Витратна концепція оцінки потенціалу підприємства

Залежно від технології оцінки аналіз названих чинників про­водиться з різних позицій. Так, у разі визначення вартості потен­ціалу витратними методами основна увага приділяється витрат­ним чинникам, хоч беруться до уваги і чинники оточення та (частково) функціональні характеристики об'єкта. За оцінки по­тенціалу порівняльними методами основна увага приділяється чинникам оточення та функціональним особливостям, а резуль­тати використання об'єкта та витрати на їх досягнення мають другорядний (допоміжний) характер. І нарешті, за визначення ва­ртості потенціалу згідно з результатною концепцією найбільшого значення набувають саме результати використання об'єкта, а фу­нкціональні характеристики та чинники оточення мають допо­міжний характер.

Витратний підхід базується на постулаті, що потенційний власник-користувач не погодиться витратити на формування та ре­алізацію власних внутрішніх чи зовнішніх можливостей більше, ніж вартість очікуваного фінансово-майнового результату. Таким чи­ном, методи цієї групи передбачають ресурсну оцінку всіх складо­вих цілісного земельно-майнового та соціально-організаційного ком­плексу підприємства, на підставі обліку всіх витрат, необхідних для його відтворення (заміщення) на конкретну дату в робочому стані.

У найзагальнішому вигляді логіку методів витратного підходу можна зобразити так (рис. 7.3).

Рис. 7.3. Вартість потенціалу підприємства згідно з витратними позиціями.

Кожен з перелічених компонентів утілює можливості підпри­ємства в окремих сферах бізнесу чи його елементах — будівлях (спорудах), земельній ділянці, основних фондах, нематеріальних (інтелектуальних) активах, трудових ресурсах. Слід особливо на­голосити на необхідності точного врахування різних видів зносу об'єкта оцінки.

Напевно найбільш специфічним елементом витратних методів оцінки потенціалу є різновиди кошторисів, які складаються з ме­тою визначення повних витрат на той чи інший компонент земе­льно-майнової та соціально-організаційної системи підприємства. Базою для складання кошторисів служить проектна документа­ція, установлені нормативи витрат, робочі креслення, договори на придбання чи виконання робіт тощо.

Традиційно виділяють три рівні кошторисів:

локальні кошториси — документи, які фіксують повні ви­трати (незалежно відносять їх на собівартість чи ні) на виконання окремих робіт, проведення окремих комерційних угод, купівлю та монтаж певних об'єктів;

об'єктні кошториси — зведені документи, які акумулюють інформацію локальних кошторисів у розрізі цілісних об'єктів;

зведені кошториси — це загальні звіти про суму повних ви­трат на створення (використання), які включають дані об'єктних кошторисів та дають змогу оцінити суми витрат у цілому по під­приємству.

Для складання кошторисів усіх рівнів використовують такі методи визначення витрат:

1. Ресурсний метод — розрахунок окремих елементів кошто­рису, що необхідні для реалізації управлінського рішення, через облік витрат у поточних чи прогнозних цінах і тарифах.

2. Ресурсно-індексний метод — поєднання ресурсного методу з системою вартісних індексів, які використовуються виробником чи будівельником об'єкта. Індекси вартості — це відношення по­точних (прогнозних) вартісних характеристик об'єкта до базових аналогів-ресурсів.

3. Базисно-індексний метод — перерахунок витрат, понесених власником у різні часові терміни реалізації проектного рішення, з базового до поточного рівня за допомогою коригувальних кое­фіцієнтів.

4. Базисно-компенсаційний метод — облік окремих елементів кошторису та визначення додаткових витрат на компенсацію їх змін під впливом цінових (тарифних) факторів.

5. Метод аналогових об'єктів передбачає наявність значної бази даних щодо реалізованих проектів та їхніх кошторисів, а також потребує визначення причин та розміру відхилень пла­нових значень від фактичних протягом порівнянного проміжку часу.

Визначивши на підставі кошторисів суму витрат на створення об'єкта оцінки, слід оцінити суму нагромадженого зносу різних видів, кожен з яких можна або усунути, або ні. Традиційно виді­ляють фізичний знос, функціональне, технологічне та зовнішнє (економічне) старіння майна.

Під фізичним зносом (спрацюванням) слід розуміти рівень фізичного руйнування об'єкта (утрати ним первинних техніко-експлуатаційних характеристик), зумовлений руйнуванням робочих частин, основних конструкцій та матеріалів у проце­сі господарського використання під впливом природних та антропогенних факторів. Для оцінки суми знецінення вартос­ті об'єкта від фізичного зносу використовують нормативний метод, вартісний метод, метод економічного життєвого тер­міну.

Функціональне старіння пов'язане з невідповідністю габари­тів, функціонального призначення, технічного рівня об'єкта су­часним вимогам відповідно до його реального чи прогнозова­ного способу використання. Рівень функціонального старіння об'єкта визначається методом капіталізації надлишкових екс­плуатаційних витрат чи методом капіталізації втрат у орендній платі.

Технологічне старіння є наслідком науково-технічного про­гресу в різних сферах, який забезпечує створення нових, прогре­сивніших, дешевших та економічніших аналогічних об'єктів, що виявляється у знеціненні пов'язаної з ними техніки.

Зовнішнє (економічне) старіння (знецінення) зумовлене зов­нішніми негативними ринковими чинниками: зміни попиту та пропонування, сприятливі умови фінансування аналогічних про­ектів тощо. Для оцінки зовнішнього зносу використовують метод капіталізації втрат в орендній платі, метод парного продажу, ме­тод економічного життєвого терміну.

Насамкінець варто зазначити, що на сучасному етапі нерозви­неності національних ринків та недоступності інформації про них, недостатнього рівня теоретичної підготовки аналітиків, не­стабільності економічної системи України в цілому, витратний підхід був і залишається найпоширенішим (або й єдино можливим) у вітчизняній оціночній практиці.