Примітки. 3) Протасьев зі слів Виговського й инших старшин, роспитувавши їх в Ямполі, пише, що було в сім поході з гетьманом козаків тисяч із 70 або й більше”

¹) Аnnаlium 1. III, c. 199.

²) Hist. Pol. c. 64.

³) Протасьев зі слів Виговського й инших старшин, роспитувавши їх в Ямполі, пише, що було в сім поході з гетьманом козаків тисяч із 70 або й більше”, “а з калгою было тысяч 30 и больше”. “А при гетмане было разных полков тысяч с 10 и больше (хіба в значінню: з ріжних полків тисяч по 10 і більше), а наряду в Чигринском полку 20 пушек, а в иних во всЂх полкЂх пушек по 6 и по 7 и больше”.

Козаки розпитувані Унковским — що приїхали від гетьмана до Лубень, оповідали: з гетьманом в Волоській землі було 18 полків, а два полки лишилися по сей бік Дністра: полковник Криса з Київським полком та полковник Шангирей з Канівським (Акты ЮЗР. VIII с. 326).

Любєнєцкий в цитованій реляції рахує козацьку армію, що війшла до Волощини, на 40 тис. вибраного війська, а заставу лишену під проводом Нечая против польського війська — на 5 тисяч (Transsylvania с.10).

Камінецький анонім пише, що Хмельницький після того як Татари пішли від нього, “тільки з 30 тисячами прийшов на Україну” — Міхал. 580; він натякає при тім на велику козацьку дезерцію з молдавського походу.

Инший кореспондент з обозу, войський галицький, кладе ще менше козаків: 20 тис., а Татар не більш півтори тисячі (Осол. 2346 л. 69) — але се той останок Орди, що зістався при гетьмані, по тім як головна маса пішла до Криму Мясковский, вважаючи перебільшеними балачки про велике число Татар, завважає в листі 22 вересня з слів полковника чечельницького: Ich ledwie kilkanascie tysiący iest (Ос. 225 л. 320).

⁴) Варшавські новини з місяця вересня (Осол. 223 л. 307) за донесеннями з польського табору кажуть, що до третього вересня Хмельницький стояв спочатку під Уманню, і коло нього поблизу Татари, відти пішов до Рашкова, потім до Прилуки, як кажуть (тих назв, які обивалися о його вуха, кореспондент не вмів звести разом), “і виправив козацьку чату з частиною Татар за Дністер до Волощини, а потім одного полковника, аби зловивши господаря відіслати в кайданах до Порти — так як присяг Туркам”. І далі: “про самого Хмельницького кажуть, що до 3 септембра стояв на Оратовськім полю, в 20 милях від нашого обозу, і потім з головним військом сам пішов до Дністра”.

⁵) Вище с. 78.

⁶) Що Татари пішли наперед і з початку вони пограбували країну, а тільки потім далися їй в знаки козаки, коли Татари вже почали відходити, се видко з вищеподаних слів Протасієва і ще ясніше з дальшого, ним наведеного оповідання Виговського. Те саме виходить з донесень Лупула до Царгороду, що переказує цісарський посол в Царгороді Реніґер — Жерела XII с. 139 і 143, і з реляції Ракоція цісареві — Monumenta Hungariae XXIII с. 668. Те ж саме пише король в додатковій інструкції на соймики, 23. X, Michałowski c. 581-2. Але задалеко йдуть ті дослідники, які зовсім розділяють напад татарський і напад козацький, як дві цілком відокремлені акції: в дійсности се були дві стадії одної кампанії, які мали ріжні спільні моменти. Ні топоґрафічно, ні хронольоґічно не могли вони розійтися скільки небудь значно: занадто мало було часу, і в звістках учасників операції козаки й Татари зливаються до купи. Так і у Костина: Татари й козаки разом переходять Дністер, і розділившися на дві частини йдуть одним полком на захід, другим на полудень, “а оба полки мішані — з Татар і козаків”. Але його оповіданнє — коли виключити згадки про тих бояр, що потерпіли від татарських загонів, та кілька конкретних вказівок на місцевости, що грали ролю в сій війні, в сумі дуже загальне, і звістки зібрані московськими післанцями відкривають дійсну обстанову компанії значно докладніш. Його згадка, що Татари пустошили Волощину разом з козаками, коли порівняти з оповіданнєм Виговського, вказує на другу стадію пустошень, коли Орда була вже вийшла (чи стала виходити) з Волощини, але надійшли козаки, і калґа вислав з ними своїх Татар на добичу вдруге.

⁷) Любєнєцкий в наведеній вище реляції датує наступ Хмельницького на Молдаву 1 вереснем н. с., і сим же днем позначений універсал гетьмана з Ямполя; нічого неможливого в тім, що гетьманська квартира того дня ще була в Ямполі, хоч військо вже переходило й займало Сороку. У Єрлича дата 25 серпня — мабуть старого стилю. Про знищеннє Сороки козацьким військом оповідання козаків в Актах Ю. З. Р. VIII с. 328 і 329.

⁸) От оповіданнє Костина: “Калґа-султан з своїм кошем і гетьман Хміль з своїм табором від Сорок посунули просто на Цецору і султан став тут своїм обозом, а Хміль з козаками спинився коло Вламника. Господар — в безвихіднім становищу, тому що Татари з-під самих Яс відогнали табуни і лишили його двір без коней, виправив свою дружину з родинами своїх боярів на Капотешти лісами під Нямецький замок. Сам також недовго лишився в своїй столиці — зіставив у Ясах для охорони своєї палати скількість драбантів, а сам заложився з своїм двором у лісі під Капотештами. Драбанти побачивши, що Татарів і козаків прибуває все більше й більше, кинули в ночи палату й розбіглися; палата, боярські доми, все місто скоро стали одним попілищем. Помилувано тільки манастирі, тому що козаки не важилися переступити заборону гетьмана Хміля, а Татари без них нічого не могли зробити, бо люди, що поховалися по манастирях, мали рушниці. Потерпіли тільки ті, що були в манастирі трьох святителів: коли стало горіти місто, манастир також загорівся від сього огню, люди кинулися через фірточку на ріку Бахлуй, і тут Татари забрали богатьох, а чимало, тікаючи від полону, кидалися в ріку й потонули” (І с. 320).

Сю подробицю, що гетьман заборонив чіпати манастирі, варто запамятати, тому що польський уряд потім не переставав повторяти, що козаки воюють зовсім не за віру, коли так знищили манастирі й церкви в Молдавії.

⁹) Адерсбах, бранденбурський аґент, 30 вересня н. с. доносить, що Потоцкий післав Лупулові на його прошеннє 4000 Німців, — і з того ворожить нову війну (Jorga, Acte si fragmente, c. 201). Але тут можуть бути чутки про поміч, що її Лупул тільки ще просив.

¹⁰) Памятники київ. ком. I ² с. 182 — пише людина видимо дуже близька до Кондрацкого.

¹¹) Звідомленнє в Польських справах 1650 р. ст. 8 (деякі витяги з нього були надруковані у Соловйова т. X. с. 1604); стовбець сей не паґінований, і тому я далі не повторяю вказівок на нього.

¹²) Московським звичаєм промови держаться то в третій особі, то переходять на першу. Я тримаюся в перекладах чого небудь одного.

¹³) В дійсности не більше 8 тижнів; подробиці оповідання взагалі не дуже докладні.

¹⁴) Христ. Чт. 1883, X, с. 693.

¹⁵) Наведу дещо інтересніше з польського листування сих місяців: вересня-жовтня :

Лист з Язлівця від невідомого, з датою 24 вересня:

“Про волоського господаря от що принесли Вірмени, що були присутними в тім огню в Ясах і великі шкоди понесли: Не вірив госпрдар як йому дали знати про Татар, пофукав! Бо то вони таку штуку зробили: при його післанцях пішли з Кучманя на Бог, ніби то на Москву. Коли вже й другий і третій прибіг: що вже стада й вівці позабирано, і вже близько Яс — вискочив з міста, хотів їх громити, але побачивши не-рівню, уступився назад. Велів шанці робити з гноїв, що навколо міста були, і вислав до них балджі-башу ханського, що приїхав був туди за медами. Але Татари ні трохи не вважаючи, що то земля цісаря турецького, затримали послів. А мешканці почали вивозити на Буковину жінок, дітей і майно на тих возах, що гній мали возити, не слухаючи труб і бубнів господаря. Він теж забравши що міг на вози мусів тікати туди ж: в двох (!) милях від Ясів “засікся” і відти повів переговори. Дав 20 тис. червоних золотих готівкою, братанича в застав і нарешті (обіцяв) щороку платити стільки, що давав цісареві турецькому. Одначе Татари до міста впали і спалили разом з двором (господаря) — тільки в манастирі люде відборонились. Підчас тої завірюхи вийшов з Криму наш Балабан, і він вів переговори з Татарами іменем господаря” (Осол. 225 л. 321).

Вісти зі Львова, отримані в Кракові в перших днях жовтня (у Ґоліньського с. 356): "(Татари й козаки) Волоську землю огнем і мечем всю чисто спустошили, богато людей стинали, нікого не милували. Столичне місто Яси спалили так, що тільки замок лишився та кілька церков. Сам господар ледво втік до лісів з дітьми, піславши наперед свої скарби. Був (тоді) у нього шведський посол і шляхтич польський, що вийшовши з неволі від Татар приїхав до Яс — їх господар попросив поїхати до калґи на трактати і просити за господаря, щоб більше Волощини не пустошили. Стала згода і замиреннє на певних умовах: господар дав калзі 120 тисяч твердих талярів, щоб він уступився з Волощини, і одержавши сю суму Татари з Волощини пішли, але повертаючи силу людей ще вигубили, краї Волоські спустошили і велику здобич забрали. Козакам з тих грошей нічого не дісталось, тільки хто що зарвав. Татари небогато чоловіків забрали, тільки стинали; жінок забрали тільки молодих. Волів дуже багато вигнали, коней і баранів не богато брали — і тим баранам ноги утинали”.

На підставі того що оповідали козаки з посольства Кравченка до Потоцкого пише оден шляхтич, войський галицкий воєводі подольському (Ос. 2346 с. 69-80):

“Козацького війська у Хмельницького не більше 20 тис. козаків, Татарів небагато було з мурзою перекопським: не рахували їх більше як півтори тисячі. Хмельницький проводив аж за Дніпро і прощався з ним з великою церемонією: велів стріляти з усіх гармат і всьому війську з рушниць.

“При наших послах були (у Хмельницького) посли господаря волоського: привели Хмельницькому коня гарно убраного і “дородного”; господар дав Хмельницькому 40 тис. талярів і доньку свою обіцяв відати за сина його Тимоша, але через послів своїх просив наперед “процвічити (Тимоша) на обичаях” — кажучи, що він же чоловік простий і глупий і недавно до Коломиї з сіллю ходив(!). Хмельницький їм відповідав на те, що велить йому конверзувати: процвічитися з значними людьми, що будуть до того приставлені (kaze mu konwersowac y przecwiczyc się znacznemi ludzmi, ktorych mu naznacza). А нарешті так висловивсь: Swadba ne znaiu czy doydet, koli pan chce — ozeno (оженю коли буде згода пана, — короля чи султана? мабуть останнього).

В львівських новинах з 22 жовтня — що походять від тих же післанців Потоцкого, що їздили до Хмельницького, читаємо про нього таке: “Повертається з Волощини з побідою й великою здобичею, змовивши доньку господаря волоського за свого сина Тимошка, весіллє по Різдві, інтерциза (подружний контракт) списана і заприсяжена від господаря волоського Хмельницькому Чотирьох боярів дав господар Хмельницькому в закладі за свою доньку. Бо що мусів, то заявив готовність сповнити, але з тою умовою, що має відправитися весіллє — аби син Хмельницького на те весіллє приїхав з шляхтою польськoю і політикою нашою. Сього певне докаже, бо має при собі богато що його буде вчити політики.” (Осол. 2286 л. 112).

Павло Алепський, переїздивши через Волощину в 1654 р., записує, що йому оповідали — що в першу війну Татари забрали в полон 75 тисяч людей (І с. 112)

¹⁶) Рудавский збирає зміст порозуміння в такі точки, котрим він надає ляпідарні форми римського законодатного стилю: завдяки сій формі вони пішли як щось автентичне — напр. у Антоновича-Драгоманова, Ист. пЂсни “Волощина зістається Лупулові, Тиміш буде його зятем; Татарам і козакам зараз буде виплачено 600 тис. талярів; Полякам господар не сприятиме” (с. 65).

¹⁷) “Король має підозріннє на кн. Януша Радивила, литовського гетьмана” що має жінкою доньку господаря молдавського — що він може бути в порозумінню з Хмельницьким. На соймику того повіту де він перебуває, він виступив против дозволу на нобілітацію згаданого господаря (котрої просив Лупул, і за сим старався Потоцкий). Говорив, що се не новина, що доньки таких господарів виходили за польських шляхтичів, отже коли господар молдавський просватав свою доньку, а його своячку, за сина Хмельницького, то мусить дотримати слова. Сей Радивил завсіди був головою єретиків і лихих гадок, отже з сим новим виступом против короля і свого тестя, з такою охотою посвоячення з Хмельницьким, його вірність до батьківщини і свого короля стає підозрілою.” — Реляція Торреса з 26 січня 1651, с. 97.

Потоцкий роблячи підсумки волоської кампанії Хмельницького в листі до короля 22 жовтня так представляє небезпечні наслідки посвоячення Хмельницького з Лупулом — коли б воно прийшло до здійснення: “Великий тягар впав би на Річпосполиту, бо той неприятель (Хмельницький) при своїх домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку, волоську, і може наробити Річипосполитій великого клопоту такого що трудно буде й вибрести. Той зрадник хоче обложити військо в. кор. милости, Ракоція з господарем мунтянським — що має готового війська тридцять тисяч — пустити на Краків, шляхту викорінити, у вашої кор. милости королівство відібрати і на престолі королівськім иншого посадити — бодай чи не Ракоція!" — Жерела XII с. 142 = Міхалов. с. 578.

¹⁸) Всі три варіянти у Антоновича-Драгоманова, але текст Цертелєва передруковано з збірника Максимовича, з деякими змінами, і против тексту Куліша-Метлинського тут теж єсть деякі відміни.

¹⁹) У Шута в часі минулім — одіслав — рушав.

²⁰) В старшім варіянті: “.Як до Дністра прибували. Через три перевози переправу мали. Сам Хмельницький наперед всіх рушав, До Хатії прибував, У старшого копитана на квартирі став”.

²¹) В стар. вар.: “Чи на примирє будеш приймати, Чи славної Волощини половину оддавати?” В новішім: “Чи можеш ли мені полумиски червінцями ісповняти?” Сі елєменти можна б об'єднати в такій формі: Чи будеш мене гетьмана Хмельницького благати, Мині полумиски червінцями сповняти, Та славної Волощини половину оддавати?

²²) У Шута: неужли, в новіш.: нежели.

²³) У Метл.: задобіддє, у Ант.-Драг. знадобіддє, нов.: до обіда.

²⁴) Сучави.

²⁵) Нов.: Так будем за иним королем стояти.

²⁶) У Шута і в нов. тут є далі: “Івана Потоцького кроля польського; відновляю з старшого варіянту, хоч і не певен, чи се не поправка видавця, Цертелєва, але вона відповідає архетипові.

²⁷) В старшім коротше: “Ти за дорогими напитками, бенкетами уганяєш, Чом ти Хмельницького не єднаєш? Вже почав він землю кінськими копитами орати, Кровю молдавською поливати”. В архетипі мусіло бути: Землю Волоську."

²⁸) В нов. мабуть старший оборот: “Оттепер я буду знати, До віку вічного Хмельницького не займати!”

²⁹) Се закінченнє з старшого вар.; останні 4 стихі відділені у Цертелєва звіздкою; можливо — се вказує на долученнє сього закінчення з иншого джерела. В вар. Шута дума закінчується так: “Оттогді то Хмельницький помер, а слава його козацька не вмре не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і подержи люду царського, і всім слушащим православним християнам, сьому домодержавцю — хазяїну і хозяйці подай, Боже, на многа літа“!”

³⁰) Подаю парафразу сього незугарного періоду: Військо козацьке не хотіло дармувати, тим більше — збратавшися з таким поганином, ворогом християнства. Волоська земля — християнська, і хоч у підданстві Турчина, але спокійно живучи при одном господарі без змін — стала богата. Кримський хан позавидував тому, що християнство, а особливо Русь (православні) гору беруть, і так розумію — що за дозволом Турчина, несподівано напав з гетьманом Хм. і всіми силами козацькими і татарськими і в нівець усю обернув.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПРУЖЕННЯ, ПОСОЛЬСТВО ДО РАКОЦІЯ, ПЕРЕСИЛКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ПОТОЦКИМ, ПОСОЛЬСТВО КРАВЧЕНКА, ПОВОРОТ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ЕКЗЕКУЦІЇ НАД СВОЄВІЛЬНИКАМИ, ХРИСТИЯНСЬКА. ІДІЛІЯ, ЖОВТНЕВІ ПЕРЕГОВОРИ, ПОСОЛЬСВО ВАСЬКА ХОРУНЖОГО, РОЗПУЩЕННЄ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ЗВІДОМЛЕННЄ ПОТОЦКОГО. 22 ЖОВТНЯ 1650.

Волоська кампанія скінчилася занадто скоро як на пляни Хмельницького і його штабу. Господар прикладав всі зусилля, щоб як найскорше за всяку ціну позбутися наїздників з свого краю, аби користаючи з перебільшених вістей про його погром, хто небудь з претендентів не дістав тим часом від Порти надання на молдавське господарство. Він слав до Царгороду гроші й заспокоюючі реляції — і дійсно утримав ся на господарстві завдяки сій політиці ¹), а тим часом приложив усі старання аби як найскорше випровадити за границі Татарську Орду, не жалував грошей і дарунків і се йому вдалося. Даремно Хмельницький робив з свого боку всякі заходи, щоб затримати її.

Татари обвантажені богатою здобичею спішили до дому, і се змусило й Хмельницького як найскорше кінчати переговори й теж вертати до дому, поки престіж його сил не розвіявся з утечею Татар, і насмілені Поляки не відтяли йому дороги. В польських кругах було переконаннє, що коли б Татари не кинули козаків, Хмельницький ще був би наробив великих діл — погромив би Потоцкого й поставив би Польщу знову на краю погибелі ²). Але коли Орда обловилась, затримати її була несила, і облишений нею Хмельницький мусів кінчати як скорше свої переговори з Лупулом і задовольнятись його обіцянками, присягами, заставниками, замість довести справу до кінця зараз і на місці. Так само мусів спішно виясняти свої відносини до польської сторони: вдоволятися дипльоматичною ліквідацією сього напруження, яке властиво вимагало оружної розправи — що й прийшла півроку пізніше, але в далеко менше сприятливих обставинах.

Очевидно були вислані посольства до всіх, кого зачіпав сей козацький похід: до Отоманської Порти, до Семигороду, до господаря Валахії ³). Маємо грамоту вислану з послами до Ракоція — “з над ріки Прута 16 вересня 1650 р.”

“Світлійший княже Семигороду, пане, пане і приятелю прешановний! Постановили ми провідати добре здоровлє світлости вашої через послів наших і незміннє бажаннє наше до всякої послуги в. світлости об'явити. Просимо через них з звичайної своєї прихильности нас обвістити, а коли трапиться якийсь неприятель — поміч подати. Ми ж також готові противстати неприятелям вашої світлости, коли б потреба зайшла, і що в. світлость накаже — вірно і щиро виконати. Що на користь чи некористь нам може бути, просимо нас повідомити. Ми ж все ширше доручили послам нашим устно переказати і просимо їм віру дати”.

Наступають звичайні поздоровлення і потім рід наказу більш конкретного:

“Спеціяльно сі пункти світл. князеві об'явити: Хоч з світл. господарем молдавським дійшло до війни, але непорозуміння сі усунено через замиреннє, і приязнь обопільно укріплено, так що в. світлість всі свої справи до нас через його землю можеш полагоджувати, і не дай Боже якогось випадку, і він і ми також обіцяємо бути цілком приязними і на всякі посилки в. світлости готовими. Коли ж на нас схоче напасти якийсь неприятель, особливо Поляки, — зволиш св. в. нас не облишати, але простягти руку на оборону! Вашій же світлости обіцяють свою приязнь господарі Валахії й Молдавії, як і всі Татари — в звичайнім своїм братерстві з нами і в переконанню про необхідність для них нашої приязни і братцтва, за нашим впливом і посередництвом” ⁴).

Як бачимо, се була пропозиція нової ліґи, до котрої дунайські князі — семигородський, молдавський, валаський мали прийняти українського гетьмана і татарського хана — в результаті їх замирення з Лупулом. В дорозі до Ракоція сі посли мали в сій справі говорити також з господарем мунтянським — від Арсенія Суханова (див. нижче с. 119) знаємо, що 3 жовтня н. с. вони мали у нього авдієнцію. Про предмет її він не згадує нічого, але сей лист до Ракоція дає про се поняттє.

Мобілізація була тим часом припинена. Козацькі полки, що далі наспівали на підставі попередніх універсалів, заверталися назад, як оповідають очевидці, московські посли в своїм звідомленню: 8 (18) вересня козаки київського полку, примарширувавши до Волощини й перейшовши Дністер під Могилевим, отримали наказ вертатись назад ⁵) — ce початок відвороту, або сильнішого прикривання тилу з польської сторони для відвороту.

Очевидно се стояло в звязку з дипльоматичною перепискою, заведеною між обома гетьманами, Хмельницьким і Потоцким: вона проходила в тонах спокійних і розвантажувала напруженнє, що витворилося наслідком воєнних приготовань обох сторін. Від московських висланців Протасьева і Богданова, що крутилися в тім часі коло гетьмана з дорученнями в справі Акундинова, довідуємося, що від Потоцкого приїздили до Хмельницького посли, під час його переговорів з Лупулом ⁶). Судячи з змісту їх посольства, переказаного сим післанцям, вони привезли від Потоцкого заспокоюючу відповідь на висловлені з боку Хмельницького побоювання, що мобілізація польського війська, вчинена Потоцким, може привести до конфлікту з козаками Хмельницький затримав у себе післанців Потоцкого, а для ґрунтовнішого вияснення вислав своє посольство: сотника Ів. Кравченка з кількома представниками того останку Орди, що він її при собі затримав. Не вдоволяючися заспокоєннями, він, мовляв, рішучо жадав негайного розпущення польського війська — инакше козацьке військо піде зараз же з Волощини на Камінець (перспективи походу — на Хотин в напрямі Камінця, коли польське військо не буде роспущене, або на Могилів до дому, коли український ультиматум в цілости буде задоволений — див. вище с. 92). Се оповіданнє московських висланців подам тут з огляду на подробиці:

“Як Петро Протасьев і піддячий Богданов стояли в Могилеві, від гетьмана Б. Хмельницького їхав через Могилів сотник Іван Кравченко і з ними козаків чоловіка сто або й більше, і Татар четверо. Говорив сей Кравченко, що гетьман вислав його спішно, наказавши вернутися за Дністер з відповіддю коронного гетьмана. А від коронного гетьмана Мик. Потоцкого до Б. Хмельницького прийшли посли у Волоській землі, перед тим як вислано Кравченка, з тим щоб Б. Хмельницький і військо Запорозьке не боялися нічого від його, Потоцкого, обозу: обоз стоїть за королівським наказом, згідно з старим звичаєм (щорічного військового збору). Гетьман Б. Хмельницький затримав тих послів у себе, а для явнішої відомости післав до гетьмана М. Потоцкого його, Ів. Кравченка; а поки він у Потоцкого буде і назад не вернеться, доти гетьман Б. X. не пустить від себе посланців (Потоцкого)”.

По повороті той же Кравченко, здибавшися з тими московськими висланцями “в Бушуїві” (очев. Буші), так оповідав, як він відправив своє посольство, і що говорив Потоцкому — то значить (з чим він був від Хмельницького післаний): В обозі у коронного гетьмана під Камінцем подільським він був, лист гетьмана Б. Хм. віддав, і устно сказав, щоб Потоцкий в обозі війська не тримав: велів його розпустити; а коли не звелить розпустити, то гетьман Б. Хм. піде війною на його обоз з усім військом Запорозьким і з Кримськими Татарами. Бо гетьман і військо Запорозьке вважають, що той обоз зібраний на нього, гетьмана Б. Хмельницького.

“Гетьман корунний (на те) сказав, що він зібрав польське військо й стоїть обозом за королівським наказом і давнім звичаєм — як і давніш їхнє польське військо стояло бувало обозом при границі для оборони. Гетьманові Б. Хмельницькому з військом Запорозьким і кримськими людьми йти війною на його обоз нема чого, бо се військо зібране не на нього — гетьмана війська Запорозького, нехай він нічого злого від нього не боїться: він, гетьман корунний, з військом польським війною на них не піде і війни на них не замишляє. Говорив він се під присягою (очевидно — з поминаннєм імя божого). А що йому гетьман написав і устно з ним, Іваном, переказав, аби він військо з обозу розпустив і обозом не стояв, то сього йому М. Потоцкому без королівського наказу ніяк не можна зробити; а як буде такий королівський наказ, то він зараз роспустить військо з обозу. З тим він його, Івана, відправив, а лист з ним післав такий, під присягою, що він війни не замишляв і ніякого лиха Запорозькому війську чинити не хоче, і договору короля з військом Запорозьким порушати не буде.”

До сього Кравченко додав, що військо польське, в числі 10 тисяч “або більше” він застав під Камінцем; стоїть воно в великім страхованню: окопалось і поробило укріпління, й стріло запорозьких послів в бойовій готовности, “в латах і кольчугах”. Потоцкий прийняв і відправив їх “з великою честю”, дав дарунки й грошей на дорогу.

З польської сторони дуже цікаве звідомленнє про козацьке посольства маємо в листі Войцеха Мясковского з обозу 22 вересня 1650 р.:

“Сьогодня в полудне приїхали до й. м. пана краківського посли татарські з козацькими: козацькі від Хмельницького й війська Запорозького, татарські від Адельмурзи білогородського; козаків сто о двукінь, татарів три. Коротке звідомленнє про посольство таке. Впровадив їх стражник військовий з товариством, чекав їх в головнім шатрі й. м. пан краківський з воєводою браславським і з иншими старостами: камінецьким, красноставським, яворівським, новгородським і з усіма ротмистрами. Козаки прийшли з своєю звичайною вовчою покорою. Почав мову Кравченко: в самім кафтані фалендишовім червонім, витертім, з оловяними ґудзиками — инші не краще вбрані. Сказав так: Милостивий пане гетьмане! пан гетьман наш вашій милости кланяється і о здоровю питає. Также і вам всьому рицарству” — на обидві сторони головою кивнув. Відповів їм пан краківський: “Бодай-сьте здорові були”. Далі говорив Кравченко такі слова: “Дивується пан гетьман, добродій наш, чому ваша милость військо зібрав, коли з обома народами вічний мир і достаточний покій постановлений, і з жадної сторони нема нічого небезпечного” ⁷).

“Відповів й. м. п. краківський: “Нема чому дивуватись, бо ви самі добре свідомі того, що обовязок коронного війська — ціле літо в полі стояти, і хочби найбільший спокій був, чи найбільша небезпека — коронне військо повинне стояти обозом. На те пан слугу утримує, аби мав собі вигоду, і хоч й. кор. мил. згоду зложив як з ханом кримським, так і з гетьманом вашим, і він став вірним підданим, але панства короля й. м. окружені такими сусідами, які не дуже то віри дотримують: хоч від вас нема ніякої небезпеки, то є Угри, Волохи, Москва, і ті часто віру ламають. Тут іще згадав, як підчас Хотинської війни неприятель вступив до Інфлянт, — і на тім скінчив. Тоді Кравченко: “Инше було перше, коли нашої сторожі не було! але коли тепер мир - не треба нічого боятись. Горла наші в тім, що нічого ледачого не гадає пан гетьман!” ⁸) І. м. п. краківський: “Що ж то за покій? одна шляхта повтікала, иншу потоплено. Мій підстароста ніжинський від усього втік”. Козак: “Ой, милостивий пане! не казав їм п. гетьман утікати, і як котрого вбито, то певно не козаки — от мужики своєвільні” ⁹). По тім спитав п. краківський, де вони лишили військо? Відповіли: У Пруту. Тоді спитав: “Чому не дав мині знати гетьман ваш, куди він на війну йде? він же гетьман ваш, і рука руку миє — обидві бувають білі, — повинен був знестися ваш гетьман зо мною — котрому повірена безпечність панств коронних!” ¹⁰) Рече хлоп: “Ай, милостивий пане, сповіщав тебе пан гетьман наш через слугу твого, п. Загоровського — він знає, де війна має вестися, абись не трівоживсь, коли військо стягав. Ми просимо скорої відправи — раді б і сьогодні вертати до війська” ¹¹). Й. м. п. краківський: “Не забавлю вас, тільки лист перечитаю — а тепер вас на печеню прошу”.

Тоді Кравченко обернувся до Татар і потім сказав й. м. п. краківському: “Посел воєводи перекопського тебе поздоровляє” ¹²). Татарин почав говорити по татарськи, а Волох (чи Італієць) якийсь став толкувати по латини. Той же зміст і той же дух посольства: той тільки спитав, нащо військо зібране, і ту ж йому дано відповідь що й козакам. Спитав й. м. п. краківський, де тепер має бути воєвода перекопський. Сказав, що з Хмельницьким, бо йому цар прислав 30 тис. орди. Й м. п. краківський засміявся: “Широкі панства королівські, вільно ханові за тою приязню, що він з й. кор. милостю зложив, пасти коні в полях коронних”. Рече хлоп: “Та й тепер, милостивий пане, наша земля — їх земля! Всі вони то коло Чигирина то коло Чорного Лісу кочують” ¹³). Тоді воєвода браславський сказав через товмача, що не може Хмельницький бути кращим приятелем ханові ніж королеві. Татарин відповів: “Так воно і єсть, і тому й ідемо з Хмельницьким, міркуючи, що він іде туди, куди йому велить король”. Потім імп. краківський подався до спального шатра ¹⁴).

Ся реляція, писана зараз, того ж дня, мабуть одним з присутних при авдієнції, або з слів присутних, — дає найбільше докладну і вповні вірогідну відомість про сей момент переговорів, і супроти неї нема потреби ширше спинятись на инших оповіданнях більш загальних, писаних з чужих слів, то що. Напр.: лубенські козаки, що приїхали з Волох від гетьмана оповідали, що ще перед тим гетьман посилав до Потоцкого і Каліновского, аби вони не збирали війська, і тоді йому відповіли, що вони війська не збирають; тепер гетьману стало відомо, що вони стоять двома обозами з великими силами, і він післав їм листа: “Пощо стоїте з військом обозами? коли хочете битись, ми з кримським царем зараз підемо на бій” ¹⁵). Любєнєцкий переказує зміст посольства Хмельницького так, що він загрозив Потоцкому зараз наступом, коли він негайно не вступиться з своїм військом з Руси ¹⁶). Натомість варто згадати иншу звістку з польського обозу — про той трівожний настрій, що настав в нім по відправі козацького посольства. “Зрозуміли ми по тих послах, що та рація (котрою відповів Потоцкий на домагання Хмельницького і Татар що до розпущення польського війська) у них місця мати не буде (їх не переконає), і напевно сподіваємось їх під обозом”. Тим часом — “військо наше як піше так і конне без поживи, а в Камінці дорожня немилосердна (ні з чим витримувати облогу). Але сильний Біг! може ще його відвернути! А коли прийдеться, то знаю, що військо битиметься охоче і сильно — чей Бог його (Хмельницького) скарає нашою рукою” ¹⁷).

Але хмара сим разом пройшла щасливо: Хмельницький з своїм штабом рішили не рискувати оружною розправою, не можучи рахувати на Орду. Прийняли привезений від Потоцкого лист — безумовно писаний в таких же мягких, згідливих тонах — трактування козацького війська як чогось не підвладного, а самостійного і рівнорядного. Після бундючного тону з 3 серпня се справді був серьозний здобуток сеї воєнної демонстрації. Козацький гетьман наказав закінчувати евакуацію Волощини; переїхавши своїм штабом до Ямполя, велів переправити решту свого війська через Дністер на український бік. З великою нарадою відправив той останок орди, що при нім ще для постраху зіставалася з мурзою, чи беєм перекопським. Продемонстрував перед післанцями Потоцкого, що був затримав у себе ¹⁸), ріжні акти льояльности: видав свій суворий універсал на своєвільників, процитований вище — уповноваженнє польським панам самим карати своєвільників, за порозуміннєм з місцевими полковниками козацькими ¹⁹). В присутности послів Потоцкого перевів на місці кілька екзекуцій над присланими до війська своєвільниками, і виправляючи сих послів до Потоцкого порадив на будуче висилати урядниками на Україну людей менше полохливих, не таких страхополохів як сим разом, що повтікали не знати чого. Пострашив, здається уданим маршом на Камінець, мовляв — за проханнєм волоських послів, а потім справив бучну учту на прощаннє: пив здоровлє короля, Потоцкого, всіх сенаторів, “доки трунку стало” ²⁰), і передав до Потоцкого листа повного всяких льояльностей, але і домагань, щоб одночасно з демобілізацією козацького війська польське було також розпущене, аби відпочило перед спільним походом, що стоїть перед ними, відповідно “святій королевській волі” — спільній боротьбі против ворогів Річипосполитої. Дуже коротко і неясно стилізований лист сей ²¹) мали доповнити устні мови гетьмана перед сими післанцями, що вони мали переказати Потоцкому. Реляції з польського обозу вказують такі пункти: військо коронне повинно бути зараз розпущене, воно може стати на лінії, але для певности козацької сторони добре було б дати в застав декого з ротмистрів і полковників; ще згадувалась фактична неможливість обмежити козацьке військо 40-тисячним реєстром, треба, мовляв, що найменче 100 тисяч — як се читаємо в львівських новинах з місяця жовтня ²²), і т. д.

Одночасно з сим прийшли до Потоцкого листи від Кисіля в справі тих “святих намірів” короля, що на них натякав Хмельницький, відкриваючи, мовляв, для їх здійснення нову серію дипльоматичних зносин — з Ракоцієм, волоським господарем і т. д. Кисіль посилав копію королівського листу “перед тим писаного до Хмельницького” в справі походу на Чорне море, і свого листу в тій же справі, де він заохочував гетьмана до боротьби за визволеннє християнських народів — аби вся Европа признала його “Богом даним” на визволеннє християнської крови з поганської неволі ²³).

Все се надавало замиренню запорозького гетьмана з Польщею ідеалістичне освітленнє: пожертвовання дрібними місцевими непорозуміннями інтересам християнського світу. На се потім посилався Хмельницький (в листі на соймики шляхти). Але непримирені козацькі вороги з польського табору повторяли, що все се тільки маскованнє, з боку Хмельницького, неможливости війни під зиму, коли Орда покинула козаків, і хитре протяганнє часу до весни ²⁴). Не бракувало голосів за тим, що треба б якраз скористати з такого моменту слабости противника і ударити на козаків ²⁵). Волоський господар також прислав посольство зондуючи Потоцкого — чи може рахувати на його підтримку на випадок розриву з Хмельницьким ²⁶). Але Потоцкий не рішався йти на конфлікт з козаками, навпаки постарався обминути всяку суперечку й запевнити собі спокій на найближчий час. Він вислав (в відповідь на привезені йому листи) почесний дарунок Хмельницькому: богато оправлену шаблю й листа писаного в дуже приятельських тонах, і уповажнив свого посла ротмистра Загоровського зложити перед гетьманом присягу, що спокій не буде порушений, військо буде роздушене і розложене оподаль від лінії, козаки можуть бути цілком безпечні і не боятися нічого ворожого з польської сторони ²⁷).

В сих миролюбних настроях, очевидно, підтримало його нове спільне посольство від Хмельницького і хана, що прибуло 12 жовтня і повторило ще раз те саме, що попереднє прислане з Волощини. Правдоподібно, Хмельницький скористав з ханського посольства, що їхало до Варшави допевнятися недоплаченої по гадці хана данини і заохочувати до походу на Москву: вислав з ханським послом свого посла до Потоцкого і до короля, щоб ханським авторитетом підтримати свої домагання. Подільський суддя Мясковский, що був присутнім при тій авдієнції ²⁸), і камінецький ректор що дає короткі, але очевидно — дуже точні відомости про біжучі справи ²⁹), зводять домагання до таких пунктів: польське військо мусить бути негайне розпущене і розквартироване в Галичині або в польських провінціях (не при лінії). Ханський посел від себе остеріг — згідно з змістом ханського листу до Потоцкого, згаданого вище — щоб козаків ніяким чином не турбовано: вже Потоцкий розбив раз пляни походу на Московщину, і замість Москви вийшов поход на Волощину, нехай більше щось таке не повторюється, бо за Зборівським трактатом всяка зачіпка з козаками приведе до розриву між ханом і королем і вина буде на Потоцкому ³⁰).

Потоцкий по сім написав нового, ще приязнішого листа до Хмельницького і вислав його на руки Кисіля, як посередника (а властиво — в очах противників спільника козацьких лукавств), і занявся ліквідацією свого обозу. Зробив перегляд війська і розіслав його по воєводствах: Подільському, Руському, Белзькому й Волинському — не зачіпаючи Браславського, щоб не дражнити козаків ³¹) — tempori serviendo, рахуючися з обставинами, як каже Мясковский: забезпечуючи спокій на майбутній час, і заразом де можна — перетинаючи нитки козацької політики — як се особливо яскраво показалося на волоських плянах Хмельницького.

Почуття гніва й роздражнення, що йому прийшлося стиснути в собі супроти видимої небезпеки, Потоцкий вилив в цікавім листі на соймик свого воєводства, писанім власне в сім моменті ліквідації подільського обозу — виймаю з нього дещо, покорочуючи деякі попсовані копіїстом місця й зайву фразеольоґію:

Одержавши в неволі відомість, що за ласкою божою висока фортуна й. к. м. розігнала криваву тучу заїлости поганської і хлопської ребелії і принесла Річипосполитій нашій пожадану погоду милого спокою, — я насамперед подякував найвищому маєстатові за його невимовні добродійства, і тішачися з такого щастя нашої вітчини, сподивався привітати її цілком заспокоєну і спокійно відібрати свій реґімент. Але коли приходячи до вітчини бачу, що та згода має тільки імя згоди, а в дійсности тріває дальша незгода, з великою шкодою для Річи-посполитої й уймою гідности маєстату й. к. м., — моя радість обертається в гіркий смуток і я з жалем мушу бачити, що вітчина наша далека від сповнення своїх бажань, і праці й. к. м. коло заключення миру не мають відповідного наслідку.

Пактами зборівськими застерігла собі Рп-та, що обивателям воєводств Київського, Браславського і Чернигівського забрані у них маєтности мають бути повернені у володіннє. Але й досі сей пункт не сповнений. Як давніше, Хмельницький маєтків не вернув, тримає їх, і хто тільки хотів знову перейняти свою маєтність і туди для того поїхав, всіх знищила злоба хлопська! Дісталося й мені з того вару пива — бо крім того що не отримую 150 тисяч ³²) інтрати, — слуг моїх, туди висланих, щоб перейняти ті маєтности, двадцятьох тирансько вбито! Отже тамошні обивателі побачивши, як там бушує несамовитість хлопська, і не насміляються вертатися до домів своїх. Воліють терпіти тяжке вигнаннє і жебраючи помочи підтримувати своє життє, ніж віддаватися в зрадницькі руки своїх підданих, відзискуючи свою власність, і йти на неминучу загибіль свого життя від їх лютости ³³).

Так панує собі Хмельницький, як пан і спільник Корони, маючи на рік більш як 5 міліонів інтрати ³⁴). Провадить зносини з заграничними володарями без відому й. кор. м. Посольства від них приймає, свої навзаєм до них посилає, розпалюючи їх і підбиваючи на війну з Річп. Післав до Отоманської Порти, оддаючи їй підданство, згодився на харч — що цісар мило прийняв: дуже ласково послів приймав і допустив до поцілування краю шати своєї, обдарував, а самому Хмельницькому післав корогву на адміністрацію завойованих воєводств. З мультянським господарем, що має 30 тисяч війська під зброєю, і з Ракоцієм уложив союз. Волоського господаря наступивши війною примусив на воєнний союз против нас, і на те мусів дати запись, а доньку свою за сина його змушений був приобіцяти.

В якій же небезпеці пробуває наша Республіка, і чи може ся згода зватися згодою, — віддаю глибокому осудові в. м. Я бачучи те все не можу сказати, щоб ми її мали! Навпаки, з сумління і з обовязку уряду свого остерігаю в. м., аби сьтс подумали про забезпеченнє вітчини і вільностей своїх, котрі предки наші здобули не жалуючи крови своєї. Бо той зрадник взяв то собі за завданнє — шляхту викорінити, весь лад Республіки нашої перевернути і на королівськім престолі иншого пана посадити. Тому треба щоб в. м. ухвалили такі сили, які б відповідні були на відпертє такої небезпеки. А далі треба буде приложити старання, щоб розшити ті ліґи. Бо инакше впала б наша Республіка в велику небезпеку, і за нашою байдужістю і безрадністю щоб не попасти нам в останню біду і з великим жалем і сором бачити повний упадок Річипосполитої.

Я скільки можна працюю коло розірвання сих звязків. Післав до хана, доказуючи йому, що Хмельницький не дотримує нам зборівських пактів, поставлених його (хана) заходом, і маєтностей наших не повертає. Веду його до того, щоб відступив від союзу з ними (козаками). Від господаря волоського добився, що він готов підняти зброю против Хмельницького, з'єднатися з Татарами і в усім Рчп. помагати, з тою одначе умовою щоб король його прийняв під свою протекцію і щоб ми йому дали індіґенат ³⁵).