Примітки. 1) Див. зміст його розмов з конфідентом Потоцкого в листі Потоцкого з 22 жовтня — Жерела XII с

¹) Див. зміст його розмов з конфідентом Потоцкого в листі Потоцкого з 22 жовтня — Жерела XII с. 140 = Міхалов. 576.

²) Див. реляцію Любєнєцкого з 17 листопаду — Transsylvania c. 115.

³) Єсть того відгомін у Ґоліньского: “Післали Татари і Хмельницький своїх послів до господаря мультанського і до Ракоція, щоб їм дань післали, коли хочуть мати спокій вони і їх піддані, а коли не дадуть — обіцяють їх в короткім часі навідати”, с. 357.

⁴) Monumenta Hungariae dipl. XXIII с. 39.

⁵) Реляція Петра Протасьева, що пустився з Київа, з Київським полком, шукати гетьмана в Волощині: “сентября 8 дня нинішнього 159 року перейшли ми з Могилева Дністер ріку на Волоську землю, і того ж дня прислано від гетьмана Б. Хм. універсали до київського полковника — велено йому вернутись до Київа, а до себе йти в Волоську землю гетьман йому не велів. І київський полковник з усім своїм полком з-за Дністра перевезлися назад з волоської землі на польську сторону” — Акты Ю.З.Р. III с. 433.

⁶) Збираю хронольоґічні вказівки з сих днів:

8 (18) вересня під Могилевим отриманий наказ гетьмана — спинитися в поході на Молдаву (реляція Протасьева як вище).

Трохи перед тим, 16 або 17 мусіли приїхати післанці Потоцкого Ловчицкий і Трица і було виправлене від гетьмана з над Пруту посольство Кравченка до Потоцкого, що приїхало під Камінець 22 (реляція Мясковского нижче с. 101).

Мабуть другого дня воно виїхало назад і мусіло бути у гетьмана коло 25-26: се час евакуації Волощини.

28 септембра датований лист гетьмана до Потоцкого переданий через Ловчицкого (нижче с: 104).

Того дня авдієнція у гетьмана московським післанцям: Протасьеву і Богданову.

20 (30) — дата універсалу на своєвільників — в Ямполі.

2 жовтня приїхали до польського табору Ловчицкий з товаришами, з листом гетьмана — львівські новини, Ос. 2286 л. 112.

Того дня гетьман, за відомостями Потоцкого, в'їздив до Браслава, — Осол. 225 л. 322 (з реляції Потоцкого, отриманої в Варшаві перед 20 жовтня).

3 жовтня (23 вересня с. с.) гетьман приймав в Браславі обідом московських післанців і їх провідника Єрмолича - посол звідомленнє Протасьева і Богданова — нижче.

Того дня, 3 жовтня, приїхало до Потоцкого посольство волоського господаря — порозумітися що до дальшої політики супроти Хмельницького — львівські новини 22 жовтня, Осол. 2286 л. 112.

Того ж дня Потоцкий ніби то отримав листа від Хмельницького — там-же, але не ясно, чи се справді окремий лист, чи той же що привіз Ловчіцкий (див. нижче).

Десь 4-5 жовтня Потоцкий вислав до Хмельницького Загоровського з дарунком і листом — лист Мясковского з 30 жовтня, нижче.

Правдоподібно тоді ж Хмельницький виправив Васька хорунжого з татарським аґою, що приїхали до Потоцкого 12 жовтня (лист камінецького ректора).

7 жовтня Потоцкий післав Яскульського на звіди до Лупула.

12 посольство Хмельницького і хана у Потоцкого.

18 люстрація і роспуск польського війська (тамже).

Єсть слід в тім часі, в першій половині жовтня н. с., висилки Грека Івана Петровича Тафларія (що повернув з Москви підчас молдавського походу) з вістями до царя: в стовбцях Малор. приказа № 5818/7 єсть брульон грамоти від царя до гетьмана, післаної з Тафларієм, сам собою беззмістовий, але інтересний як вказівка на сю пересилку.

⁷) Наведу в ориґіналі сі українські фрази Кравченка, як їх подає копія листу Мясковского — Осол. 225 л. 320: Miłostiwy pane hetmane! Pan hetman nasz waszey miłosty klaniaet se y o zdrowiu pytaiet. Takze y wam wsiomu rycerstwu. — Dywuiet se pan hetman dobrodij nasz czom wasza miłost woysko zabrał? poniewasz z obiema narodami wieczny mir y dostatoczny pokoy iest postanowiony, y z zadney strony niemasz nic niebespieczneho.

Се інтересно, як тут говориться про трактат Польщі “з обома народами'' — Татарським і Українським, що тепер посилають до Потоцкого своїх послів. Потоцкий також трактує Зборівський договір, як трактат міжнароднього характера.

⁸) Insza było persze, koli naszey storozy ne było. Ale koli teper mir, ne treba se niczoho obawlaty. Horła nasze w tym, ze niczoho ładaczeho ne hadaiet nasz pan hetman.

⁹) Аі, miłostywy раnе, nе kazał іm р. hetman utykaty, у iesli ktoroho vbito, to pewno nе kozaki, ot muzyki swoiwoli”.

¹⁰) Як мягко в порівнянню з листом з серпня!

¹¹) Ся фраза польська.

¹²) Poseł wdy perekopskiego tebe pozdrawlaiet.

¹³) Ta y teper, myłostywe pane, nasza zemla — ich zemla, wsi oni to koło Czehrynia, to koło Czarnoho Lisa koczuiut.

¹⁴) Осол. 225 л. 320. Лист кінчається міркуваннями про число Татар, як їх подавав Федор Литка, полковник чечельницький і посол також; про знищення Волощини і про шляхту в козацькім війську. — Szlachty miedzy kozakami dosc: р. Załeski Mikołay, p. Baybuza młody, р. Komorowski młodszy, р. Iędrzey Dzik, р. Stefan Zaradny y inni.

¹⁵) Акты Ю.З.Р. VIII c. 326.

¹⁶) Transsylvania c. 112.

¹⁷) Лист Каліньского одного з ротмистрів — Осол. 225 л. 321. Коротше в иншім листі (тамже л. 321 об.): “Хмель стоїть далі, чекаючи розпущення польського війська; прислав до й. м. п. краківського, аби військо розпустив, а й. м. п. краківський вимагає від нього, аби звільнив воєводство Браславське й инші для гіберни (зимового прожитку) жовнірам; чи згодиться на се — не знати”. І в тім же листі такі характеристичні ілюстрації тодішньої трівоги: “Господар волоський окупивсь, а до мультанського по такий же (окуп) післав Хмель — і до Москви: Bo iak mi, (kołotyty?) powiada, nic nie dadzą, to budu nimi całoiu zimu iak wilk owcami koło wsi. Omnium horarum homo, słowa w nim prawdziwego niemasz. Tysiąc słow, a kazde inaeze. Zaden pułkownik nic nie wie, co mysli, tylko sam Wyhowski. Dla Boga niech wierzą, co się z nami dzieie, niech Tomaszami (невірними) nie będą. Niemasz dawnych Polakow. Ukraina stracona. Nulla fides pietasque u Chmiela.

Вісти зі Львова з кінця вересня (у Ґолінського с. 356, докінченнє поданого вище, c. 85): “Вертаючи з козаками назад Хмельницький боявся, щоб п. гетьман коронний не привитав його на переправі. Прислав до п. гетьмана — по що він так довго тримає військо, чому не розпустить? Й. м. п. гетьман відписав, що чекає наказу королівського, а йому нічого злого не мислить, може його не боятись, бо хоче мешкати в спокою і згоді. І так Хмельницький переправився з козацьким військом і з 6000 тисячами Татар, що при нім лишилися, і став обозом під Орининим (!), а Нечай осібно стоїть з своїми хлопами, повний день їзди від обозу коронного, має військо — черни 80 тисяч”.

Тамже трохи далі — вісти від Лукаша Мясковского, судії подільського (15 жовтня, мабуть дата одержання в Кракові): “Хмельницький знову, вдруге війшов до Волощини, щоб її спустошити. Почувши, що господар хоче йому відомстити за зневагу і спустошеннє краю його, — випередив його Хмельницький, і господар мусів викупитися кількома сотнями тисяч твердих талярів. Полковник Нечай має в зборі кількадесять тисяч хлопів. Бог зна, чи не буде знову війна з козаками й Татарами, зимою або на весну” (с. 358).

¹⁸) Реляція “войського галицкого” в Ос. 2346 с. 69 називає їх: pan Lowczycki y drugi р. Tryca, инший лист одного Ловчицкого (с. 70), дописка при листі Хмельницького там же, с. 75 — kopia listu od Chmielnickiego do imp krakowskiego — przez р. Lowczyckiego.

¹⁹) Маємо оден такий універсал, адресований до людности Київського воєводства, вписаний до житомирських городских книг; очевидно, були вони розіслані по всіх воєводствах і на ріжні адреси — Арх. ЮЗР III. IV 51-8.

²⁰) Posłowie wołoscy przy naszych posłach prosili go o to, aby był pod Kamieniec do nas poszedł, zeby sie ludzie z nas nie smieli. Ochote dla nich yczyniwszy gdy ich wyprowadzał, kazał był woysku obracac ku Kamiencu. Skoro odiechali, tedy przes zdrowie krola y imp. krakowskiego y wszystkich senatorow piłl, puki inu trunku stawało, y dobrze posłow naszych odprawił, powiadaiąc to, aby рр. wszyscy do swych maiętnosci na Ukrainy ludzi nie trwozliwych przysylali, nie takich iako pierszy: nie wiedząc nic — iako on powiada — povciekali. І до сього вище наведена увага автора, що в Ніжині вибито 40 чоловіка Потоцкого (Ос. 2346 с. 70, лист войського галицького).

²¹) В скороченій і доволі несправній копії знайшовся він в збірнику Ос. 2316 с. 75, наведу його для зрозумілости в перекладі.

“Хоч через положеннє обозу і збір війська коронного військо Запорозьке було занепокоєне (в копії Lubo przes połozenie obozu y sciągnienia woyska i. k. m. koronnego woyska i. k. m. Zaporozkie pokoiem vpewnione zostawało). Одначе король, пан наш милостивий, нераз своїми листами запевняв нас в спокою і наказував нам бути на поготові для сповнення його святого замислу. Про се ж і п. воєвода київський широко нас повідомив і волю королівську викладав. І ми теж сього бажаємо з усієї сили, аби обопільні сили (українські й польські) звернені були на неприятеля нашої вітчини Тому унижено дякуємо вашій мил., що нас запевняєш в безпечности згідно з договором. Військо наше теж затримане в порядку і не буде з нашої сторони ніякої оказії (до конфлікту). А які б знаходили ся в тих краях спеціяльно “опришки”, — в. мил. з своєї, а ми з нашої сторони веліли таких громити. От і в присутности послів в. мил. деяких убійників скарано горлом, а инших веліли ми ловити — їм також нагорода буде.

“Також се в. м. даємо знати, що ми виправили послів до Мунтян і Угорщини в справі взятих намірів й корол. мил. З чим вони, Біг дасть, повернуть, не залишу дати знати в. милости, а в. м. просимо в усім з нами порозуміватись, як нам найкраще послужити й. кор. мил. А тепер зволь в. мил. роспустити коронне військо, хай відпочине, поки прийде оказія. В дальших річах поручили ми вашим послам устно оповісти ширше. В Ямполю 28 септембра (рік 1650 дописано пізнішим чорнилом).

²²) List tez 3 octobr. przyszedł do imci р. krakowskiego, aby nie bronił dо Multan i do Wegier isc na woyne: ztamtąd powrociwszy się z victorią prosi aby iuz kozakow 10.000 (очев. сто тисяч) w regestrze zostawało (Ос. 2286 л. 112). Можливо, що се в дійсности той лист, що привіз Ловчицкий — його приїзд стоїть тут під попереднім днем.

²³) Уривок листу з обозу 6 жовтня в збірці Осол. N 2346 ст. 70. Pod ten czas własnie przyiechał kozak do obozu naszego od р. woiewody kiiowskiego z kopiią lista iednego, ktory przed tym był pisany od k. i. m. do Cumielnickiego. W tym liscie iest wola i. k. m. zeby kozacy chodzili na Czarne Morze, do Wołoch wpadli i tam niemałe poczynili szkody chcąc Turkow irritare. Iest tesz y druga kopiia listu tegosz pana woiewody, pisanego do Chmielnickiego, w ktorym dziwnie pięknie persuaduie woysku Zaporoskiemu do dania okazyi, pisząc międzi inszemi haec formalia: Dopiero wszystka Europa powie, zes od Boga iest dany, kiedy okazyia będziesz do wybawienia krwi krzestianskiey z niewoli poganskiey. Te listy kiedy czytano, iako i. m. р. hetman tak y inszi wszyscy takowym rzeczom dziwowali się. Підчеркнуті слова про волоський похід мабуть треба вважати виразом обозових розмов і здогадів, що й волоський похід належить уважати способом зачіпки Турків, подиктованим королівськими плянами.

²⁴) “Посол волоського господаря 3 октобра приїхав до і. м. п. краківського, ще не знаємо про що, але так міркуємо, що просить помочи на Хмельницького. 3 октобра прийшов також лист (не сказано від кого, але очевидно, що від Хмельницького) — аби не боронив іти війною на Мультанн й Угорщину; вернувшися звідти з побідою просить, щоб козаків в реєстрі було вже 10 тис. (див. вище). Тільки він попросту дуже боїться зими, — щоб йому дали спокій. Бо й між ними колотнеча: Нечай, полковник козацький посварився з Ордою за здобичу, не знати, що далі буде”. (Ос. 2286 л. 112, початок я дав вище, прим. 1).

Невідомий кореспондент: “Хмель тихо запався разом з гадиною — щоб тільки не ожив скоро знову: найдальше — на весну... Був в великім страху, бо тільки з 30 тис. прийшов на Україну. Татари всі розійшлися. Добре було його пострашити під той час, або й на порох стерти; але він ужив стратеґеми, рушився коли був найслабший: вислав до й. м. п. краківського грізне посольство, страшачи наступом на обоз, а сам скоренько тікав на Україну, і так то йому уйшло. Бачив то й. м. п. краківський, але трудно було йому щось робити, маючи звязані руки (очевидно натяк на королівські інструкції). - Міхал. c. 580.

²⁵) В Оссол. 225 л. 321: “з Жовкви, в день св. Михайла (29 вересня): прибіг козак до і. м. пані краківської від сина, старости краківського (що був в обозі): дає знати, що Татари всі пішли від Хмеля, сам тільки з козаками лишився, під Могилевим, нижче Дністром. Рад був би мирові, але військо наше охоче дуже, бажає й просить й. м. п. краківського, аби пробував воєнного щастя.

²⁶) Зміст сього посольства, записаного під 3 жовтнем, переказує Потоцкий в листі до короля 22 жовтня: господар згадував про інтриґи що ведуться против нього, і питав, чи не міг би за свої гроші найняти в Польщі три тисячі вояків (Міхалов. с. 576); в обозі розуміли се так, що се господар ладиться до нової розправи з козаками. Потоцкий післав свого довіреного до господаря, щоб розвідати, в чім діло; про реляцію його мова нижче.

²⁷) Про се посольство Загоровського каже Мясковский в листі з 30 жовтня: що його вислано за півтора тижні до приходу нового татарсько-козацького посольства. Про скорий розпуск війська пише пані Коморовска з Бережан 9 жовтня, за вістями від чоловіка: “Сьогодня прийшла відомість з обозу від мого добродія: пише, щоб я нічого трівожного не боялась. Обоз за кілька днів буде роспущений, й. м. п. краківський їде до Бару, там пробуде кілька тижнів і потім поспішить до Варшави на сойм, що заповідається в скорім часі”. Ос. 2346 л. 69.

Очевидно, щось таке мусів написати тоді Потоцкий і Хмельницькому.

²⁸) З листу Мясковского, писаного на виїзді з обозу, з Залозець 30 жовтня (надруковано в Ojcz. Spominki II с. 67, повніша копія в Оссол. 225 л. 330) виймаю отсе оповіданнє:

“Дня 16 сього місяця оден аґа, посол від хана кримського, самовтор, і Васько з Чигрина, хорунжий Хмельницького з Федором Драгилом (вар. Брагилом), зятем Пархоменковим (Parchymenkowym, Przekumenkowych), писарем Хмельницького, публичне посольство відправляли у й. м. п. краківського. Віддавши лист ханський — при мині його ще не перекладено, за недостачею товмача — аґа заявив претенсію, що таке велике військо зібрано, їм так удавано, мовляв — аж трьома стоїть обозами через свою великість; на козаків наступають, і ні в чім не додержують їм Зборівського трактату: хан тому дуже дивується і обіцяє дотримати братерство Хмельницькому, вважаючи його кривду своєю кривдою. Пан краківський відповів, що такий здавна звичай в вітчині нашій: кожного року жовнірів, які отримують платню, не в домах, а під небом тримати. А сей обоз не тільки що не приносить ніякої кривди козакам, а поставлений в 20 милях від лінії, і ми їм нічого ворожого не мислимо — хоч вони з нами ворожо поступають: ані слова aнi присяги не тримають, не тільки з Браславського, але навіть і з Подільського воєводства не вступаються, маєтностей нам не пускають. Я от з-окрема (слова пана краківського) маю за Дніпром на півтори міліони інтрати, ще ні гроша не взяв; так само і й. м. п. хорунжий коронний (Конєцпольский) і багато инших. Взагалі що хочуть роблять. І слуг наших і шляхти — братів наших — силу нинішнього часу повбивали тирансько. На се грубо відізвався хорунжий Хмельницького і не давши Юриці товмачити впрост відповів: “Не знайдеться того, милостивий пане гетмане! не наше то козацьке діло — розбивати, то мужики, опришки ваші справляють”. Поправив Федір. Відповів пан краківський, доводячи, що воно таки таке — бо за Дніпром його слуг кілька, й инших козаки повбивали: п. Томаша Воляновского і п. Костина вбили — його кіньми тепер Нечай їздить, а инших Хмельницькому подарував. Було суперечки з пів-години, аж нарешті нагадали Юриці, він все те добре перетолкував, і аґа зрозумівши сказав: “Инакше то вони перед ханом удають! я вже то з'умію ханові росповісти. А котра сторона дасть причину другій, і хто не дотримає зборівських постанов, против того повстане хан — так він то мині велів сказати”. “При тім з низьким поклоном віддали лист від Хмельницького, з титулом: “Добродієві”... В нім він виразно просить про розпущеннє війська, додаючи, що поки військо (польське) не розійдеться, він теж мусить тримати Татар, великим коштом, збираючи на них стацію з війська. Потім були на публічнім обіді, трактовані з пошаною, і з таким посольством поїхали до Варшави.

“Й. м. пан краківський півтора тижні перед тим виправив був до Хмельницького Загоровського: післав йому в дарунку оправну шаблю і наказав — коли б було потрібно — присягнути на всякий спокій, аби він не боявся нічого ворожого. По тім же посольстві знову написав листа — приязного і повного афекту, піславши на руки київського воєводи. Йому теж на всі пункти обох листів його відписав відповідно, tempori serviendo (рахуючися з обставинами) — запевняючи його в довірю до нього й до Хмельницького, і в тім що з нашої сторони буде ґрунтовний спокій”.

По сім кілька заміток про перегляд війська, що відбувся в день “польського патрона” автора, та анархію й розпад, що став помічатися в війську в останніх часах.

Буквальна подібність в розмовах Потоцкого з послами сього посольства і попереднього, Кравченкового, викликала в мині підозріння, що се дублєт того посольства. Але се не так: про посольство Василя хорунжого до Варшави згадується і в звідомленню Унковського (нижче, с.117), і воно було безсумнівно; але можливо, що Мясковский, пишучи з памяти, де що переніс з фразеольоґії попередніх розмов. В даті є розходженнє. В листі Мясковского ся авдієнція відбувається 16 жовтня, а в реляції камінецького ректора 12 жовтня (Міхалов. с. 575); я вважаю останню дату певнішою тому, що ханський лист до Потоцкого, переданий ханським послом мабуть при сій же авдієнції, мав примітку, що його прислано підканцлєрові 18 жовтня (Осол. 225 л. 335) мабуть висланцем Потоцкого, післаним разом з послами до Варшави.

²⁹) Міхалов. с. 575.

³⁰) Див. вище (с. 82), лист хана до Потоцкого в Осол. 225 л. 335 = Чорт. 611 с. 644: по наведеній уже цитаті хан пише далі: Iednak ze iezeliby się was kozacy obawiac mieli, musiała by taka sprawa bardzo bydz niedobra! Poniewasz pod Zborowem miedzy umowienymi conditiami z krolem i. mcią bratem naszym naypierwsza to condicia kozakow Zaporowskich: ze skoro by kto iawnie albo potaiemnie na Zaporoskie woysko sie porwał, iusz tymsamym pokoy y przymierze wzruszone zostanie. Poniewasz tedy o tym conditia iest tak wyrazna, niesłuszna zeby się to tak dziac miało. Dla tego smy vmyslnie do was sluge naszego Tochtamis (Wehtamis) — age wyprawili... chcieycie się z nim porządnie namowic: iesliby tak bylo co podobnego, nasłusznieysiey aby się zabroniwszy (зробивши кінець подібним провокаціям козаччини) około zatrzymania y vtwirdzenia spolnego prace y starania przyłozili.

Лист має поміту — мабуть варшавської канцелярії: соріа listu hana krymskiego do imci pana krakowskiego, die 18 octobris i. m. xdzu podkanclerzemu przyniesionego 1650, і в кінці: Z tym goncem przyiechało dwoch kozakow w poselstwie od Chmielnickiego: Wasil Czehrynskiego pułku chorązy y Drachila — prosili zeby woysko i. k. mci za linąi nie stało, y o miloserdzie. Постилізував се так мабуть Потоцкий, дуже евфемістичнo: камінецький ректор (Michal. c. 575) стилізує пункти посольства в трохи иншім тоні: 1) Аби військо як найскорше було розпущене з табору. 2) Зимові лежі аби визначено на Руси (в Руськім воєводстві) або в Польщі. До сих пунктів татарський посол додав третього: аби против Хмельницького зброї не підношено.

³¹) Варшавські новини, під 20 жовтня: “Пан краківський визначив коронному війську зимові лежі на воєводство Руське, Волинське, Подільське і Белзьке; жовніри тим не задоволені: конче хочуть по саму Вислу, трохи що не виторгують Люблинського воєводства”. Оссол. 225 л. 322.

³²) Мусить бути півтора міліона, пор. вище промову Потоцкого, с. 107.

³³) Niezboznosci.

³⁴) Panuie tedy sobie Chmielnicki iak pan et socius regni, maiac do roku więcei nisz pięc milionow intraty.

³⁵) Наступає проханнє до соймикової шляхти, щоб підтримала се наданнє шляхецтва самому Лупулові та його секретареві Кутнарскому, як вірному приятелеві, що відколи став секретарем Лупула, про все інформував попереднього гетьмана Конєцпольського, і потім Потоцкого. Для себе Потоцкий просить шляхту підтримати його проханнє, щоб сойм віддав йому на власність якусь королівщину, що він викупив за свої гроші. Дата: w obozie pod Kamiencem 22 octobris 1650. ркп. кол. Петерб. Публ. бібл. тепер Варшавського університету Пол. F. IV. 118 с. 134-6.

МОСКОВСЬКІ ПОСОЛЬСТВА, СПРАВА АКУНДИНОВА, РОЗМОВИ ГЕТЬМАНА З ПРОТАСЬЕВИМ, АКУНДИНОВ В ЧИГИРИНІ, ГЕТЬМАН ПРИЙМАЄ УНКОВСКОГО, ЕКСПОЗЕ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ 25 н. с. ЖОВТНЯ 1650, ВІДМОВА В СПРАВІ АКУНДИНОВА.

На инші сторони козацької політики кидають світло посольські звідомлення московських висланців, що крутилися в тім часі коло гетьмана, щоб добитися видачі Акундинова. Вони повні ріжних цікавих звісток і помічень, зроблених в козацькім таборі і на гетьманськім дворі, переказують мови гетьмана, Виговського, й инш., і заступають нам те, що так болюче відчувається: відсутність докладніших звідомлень про тодішню ситуацію з української сторони. Дещо з того було вже подано вище; тепер ще ми спеціяльно спинимося коло сих посольств і виберемо, що вони дають для вияснення ситуації.

Тим часом як Хмельницкий воював Волощину, над Дніпром чекали його московський дворянин Петро Протасьев з піддячим Богдановим, вислані за царським наказом ще 20 липня з Варшави московськими послами, що там далі сиділи на переговорах, на Україну до митрополита Косова, до воєводи Кисіля і до гетьмана Хмельницького, щоб дістати до рук і привезти послам того Акундинова. Се було вже третє нам звісне посольство в сій справі. Спомини “Смутного часу” не давали спокою московському правительству. Пробуток під границею “царевича”, під протекторатом Запорозького війська, поруч чуток про змовляння кримського хана з козацьким гетьманом на Москву, при непевній позиції польського уряду в додатку, дійсно давав підставу до дуже трівожних гадок — особливо при познаках внутрішнього шумування в самій людности Московської держави. Тому московський уряд береться на всякі способи, щоб добрати до рук небезпечного самозванця. Пробує його звабити до добровільного приїзду — одначе вистерігається дати якусь дійсно тверду, документальну ґарантію безпечности, і тому Акундинов кінець кінцем, хоч наче б то й вагався часом, таки їхати не рішився. Робляться заходи через польський уряд і через усяких українських нотаблів — добити ся його видачі, а на випадок як би й то не вдалось - пробується попросту згладити з світу Акундинова: орґанізувати потайне вбийство. Тільки й се не вдається на українськім ґрунті, а українські нотаблі, від гетьмана почавши, рішучо не згоджуються видати московського авантюриста на вірне замученнє, чи то з політичних мотивів, чи може з гуманности, котрої все таки в українськім громадянстві було більше ніж в офіціяльних московських кругах - та і в урядах західнє-европейських, як на сім епізоді бачимо.

Протасьев з королівським дворянином Єрмоличом, приданим йому “за пристава” з королівськими листами до воєводи Кисіля і гетьмана, приїхав 15 серпня ст. ст. до Київа і побачив, що попав “в смутное время”: митрополита і воєводи на місці не було — вони їздили на з'їзд з гетьманом до Ірклієва, а про гетьмана загальна поголоска була, що він з усім військом Запорозьким і з кримськими людьми йде воювати Поляків: сам вийшов і став на Уманськім шляху, а до київського полковника прислав свій універсал, щоб іти йому з усім полком зараз теж на Уманський шлях. Супроти таких вістей Єрмолич до гетьмана їхати не рішавсь, і Протасьева не пустив, а післав до гетьмана післанця з листом, але й по нім теж слих загинув. Митрополит і воєвода, що за той час встигли повернутися до Київа, теж не рішилися в таких обставинах братися до виконання московських доручень, і так минув якийсь час — хоч московський дворянин як на грани крутився з нетерплячки. Нарешті стали приходити до Київа вісти, що гетьман з кримськими людьми воює не Поляків, а Волоську землю. Тоді Протасьев кінець кінцем допросився, щоб Кисіль і митрополит дали йому листи до гетьмана в справі Акундинова, і щоб Єрмолич їхав з ним до гетьмана. 27 серпня с. с. пустилися вони з козаками Київського полку “наскоро”, і по слідам гетьмана перейшли 8 вересня ст.ст. Дністер (марш дійсно незвичайно скорий, що дає яскраве свідоцтво, як чітко функціонувало козацьке військо під рукою гетьмана!)

Але в тім часі, як я вище згадував, гетьман припинив уже наступ, звелів київському полковникові вертати назад, а Протасьеву призначив чекати його в Ямполі. Тут він дійсно дочекався гетьмана і 17(27) вересня передав йому листи короля, митрополита і воєводи Кисіля і “всякими мірами” допрошувався, щоб йому видано Акундинова. Але гетьман відказав, що він не знає, де тепер Акундинов: він у нього дійсно жив якийсь час в Чигирині, а потім він, гетьман, видав йому універсал, що йому вільно жити в “Запорозькім війську” де хоче і куди хоче їхати — аби йому давали “корм і підводи”. Одначе по сій відмові гетьман Протасьева не відпустив, а велів їхати з собою: обіцяв його з дороги відправити. Так Протасіев їхав при гетьмані десять день, при всякій нагоді настирливо докучаючи йому проханнями, щоб гетьман “послужив царському величеству”: відшукав Акундинова і видав йому. Нагадував гетьманові (що той і сам, розуміється, знав прегарно), що Акундинова відшукати не тяжко, живе він в Мгарському манастирі, тільки післать і взять! Але тут гетьман — хоч як він тоді старався прихилити на свій бік царське величество, — виявляв варту подиву відпорність: такої послуги він не брався робити. Часами повторяв вимовляння, що не знає де зараз Акундинов, иноді обіцяв навіть, що як його розшукає, то пришле; часами заявляв принціпіяльно — що в Запорозькім війську не прийнято видавати нікого, хто до нього прийшов, “хоч би й великого лиха в своїй державі накоїв”.

Під час свого повороту до Чигирина, що мав вигляд тріумфального неспішного маршу по ефектній експедиції ¹), гетьман двічі — в Браславі і в Севастянівці під Кальником, 3 і 7 жовтня н. с. приймав московських післанців обідом, і вони переказують де-що цікаве з розмов, які при тім велися. На браславськім обіді гетьман оповідав про свій молдавський похід, як було наведене вище. Прийшло до того так що Єрмолич вніс тост за здоровє короля і царя разом, з огляду на відновлений тісний союз їх — мати одних приятелів і одних ворогів, а Хмельницький в роздраженню сказав на се: “Такими словами “про московсько-польський союз” його не злякають, і боятись він того не буде, коли король порушатиме зборівський трактат, і хоч мале щось в нім не виповнить, то він, гетьман, з усім Запорозьким військом буде королеві перший неприятель, буде наступать і воювать його землю як попереду, а цар королеві, за його неправду, йому помагати не буде! Та й знає він певно, що у короля війська мало, і противстати йому ні з чим: всіх кращих польських вояків військо Запорозьке й Татарське побили, або в полон забрали. Коли ж цар, не жалуючи православної християнської віри, буде помагати королівській неправді і на козаків повстане, то гетьман піддасться в підданство турецькому цареві і взявши в поміч військо від турецького царя і з кримським царем піде і зруйнує його так як Польщу й Волохів”. На се Москалі почали його гамувати, нагадуючи про царську ласку до Запорозького війська, і гетьман потиху сказав йому те що ми вже знаємо — що він се говорив умисно для королівського чоловіка, а в дійсности він цареві сприяє далі, хоч як той його обидив, не прийнявши під свою протекцію: і на Молдаву пішов він лише на те, аби відвернути похід на Москву (вище с. 86).

Про инші ж справи Протасьєв не вважав можливим при тім говорити, бо гетьман, мовляв, був пяний і сторонніх людей було богато.

На приятельськім обіді в Севастянівці під Кальником гетьман виясняв послам неминучість розриву з Польщею і необхідність московсько-українського об'єднання. Останнє відновленнє польсько-московського договору очевидно дуже його дражнило. Він запевняв, що король і сенатори не додержать своєї обіцянки укарати смертю всіх винних за пропуски в царському титулі: не укарають навіть худого шляхтича, а не то що тих маґнатів, воєвод, каштелянів і старост, що їх порахували винними московські посли. Як він, гетьман, мирився під Зборовом, король і Річпосполита, “видя от него, гетмана, и от войска Запорожского большое утесненье”, теж обіцяли видати “на горло” шляхтича Чапліньского, а як гетьман по замиренню післав по нього, король і Річпосполита навіть такого незначного чоловіка не видали і всяко його ховають. І в инших договорних пунктах вони правди не додержують Тому гетьман не сподівається на далі миру з Польщею, бо починають йому чинити ріжні кривди і зачіпки, а він того зносити не буде, а воюватиме і за віру православну стоятиме, скільки лише йому Бог поможе, і так само сподівається, що й у Москви з Польщею прийде до війни ²). Московські посли потвердили, що цар недодержання даних польською стороною обіцянок не потерпить, і гетьман закінчив поглядом, що Москва повинна в такім разі не ухилятися від війни ³).

На останок Протасьев випросив у гетьмана собі на руки універсал до всіх полковників, щоб де знайдеться Акундинов, вони б його взяли і Протасьеву на руки віддали, і з тим універсалом пустився шукати Акундинова. Єрмолич же поїхав з таким листом від гетьмана до короля, що він, гетьман, дав наказ Акундинова віддати; а коли б його тепер не знайшли, а пізніш його відшукано, то він його цареві відошле. Протасьев з своїм універсалом полетів до Лубень, до Мгарського манастиря, але там йому сказали, що Акундинов тому тижнів зо три відтіль виїхав, поїхав на Київ, а відти мав їхати до гетьмана. Протасьев післав зараз своїх людей до Київа і до гетьмана — де Акундинов? і чи гетьман дозволить йому, Протасьеву, приїхати до себе по Анкундинова? З Київа Протасьеву привезли до Лубень відповідь, що саме як він їхав від гетьмана до Лубень, 26 вересня Акундинов дійсно приїхав до Київа, і пробув у Київі 4 дні; був у Кисіля, двічі обідав і поїхав до гетьмана. Люде Протасьева кілька разів приходили до Кисіля, допрошуючись, щоб його їм видано, але Кисіль їх до себе не допустив, і Акундинова не видав. Протасьев, просидівши в Лубнях, поїхав з нічим.

На його місці в Чигрині чекав гетьмана инший царський дворянин Василь Унковский, висланий до гетьмана в сій же справі просто з Москви 16 серпня — той самий, що приїздив в посольстві в осени попереднього року. До Чигрина приїхав 10 жовтая н. с. і чекав тут гетьмана, що приїхав з походу десь перед 20 жовтня, але зразу заїхав до себе до Суботова, і тут кілька день перепочивав. 15 жовтня приїхав на приїзд гетьмана також і Акундинов. Якийсь київський міщанин, “что был Жидъ, а нынЂ во крещеньЂ Левка”, которого собі Унковский винайшов у Чигрині за фактора, розповів йому — знаючи все як найкраще, бо жив у Київі при самім Кисілі, — що Акундинов приїхавши з Лубень до Київа, жив весь час при воєводі, і у митрополита теж бував. Був в великих недостатках, утримував його Кисіль, і дав грошей на дорогу. А вичікував Акундинов у Київі, поки гетьман приїде до Чигрина: прислано було йому до Київа наказ не їхати до гетьмана просто, а “об'їхати в Чигрин” (очевидно, щоб не з'їхати ся з ним, поки з ним був Протасьев з Єрмоличом) — “і як був гетьман за сто верст від Чигрина, той вор об'їхав гетьмана иншою дорогою”. А якби знали про приїзд Унковского, то й зовсім не веліли б приїздити, а пробути де инде, поки московські посли будуть у Чигрині; а кажуть, що вісти сі давав Акундинову Виговський.

Присутність Акундинова в самім Чигрині підчас переговорів про нього дійсно ставило український уряд в дуже ніякове становище, при бажанні уставити як найкращі відносини з Москвою. Але раз так сталося, сей уряд уже твердо тримав фасон, не заходився ховати Акундинова, ані своїх відносин до нього, і міцно став на своїм non possumus — видати не можемо.

Довідавшися про московських послів, Акундинов шукав з ними побачення. Унковский не знав, як буть, і питався Виговського, чи йому можна з ним бачитись; Виговський не заперечив, і Унковский визначив Акундинову побаченнє в церкві. Але розмова ся до нічого не привела: Акундинов не годився їхати до Москви инакше, тільки аби Унковский з товаришем присягли йому, що до Москви його не зведуть зі світу і в Москві йому нічого злого не станеться; Унковский присягти не хотів, і ставив Акундинову умову, щоб він вирікся своєї видуманої ґенеальоґії. Після сих розмов Акундинов їздив до гетьмана до Суботова, 10 жовтня, був там добре прийнятий — був у гетьмана на обіді, і гетьман його частував, і після того, вернувшися до Чигрина, більше не хотів ні бачитися ні зноситися з послами. Вони тоді, як самі пишуть в урядовім звідомленні, “многими людьми промишляли, і богато на те давали, аби його, Тимошку Акундинова хто вбив, або якоюсь отрутою отруїв, але ніхто того не схотів робити, боялись гетьмана, а самим ніяк не можна було вбити, бо Акундинов жив дуже обережно, і прикормлено у нього козаків богато”. Та й рисковано було пускатися на такий вчинок через міждержавні відносини — гетьман до нього добрий, а се люде вільні, і через малу справу сваряться”. Кінець кінцем посли договорилися з тим же Левком Киянином, за великі гроші, що він Акундинова отроїть в страві чи в питтю, і Левко показав їм отроєне питтє, котрим він мав надію отруїти Акундинова. З тою отрутою він пішов до Акундинова, але той зараз порозумів, чим світить, став на Левка кричати, що він все знає — хоче його Унковский отруїти, і знає саме як; вистрілив до Левка з рушниці, і наляканий Левко зрікся тих замислів та непомітно виїхав з Чигрина.

Після сього московським послам зістались тільки дипльоматичні переговори з гетьманом і старшиною, і вони їх вели всякими способами. Але се була секретна сторона посольства, офіціяльна ж, ведена на головних авдієнціях і описана в окремім справозданню Унковского, була відповіддю ніби то на лист гетьмана до царя пересланий з Греченим Тафларієм 1 липня (с.с.): Унковский мав запевнити гетьмана в добрих почуттях до нього царя — що цар не має ніяких підозрінь що до приязни гетьмана і війська Запоріжського і цінить їх приязні бажання. Ся офіціяльна місія наскільки була парадно обставлена, так в дійсности була беззмістовна, і фактично крила вищезгадану тайну місію. Але годиться її не минути мовчки, як деякий політичний факт.

Вона була повтореннєм, доволі докладним, попереднього посольства Унковского. Посол мав передати такі самі дарунки, і сказати царське “милостиве слово” гетьманові, полковникам і всьому війську Запорозькому. Але з української сторони московським послам гонори сим разом показувались менші, і посольське звідомленнє не описує їх так докладно як першого разу ⁴), але сумарично завважає, що підчас їх подорожі давали їм харчів, як трапилось: місцями приходилось докупати і все доводилось діставати за гроші; і підводи їм давано часом в половину, часом третину того, що їм належало, а подекуди прийшлося їхати “своїми кіньми” (наймаючи їх, очевидно). Все се до певної міри можна пояснити тим, що діялось се підчас війни, в неприсутности гетьмана, але й після приїзду гетьмана посли, очевидно, не могли похвалитись особливими гонорами, і про се взагалі не говорять.

Головна авдієнція відбулася 12 жовтня с.с., — попереднього дня гетьман приїхав після походу з Суботова до Чигрина, а того дня прийшли від гетьмана два козаки Семен чигринський та Іван Іскренко Полтавського полку ⁵) — спитати про здоровлє і переказати, що авдіенція йому призначається того дня, і потім, коли посол заявив, що він готов бути на авдієнції, прийшли в друге — запросити на обід. Після того проводили послів до гетьмана писар Виговський і чигринський отаман. На присланих гетьманом конях напереді їхав піддячий Козлов і віз царську грамоту, а за ним дворянин Унковский з Виговським, а отаман і козаки йшли пішо ⁶). При ґанку стріли його “гетьманські ближні люде”, а сам гетьман “в світлиці при дверях”. З лівої руки гетьмана стояли його син Тимофій, а по обі сторони “ближні люде”: писар Виговський, осаули Михайло Мищенко і Демко Михайлів (Лисовець), обозний Коробка, чигринський полковник Вешняк, наказний Ілляш, і нижчі чини — двір сим разом не блискучий. Коли Унковский передав гетьманові царську грамоту, гетьман поцілував печать і розпечатавши прочитав сам, а прочитавши тричі поцілував і передав Виговському, що теж поцілував печать і передав гетьманичу Тимофієві, і той поцілувавши печать віддав назад Виговському. По обміні церемоніяльними запитаннями про здоровлє, Унковский передав дарунки: гетьманові 3 сороки соболів і дві пари кращих ⁷), всім иншим по парі, і заявив бажаннє говорити про справи, але гетьман сказав, що переговори відкладає на инше побаченнє, бо тепер зрадівши царській ласці буде веселитись і послів частувати. Посадивши коло себе на лавці Унковского з його сином, та піддячого, запросив обідати, — “а ближні його люде” сіли “в скамьЂ” не близько гетьмана. За обідом велись етікетальні розмови, гегьман пив на здоровлє царя та його родини і звелів стріляти з гармат “на государеве здоровлє” — “а як гармата луне, він стає, шапку здіймає і мовить: Дай Господи, щоб здоров був государ цар і в. князь Олексій Михайлович всеї Руси! Скільки стріляли з гармати, все так вставав і говорив, а потім велів з усіх гармат стрілять”. І по сій учті назад до двору провожали Унковского Виговський з отаманом і козаками.

15 жовтня Унковский просив у гетьмана авдієнції для розмови про державні справи, і щоб при тім не було инших послів (звичайне домаганнє). Гетьман згодився й прислав по Унковского осаула Демка і наказного полковника (Чужинського”) Крису; стріча була “як попереднього разу”, і гетьман повитав посла так (як се переказано в його справозданню): “Для ласки великого государя я тобі, дворянине, рад: котрі від ріжних держав посли і поперед тебе прийшли, я їх полишив, а тебе до царського величества хочу відправити перше від усіх”. І посидівши трохи в світлиці, велів гетьман з собою іти Унковському й піддячому і писареві Виговському, а всім начальним людям Запорізького війська, що були тоді при гетьмані, він велів сидіти в передній кімнаті (світлиці). Тут Унковский почав правити посольство. В частині так би сказати офіціяльній, се була відповідь на лист гетьмана присланий з Тафларієм. Цар переказував, що він від Запорозького війська, як одновірних православних християн, ніякої неприязни не сподівається і ніякого сумніву до нього держить, а за вірність і правду до нього милостиво похваляє; нехай гетьман і далі цареві вірно служить, головно остерігаючи від Татар, а царської ласки нехай буде певен. На се гетьман, відповідаючи на відклик царя до православної солідарности нагадав, як підчас останньої війни з Поляками гетьман і все військо просили царя прийняти під свою руку і дати поміч “за для православної віри”: яке б з того вийшло добро для царської держави і для православної віри! Але цар їх не пожалував, помочи не дав, й прийшлось гетьманові з військом триматися приязни з Кримом, — а тепер і турецький цар з башами пишуть і хочуть бути з ним у приязни, і гетьманові приходиться бути з ними в приятельстві і згоді, бо вони йому помагають. Та не вважаючи на се гетьман і військо, як писалося в попереднім листі, ніякої неприязни до царя не має і мати не буде.

Тут би, здавалося, згадати гетьманові про останню велику послугу — відверненнє від Московської держави Кримської Орди та справленнє її на Молдаву. Але того що сказав гетьман під чаркою Протасьеву в Браславі, він тут не повторив! Коли Унковский, як звичайно, став виправдувати царя, що він не міг за попередньої війни помогти козакам, маючи “вічне докончаннє” з Польщею (се був постійний пункт московських інструкцій, як треба виправдувати в тім царя!), а за те цар замкнув польську границю, а на Україну позволив вивозити збіже, сіль і всякі товари, і т. и. гетьман потвердив вдячність і прихильність Українців цареві, і покликався на те тільки загально, як то "минувших років” хан і царевичі і вся Орда накликала його на Московську державу, а він їх стримав, і козаків, що без його відома хотіли йти з кримським царем на Московську державу, він спинив і під карою смерті того їм заборонив. А на союз з Польщею він цареві ніяк не радить покладатись: Поляки згоди не додержать, і се властиво шкода, що з ними не розірвано згоди, коли се вже так було близько! Козаки — то що инше: коли своїм слово дадуть, то не збрешуть: коли що обіцяють цареві, то в тім неправди не буде!

Коли в сих розмовах на тему охорони від Татар гетьман, як висловлюється звідомленнє, показав “многоє подательство” — запевняв свою щирість для Москви, Унковский став розпитувати його про політичні відносини: на чім замирився він з королем польським, з Литвою і Польщею, і як Ляхи мають володіти в городах що під гетьманською владою, і на чім договір з Кримом — чи він писаний? Так само і з Волощиною. З чим приходили посли від Турків, від Мунтянської, Угорської і Веницейської землі і з Криму? по що ходило військо на Дін? з чим післані гетьманові посли до Туреччини, і з чим післано гетьманського хорунжого Василя до короля ⁸), і кримських послів до нього ж? Чи брав участь хан в торішнім замиренню, і чи бачився тоді з королем, і хто дав тоді дозвіл Татарам брати полон на Україні, гетьман чи король?

На сю серію питань, дуже цікавих, як показчик інтересніших моментів тодішньої східнє-европейської політики, гетьман відповів цінним експозе, котре я вважаю вартим того, щоб його навести в цілости — хоч воно, розуміється, передане було тільки з деякою приблизністю, а й самим гетьманом тримане в певнім дипльоматичнім освітленню. Воно дає нам поняттє, як освітлював сі факти гетьман на адресу Москви.

“З королем польським, з Поляками і Литвою у мене умова заприсяжена і записана на тім: коли вони в присязі своїй стоятимуть, хоч і по вік, то й ми не зрадимо. В городах що під моєю владою: в повітах ⁹) урядникам і Ляхам ¹⁰) володіти міщанами, а до козаків їм діла нема. Та володіннє їх зо страхом.

“А сталась ся згода під Збаражем, як я над польським королем змилостивився: дарував їм життє: бо за помічю божою всі вони були в моїх руках. А як я мирився з королем, тільки я з ним бачився. І король, просячи мене з слізми, говорив мені щоб помиритись. Я його послухав, помирився, памятаючи, як королі жалували військо Запорізьке: і від попередніх королів і від нинішнього короля обиди не бувало, війна у нас сталася від панства, тому що пани всякими обидами і насильством і всякою неправдою напали, кривдили, землі віднімали, королівську грошеву платню від нас відібрали, і стала нам несила всякі кривди від панів терпіти. У мене давню мою маєтність такою неправдою Конєцпольский відібрав і віддав свому прибічникови Чапліньскому; я королеві і Річипосполитій бив чолом, але мині не повернено. То я дітей своїх віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запоріжжє. Було нас всього разом війська півтораста чоловіка, як на нас Потоцкий післав свого сина і комісара. Коли б я не договорився з царем кримським, та не перейшло б до мене від Потоцкого наших лейстрових козаків шість тисяч, що б було нам робити? А потім уже Бог учинив і війська богато, і Ляхам заплату за їх кривди віддав, — і ще віддасть бачучи нашу правду і що ми терпимо.

“А кримський цар з королем не бачився: стояв в обозі.

І сказав гетьман: “Ніяким чином не устоятися згоді між нами й Поляками, бо вони в своїм праві не устояться. Я й військо Запорізьке почекаємо тепер, як у них пройде вальний сойм. Мині стало відомо, що у них сойм вальний буде двохтижневий. Я пошлю послів на сойм, і з того сойму все буде видко.

“А з царем кримським і з царевичами, і калґою і з музами і з усею ордою договір у мене міцний записаний, заприсяжений, що ні їм від мене, ні мині від них не відставати, і коли буде инший цар і царевичі, то на тім договорі бути вічній згоді (далі).

“А з князем Василем волоським помирилися; вони тому раді — хоч і на вік. З Туреччини посли були прислані з добрими намірами: хочуть вони зо мною і з військом Запорозьким бути в вічній згоді; і я післав до них своїх послів: київського полковника Антона, і сотника Павла Янченка ¹¹) з товаришами, з тим що ми з ними хочемо бути в добрій згоді. З Мунтянської й Угорської землі посли приходили на те, аби я і військо Запорозьке були з ними в приязни. З Венецької землі посол приходив до мене на те аби я дав їм поміч на турецького царя морем: у них з турецьким царем велика війна, але я венецьких послів відправив з тим, що коли кримський цар буде вам в поміч, і я буду вам помагать, а коли кримський цар вам в поміч не буде, то й мині вам помочи дати не можна: до мене кримський цар і Орда в приязни, а вони під рукою турецького царя!

“На Дін посилав я своє військо з сином Тимофієм і з полковниками на проханнє кримського — (він прохав) царя, щоб я післав Запорозького війська на Темрюцьких і Курських Черкесів, що під його владою, — бо вони стали йому непослушні; а як Черкеси почули, що я післав на них Запорізьке військо, то погодилися з кримським царем по давньому, і Запорізьке військо з Дону вернулось на Запоріжжє.

“Хорунжого Василя післав я до короля в своїх потребах. Кримські посли пішли до короля від царя і Орди, аби король заплатив їм дань за 12 попередніх років: коли заплатить, буде у них згода; коли не заплатить, то кримський цар і Орда хочуть воювати Польщу і Литву.

“А що до городів, що їх Татари воювали, то ті городи дав їм король тоді як ми з ним мирилися, — бо не мав король що дати кримському цареві й Орді в заплату” ¹²).

Московські посли провіряли потім се гетьманське експозе, розпитуючи знайомих людей з поміж старшини, і ті потверджували сказане гетьманом; перед усім се належить, очевидно, поставити на рахунок спільної політичної лінії козацької старшини, що окружала гетьмана.

Московське посольство на сій авдієнції порушило ще пограничні суперечки з приводу українських займанщин за тодішнєю московською границею. Справа ся не викликала ніяких суперечок: гетьман велів Виговському написати про се до миргородського полковника і до ріжних пограничних городів, але заразом нагадав, щоб і московські воєводи з свого боку давали управу в скаргах українських громадян.

Нарешті на сам кінець поставлено питаннє про Акундинова. Унковский нагадав, як гетьман не схотів видати його Протасьеву, і настоював, щоб сього самозванця видано йому, Унковскому. Гетьман відтяв, що ніяк не може зробити сього: “Тут козаки, вільність усяка: вільно чоловікові звідки небудь приїхати і жити безпечно, і віддати його без відомости війська не можна”. Всяко вигорожував він потім в дальшій розмові Акундинова; пробував потягнути анальоґію між своїм колишнім становищем і Акундиновим: невже як би йому довелось тікати від Поляків до Москви, цар його видав? Нарешті не можучи відпроситись, — щоб як небудь відчіпитись очевидно, став “за великою божбою” запевняти, що неодмінно пришле Акундинова пізніше, з своїми послами, а зараз сього ніяк не можна зробити без ради полковників.

“Знаю я, що мині від війська се дурно не пройде!Сам знаєш: з черню хто зговорить як устануть? Тільки й річи мині від них буде: хто тобі велів віддавати з війська людей вільних в неволю? У нас тут як на Дону: хто звідки прийде — видачі нема. Тільки вповаючи на Бога і памятаючи до себе государеву ласку, я царському величеству послужу — того вора Тимошку пришлю до нього з своїми післанцями. Пішлю по всіх полковників і старшину і з ними ухваливши, пришлю напевно. А з вами післати не можна — боїться сей мужик з вами їхати до Москви, каже, мене не довезуть, велять убити на смерть”.

Московські посли запевняли, що вони й не думають того, і на се гетьман, може не без іронії, згодився, що не можна його ні вбити ні уморити ніяким чином, щоб з сього не вийшло замішання, і обіцяв, як буде по соймі посилати цареві відомости, то пришле й Акундинова. Не захотів робити йому й конфронтації (очної ставки) з Унковским,щоб вони могли прилюдно довести його самозванство — мовляв він і без того се знає.

20 жовтня була відправа московському посольству — з котрої знову маємо подвійне справозданнє: що діялося в офіціяльній і в секретній її частині. В частині офіціяльній, після прощального обіду, вставши з-за столу гетьман передав Унковскому лист до царя — наперед поцілувавши, і потім сказав: “За ласку і увагу великого государя (далі титул) і за його дарунки я гетьман і все військо Запорозьке богато чолом бємо”, — і поклонився трохи не до землі. І всі люди що при тім були теж усі поклонили ся. І гетьман з старшиною і козаками, всі що при тім були, побожившись і дивлячись на ікони говорили: “Раді ми служити, все військо Запорозьке, його царському величеству без усякої хитрости і нічого злого не тільки робити, але й мислити не будемо, за його государську ласку до нас і всього війська Запорозького”.

В секретній же розмові Унковский ще раз став добиватись, щоб гетьман йому видав Акундинова, так що той почав уже “сердитувати” і сказав: “Сказав я тобі й побожився, що пришлю з своїми післанцями; а що з вами післати неможна, сказав також уже. Що ж, ви слова мої за брехні вважаєте? ще я вам не вірен? Два роки мене кримський цар, калґа і царевичі і вся Орда на Московську державу кличуть, щоб я з ними йшов війною, або військо послав з ними, і я ні сам не пішов, ні війська не пустив, і на будуче з військом Запорозьким служити рад, а от в такій справі не ймете віри! Про сього “мужика Тимошку” божусь і кажу напевно: пришлю його до Москви. А доки його не пришлю, буде він у нас за худого козака, і не буде приймати нічийого імени. Хіба думаєте, що я б тому “мужикові” дав людей для якої небудь справи, і щоб він командував над військом Запорозьким? самі бачите, чи такі люде військом провадять і владу мають як сей блазень?” Говорив се з приводу поголосок, що ходили по Україні і в Польщі, ніби Акундинов збирає людей: в Варшаві оден час такі поголоски доходили гіперболічних розмірів, що вже Акундінов зібрав велике військо, і очевидно — Поляки тішили себе надією нової “Смути” в Москві.

Тоді Унковский, не сміючи більше допоминатись видачі, почав просити, щоб гетьман заборонив місцевим московським еміґрантам, такий як Борис Грязной, підтримувати Акундинова і ширити вісти про його царське походженнє. На се гетьман-відповів характеристично: “Самі бачите, що за милостю божою не такі тут росказують. Той Борис приїздив до мене бити чолом, щоб я дозволив йому володіти його маєтністю, та і поїхав (з тим) до Ніжина (назад)”.

На тім розмова скінчила ся. Другого дня гетьман прислав з Виговським прощальні дарунки: Унковскому, його синові й піддячому по коневі, на корм на дорогу 70 малих єфимків, та людям їх 20 єфимків. Посли “били чолом” за дарунки, і при сій оказїї Унковский завів ще раз розмову про Акундинова з Виговським, кладучи йому на серце, щоб Акундинова до Москви доконче прислано. Виговський “великою божбою божачись” запевнив його, що так воно буде, — а тепер гетьман не віддав його дійсно боячися війська: “Тільки злучиться разом вся чернь — хто з нею зговорить? зараз нас обох забють на смерть! А так з полковниками й старшинами змовившися докладно, (гетьман) зробить як умовився з вами: пришле Тимошку з своїми післанцями до государя. А тепер і через вальний сойм Тимошку з вами він не послав" ¹³).