Часові межі феномену глобалізації

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»)

Існує безліч різноманітних підходів, теоретичних конфігурацій, які пропонують інструментарій пізнання глобальних проблем, розкривають їх зміст і, відповідно, презентують певні часові орієнтири глобалізації.

Узагальнення їх дозволяє виокремити чотири базові концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»);

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену (концепція реалістів);

3. Концепція протоглобалістів;

4. Концепція глобалізації як певної позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція дістає найширше визнання у працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та ін.

Так,Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу ХV — ХVІ ст., а Г.Терборн виокремлює в історії принаймні, шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію світових релігій у III — VII ст. н.е.

Дослідник Г. Померанц взагалі поставив під сумнів історичну винятковість явища «глобалізація». «...У ІІ тисячолітті до Р. Х. володарі-завойвники почали називати себе царями чотирьох сторін світу, — зазначає Померанц. — Відтоді можна говорити про початок глобалізації». Автор веде читача «сходинками глобалізації», етапами укрупнення «соціальних одиниць, що були пов’язаними єдиною владою і єдиною вірою». До форм глобалізації автор відносить монотеїзм і схожі процеси, які відбувалися в «інших цивілізаційних вимірах». Далі, зазначає Г. Померанц, виникає імперско-конфесіональна глобалізація, де кожна імперія претендувала на власний проект світового устрою. Мусульманський проект поступився колоніально-торговельним зв’язкам з домінуванням християнської Європи. Наступною формою стала індустріальна глобалізація, що супроводжувалася «концертом національних держав», накопиченням індустріальної міці, матеріальних багатств. Відповідно до такого підходу глобалізація є лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і набуває на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітних форм.

У працях інших науковців форми глобалізації ще більше уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, великі географічні відкриття тощо.

А американський професор У. Мінголо, навпаки, трактує глобалізацію лише як третій етап тисячолітньої трансформації.

Перший — розпад колоніальної системи.

Другий — розпад соціалістичної системи.

О. Білорус, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення:

—перший етап— створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави та релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

—другий етап — період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій і перших глобальних корпорацій (ХУ ст.);

—третій етап— промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

—четвертий етап — епоха світових війн ХХ ст. (1914 - 1918, 1939 - 1945, 1948 - 1989 («холодна» економічна світова війна);

—п’ятий етап — інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.).

Cуттєвим аргументом на користь «архаїчності глобального розвитку» може бути той факт, що на всіх сходинках глобалізації системоутворювальними суб’єктами завжди виступали сильні «соціальні одиниці, які були пов’язаними єдиною владою і єдиною вірою». Інакше кажучи, ті суб’єкти, зовнішня політика яких могла бути інструментом організації всієї спільноти «соціальних одиниць» за допомогою дипломатичних чи військових заходів. При цьому було зовсім несуттєвим — проводилася така політика в умовах багатополярного світу чи за умов очевидного домінування єдиного «центру влади».

Адже і «ступінь глобалізації», що демонструється на початку ХХІ ст., — не суперечить викладеній вище аргументації: світ глобалізується десятком індустріально розвинутих країн, ТНК і міжнародними організаціями, створеними з їх ініціативи, тоді як решта держав — або пристосовується до обставин, що пропонуються ззовні, або залишається осторонь глобальних трансформацій.

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену (концепція реалістів)

Найпослідовнішими прибічниками другої концепції є західні вчені К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма, російські — А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов і вітчизняні — Д. Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та ін. Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виокремлення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки викликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови. Передислокація фокусу уваги науковців на зростання обсягів міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі й мультикультуралізм створила новий предмет дослідження. Інтенсивність тенденцій розвитку світових економічних відносин після контингентного зсуву привернула до них увагу і спричинила проведення ретельної реконструкції їх у минулому, виділення фаз і передумов глобалізації, поєднуючи до логічної послідовності різнорідні події та тенденції минулого, що були розділені десятиліттями і навіть століттями, та ті, що зазвичай були малозначущими для життя сучасників.

Крім того, слід враховувати, що самі системоутворювальні одиниці — імперії (якщо починати розгляд фаз глобалізації з подій І тисячоліття) мали спорадичний характер виникнення, з часом розпадалися і зникали з географічної карти, а світові економічні відносини мали допоміжний характер, були натуральними, локально-замкненими.

В силу власної інтенсивності і розгортання як на макросоціальному, так і на мікросоціальному рівнях, глобалізація, на думку А. Вебера, виступає явним контрастом порівняно з попередніми процесами. Тому моделі, які створюються теоретиками глобалізації, є непридатними для аналізу тенденцій віддаленого минулого. Визначення цих тенденцій як глобалізаційних є антиісторичним, оскільки надає властивості такого масштабу, який не був їм притаманним — інтенсивності і всеосяжності, — а також робить беззмістовним саме поняття глобалізації.

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О. Іанні і М. Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’язують з працями О. Канта, К. Маркса та інших класиків соціології. Це, на думку В. Ядова, є також антинауковим

Досліджуючи соціо-культурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація».

Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міждержавних, неурядових, але національного масштабу організацій), поряд з континентальним поширенням інститутів промислового/ буржуазного суспільства, що було помічено ще в ХІХ ст. і стало предметом зацікавленості класичних теорій розвитку.

Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної та індустріальної цивілізації (впритул до 60-х рр. ХХ ст.) було поняття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами і їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії і концепції, значною мірою відвертаючись від глобальних процесів.

Проте ця характеристика все ж не є достатньою для теоретикопрактичного узагальнення сучасних процесів, що якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика свідчить, що в першій половині ХХ ст. означився різкий контраст між плавністю попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації. До поняття глобалізації? логічно включати як безпрецедентну інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації до такого ступеня, що вони стають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндивідуальних і міжгрупових взаємодій.

Таким чином, вже в силу різності предмета, такі класики економіки, як Маркс чи Кант, є попередниками, а не засновниками теорії глобалізації. Крім того, класичні теорії суспільного розвитку за логічною структурою принципово відрізняються від теорій глобалізації.