Концепція протоглобалістів

Концепція протоглобалістів перебуває в контексті попередньої і пропонує виділяти два етапи глобалізації:

- протоглобальний;

- сучасний — етап ліберальної глобалізації.

Не суперечить цьому підходу і класифікація ОЕСР, яка пропонує розрізняти три етапи процесу глобалізації:

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємонаближення на основі поширення торговельних та інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з її морським, індустріальним і фінансовим потенціалом стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель 1866 р. скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком в тисячу разів. А телефон довів час передання інформації до кількох хвилин.

Ідеологами перших десятиліть глобалізації стали Р. Кобден і Дж. Брайт, які переконливо для багатьох економістів і промисловців обґрунтували тезу про те, що вільна торгівля незворотно підштовхне всесвітнє економічне зростання, і завдяки небаченому процвітанню, що ґрунтуватиметься на взаємозалежності, народи позбудуться конфліктних ситуацій.

Ідея сприятливого впливу глобалізації на схильне до конфліктів світове середовище одержала найпереконливіше втілення у книзі Н. Ейнджела «Велика ілюзія» (1909). В ній за п’ять років до початку Першої світової війни автор аргументував неможливість глобальних конфліктів унаслідок економічної взаємозалежності світу, що настала: до 1914 р. Велика Британія і Німеччина (основні зовнішньополітичні антагоністи) були другими за значимістю торговельними партнерами одна щодо іншої, і це при тому, що на зовнішню торгівлю Британії і Німеччини припадало 52 і 38 % їх ВНП, відповідно. Америка, Велика Британія, Німеччина, Франція, стверджував Ейнджел, втрачають схильність до ведення війн: «Як може сучасне життя з переважанням могутньої індустріальної активності, зі зменшенням значення мілітаризму, звернутися до мілітаризму знову, руйнуючи плоди миру?».

Серпень 1914 р. показав усю необґрунтованість уявлення про незворотність глобального зближення націй. Перша світова війна зупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися геополітичним розрахункам. 1914 — 1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А.Уткін, був проміжним періодом між першою і другою глобалізаціями. Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і численних соціальних експериментів, що призвели до протисто- яння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі неймовірної революції інформаційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації.

На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, розташованих у столиці США — Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк — досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні й інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою стало зняти ці бар’єри. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

4. Концепція глобалізації як певної позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца)

Четверта концепція «глобалізації як певної позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому супільству», є обґрунтованою в термінах філософської науки у працях та доповідях російських науковців Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає наближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна — у визначенні часових параметрів глобалізації, а інша — в трактовці самого поняття, яке можна розуміти або як тенденцію, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. В іншому разі, коли глобалізація уявляється як результат нинішніх тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжностей, вважає Е. Азроянц, є необхідність відповісти на два питання:

- що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою):

- в якому відношенні перебувають поняття «інтеграція» та «глобалізація»: поглинається одне поняття іншим або вони є рівнозначними?

Вихідним моментом власної аргументації Е. Азроянц вважає той факт, що історичний процес інтегрує у власних формах і характері всю гаму тенденцій, що виникають і зникають, химерно переплітаючись між собою. Так, процес і тенденція узгоджуються як ціле і частка, а отже, процес, на думку Е. Азроянца, за своїм характером є антиномічним, а тенденція — гомономічною.

Отже, історичний процес, який можна подати як розвиток соціальної системи, є спрямованим на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський дослідник і пропонує назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представленою двома класами — тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними.

Ці два класи тенденцій можна уявити так:

інтеграція:

• транснаціоналізація;

• реґіоналізація;

• імперіалізація;

• націоналізація;

• етносоціалізація;

дезінтеграція:

• дисоціація;

• етносуверенізація;

• реставрація;

• асоціалізація;

• міграція.

Отже, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, ступені.

Не претендуючи на повноту і завершеність, у числі таких типів можна назвати глобалізацію:

- родову;

- племінну;

- етнічну;

- давньоімперську;

- монархічну;

- колоніальну;

- національну;

- інтернаціональну.

Глобалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація — сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності — збирання в ціле різноманітних складових. При цьому різноманітність являє собою тенденцією, а результат, що визначає життєспроможність системи, не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом.

Сучасна глобалізація і сама глобальність є фрагментарними як за методами, способами пізнання, так і за різноманітними іпостасями цивілізаційного процесу. Кожному напряму історичного процесу і соціально-політичної діяльності притаманні власні ступінь, рівень просунення. Отже, Е. Азроянц пропонує перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеню інтеграції історичного суб’єкта в метапростір. У числі таких параметрів він вирізняє: природний, економічний, політичний, технологічний, культурний, комунікаційний, демографічний.

Е. А. Азроянц, характеризуючи сучасну стадію еволюції мегасоціуму, говорить про необхідність «визначити ознаки, за якими можна оцінити ступінь принципової новизни змін, які відбуваються в системі, зокрема, її структурі». (Щоправда, на відміну від того, як це є загальновизнаним в економістів, він називає дану стадію не глобалізацією, а «інтернаціоналізацією»). Тож Е. Азроянц визнає як наявність універсальної властивості людського соціуму, що полягає у постійному посиленні взаємних зв’язків і залежностей, так і виникнення приблизно з 1980-х років якісно нового етапу розвитку світової цивілізації — глобального.

Контрольні запитання

1. У чому полягає суть концепція «архаїчної глобалізації»?