Донецьк 2 страница

3.6. Виконання цивільних обов’язків

Цивільний обов’язок – це адресована зобов’язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону, іншим нормам цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов’язаної особи. На підставі ч. 2 ст. 14 особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї, що ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність.

Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. Засоби заохочення – у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи); засоби відповідальності – засоби «негативного впливу» (штраф, порука або застава).

Згідно із ч. 4 ст. 14 ЦК У підставами звільнення від виконання цивільних обов’язків слугують умови договору і акти цивільного законодавства.

3.7. Порядок і способи захисту цивільних прав. Самозахист.

Захист – це передбачений нормами права можливий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Для особи право захисту полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу. Будь яка заінтересована особа має право порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом, передбаченим законом, який встановлює, зокрема такі способи захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК У):

- Визнання цих прав;

- Визнання правочину не дійсним;

- Відновлення становища, що існувало до порушення права;

- Припинення дій, які порушують право;

- Примусове виконання обов’язку в натурі;

- Компенсація моральної шкоди;

- Зміна правовідношення;

- Припинення правовідношення;

- Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Для самозахисту, як способу захисту цивільних прав, характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси самотужки, своїми власними діями без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права. Самозахист цивільних прав – це здійснення уповноваженою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Формами самозахисту є:

1) необхідна оборона;

2) завдання шкоди у стані крайньої необхідності;

3) притримання майна кредитором.

4. ФІЗИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.

ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ.

4.1. Цивільна правоздатність фізичної особи

На підставі ст. 2 ЦК У учас­ником цивільних відносин визнаються фізичні особи. Фізичною особою визнається людина (ст. 24 ЦК У). При цьому фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, й особи без громадянства.

Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК - це здатність мати цивільні права та обов'язки. Во­на виникає в момент народження людини і припиняється її смертю. Правоздатність — це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є право­здатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я.

У зміст цивільної правоздатності входить можливість мати наступні права:

Ø Право на гідність;

Ø Право на свободу і особисту недоторканість;

Ø Право на свободу пересування і вибір місця проживання;

Ø Право на таємницю листування;

Ø Право на спростування недостовірної інформації і відшкодування матеріальної і моральної шкоди;

Ø Право на об’єднання в громадські організації і політичні партії;

Ø Право на мітинги, демонстрації;

Ø Право на заняття літературною і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

Ø Можливість придбання права приватної власності на майно;

Ø Право на заняття підприємницькою діяльністю;

Ø Можливість придбання права на житло;

Ø Обов’язок належного використання права приватної власності;

Ø Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині;

Ø Обов’язок відшкодовувати заподіяні збитки;

Ø Обов’язок неухильно дотримуватись Конституції України, законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей;

Ø Можливість здобувати право користування майном, успадковувати і заповідати майно, мати інші майнові і особисті немайнові права.

У ст. 27 ЦК визначено, що правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Крім того, цією ж статтею встановлюється, що правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

4.2. Ім’я та місце проживання фізичної особи

Ім'я фізичної особи. Право на ім'я – найважливіше немайнове право фізичної особи.

За ст. 28 ЦК визнається, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вони належать.

Здійснюючи окремі цивільні права, фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або взагалі не користуватися ні сво­їм, ні вигаданим ім'ям.

Місце проживання фізичної особи. Ще однією індивідуалізуючою ознакою громадянина є його місце проживання.

За ст. 29 ЦК встановлюється, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фі­зична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. При цьому фізична особа може мати кілька місць проживання.

Фізична особа, якій виповнилося 14 років, має пра­во обирати собі місце проживання на свій розсуд.

За ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я то­що, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка вико­нує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначає орган опіки та піклування або суд. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлю­вачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження нав­чального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає.

4.3. Поняття і види цивільної дієздатності фізичної особи

Цивільною дієздатністю фізичної особи є здат­ність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 30 ЦК України). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкоджен­ня або знищення чужого майна, ушкодження здоров'я), за невиконання договір­них та інших обов'язків. Якщо громадянин може самостійно набувати право, то за ним необхідно визнати і здатність здійснювати його.

Змістом дієздатності є здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати цивіль­ні права та виконувати обов'язки (правоздійснювальна або правовиконавча здат­ність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність).

Різновиди дієздатності. На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов'язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усві­домлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психічного здоров'я.

Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатнос­ті: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання фізичної особи недієздатною.

Цивільна дієздатність малолітніх і неповнолітніх осіб

Часткова дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 31 ЦК У наділені малолітні, які не досягли 14 років. Така особа має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Частина 2 ст.31 ЦК передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст.1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, що не досягли 14 років, відповідають їх батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні й інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

Неповна дієздатність неповнолітніх. Такою дієздатністю наділені непов­нолітні у віці від 14 до 18 років за ЦК України. Неповна дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

Ø право розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипен­дією або іншими до­ходами;

Ø самостійне здійснення всього комплексу авторських або винахідницьких прав, прав на відкриття, починаючи від оформлення винаходу, раціоналізатор­ської пропозиції, відкриття, укладення авторських договорів і закінчуючи одер­жанням авторської винагороди і розпорядженням нею;

Ø бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

Ø самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку);

Ø обов'язок нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам , тобто неповнолітні віком від 14 до 18 років є деліктоздатними. Поведінка дитини, яка досягла 14-річного віку, може бути визнана протиправною, а вона сама притягнута до цивільної відповідальності. У разі відсут­ності у неповнолітнього майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, на батьків (усиновителів) або піклувальників покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини.

Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників.

Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

За статтею 1179 ЦК неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неї майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди, ця шкода відшкодовується у частині, якою не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шко­ди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом виконує щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'яза­ний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. При цьому обов'язок бать­ків (усиновлювачів), піклувальників, закладу, які виконують функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, до­статнього для відшкодування шкоди.

Крім того, за ст. 33 ЦК України неповнолітня особа особисто несе відпові­дальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до зако­ну. Вона також особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальники.

Надання повної цивільної дієздатності

Повна цивільна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому право­здатність у повному обсязі.

Така дієздатність виникає з віком, причому межу цього віку визначає закон.

За ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка до­сягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігається положення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна діє­здатність за такою особою і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'я­заних з протиправною поведінкою особи.

Стаття 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі:

1) яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

3) за рішенням органу опіки та піклуван­ня за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду;

4) фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підпри­ємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усино­влювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної ци­вільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору чи припинення підприємницької діяльнос­ті надана повна цивільна дієздатність за такою особою зберігається. Встановле­но, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

Обмежена дієздатність. Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 36 ЦК). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала фізична особа.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має неповну дієздатність, і особа, що має повну дієздатність.

У п. 2 ст. 36 ЦК передбачено, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичним речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

За п.1 ст. 36 передбачається, що може бути обмежена цивільна дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на пси­хічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обмеження у дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним може бути порушена лише за заявою: членів сім'ї громадянина, профспілок та інших громадських ор­ганізацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу (ст. 256 ЦПК України). При підготовці справи до судового розгляду від заявника необхідно витребувати такі дані: акти міліції, громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставить себе і свою сім'ю у тяжке матеріальне становище. Справа розглядається з обов'язковою участю представників органів опіки та піклування (ст. 259 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок суду про ви­знання громадянина обмежено дієздатним або про відмову в задоволенні заявле­них про це вимог. Як роз'яснює Пленум Верховного Суду України, до компетен­ції суду не належить вирішення інших питань, у тому числі щодо призначення піклувальника (п. 6 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 28 березня 1972 р.).

Суд має надіслати копію рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. У разі потреби копія рішення від­силається за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздат­ною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може:

— укладати угоди з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дару­вання, комісії тощо);

—одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджа­тися ними, за винятком дрібних побутових угод. Обмеження у дієздатності сто­сується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є пряма вказівка. Так, обмежено дієздат­ний має право самостійно укладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмежені судом у дієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можуть бути призначені опікунами або піклувальниками над іншими особами Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть укладати угоди з розпоряджень майном від імені своїх дітей чи давати згоду на укладення ними угод.

Стаття 37 ЦК України передбачає, що над фізичною особою цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини ж щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються; особою, цивільна дієздатність якої обмежена, лише за згодою піклувальника Проте відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять з межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одержання заробітку пенсії, стипендії, інших доходів особою з обмеженою цивільною дієздатністю т розпорядження ними здійснюються піклувальником. Останній може письмово дозволити особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Обмеження у дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення грома­дянином зловживань спиртними напоями аби наркотичними засобами. Статтею 38 ЦК також передбачено, що суд поновлює цивільну дієздатність у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо та у разі видужання фізичної осо­би, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічно­го стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такі справи розглядаються у судовому порядку з обов'язковою участю пред­ставника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатно­го та за заявою осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.

Визнання фізичної особи недієздатною

За ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічно­го розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивіль­ної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпо глухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку.

Визнання громадянина недієздатним можливе в судовому порядку.

Справи про визнання громадянина недієздатним можуть бути порушені лише за заявою осіб, передбачених у ст. 256 ЦПК України. Оскільки визнання грома­дянина недієздатним, у першу чергу, має на меті захистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачити коло членів сім'ї, уповнова­жених на звернення із заявою про визнання громадянина недієздатним, тобто за­явником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов'язана з ним ро­динними або прирівняними до них відносинами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.

Підготовка справи до судового розгляду здійснюється відповідно до ст. 143 ЦПК України. Пленум Верховного Суду України щодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство гро­мадянина. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами (п. 3 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р.).

Суддя за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіат­ричну експертизу (ч. 1 ст. 258 ЦПК України). В ухвалі про призначення експер­тизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі запитання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу?

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними?

За відсутності доказів повної нездатності громадянина розуміти значення своїх дій чи керувати ними суд зобов'язаний відмовити у визнанні громадянина недієздатним.

За загальним правилом, громадянин вважається недієздатним з часу набран­ня сили рішенням суду про визнання його недієздатним. Разом з тим Пленум Верховного Суду України передбачив виняток з цього положення, згідно з яким у разі коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи та інші дані щодо психічного стану громадянина, може зазначити в рішенні, з якого часу громадянин є недієздатним (п. 9 вищезазначе­ної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р.). Слід згадати, що ст. 40 нового ЦК встановлюється, що фізична особа визнається не­дієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. При цьому у випадку, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійс­ним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судо­во-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Крім того, вини­кають інші правові наслідки визнання громадянина недієздатним:

— від імені останнього укладає правочини опікун (п. 3. ст. 41 ЦК);

— за ст. 1184 ЦК шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкоди бу­ло завдано не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану не­дієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної діє­здатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього немає майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, зав­даної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

За певних умов таких, як одужання, значне поліпшення здоров'я, громадя­нин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про понов­лення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання гро­мадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ст. 256 ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 260 ЦПК України). Цивільна дієздатність фізичної особи поновлюється, а опіка припиняється за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічно­го стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керува­ти ними (ст. 42 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України з цього приводу роз'яснює, що у справах про поновлення дієздатності є обов'язковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Громадянина може бути понов­лено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану його здоров'я або видужання (п.7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України). Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. На підставі рішен­ня суду встановлена над громадянином опіка скасовується.

4.4. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про її місце перебування (ч.1 ст.43). Для визнання фізичної особи безвісно відсутньою потрібна наявність таких умов:

1) відсутність особи у місці її постійного проживання;

2) неотримання протягом одного року відомостей про місце його перебування.

Рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім є підставою для встановлення опіки над його майном. У ст. 44 ЦК України передбачається, що опіку над майном фізичної особи, яка визнана безвісно від­сутньою, встановлює не орган опіки та піклування, а нотаріус, який за останнім місцем проживання особи описує належне їй майно. При цьому за заявою заін­тересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ух­валення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

У ст. 44 ЦК встановлюється, що опікун над майном фізичної особи, яка визнана без­вісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

Чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів цивільного стану (ст. 107 Сімей­ного кодексу України).

Якщо фізична особа, визнана безвісно відсутньою, з'явилася або виявлено її місце перебування, суд, одержавши відповідну заяву, при­значає справу до слухання і скасовує попереднє рішення (ст. 265 ЦПК України, ст. 45 ЦК).

На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвіс­но відсутнього.

Судове рішення про скасування визнання безвісно відсутнім є юридичною підставою для припинення виплати пенсій відповідним громадянам.

Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернув­ся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Але ті правовідносини, які були припинені на підставі раніше винесеного рі­шення, не відновлюються.

Оголошення фізичної особи померлою. Відповідно до п. 1 ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою. Підставами оголошення помер­лою є: відсутність фізичної особи в місці постійного проживання протягом трьох ро­ків з дня отримання останніх відомостей про неї;

Трирічний термін скорочується:

а) до шести місяців, якщо особа пропала безвісти за обставин, які загрожува­ли смертю або давали підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку ( наприклад, при зникненні літака, що летів над океаном);

б) до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями.