, що похід був орґанізований в повнім секреті. На соймі що відбувся тоді в Феєрварі Ракоцій не проголосив сього походу, порозумівся тільки з найбільш довіреними і впливовими людьми; в листі до матери з 13 березня він надає йому цілком превентивний характер: “не варто чекати нападу ворога”, пише він ⁸); висловляє при тім переконаннє, що Хмельницький, з того часу як посвоячився з Лупулом, теж війшов в орбіту Лупулових інгриґ. Тяжко сказати супроти того, чи він сподівався вплинути на нього своїми листами? Але перше ніж його листи дійшли до Чигрина, там уже мали відомости і поклики до помочи Лупула. Павло з Алєпа дає докладну дату його виходу з Яс, 10 квітня. Ще перед тим він вислав перших вістунів до Чигрина. Післав також післанця до гетьмана Потоцкого-просити військової помочи, 5 тис. людей ⁹). З 16 квітня маємо лист Лупула вже з Хотина ¹⁰): він перепрошує Потоцкого, що не може помогти його післанцеві Шеліговскому проїхати до сілістрійського баші через Молдаву “підчас теперішньої незгоди на границях угорських і валаських”, і наступу неприятельського війська” “через деяких зрадників-бояр” ¹¹). На випадок небезпеки просив перепустити його за Дністер. Але місцеві урядники не відважалися зробити сього на власну руку, і коронний гетьман і староста камінецький Петро Потоцкий-ближчий господар кріпости теж вагалися в сій справі. Запитували двір, а двір теж не давав відповіди, не знаючи як бути ¹²).

Але 18 квітня становище Лупула в Хотині було, очевидно, настільки вже небезпечне під наступом угорських і волоських військ, що Петро Потоцкий, чи його урядники рішились не чекаючи королівського слова на власну відповідальність пустити Лупула на польський берег, і тоді він переїхав Дністер, маючи вже на пятах неприятеля. Всі ті романтичні пригоди утечі Лупула, розповіджені вище за ріжними джерелами, мали місце не при утечі з Яс, а при утечі з Хотина, де Лупул пробув кілька день, поки не кинув його 18 квітня. Того ж дня в Хотині вже був якийсь офіцер Кеменя, що висилає відти, 18 квітня листа, кор. гетьманові-як я думаю, з повідомленнєм, що прихід Кеменя не означає яких небудь ворожих замірів, і він просить не вірити воєводі Василеві, якби він щось таке говорив ¹³). Таке саме оповіщеннє (подібне до Ракоцієвого) видав два дні перед тим, 16 квітня з Яс до Камінчан сам Кемень-що його похід звертається тільки против Лупула, як людини віроломлої і зрадливої в відносинах до своїх сусідів ¹⁴). Чотири дні пізніше, почувши, що Лупул переходить на польську територію, він остерігає комендантів пограничних польських міст, щоб вони його не приймали, як ворога “князів трьох держав” ¹⁵). Та се було запізно. Другого дня по переправі, 19 квітня, “на велику інстанцію” Лупула (мабуть підсилену золотом з його славних скарбів, про котрі стільки говорилось і писалось) його пустили до міста, але тільки з родиною і необхідними слугами лишивши весь обоз під містом-до дальших інструкцій з-гори ¹⁶). Тоді Кемень 25 квітня, перехопивши листи Хмельницьких, батька і сина, переслав їх Камінчанам на доказ того, що Лупула прийняли під свою опіку козаки. Він радив їм принаймні пильно стерігти Лупула, щоб він не втік з своїми скарбами до козаків ¹⁷).

Завдяки тому, що листи Хмельницьких були перехоплені, ми маємо їх перед собою ¹⁸). Вони писані в відповідь на Лупулові благання помочи, вислані ним коло 10 квітня ¹⁹); гетьман відписує в велику пятницю, 18 н. с. Тиміш пише в велику суботу вже з дороги, очевидно посилаючи листи перед собою з Лупуловим гінцем ²⁰). Я вважаю потрібним навести обидва сі листи в перекладі з польського:

Ясновельможний мости-господару земель Молдавських, мій великомилостивий пане і брате! Несподіваний напад ворогів на в. м., м.м.п., а ще більше-нерозлучний звязок приязни побудив мене вдоволити моє бажаннє забезпечити у всім цілість життя в. м.м.м.п., і хоч вороги окружають мене з стількох сторін, але я висилаю в поміч сина мого і вашої милости, м.м.п., по спромозі, з кількома тисячами. Сам я теж з тим військом Запорожським і чужоземним, яке маю на поготові, рушаю зараз на неприятелів, беручи в поміч всемогучого Бога-чей він послухає молитов наших! А коли б там не досить тих було, то хоч би й мині самому прийшлось іти з військом своїм і татарським, я того не залишу. А коли б Господь, що всім володіє, ще протягнув війну на тім місці ²¹), я в скорім часі пришлю більше військо в поміч в. м.м.м.п. Коли б я давніш був повідомлений про се від в.м., м.м.п., я запобіг би тому за божою помічю. Але що ж коли так невчас відкрилися таємні наміри! Одначе не трать надії в.м.м.м.п., і цілком будь певен, що і до останньої небезпеки його життя я готов стояти-як до того мене змушує моя братерська приязнь до в. мил., м.м.п. Як там рішитель справ керуватиме, будь ласкав про все мене сповіщати!, а я ще раз заявляю мою готовість супроти вашої мил., м.м.пана. Затим поручаю звичайні братерські послуги ласці в. мил., м. м. п. З Чигрина, 18 квітня 1653.

Лист Тимоша (єдиний який від нього взагалі маємо):

Ясновельможний мости-господару землі Молдавської, мій велико-милостивий отче і добродію! Як уже через перших післанців моїх дав я знати в. госп. милости, так і тепер через пана Міхалєцкого, посла в. госп. мил. (сповіщаю), що я з місця рушив в велику суботу. Зволь в. госп. мил. вислати против мене послів своїх-де маю сходитися з в. госп. м. А затим ласці в. госп. м. себе віддаю. З Вязовка, вечером великої суботи. В. госп. мил. цілком жичливий син і слуга Тимош Хмельницький гетьман(ич) вій(ська) Запо(розького) рукою своєю.

Про се московський піддячий Фомин записав потім таке оповіданнє гетьмана на авдієнції 17 (27) серпня:

“Сього року вигнав з города Яс волоського господаря князя Василя його підданий, лоґофет Стефан Ґеорґіца ²²), змовившися з Волохами, Мунтянами і Уграми, і став господарем на його місце. Князь Василь з жінкою й дітьми втік до Камінця, і великої суботи прийшла від нього вість до мого сина Тимофія, щоб він ішов до нього з військом в поміч. Тимофій зібрав військо і пішов походом на Волоську землю. Зійшовшися з своїм тестем кн. Василем землю Волоську повоювали, людей побили; той Ґеорґіца втік, і Тимофій посадив свого тестя знову господарем у Ясах. Після того Тимофій пішов війною на Угрів; але Волохи, що були з ним, йому зрадили, і Угри Тимофія побили.

“Після того Тимофій пішов до дому, а князь Василь лишився в Ясах. Але Волохи згодом зрадили й князеві Василеві та взяли собі на господарство того Стефана Ґеорґіцу, а князь Василь утік з Волоської землі до Чигрина, до мене. Жив у мене в Суботові, а жінка князя Василя з дітьми втікла з Яс до місточка Сочави, сім день дорога від Яс. Василь же прийшовши до мене став просити, щоб я дав йому козаків на його кошт-іти війною на Ґеорґіцу і на Волохів. Два тижні тому (себто 13 серпня н. с.) вирядив я сина свого Тимофія з князем Василем на Волоську землю, і з ними козацького війська, пішого і кінного, 20 тисяч. Та ще в дорозі під Калниболотом за Корсунем зійшовся з ними ногайський мурза Оксакал з 2 тис. Ногайських Татар, і господар Василь наняв їx, і так пішли всі на Волоську землю.

“Перейшовши Дністер, через пустий городок Сороку прийшли до села Цинилова, милю за Дністром-тут стояла застава волоська: Волохи, Мутяни і Ляхи, зо 2 тисячи. Волоський господар і Тимофій Хмельницький з козаками і Татарами напали на них і заставши сонних, богато побили, а декотрих в полон забрали,-мало котрі втікли; забраних живцем послали мині язиками. А Тимофій з військом і Татарами пішов до Сучави-визволяти тещу свою з дітьми, та на Ґеорґіцу, а тестя свого лишив в моїй землі ²³), в городі Рашкові. Сподіваюся в скорім часі вісти від сина, що він там зробить з Волохами” ²⁴).