Професійний обов’язок педагога-дефектолога

Дефектологічна деонтологія, перш за все, проявляється в системах «вчитель – учень» та «вчитель – батьки». Педагогу-дефектологу довіряють здоров’я, виховання дитини, перед ним розкривають особисті переживання, інформацію про стан здоров’я, сімейні відносини та ін. Це накладає особливу відповідальність за навчання та виховання дітей, збереження та зміцнення її здоров’я, дотримання умов конфіденційності, захист інтересів дитини та її рідних.

Дефектолог зобов’язаний:

- бути компетентним у питаннях навчання, виховання та корекції;

- адекватно визначати завдання та методи корекційної роботи (враховуючи реальні можливості і перспективи дитини, вимоги до підготовки на наступному ступені навчання);

- забезпечувати результативність корекції;

- захищати інтереси дитини в усіх ситуаціях.

Дефектолог повинен зважено підходити до ознайомлення батьків або самої дитини з результатами діагностики, прогнозами майбутнього розвитку. В кожному конкретному випадку треба вирішувати, що потрібно говорити дитині, а що – ні. В той же час не можна відкрито уникати відповіді на запитання дитини про її власний стан. Відповідь повинна бути правдоподібною, впевненою.

Етико-деонтологічний принцип в дефектології вимагає від педагога підтримання морального стану учня, підкреслення позитивного значення навіть найменшого прогресу в навчанні та вихованні.

В роботі з батьками дефектолог не повинен шкодувати часу на роз’яснення стану дитини, особливостей її навчання та виховання. При розмові слід уникати як зайвого оптимізму, так і песимістичних прогнозів, залякування. Особливої уваги потребують сім’ї, де дитина одна і більше дітей не передбачається.

Дефектолог повинен правильно оцінювати і враховувати особливості сімейного виховання дітей.

В ході розмови з батьками необхідно говорити зрозуміло, доступно, уникати специфічної термінології. Треба підкреслювати позитивні якості або вчинки дитини. Педагог повинен давати батькам можливість висловити свою думку, уважно слухати батьків.

Лекція 6.

загальні закономірності психічного онтогенезу дитини

1. Поняття про психічний онтогенез як біосоціальний процес.

2. Основні напрямки та тенденції психічного розвитку.

3. Теоретичні основи вивчення психічного онтогенезу

Поняття про психічний ОНТОГЕНЕЗ як біосоціальний процес

Онтогенез – поступова зміна організму в напрямку вдосконалення будови та функціонування, протікає етапами у вигляді якісних і кількісних зрушень.

Розвиток – це процес незворотних, спрямованих і закономірних змін, що приводить до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень психіки і поведінки людини. Ріст – це процес кількісних змін в ході вдосконалення тієї або іншої психічної функції.

Нормальний психічний розвиток дитини – це складний процес, в основі якого лежить видова і генетична програма, яка реалізується в умовах постійної зміни факторів середовища.

Психічний розвиток дитини є процесом біосоціальним. З одного боку, він тісно пов’язаний з біологічними властивостями організму, його спадковими і конституційними особливостями, природженими і набутими якостями, опосередкованими поступовим формуванням структури і функції різних відділів ЦНС. З іншого боку, дитина може сформуватись у людську особистість тільки завдяки засвоєнню соціального досвіду, який включає: способи використання предметів, засоби спілкування, знання про оточуюче середовище, смисли людської діяльності та ін. Соціальний досвід дитина засвоює через спілкування з дорослими та однолітками в різноманітних ситуаціях.

Рушійні сили психічного розвитку – це протиріччя між потребами людини та зовнішніми обставинами; між зростаючими фізичними здібностями, духовними запитами та старими формами діяльності; між новими вимогами діяльності та несформованими вміннями та навичками.

Фактори психічного розвитку – це ведучі детермінанти розвитку людини. До них відносять:

спадковість – визначає індивідуальні якості, передумови розвитку;

середовище – висуває вимоги до біологічних і соціальних якостей;

активність – взаємодія двох перших факторів, діяльний стан організму як умова його існування та поведінки.

Виникнення і вдосконалення психічних функцій відбувається на основі двох процесів: дозрівання та тренування.

Темпи формування окремих систем головного мозку різні, і це визначає фізіологічну гетерохронію росту і розвитку – різні темпи дозрівання окремих психофізіологічних функцій на різних етапах онтогенезу.

Кожний етап онтогенезу супроводжується переходом від одного якісного стану організму до іншого, більш високого, але попередній етап не знищується, а інтегрується в нове ціле. В результаті поступово формується ієрархічна структура психічних функцій від найпростіших до найвищих. Добре засвоєні дії, операції набувають характеру стереотипів і починають виконувати допоміжну функцію по відношенню до більш складних дій.

В той же час, деякі функції, види діяльності, стереотипи в ході розвитку зазнають інволюції (зворотного розвитку). Це відбувається з тими функціями, які стають застарілими, або з певних причин тривалий час не використовуються.

Розвиток дитини складається з кількох якісно своєрідних етапів, або вікових періодів. Кожен з цих періодів, за Д.Б.Ельконіним, характеризується такими основними показниками:

- конкретна соціальна ситуація розвитку, тобто ті форми відносин з дорослими, в які вступає дитина;

- провідний тип діяльності;

- основні психічні новоутворення, які виникають протягом цього періоду.

Одним з основних механізмів розвитку дитини є криза розвитку. Криза – це переломний момент в протіканні психічного розвитку, в якому зосереджуються різкі істотні зміни. Криза передбачає низку внутрішніх змін дитини при відносно незначних зовнішніх змінах. За Л.С.Виготським, сутністю кризи є перебудова внутрішніх переживань, що визначають ставлення дитини до середовища, зміни потреб і спонукань, що керують її поведінкою. Такий стан виникає на межі двох вікових періодів і обумовлений протиріччями між збільшеними можливостями дитини і старими видами діяльності, соціальним статусом.

Психічний онтогенез не є однозначно детермінованим, жорстка програма розвитку відсутня. По-перше, це обумовлено різноманітністю умов середовища, в яких може виховуватись дитина. По-друге, як правило, існує кілька варіантів пристосування до середовища в кожному конкретному випадку; вибір цих варіантів поступово створює індивідуальний «маршрут» розвитку. В цілому, обсяг інформації, видів діяльності, доступних людині в принципі, набагато перевищує реальні можливості людського життя. Отже, дитина засвоює тільки обмежену частину людського досвіду відповідно до індивідуальних здібностей, поглядів і переконань близьких дорослих, умов навчання та трудової діяльності.

Слід пам’ятати, що взаємодія дитини з середовищем не може бути завжди гармонійною внаслідок існування багатьох протиріч, в тому числі – по відношенню до інтересів інших людей. Дитина не тільки засвоює досвід суспільства, а й вчиться відстоювати в ньому власну індивідуальність.

основні напрямки та тенденції психічного розвитку

Основні напрямки психічного розвитку

1. Розвиток пізнавальної та емоційно-вольової сфери особистості.

Ці сфери розвиваються в процесі навчання та накопичення людиною досвіду інтелектуальної та емоційно-вольової поведінки. Цей процес іде за лініями ускладнення розумової діяльності та емоційно-вольового сприйняття впливів оточуючого світу та соціального середовища, формування цілісної структури інтелекту, емоцій, почуттів і волі особистості.

2. Розвиток спрямованості, характеру та здібностей особистості.

Включає виникнення, становлення та ускладнення сфери мотивацій і потреб особистості, формування її спрямованості, домінуючих і другорядних ліній.

3. Розвиток психічної структури діяльності особистості.

Передбачає встановлення співвідношення мотивів і цілей, ускладнення операційної сторони діяльності людини.

Основні тенденції психічного розвитку

1. Рух від мимовільності, безпосередності сприйняття та оцінки впливів оточуючого середовища і суспільства до довільної, свідомої взаємодії з ними.

2. Становлення та стабілізація аналітико-синтетичної діяльності мозку людини, ускладнення її емоційно-вольової сфери.

3. Поступовий перехід від наочно-дійової, наочно-образної форми відображення дійсності до її абстрактно-логічного осмислення.

4. Поступова інтелектуалізація і ускладнення всіх сторін життя та діяльності особистості, що веде до формування стійких рис спрямованості, характеру та здібностей, до осмислення позитивних і негативних сторін власного темпераменту, їх продуктивного використання з метою самовдосконалення.

5. Наявність індивідуальних особливостей характеру завершення процесу формування особистості, адаптації до соціального та професійного оточення.

Теоретичні основи вивчення психічного онтогенезу