Державне регулювання соціального страхування 1 страница

К Методологія державного регулювання соціального страхування /Державне регулювання — це важливий елемент управління соціальним страхуванням, формуванням та використанням коштів державних Рис. 3.1. Мета державного регулювання у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування

Державне регулювання соціального страхування полягає у:

• розробленні та прийнятті системи законодавчих, нормативно- правових актів, шо регламентують відносини в цій сфері;

• щорічному перегляді та затвердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з урахуванням поточної економічної та соціальної ситуації;

• перегляді видів та розмірів соціальних виплат з метою по­кращання матеріального забезпечення громадян;

• встановленні обов'язкової вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності та повноти соціальних виплат;

• державному фінансовому контролі за дотриманням законодавства щодо формування доходів соціальних страхових фондів та цільового використання їх коштів;

• контролі та нагляді за діяльністю центральних і територіальних органів державних фондів, їх взаємодією з іншими суб'єктам^

Соціальне страхування є складовим елементом соціальної сфери суспільства. Соціальна сфера є специфічною галуззю людської діяльності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організаційних форм), предметом якої є громадяни країни з їх потребами. Соціальна сфера, крім соціального страхування, охоплює також охорону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборонного та правоохоронного характеру).

@етоди державного регулювання соціального страхування (рис. 3.2):

1) за формами впливу - прямі, непрямі (опосередковані);

2) за засобами впливу - правові, адміністративні, економічні, про­пагандистські .

Рис. 3.2. Методи державного регулювання соціального страхування

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів соціального страхуванні Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, що регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання соціального страхування є ^нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Методи непрямого державного регулювання соціального страхування - це методи, що регламентують поведінку суб'єктів соціального страхування не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово- кредитного та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконанні^

Правове регулювання соціального страхування - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права у сфері соціального страхування. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання соціального страхування, є:

1. Відносини між державою (державними органами) і суб'єктами соціального страхування;

2. Відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу у сфері соціального страхування;

3. Відносини між суб'єктами соціального страхування.

Основними формами правового регулювання соціального страхування в

Україні є:

• Конституція та закони України;

• укази та розпорядження Президента України;

• постанови та інші акти Верховної Ради України,

•постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств);

•нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи державного регулювання соціального страхування - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів соціального страхування. Ознаки зазначених методів:

Опрямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через установлення їх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

2) безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки;

3) обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів соціального страхування за ухиляння від виконання наказів.

В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли економічні засоби державного регулювання соціального страхування виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, санкції, норми, стандарти.

Застосування економічних методів державного регулювання соціального страхування дає змогу створювати економічні умови, що спонукають суб'єктів соціального страхування діяти у необхідному для суспільства напрямку, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам соціального страхування зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Державне регулювання передбачає створення та функціонування відповідного фінансового механізму, який повинен бути спрямований на раціональне управління рухом фінансових ресурсів та формування фінансових відносин, що виникають у процесі утворення та використання страхових фондів.

Фінансовий механізм регулювання соціального страхування — це сукупність фінансових методів, форм та важелів управління фінансовими ресурсами, що призначені для матеріального забезпечення громадян у разі виникнення страхових випадків (рис. 3.3)._________________________ ^

Рис. 33. Склад фінансового механізму регулювання соціального страхування^

Аналіз практики і тенденцій розвитку систем соціального страхування в розвинутих країнах, а також принципових положень, закладених у

конвенціях і рекомендаціях МОП, свідчить про те, що найважливішими методологічними підходами, на базі яких доцільно здійснювати державне регулювання у сфері соціального страхування, можуть бути такі принципові положення:

По-перше, підвищення рівня соціального захисту працюючих можливе при узгоджених діях урядових, підприємницьких і профспілкових структур, усіх членів суспільства. Потрібним є досягнення соціальної згоди у суспільстві за допомогою вдосконалення механізмів соціального страхування та забезпечення. Кожен член суспільства повинен свідомо брати участь у наданні допомоги своїм співгромадянам, що потребують підтримки, будучи впевненим, шо своєчасно йому буде надана допомога. Соціальний консенсус вимагає зміцнювати і підсилювати за допомогою законодавчих і нормативних актів співпрацю уряду, підприємців, профспілок на базі механізмів соціального партнерства (трипартизму).

По-друге, вдосконалення таких механізмів соціального захисту, якими є системи соціального страхування і соціальної допомоги, можливе за умови гармонізації відносин основних суб'єктів: трудящих (їх родин), роботодавців і держави. Виконання обов'язків у рамках такої відповідальності означає, що на перехідних етапах необхідним є певний перерозподіл ресурсів на підтримку заходів для збереження прийнятного і доступного рівня життя.

Зміна пропорцій цього перерозподілу стосується всіх суб'єктів та їх ре­сурсів:

1) ресурсів, шо належать самому працюючому (заохочення цільових заощаджень як доповнення до пенсійного забезпечення, нагромадження коштів на випадок хвороби);

2) ресурсів, що належать родині (підвищення цільової орієнтації нагромаджень);

3) ресурсів, що належать роботодавцям (стимулювання збалансованості коштів, спрямованих на заробітну плату, і коштів, спрямованих на обов'язкові та добровільні види соціального страхування);

4) ресурсів, що належать державі (удосконалення механізмів бю­джетного забезпечення соціальної допомоги, а також соціального страхування державних службовців).

Масштаби перерозподілу коштів залежать від наявності ресурсів і цілей, поставлених перед собою кожною із зацікавлених сторін, але перерозподіл повинен в обов'язковому порядку передбачати забезпечення базового прожиткового мінімуму з такими розмірами виплат (страхових заощаджень), що дозволяють гідно переборювати труднощі. У цьому зв'язку однією з основних цілей державного регулювання в галузі соціального захисту є побудова механізмів збалансування інтересів усіх суб'єктів щодо гармонізації загальної відповідальності, що грунтується на загальнона­ціональній, колективній і особистій відповідальності.

По-третє, вдосконалення механізмів соціального захисту можливо за органічного поєднання систем соціального страхування та соціальної допомоги.

Основу такої моделі державного регулювання соціального страхування, що повністю відповідає ринковій • економіці, складають такі напрямки діяльності держави:

1) визначення ролі, прав і обов'язків основних суб'єктів страхування - працівників, роботодавців, страхових організацій і держави;

2) обгрунтування основних видів соціального страхування як самостійних автономних систем соціального захисту;

3) науково обґрунтоване визначення мінімальних норм соціального захисту у випадку втрати працездатності осіб, шо підлягають обов'язковому страхуванню, порядку призначення допомоги, надання всіх видів соціальних послуг;

4) визначення основних джерел фінансових надходжень у фонди страхування, обгрунтування соціально справедливої моделі розподілу фінансового «тягаря» між роботодавцями, застрахованими і державою, досягнення на цій основі соціального консенсусу щодо внесків усіх зацікавлених сторін;

5) визначення складу і структури органів страхування, їх функцій, прав і повноважень, відповідальності, умов і суб'єктів правонаступництва, гарантів фінансово-правової стабільності та надійності соціального захисту.

2. Роль соціальних гарантій, стандартів та нормативів у державному регулюванні соціального страхування

Соціальні гарантії забезпечуються через спеціальні державні органи, профспілки, громадські організації.

(Соціальні гарантії мають здійснюватися за трьома основними напрямами.

1. Державне гарантування кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормального рівня добробуту через забезпечення мінімальної заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Задоволення пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину особисто. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно- освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавчо гарантує задоволення вказаних потреб за рахунок бюджету в мінімально достатніх розмірах у формі безплатних послуг. Об'єм таких послуг завжди повинен залежати від розміру прямих і непрямих податків, що стягуються з громадян.

3. Вирівнювання якості життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищення навантаження утриманців на працездатних, стан здоров’я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці. У цьому випадку формами задоволення

відповідних потреб можуть бути пенси, допомога, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, різні пільги?^

Наведені форми соціальних' гарантій сприяють тому, що стає можливим підтримання життєвого рівня, а також розвитку здібностей людини незалежно від її матеріального стану, рівня заробітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів.

ЦСоціально-економічні гарантії — це забезпечення державою задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норму Соціально-економічні гарантії громадянам — це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування.

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів ін­дивідуальної трудової діяльності потрібні заходи щодо забезпечення соціальних гарантій з боку держави, які мають гарантувати кожному громадянинові певний рівень благ і послуг, як за рахунок внесків самого громадянина, так і шляхом перерозподілу державних ресурсів, призначених на цілі матеріального забезпечення населення.

(ГДо соціальних гарантій держави відносять:

створення громадянам умов щодо їх самозабезпечення життєво необхідними благами, для задоволення власних потреб;

* вилучення у громадян частини створеного ними валового внутрішнього продукту, повертання їм (поза зв'язком із вилученою частиною) благ і послуг у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення;

• надання за рахунок вилучення у громадян частини валового внутрішнього продукту певної кількості благ і послуг тим громадянам, які за фізичними даними неспроможні самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам дитинства, утримання бздинків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги)^}

Загальна сума благ і послуг, що споживаються населенням за відповідний період, становить фонд споживання. Його величина завжди обмежена розмірами створеного внутрішнього валового продукту, а також обов'язковими витратами, які повинна здійснювати держава для забезпечення виконання своїх функцій (на оборону, управління, наукові дослідження, створення резервів).

повні принципи системи соціальних гарантій населенню (СГН) і в Конституції України, де зазначено, що громадяни України мають право на:

• достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

• підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

• соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством;

• охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного й доступного всім громадянам медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, наявна мережа таких закладів не може бути зменшена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Соціальна допомога повинна мати адресний характер. Держава має гарантувати мінімум соціальних і матеріальних благ через механізми:

• встановлення на державному рівні фінансового забезпечення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, стипендій тощо);

• здійснення у зв'язку з ціновою лібералізацією, адресного вибіркового надання соціальної допомоги та компенсаційних виплат;

• захисту купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд розміру сукупного доходу, що дає право на допомогу, та цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу цін.

Дотація, як форма соціальних гарантій, використовується в Україні на деякі види товарів і послуг для утримання їхньої ціни на низькому рівні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають:

1) державний бюджет;

2) кошти місцевих бюджетів;

3) страхові фонди:

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

• Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• Пенсійний фонд України.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, вста­новлюються і затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціальні стандарти — це стандарти у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо), які офіційно встановлюються державою.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

• впровадження механізму реалізації соціальних прав і державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

• визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

• визначення та обгрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій, мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного й соціального розвитку.

Формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

• забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав і державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;

• законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;

• диференціація за соціально-демографічними ознаками визначення нормативів;

• наукова обґрунтованість норм споживання й забезпечення;

• соціальне партнерство;

• гласність та громадський контроль при їх визначенні й застосуванні;

• урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту і трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи споживання — розміри споживання в натуральному обсязі за певний проміжок часу (рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення — визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я і освіти, а також підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування й житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сімї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання й забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи раиіонального споживання — рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання — соціально прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, виходячи із соціальних або фізіологічних потреб;

статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

За сферою обслуговування соціальних потреб соціальні нормативи розрізняють у галузях:

• житлово-комунального обслуговування;

• транспортного обслуговування;

• охорони здоров'я;

• освіти тощо.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, вста­новлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією й законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Прожитковий мінімум — мінімальна кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та відновлення Його робочої сили. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних умов розвитку суспільства і є динамічною соціально-економічною категорією.

При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

- фізіологічний мінімум — вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;

- соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) — мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя. _; . ВДЙ

До факторів, що обумовлюють рівень прожиткового мінімуму належать; ціни, інфляція, кількісна оцінка набору споживчих благ та послуг.

Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача.

Кошик споживача — вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні у певний час.

Принципи формування наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг:

Набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів визначаються в натуральних показниках, набір послуг - у нормативах споживання не рідше одного разу на п'ять років.

Набір продуктів харчування формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цінності, з урахуванням рекомендацій

Набір непродовольчих товарів формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері економіки з використанням нормативів забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також засобами для влаштування побуту.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові послуги, послуги зв'язку, закладів культури, освіти, охорони здоров'я та інші.

Набір послуг формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у сферах надання відповідних послуг.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг.

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встано­влюються з метою визначення розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці, виплат за обов'язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів, а також визначення пріоритетності напрямів державної соціальної політики.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій належать:

• мінімальний розмір заробітної плати;

* мінімальний розмір пенсії за віком;

• неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

* величина межі індексації грошових доходів громадян;

пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг, послуг зв'язку та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ та організацій і соціальних фондів на засадах адресності й цільового використання.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обчислюються такі види нормативів витрат■ (фінансування):

• нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;

• нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів освіти, охорони здоров'я, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговуванні;

• нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів освіти, охорони здоров'я, підприємств, організацій, установ соціально- культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування й фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів.

Порядок проведення моніторингу застосування державних соціальних стандартів і нормативів та його фінансове забезпечення визначається Кабінетом Міністрів України.

Основними засобами здійснення моніторингу с

щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів:

• ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів;

• поточне коригування вартісних величин державних соціальних нормативів і нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій.

Відомості про розміри державних соціальних стандартів і нормативів, а також щодо результатів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіційних виданнях.

Контроль за дотриманням законодавства про державні соціальні стандарти й нормативи та державні соціальні гарантії здійснюється на засадах гласності органами державної влади та органами місцевого самоврядування із залученням громадських організацій і незалежних експертів.

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розподілу в державі. Однак якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, тоді індексація тільки збільшує інфляцію.

Індексація — це встановлений законами та іншими нормативно- правовими актами механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає

можливість частково або повністю відшкодовувати їм підвищення цін на споживчі товари та послуги.

Індексація є частиною державноТ системи соціального захисту громадян. Вона спрямована на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий індекс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що одержуються ними в національній валюті на території України і не мають разового характеру; соціальна допомога (сім'ям з дітьми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо); стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника тощо.

Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін перевищив 105 відсотків (величина порогу індексації).