ТЕОРІЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ І СОЦІАЛЬНОГО ВПЛИВУ

Соціальний розвиток особистості передбачає взаємодію із соціальним середовищем, активне встановлення соціальних зв’язків. Саме ці характеристики складають основу соціалізації. За визначенням І.Кона (1989):

Соціалізація – це сукупність всіх соціальних і психологічних процесів, через які індивід засвоює систему знань, норм, цінностей. Вона включає не тільки усвідомлені, контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому розумінні), але й стихійні спонтанні процеси, що так або інакше впливають на формування особистості.

Виділяють три сфери соціалізації: діяльність, спілкування, самосвідомість (Г.М.Андрєєва, 1998).

В діяльності відбувається орієнтування в системі соціальних зв’язків через посередництво особистих смислів. Кожний індивід виявляє для себе цікаві і важливі форми діяльності, опановує їх. Складається власна система цінностей. Особистість засвоює в процесі діяльності нові соціальні ролі, осмислює їх значення.

Сфера спілкування розглядається, в першу чергу, як примноження контактів людини з іншими людьми.

Самосвідомість можна представити як цілісне самосприйняття, розуміння власної ідентичності. Розвиток самосвідомості в процесі соціалізації залежить від діапазону діяльності і спілкування, в якому здобувається досвід. В ході взаємодії із середовищем людина постійно корегує уявлення про себе, порівнює його з уявленнями оточуючих.

На всіх стадіях соціалізації вплив суспільства на особистість здійснюється або безпосередньо, або через групу. Соціальний вплив полягає в тому, що суспільство передає особистості певну систему норм і цінностей за допомогою знаків. Групи, в яких особистість долучається до соціальних норм і цінностей, виступають в ролі трансляторів соціального досвіду і носять назву інститутів соціалізації (родина, дитячий колектив).

Лекція 7.

Поняття про аномальний розвиток.

Основні параметри дизонтогенезу

1. Поняття про норму та аномалію в психічному розвитку.

2. Причини аномалій психічного та фізичного розвитку.

3. Характеристика основних параметрів дизонтогенезу.

4. Соціальна обумовленість розвитку дітей з психофізичними вадами.

5. Компенсаторні процеси, їх закономірності.

Поняття про норму та аномалію в психічному розвитку

“Аномалія” (з грецької) – відхилення від норми, від загальної закономірності, неправильність.

Отже, питання про аномалії в розвитку психічних процесів, у поведінці людини може розглядатися тільки в контексті знань про їх нормальні параметри.

Під нормою прийнято розуміти встановлену міру, середню величину. Проблема норми та її варіативності – одна з найскладніших у сучасній психологічній науці. Постійність норми відносна, зміст цього поняття залежить від особливостей певної культури і змінюється з часом.

Поняття норми може стосуватися різних сторін психічної діяльності людини:

- моторних і сенсорних реакцій;

- когнітивних функцій;

- регуляторних процесів;

- емоцій;

- особистості;

- міжособистісних відносин та ін.

Визначення “нормальності” базується на певних критеріях.

Виділяються:

- соціально-вікова норма – рівень інтелектуального та особистісного розвитку, що визначає психологічні новоутворення, які повинні скластися на певному віковому етапі;

- групова норма – відображає особливості розвитку дітей та підлітків різної статі, різних етнічних і соціальних груп;

- індивідуальна норма – враховує особливості розвитку конкретної дитини;

- предметна норма – знання, вміння та навички, необхідні для оволодіння програмовим змістом певного предмету;

В.Штерн висунув положення: окремі функції можуть представляти відхилення від норми і все ж особистість в цілому може належати до цілком нормального типу. «Ребенок с дефектом не есть непременно дефективный ребенок». Ступінь нормальності залежить від результату соціальної компенсації, тобто кінцевого формування особистості в цілому.

Діти з особливими освітніми потребами – діти, у яких фізичні або психічні відхилення приводять до порушення загального розвитку. Ці діти потребують спеціального навчання та виховання.

Причини аномалій психічного та фізичного розвитку

Аномалії можуть бути природженими або набутими.

Вони можуть бути викликані органічним ушкодженням (наявна патологія) або функціональними розладами (підвищена збудливість або гальмування, некоординованість діяльності окремих функціональних систем).

У формуванні тих чи інших морфофункціональних відхилень певну роль відіграють спадковість і вплив середовища. Відповідно, аномалії розвитку можуть бути розподілені на спадкові, зі спадковою схильністю та неспадкові.

На спадковий характер аномалії можуть вказувати наступні особливості її проявлення:

1. Наявність вже при народженні (треба диференціювати від природжених вад, обумовлених несприятливими умовами внутрішньоутробного розвитку).

2. Наявність подібних відхилень у декількох членів однієї родини (треба диференціювати від сімейних порушень розвитку, обумовлених несприятливими умовами мікросередовища).

3. Відсутність явних несприятливих середовищних впливів, що могли б спричинити аномалію.

4. Численність симптомів, що виявляються у дитини.

5. Наявність у самої дитини або її родичів неспецифічних дизморфій, тривалих хронічних хвороб, що слабко піддаються лікуванню, аномальної реакції на харчові продукти або ліки.

6. Наявність у родині споріднених шлюбів, ускладнений акушерський анамнез.

Знання про спадковий характер аномалії дозволяє правильно побудувати хід корекційної роботи. При цьому треба враховувати, що для спадкових вад розвитку не розроблене етіологічне лікування, але розвиток хвороби інколи можна послабити; кожна спадкова хвороба має певні закономірності протікання, що дає підстави для складання прогнозу і планування корекції; важливе значення має також встановлення ризику народження хворих дітей в даній родині в подальшому.

Фактори зовнішнього середовища, що спричиняють появу аномалій розвитку, прийнято поділяти на три групи.

1. Несприятливі умови внутрішньоутробного розвитку:

- інфекційні захворювання матері (вірусні – краснуха, грип, кір; токсоплазмоз, сифіліс та ін.);

- вплив тератогенних фізичних факторів;

- резус-несумісність матері та плода (може викликати порушення підкіркових утворень, скроневих ділянок кори, слухових нервів);

- ендокринні порушення в матері, захворювання серцево-судинної, дихальної, видільної систем;

- вживання деяких ліків;

- отруєння;

- токсикози;

- паління, вживання алкоголю та наркотиків;

- переохолодження;

- голодування або неправильне харчування;

- фізичні та психічні травми.

2. Несприятливе протікання пологів:

- дуже тривалі або стрімкі пологи (можливі механічні пошкодження, крововиливи);

- асфіксія;

- неправильне накладання щипців.

3. Фактори, що діють у післяутробний період:

- інфекційні захворювання нервової системи (первинні та вторинні);

- захворювання органів слуху, зору, дихальної системи та ін.;

- тривалі соматичні хвороби, що виснажують організм;

- вживання деяких ліків;

- отруєння;

- голодування або неправильне харчування;

- фізичні та психічні травми;

- несприятливі умови проживання;

- перевантаження.

Може спостерігатися одночасна дія декількох факторів, при цьому один з них часто виконує роль ведучої причини виникнення аномалії розвитку, а інші – посилюють його несприятливий вплив.

Характеристика основних параметрів дизонтогенезу

Відомо, що майже кожний більш або менш тривалий патологічний вплив на незрілий організм може привести до порушень психічного розвитку. Прояви цього будуть різними в залежності від етіології, локалізації, ступеня поширеності та сили ураження, часу його виникнення і тривалості впливу, а також соціальних умов, в яких опинилась хвора дитина. В результаті формується певна структура психічного дизонтогенезу (аномального розвитку).

Під структурою аномального розвитку розуміють особливості співвідношення окремих сторін психофізичного розвитку, обумовлені специфікою дефекту. Ядром аномального розвитку виступає первинний дефект – порушення, обумовлені певним біологічним фактором. На його основі розвиваються вторинні порушення (відхилення, що виникають під впливом первинного дефекту в ході подальшого аномального розвитку).

Спираючись на теоретичні положення, розроблені Л.С.Виготським, В.В.Лебединський виділив ряд патопсихологічних параметрів, що визначають характер психічного дизонтогенезу.

1. Перший параметр пов’язаний з функціональною локалізацією порушення.

В залежності від функціональної локалізації порушення доцільно виділяти два основні види дефекту:

- специфічний (частковий) – дефіцитарність окремих функцій гнозису, праксису, мовлення;

- загальний – порушення регуляторних систем, а саме: підкіркових– зниження рівня неспання, психічної активності, патологія потягів, елементарні емоційні розлади; кіркових – дефекти інтелектуальної діяльності (недостатність цілеспрямованості, програмування, контролю), порушення більш складних, суто людських емоційних утворень.

Загальні та специфічні порушення складають певну ієрархію. Дисфункція регуляторних систем впливає різною мірою на всі сторони психічного розвитку. Порушення окремих функцій більшою мірою парціальні й нерідко компенсуються збереженістю регуляторних та інших систем.

2. Другий параметр дизонтогенезу пов’язаний з часом ураження.

Виходячи зі стану сформованості певної функції на момент ураження, в подальшому вона може зазнавати або недорозвитку, або ушкодження.

Чим раніше відбулось ураження нервової системи, тим більш ймовірне явище недорозвитку. Чим пізніше – тим більш характерні явища пошкодження з розпадом структури психічної функції.

Часовий фактор проявляється також в залежності особливостей аномального розвитку окремих функцій від тривалості їх розвитку в нормальному онтогенезі (підкіркові функції, які дозрівають швидше, пошкоджуються, кіркові – тимчасово затримуються в розвитку або зазнають стійкого недорозвитку).

Крім того, вплив часу ураження на його наслідки обумовлений наявністю в розвитку кожної функції сензитивних періодів. В деякі періоди більшість функцій знаходяться в сензитивному стані, в інші – спостерігається баланс сформованих і нестійких функцій з переважанням перших.

Основні сензитивні періоди дитинства – 0-3 роки та 11-15 років. Період з 4 до 11 років – більш стійкий до несприятливих впливів.

Нестійкість психічних функцій в сензитивному періоді може обумовити явища регресу – повернення на більш ранній віковий рівень. Регрес може бути тимчасовим, функціональним або стійким, пов’язаним з пошкодженням функції. Приклади: тимчасовий – втрата навичок ходіння, охайності в ранньому віці після тяжкої соматичної хвороби, стійкий – повернення до автономного мовлення при РДА. До регресу схильні менш дозрілі функції. Досить сформовані функції можуть регресувати у випадках шокової психічної травми, при гострому початку шизофренії та ін.

Регрес слід диференціювати від розпаду. Розпад – це не зниження функції на більш ранній віковий період, а її груба дезорганізація або випадіння.

Отже: відставання в розвитку ніколи не має рівномірного характеру: при загальному ушкодженні нервової системи в першу чергу страждають ті функції, які знаходяться в сензитивному періоді. Чим важче ушкодження, тим більш стійкі явищі регресу і більш ймовірні явища розпаду.

Профіль психічного розвитку дитини з особливими потребами часто складається зі збережених, пошкоджених і різною мірою затриманих у своєму формуванні психічних функцій.

3. Третій параметр дизонтогенезу характеризує взаємовідношення між первинним і вторинним дефектом.

Первинний дефект може мати характер недорозвитку або пошкодження, може спостерігатись їх сполучення.

Механізм виникнення вторинних порушень різноманітний. Вторинний недорозвиток властивий для:

- функцій, що безпосередньо пов’язані з пошкодженою (специфічний недорозвиток) – порушення розвитку мовлення при вадах слуху;

- функцій, які під час дії пошкоджуючого фактора знаходяться в сензитивному періоді – в дошкільному віці: довільна моторика (недорозвиток регуляції довільних дій з явищами рухової розгальмованості) та мовлення (затримка мовленнєвого розвитку);

- складних психічних процесів, опосередкованих великою кількістю міжцентральних взаємодій – явища затримки психічного розвитку можуть спостерігатися в структурі дефекту при вадах мовлення, зору, слуху, рухової та емоційної сфери.

В залежності від положення первинного дефекту напрямок вторинного недорозвитку може бути “знизу вгору” та “згори вниз”. Л.С.Виготський вважав основним напрямком “знизу вгору”. В той же час розвиток вищих функцій стимулює перебудову базальних, вносячи в них нові завдання та цілі. У випадку дефекту вищих функцій такого “підтягування” не спостерігається, отже – виникає вторинний недорозвиток базальних систем (при олігофренії – недорозвиток мислення сприяє вторинному недорозвитку потенційно більше збережених гнозису і праксису).

Важливим фактором виникнення вторинних відхилень є соціальна депривація. Дефект, тією або іншою мірою перешкоджаючи спілкуванню, гальмує набуття знань і вмінь.

Відсутність вчасної психолого-педагогічної корекції веде до вираженої вторинної мікросоціальної та педагогічної занедбаності, викликає розлади в емоційній та особистісній сфері (заниженість самооцінки, рівня домагань, виникнення аутистичних рис).

Необхідність ранньої корекції вторинних відхилень обумовлена особливостями психічного розвитку в дитячому віці. Пропущені строки навчання та виховання не можуть бути компенсовані в старшому віці. Відставання, що виникло, потребує більш складних і тривалих зусиль з його подолання. Становище ускладнюється стійким негативним ставленням дитини до навчання, яке не приносить їй задоволення.

4. Четвертий параметр дизонтогенезу пов’язаний з порушенням міжфункціональних зв’язків в процесі аномального системогенезу.

В нормі – наступні типи: явища тимчасової незалежності (розвиток мислення та мовлення до 2 років); асоціативні зв’язки (об’єднання різномодальних вражень); ієрархічні (виділення ведучих, регуляторних, і фонових, технічних, рівнів). Розвиток окремих систем відбувається за законом гетерохронії, що є механізмом формування нових координацій.

При наявності дефекту тимчасова незалежність може перетворюватись на ізоляцію. Для ізольованої функції характерна стереотипність, зацикленість. Ізольованою може виявитись не тільки пошкоджена, а й збережена функція. Приклади: ритмічні погойдування глибоко розумово відсталих; добра механічна пам’ять, розвинене мовлення при гідроцефалічній олігофренії – реальне використання цих здібностей дуже обмежено внаслідок порушення мислення.

Асоціативні зв’язки в умовах органічної недостатності нервової системи характеризуються підвищеною інертністю, можлива їх патологічна фіксація, яка утруднює їх ускладнення, перехід до ієрархічних зв’язків.

Найбільше страждає розвиток ієрархічних зв’язків. Спостерігається недорозвиток ієрархічних координацій, їх нестійкість, схильність до регресу навіть при незначних утрудненнях. Так, діти із ЗПР, які вже засвоїли усний рахунок, при утрудненнях повертаються до рахунку на пальцях.

Порушення нормальної часової послідовності розвитку окремих систем веде до виникнення диспропорцій у розвитку – явище асинхронії. Основні прояви:

- ретардація – незавершеність окремих періодів розвитку, відсутність інволюції більш ранніх форм; найбільш характерна для олігофренії та ЗПР. Так, у дітей з недорозвитком мовлення може довго зберігатися автономне мовлення, яке не змінюється на звичайне, а розвивається за рахунок накопичення нових автономних слів;

- патологічна акселерація – прискорений розвиток окремих функцій: раннє (до 1 року) та ізольоване мовлення при РДА, передчасне статеве дозрівання;

- сполучення патологічної акселерації та ретардації: при РДА – ранній розвиток мовлення при вираженому недорозвитку моторної та сенсорної сфери.

Соціальна обумовленість розвитку дітей з психофізичними вадами

Важливим моментом у вивченні як нормального, так і аномального дизонтогенезу виявилось виділення Л.С.Виготським двох взаємопов’язаних ліній розвитку: біологічної та соціально-психологічної. Хвороба викликає, перш за все, порушення біологічної лінії, що створює перешкоди для соціально-психологічного розвитку.

Соціальна обумовленість розвитку дитини з особливими потребами, з одного боку, виявляється в соціальній реалізації дефекту у відчутті неповноцінності, з іншого, – в соціальній спрямованості компенсації на пристосування до існування в людському суспільстві. В результаті при значній своєрідності шляху та способу розвитку дитини з особливими потребами, кінцева його мета є такою ж, як і в нормі.

В нормі природний і культурний плани розвитку тісно взаємодіють, утворюючи цілісний процес соціально-біологічного формування особистості. Оскільки органічний розвиток відбувається в культурному середовищі, він перетворюється на історично обумовлений біологічний процес.

При наявності аномалії обидва плани розвитку тією або іншою мірою розходяться: оволодіння людською культурою передбачає наявність властивих людині інтелекту, органів і функцій.

На прикладі глухоти видно, що утруднення, створені дефектом для органічного та для культурного розвитку, можуть значно відрізнятися. З біологічної точки зору втрата слуху не є дуже тяжкою вадою, з соціальної – являє одне з найтяжчих утруднень культурного розвитку в цілому.

Культурний розвиток дитини з особливими часто потребує особливих, спеціально розроблених культурних допоміжних систем, які забезпечують можливість засвоєння соціального досвіду.

Дитина старшого віку відрізняється від молодшої не тільки сильнішим розвитком функцій, а й ступенем і характером культурної озброєності, наявним інструментарієм вирішення задач, ступенем і засобами оволодіння діяльністю власних психологічних функцій. Це стосується й відмінностей між звичайною дитиною та дитиною з особливими потребами.

Отже, невміння використовувати природні психологічні функції й оволодіти психологічними знаряддями значною мірою визначає тип культурного розвитку дитини з психофізичними вадами.