ПОХІД НА МОЛДАВУ — СУЧАСНІ ТОЛКУВАННЯ, ПОЛІТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ ВИСУНЕНІ МОЛДАВСЬКОЮ КАМПАНІЄЮ, СТАНОВИЩЕ ПОРТИ, ДІЙСНІ МОТИВИ.

Що Хмельницький замісць Польщі звернувся на Молдаву, се було для всіх повною несподіванкою. Сучасне вражіннє від такої недовідомости гетьманських замірів донесла до наших часів дума, з отсею фразою, що могла б бути поставлена епіграфом всього сього розділу:

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає-гадає!

О тім не знали ні сотники,

Ні отамани курінниї, ні полковники...

Навіть історикові сей демарш гетьмана зістався в значній мірі загадковим: дійсні мотиви його не викрились і після факту!

Наведу перед усім кілька пояснень, котрими толковано сей епізод на Україні:

Як Петро (Протасієв) і піддячий (Богданов) їхали з Київа до гетьмана (в вересні), в дорозі богато козаків ріжних полків оповідали, що гетьман пішов воювати Волоську землю, тому що волоський господар перед тим, як у них була війна з Поляками, помагав Полякам, у кримського царя корунного гетьмана Миколая Потоцкого, Каліновского й инших полоняників викупав і через свою землю перепускав. І тепер теж у нього з Поляками справа за одно, й у всім їм він хотів помагати: похвалявся козаків воювати. Кримський хан пішов воювати Волоську землю наперед гетьмана і прислав своїх послів, щоб гетьман з усім своїм військом ішов нашвидку на Волоську землю. А гетьман з дороги писав Потоцкому, що він пішов воювати Волоську землю за їх неправду: нехай гетьман корунний війська Запорозького не зачіпає. А кола б зачепив, то гетьман з усім військом і з кримськими людьми піде на нього і воюватиме Польську землю, як попереднього разу ¹).

23 вересня ст. ст. приїхав до Лубень московський посол Унковский, і довідавшися, що єсть тут козаки з штабу Хмельницького, стали їх розпитувати. Козаки Федько Ігнатів з товаришами сказали їм, що вони приїхали від гетьмана з Волощини тому 12 днів ²). І чули вони таке:

Польські гетьмани хотіли своїм військом учинити поміч князю Василю волоському, бо він їх, польських гетьманів, викупив із Криму, а гетьман Богдан і військо Запорозьке через те й воювали Волоську землю, що кн. Василь викупив польських гетьманів з Криму. А кримський хан тому воював, що як минулого року кримські люди йшли повз Волощину з литовським полоном, то Волохи богато відбили у них Литовського полону ³), — про се кримський писав на Волохів до турецького царя, і турецький цар велів йому самому управитися з Волохама ⁴).

Потім 5 жовтня с. с. ⁵) той же Унковский розпитував в Чигрині козака Івана Волеваченка ⁶), що його гетьман посилав був до калґи і мурз, і він того дня приїхав з Волощини до Чигрина, тижнем перед гетьманом. Питав його: “Як ти був післаний від гетьмана до калґи, то чи тобі відомо: турському царю та війна, що калга ходив на Волоську землю, “не в грубость ли”? Волеваченко повторив те саме, що говорив Федько Ігнатів: господар волоський одбив у Татар “литовський полон”, турецький султан велів їм управитися з волоським господарем, "і ми з наказу турецького царя Волоську землю розвоювали, за їх неправду”. А калґа Волеваченку так говорив: "Тепер ми розвоювали Волоську землю, а на весну брат, сам цар (хан) конче хоче з усіми людьми йти на Московське государство, і Запорозьке військо теж з нами йде”.

І так в старшинських кругах ініціятиву походу на православну Волощину рішено було зложити на Татар: козаки тільки мусіли йти з ними як союзники. Хоча й мали свої причини незадоволення на господаря, як польського прислужника і союзника проти козаків, але не ходили б на нього, коли-б не татарське військо: воно, мовляв, випросило у хана сей похід на Волощину, коли вияснилося, що не буде походу на Москву, куди се татарське військо було вибралося. Се козацька старшинська редакція, призначена для внутрішнього вжитку: вона вдаряла в струни противпольські і переносила одіозну ініціятиву руйнування православної країни на Татар.

Друга редакція, призначена для зовнішнього вжитку, дотепно складала всю причину на господаревого союзника Потоцкого: через нього козаки не пішли на Москву і змобілізоване в московський похід татарське військо обернулося на Молдаву. Ми маємо такі пояснення ханського двору в двох варіянтах: для Отоманської Порти і для варшавського уряду. Проголошував їх кримський уряд, але зложені вони, очевидно, в порозумінню з козацькою старшиною, а мабуть навіть і інспіровані нею — інспіровані дуже зручно, з розрахунком на ті круги, які взагалі схильні були представляти Потоцкого, з його неповздержними бажаннями реваншу козакам, за злого духа польської політики. Ханське правительство тільки включило сюди нестримний порив свого змобілізованого війська, що бувши позбавлене сподіваної московської здобичи з вини Потоцкого, настільки запально добувалося нагороди в Молдаві за даремну мобілізацію, що провідник походу, калґа, ніяк не міг його стримати. Маємо такі відгомони сеї мотивації:

Цісарський посол в Царгороді, в реляції з 10 жовтня н. с. пише, що калґа, який провадив татарським нападом, оправдується перед отаманським урядом тим, що коли Татари були готові до походу на Москву, а потім прийшов инший наказ, вони не хотіли вертати додому без здобичи, а забажали пімститися на молдавськім воєводі, бо він приблизно рік тому велів вирубати досить значне число Татар, які хотіли 3-4 дні перепочити в його краю. При такім мстивім настрою не було можливости їх стримати, і сам калґа умисне пішов разом з Ордою, щоб вона не занадто знищила край. Тепер він відступає, край чи сяк чи так полишається в послушности Отаманській Порті, і він сподівається, що непокірному народові татарському буде пробачено сей напад на Молдаву ⁷).

Як бачимо, се писалося ще з походу, мабуть в середині вересня н. ст. Анальоґічні ханські листи на польську адресу були написані дещо пізніш, при кінці вересня мабуть, уже по повороті Татар з Волощини. Вони поясняють головно, чому не міг відбутися похід на Москву, плянований в інтересах Польщі і за її ініціятивою, а окошився на Волощині. Ми маємо два такі паралєльні листи, вислані з одним і тим самим татарським послом: оден на адресу короля, другий на адресу Потоцкого. В листі до короля хан так поясняв причину, чому робився похід на Москву: “Гетьман запорозький мав уже сідати на коня, коли прийшла відомість до калґи-султана, брата нашого, що в двох або трьох місцях панове польські скупчують великі війська. Гетьман тоді з тої (московської) війни вимовився перед султаном-калґою — що він не чує себе безпечним від тих військ (польських). Тоді татарське військо, як то його звичай - що воно не любить вертати без здобичи, — особливо беї і мурзи, і ціле важніше військо, впали до ніг калґи-султана, аби їx не вів назад до дому порожнем. І нагадавши йому великі кривди і шкоди — за котрі наш брат дуже жалівся на Волохів, своїм гарячим і усильним проханнєм справили на Волохів, і то так ся стало”. Хан брав собі з того притоку нагадати варшавському дворові, що він не допустить ніяких ворожих кроків з боку Річипосполитої чи її маґнатів против козаків, з котрими він заприсяг на тім згоду, і коли дійсно з польської сторони дано було привід Козаччині почувати себе в небезпеці з сеї сторони, то се зовсім недопустима річ на будуче. Коли польські пани або старости мають на козаків якісь гніви, хан рішучо жадав від короля, аби він у них ті гніви “потлумив” — від сього залежатиме приязнь між обома володарями ⁸).

В листі до Потоцкого писанім в буквально подібних виразах, очевидно — одночасно з листом до короля, хан ще виразніше вказував, що саме мобілізацію Потоцкого він уважає причиною розбиття московського походу, на нього складає сю вину, і в нім бачить небезпеку розриву польсько-козацьких, а з тим і татарсько-польських відносин ⁹).

Сам Лупул, відповідаючи на запитання Потоцкого (від котрого про се знаємо), толкував свою біду тим, що се мовляв Хмельницький і хан покарали його за те, що занадто тримався Поляків. “Нарікав з великим жалем, що за свою жичливість і прихильність, котру свідчив Полякам і козакам, невинно спала на нього ся війна: що він переховував у себе (Поляків) підчас коли війна бушувала в державі короля, і поводився з ними з усякою людяністю. І додав при тих жалях, що то за нас його та біда спіткала: закидав йому Хмельницький, нащо старався про гетьманів наших (Потоцкого і Каліновского)? нащо поворотців з неволі (кримської) людяно приймав? нащо дає гроші королеві на військо? чому з Ляхами накладає і доносить їм, що діється у Порті?” ¹⁰) Як бачимо, се близько відповідає тому, що оповідали козаки про причину завзяття Хмельницького на господаря.

Ракоцій інформуючи цісаря про нещастя Лупула, представляє справу так, що вся ініціятива була татарська; вони вибрались на Московські землі, але що там наскочили на приготовану оборону, і їх передовикам дано болючу відсіч ¹¹), вони звернулися на Волощину, щоб віддячитися за відібраннє здобичи. За ними пішли козаки — без якого будь мотивовання ¹²).

Сучасний молдавський хроніст Мирон Костин теж висуває татарську ініціятиву. Кримці хотіли нагородити себе за шкоди задані їм під Братулянами, коли у них забрано здобич, що вони проводили з Польщі; поголоски про похід на Москву калґа пустив тільки для замасковання дійсної мети, а Хмельницького в секреті повідомлено, що похід буде на Молдаву, і козацьке військо було на поготові, і зараз же рушило з Татарами на Дністер ¹⁴).

Тут нічого не згадується про Порту, але в Польщі чи не найбільше говорилось на сю тему — що похід стався за порозуміннєм з Царгородом, хан дістав від султана наказ розправитися з Лупулом, і власне ся сторона найбільш займала і турбувала політиків польських, московських, австрійських, папських і т. д. — наскільки похід на Молдаву стався за волею і згодою Порти, і які були від неї дірективи? Ставлячи поруч себе такі факти: посольство Порти до Хмельницького і від Хмельницького до султана в половині серпня н. с., похід на Молдаву при кінці серпня і толєрованнє з боку Порти такого нападу на підвладну їй країну, приходили до переконання, що Хмельницький поступає за порозуміннєм з Портою. Торрес в реляціях 17 і 24 вересня переказує тутешні “пересвідчення богатьох”, що Хмельницький дістав інвеституру на господарство молдавське, мабуть через своїх послів, післаних до Порти, і тепер завойовує його для себе ¹⁴). Такі самі міркування переказував Ракоціям Любєнєцкий: пишуть (мабуть від Потоцкого), що Хмельницький обжалував перед Портою Лупула, мовляв він більше сприяє Польщі як Порті, і дано Хмельницькому від Порти призначеннє на господарство ¹⁵).

Се була доволі грізна перспектива: сполученнє Козацької Республіки з Молдавою, твердий союз з Кримом, підданнє Туреччині, звязки з Семигородом. Се б утворило небезпечну силу. Дещо пізніше, коли вияснилось, що молдавським господарем Богданові не бути, і пішла мова тільки про шлюб Лупулівни з Хмельниченком, гетьман Потоцкий так характеризував сі перспективи (лист з 22 жовтня н. с.):

“Як би, боронь Боже, той зрадник здійснив свої пляни, великий би тягар упав на Річпосполиту! Той ворог при домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку і їх васалів ¹⁶) і може наробити Річпосполитій великого клопоту, так що з нього трудно було б і вибрести! Гадка того зрадника така: військо ваше королівське обложити, а Ракоція з господарем мунтянським — що має готового війська тридцять тисяч, на Краків пустити. Шляхту викорінити. У в. кор. милости королівство відібрати, на престолі королівства иншого посадити — бодай чи не того ж Ракоція” ¹⁷).

Польський резідент при цісарськім дворі, Вісконті, на, підставі отриманих від свого уряду відомостей інформував цісаря в 20-х днях жовтня н. с., що се відомо вже напевно, що Хмельницький напав на Волощину за виразним дозволом Порти, а то за щирі відносини, що господарь молдавський підтримував з Польщею, і від нього вона отримувала завсіди докладні відомости про переговори, які Хмельницький вів на шкоду свого прирожденого пана. Завязавши такі тісні зносини з Отаманською Портою, він похваляється тепер не тільки підбити Польщу, за обіцяною йому підтримкою отоманської зброї, але й Західню Імперію з самим Римом. Хоч як се може здаватись гіперболічним, король польський доручив свому резідентові представити цісареві всю небезпеку, яка може виникнути з нової війни з українською людністю, піднесеною останніми успіхами в Молдавії. Коли ся війна буде Польщею програна, фурія сих людей не обмежиться границями Польщі. Король старається не подавати з сього боку ніякого приводу, трактуючи їх як добрих і послушних підданих, але се нічого не помагає. В той момент коли писалась варшавська депеша, польська армія вже могла бути атакована козаками. В інтересах цілого християнства король звертає увагу цісаря на сю небезпеку ¹⁸).

Очевидно в звязку з сими варшавськими алярмами венецький посол у Відні, кавалєр Саґредо, мав розмови з віденським спеціялістом в турецьких справах, колишнім послом в Царгороді, тепер членом цісарської воєнної ради бароном Шмідом, і той пообіцяв занятись польськими справами в Царгороді. Через одного приятеля, що їхав до Царгороду, він остеріг султанський диван, яка се небезпечна для Туреччини справа — помогти піднестися ханові і Хмельницькому. Амбіції Хмельницького звісні! Він Грек (себ то православний), і треба рахуватися з тим, що збільшивши свій авторитет, він став би головою “Греків” (православного світу) і викликав би повстаннє против Туреччини серед балканських християн ¹⁹).

Так протектори балканських християн і автори против-турецької ліґи остерігали отаманський диван против можливого християнського повстання!

Та до сього поки що було далеко. Хмельницький зробив свій напад на Молдавію без згоди і відому турецького двора. Цісарський посол в Царгороді доносив цісареві 10 жовтня, що турецький двір опинився в немалім клопоті, коли разом з принесеними посольством Хмельницького проханнями, щоб султан прийняв козацьке військо у свою ласку й протекцію, він отримав відомість, що се козацьке військо воює його підвладний край. Посли Хмельницького теж були в великім клопоті, не можучи дати оправдань сього походу; вони вимовлялись, що нічого про се не знають, але сподіваються, що до їх повороту все буде полагодженне. Великий візир не рішився заходити з ним в який небудь конфлікт і спішно відправив нагородивши кафтанами і ріжними уборами на знак султанської ласки. ²⁰)

Взагалі Хмельницький вчинив свій похід на Волощину без попередньої дипльоматичної підготовки. Не тільки для його послів, висланих на початку серпня с. с. до Царгороду, але і для всеї старшини і для нього самого сей похід був несподіванкою, викликаною непередбаченим рішеннєм хана, принесеним у слід за його посольством: що замість походу на Черкесів він визначив козацькому війську похід на Москву. Такого походу Хмельницькій і старшина не могли прийняти: Москва зіставалась їх резервом, котрий вони раніш чи пізніш сподівалися втягнути в свою розправу з Польщею. Експромтом відрікаючись від сього походу, з огляду на польське зброєннє, Хмельницький очевидно запропонував Татарам похід на Молдаву. З становища козацької політики він не був потрібний, і в українських кругах такий розбійницький напад на одновірну, православну країну не міг викликати симпатій, як далі побачимо. Але тісна приязнь Лупула з Потоцким будила в козацьких кругах неприязні настрої, котрі Хмельницький і постарався, як ми бачили, всяко роздмухати, аби псіхольоґічно оправдати сей крок. А якийсь добичницький похід Татарам, супроти того що вони вже рушились, він мусів запропонувати, з тих мотивів, які так добре схарактеризували сам хан з калґою. Похід на Москву був поданий ними в такій імперативній формі, що треба було спорудити зараз експромтом щось инше, рівно корисне з добичницького погляду. І Хмельницький запропонував Молдаву.

Тим ратував він Москву, як будучого союзника — властиво свою можливість союзу з нею.

Се відчув уже польський вістун підчас з'їзду в Іркліїві ²¹).У Ґолінського теж єсть досить влучне (в головнім, а не в подробицях) поясненнє з сього становища молдавського походу: “У Хмельницького був московський посол, і він одержав великі дарунки від Москви за те що не нападав з Татарами на Московські землі. З тої причини як султан калґа з своїми Татарами і з козаками, злучившися разом, хотів іти на московські краї, Хмельницький відрадив того калзі: мовляв тепер недогідний час іти на Москву, вона має військо на поготові. А порадив напасти на Волощину — “Бо там застанемо Волохів не приготованими, а земля богата, була довго в спокою.” А привід війни з Волохами такий, що господар заступив з військом (дорогу) татарському війську, як ішло з Польщі з полоном, бив Татар на переправах і полон у них відбирав. Отже радив (Хмельницький) калзі, щоб пімстився за свою кривду. Калґа легко дав себе на те намовити, обернув військо на Волощину і з ним пішли козаки” ²²).

З ситуації се виходить зовсім ясно, і сам Хмельницький під чаркою ²³) відкрив сей секрет московському гонцеві, потихеньку, щоб инші не чули, на обіді в Браславі, підчас повороту з молдавського походу. В голос, так щоб чув присутній королівський дворянин Єрмолич, гетьман погрозився походом на Москву, а московському післанцеві потиху пояснив:

Говорив я сі похвальні слова умисно, аби королівський дворянин не знав про мою службу й піклування про великого государя; а Ляхи мені великі неприятелі: говорити й жити з сими Ляхами правдою ніяк не можна. Я давно хотів бути під государською високою рукою — піддатися йому з усім військом і городами. Та великий государ прийняти мене не зволив, і мене тим образив. Але я і за сю государеву неласку ніякої шкоди не вчинив, а ще більш ніж перше правду свою показав: котра тепер руїна і війна сталася в Молдавській землі, та війна мала бути в Московській державі ²⁴). До мене присилав кримський цар своїх послів, щоб я йшов на Московське государство; писав з погрозами, що коли не піду, то брацтво і приятельство своє розірве. Та я, служачи великому государеві і забезпечуючи собі його государеву ласку наперед, кримського царя відмовив і Московське государство охоронив, а замість нього ходив з кримським царем на Волохів ²⁵).

Се “з клятвою” потвердив потім Виговський в розмові з московським старцем Арсеніем Сухановим в листопаді:

Кримський (хан) з усею ордою виступив був на Москву і тричі присилав до гетьмана, щоб ішов з ним: “Коли не підеш зо мною на Москву, я тебе теж не послухаю”. Гетьманові то було дуже прикро, говорив: “Краще мині смерть, як на Московське государство йти!” а не йти не можна було, бо гетьман ханові, а хан гетьманові на те присяг, що хоч би на рід, на брата оден другого покликав — то йти! Отже гетьман післав до хана, що на Москву йому йти не можна, бо Ляхи про се довідались: на нас наступають. Так на велику силу хан від Москви відмовився, але приставши до гетьмана став говорити: “Коли ти на Москву не йдеш, а Ляхи наступають, то ходім на Ляхів!” І так пішли на Волохів, за те що воєвода Василь мав порозуміннє на нас з Ляхами, а вернувши з Волощини хотіли вдарити на лядський обоз — та король написав до гетьмана, прохав, щоб на Ляхів не йшли, бо стоять вони на границі не для війни. І от ви самі бачили, що сталось у Волохів — все се лихо мало бути на Москві, і се зробив гетьман: не хотів против царя піти (на государя посягнуть) і християнську кров пролити ²⁶).

Сьому можна вповні вірити; але се цікаво, що прохопившися з сим “по пяному”, в явних розмовах з московськими послами, тверезих і прилюдних, гетьман сею прислугою московському царству більше не похвалявся, а перед козацтвом і перед Польщею взагалі перед західнім світом всю ініціятиву складав на Татар ²⁷).