Писемне мовлення 4 страница

Насамперед варто пам’ятати, що слово – це “річ” матеріальна. Воно “утворюється” в нашій свідомості у вигляді певних біохімічних процесів, а у Всесвіті існує як “матеріальна копія”. Бажаючи “доброго дня”, ми насамперед посилаємо людині добра й успіхів на весь день. Українську доброзичливість яскраво ілюструють давні наші регіональні відповідники, які існують і дотепер: “Слава Богу” – “Навіки слава” тощо.

У сучасному світі з’являються нові типи комунікації, тип демократичного мислення і спілкування. Проте, американський прагматизм аж ніяк не може завадити розвиткові нашої давньої багатогранної культури. На етапі творення нового суспільства стоїть завдання – сформувати мовну особистість.

У поняття мовної особистості входять:

1) оволодіння мовними знаннями;

2) багатий інформаційний запас і бажання його розширювати;

3) володіння основами національно-мовленнєвого етикету відповідно до комунікативного задуму;

4) мовленнєва культура.

За словами Демокріта, “слово може більше переконувати, ніж золото”. Національний виховний ідеал людини має формуватися на народних віруваннях, звичаях, традиціях. Проте цей ідеал не виступає ізольовано, він ніяк не заперечує загальнолюдського, а навпаки, національний ідеал, апробуючи, поглинаючи загальновизнані цінності людської культури, доповнює їх тими рисами, які відповідають духовності чи звичаям даного народу.

Коли ми окреслюємо в загальних рисах виховний національний ідеал, то пов’язуємо його з християнським виховним ідеалом як із релігійних позицій, так і зсуто національних.

Виховний ідеал у суспільстві мас суспільну функцію: коригуючу, або вдосконалювальну, виправну. Багатолітній супротив чужому насиллю призвів до певного негативізму щодо будь-якої влади, до браку дисципліни й послуху. А тому сучасна проблема українського виховного ідеалу постає двозначно. По-перше, виходячи з ментальності (способу мислення) нашого народу, зважаючи на його вдачу, необхідно зміцнити позитивні національні прикмети українства: духовність, доброзичливість, щедрість, гостинність тощо, та одночасно “послабити” національні хиби (недисциплінованість, необов’язковість, утеча в приватне життя тощо).

“Ніщо не коштує нам так дешево і не цінується так дорого, як увічливість”, – писав Сервантес. Отже, перше правило у спілкуванні – це доброзичливість, вміння досягти поміркованості навіть у суперечностях, побачити себе на місці опонента в розмові, зайняти його позицію. Інколи мовчання, чи так звана “теорія паузи”, під час слідкування (особливо у вирішенні дискусійних питань) сприяє досягненню більшого комунікативного ефекту, ніж десятки аргументів, доказів тощо.

У нас же проблеми виникають найчастіше від того, що ми розмову ведемо, не слухаючи один одного, наводячи лише свої аргументи та не сприймаючи чужих.

Друге правило – неперебільшена ввічливість, що має бути обов’язковим атрибутом кожної бесіди. “Солодкі” й “клятвені” розмови, завіряння у відданості й прихильності можуть свідчити про нещирість особи або певний її намір досягти якоїсь мети.

Безперечно, кожна розмова, з огляду на ситуацію спілкування, повинна закінчуватися подякою і вибаченням, схваленням чи підтримкою, при цьому не варто підкреслювати свою особу “я”, “мене”, “мені” тощо.

Перші мовленнєвоетикетні формули для початку розмови можуть стосуватися здоров’я співрозмовника, його рідних чи близьких. На запитання про це треба подякувати своєму співрозмовникові. Не можна починати й закінчувати бесіду цілком протилежними висновками або, як кажуть, починати “за здоров’я”, а закінчувати – “за упокій”. Хід думок має бути послідовним, логічно завершеним. Тональність розмови теж повинна бути єдиною від початку й до кінця. На жаль, інколи “п’ятихвилинне” знайомство в кінці зводиться до панібратства і цілком різні за віком або соціальним статусом люди хочуть поводитися як давні й добрі приятелі зі старшою за віком людиною. Варто пам’ятати, що лише з близькими людьми (вдома, з друзями) можна послуговуватися фамільярною тональністю, з усіма іншими в будь-якій іншій ситуації це може бути лише нейтральна і звичайна тональність, формули мовленнєвого етикету якої варто добре засвоїти та розрізняти.

За умовами і змістом мовної ситуації розрізняють такі різновиди мовленнєвого етикету: звертання (привернення уваги), вітання, знайомство, запрошення, прохання, порада, погодження, згода (незгода), вибачення, скарга, утішання, докір, комплімент, несхвалення, побажання, вдячність, прощання.

Відбір засобів для кожного різновиду мовленнєвого етикету диктується умовами спілкування, а також особистими якостями комунікантів.

Етикетні вирази являють собою лексичне обмежене коло слів, це, як правило, мовні кліше, стандарти. Порушення мовленнєвого етикету можуть пояснюватися двома причинами:

1) незнанням або недостатнім знанням етикетних норм;

2) небажанням додержуватися їх.

Існує поняття надмірності в мовленнєвому етикеті, що полягає в нагромадженні однозначних висловів під час їхнього вживання.

Відбором етикетних мовних формул на кожному етапі створюється та чи інша тональність спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм взаємодії комунікантів, як показник культури, інтелігентності співрозмовника. У європейському культурному ареалі розрізняють п’ять тотальностей спілкування: високу, нейтральну, звичайну, фамільярну і вульгарну.

Високою тональністю спілкування характеризується сфера суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми, брифінги тощо).

Нейтральна тональність функціонує у сфері офіційних установ.

Звичайна тональність характерна для спілкування на побутовому рівні.

Фамільярна тональність забезпечує спілкування в колі сім’ї, у дружньому товаристві.

Вульгарна тональність спостерігається в соціально неконтрольованих ситуаціях.

Наприклад:

У спілкуванні важливу роль відіграють, крім словесних (вербальних) засобів, невербальні (жести, міміка, інтонація), загальна манера поводитися. Не варто надто розмахувати руками та жестикулювати, ховати очі, “блукати” ними десь попід стелею чи відводити погляд. Як у кожному русі, жесті можна “прочитати” додаткову інформацію про доброзичливість чи агресивність співрозмовника, так і в погляді можна почерпнути, за твердженням психологів, до 80% інформації. Очі – дзеркало душі. З них можна прочитати про настрій, стан здоров’я, намір тощо.

Крім уміння спілкуватися, дуже важливо вміти слухати. Власне слуханню треба віддавати перевагу порівняно з іншими видами діяльності. Навіть якщо співробітник “несе ахінею”, треба вміти вислухати його, бо цього вимагають правила хорошого тону. Якщо ситуація аж ніяк не дає вам цього зробити, варто попросити вибачення і перенести бесіду на інший час. Не вислухати навіть молодшого за віком чи нижчого за посадою – значить порушити один із приписів культури поведінки. Не вислухати старшого за віком чи посадою – означає виявити елементарну грубість. Тим більше перебивати в розмові будь-кого – це також ознака невихованості. У мовленнєвій поведінці проявляється особистість. Вона є свідченням рівня культури, вихованості, інтелігентності.

Хотілось би зупинитись і, на перший погляд, на таких звичайних словах, як ввічливість, тактовність, порядність.

Правила ці ніхто не вигадував спеціально, вони склалися поступово.

Ввічливість, як і грубість – це зовнішні ознаки внутрішнього ставлення однієї людини до іншої. Мало знати правила ввічливості, потрібно намагатися зробити добро для інших і зробити це красиво. Ввічливість вимагає супроводити прохання словом “будь ласка”, яке ніби прокладає місток між людьми, пом’якшує їх стосунки.

Тактовність – необхідна умова успішного спілкування між людьми. Людина тактовна в усьому діє так, аби принести більше задоволення й радості іншим людям. Тактовна людина намагається поводитись у суспільстві так, щоб ні словом, ні справою нікому не зіпсувати настрій.

У різних народів по-різному складалися уявлення, що пристойно, а що ні. Правила порядності умовні, і невиконання їх тягне за собою відповідальність, але при цьому можна не розраховувати на прихильність себе тих, хто тебе оточує.

Отже, культурні форми спілкування – безцінний капітал, який вимагає постійного поповнення. Мало знати культуру спілкування, потрібно бути культурною людиною.

2. Діловий етикет

Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії з людьми, використання різних комунікативних засобів – вербальних (словесних) і невербальних (несловесних). Вербальне ділове спілкування може здійснюватися за дуже неоднакових обставин: одні вимоги ставить перед нами розмова з однією людиною, інші – спілкування з кількома людьми, ще інші – з цілим залом слухачів. Неоднаково ми будуємо розмову, якщо діловий партнер сидить перед нами і якщо він звертається до нас по телефону.

У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, – правила ділового етикету.

Вітання. Здавна в Україні живе добра традиція: вітатися з людьми незалежно від близькості знайомства. Якщо з діловим партнером у вас не буде дальшої розмови, то своє вітання ділова людина може супроводити легким поклоном, жінка – нахилом голови, а молодь має трохи нижче вклонятися старшим.

Сьогодні набули певного поширення такі форми вітання: Доброго дня (ранку, вечора), Вітаю Вас, Олександре Степановичу, або Доброго здоров’я, пані Галино. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий з керівником, студент з викладачем.

Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов’язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона – його секретар.

Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися.

Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає руку молодшому, жінка чоловікові, начальник – підлеглому, викладач – студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим.

Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови.

Якщо ваш діловий партнер – жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички.

Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Найчастіше, коли вам конче потрібно встановити ділові контакти, вдаються до послуг третьої особи – до посередника, який представить вас діловому партнеру.

Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити певне питання, слід представитися самому. Діловий етикет радить: першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший – старшому, підлеглий – керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з’ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи.

Ритуал знайомства слід здійснювати спокійно, стримано, з гідністю і без ніяковості. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого – дивіться (непильно) йому в вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Приємні емоції, що виникли у партнера по спілкуванню, сприяють доброзичливому сприйманню ним інших людей – зрозуміло, у першу чергу вас самого; поліпшують здатність людини до спілкування, а найголовніше – сприяють успішному закінченню ділової зустрічі. Украй нечемно не дивитися на того, з ким ви розмовляєте. Не обов’язково під час знайомства говорити: “Дуже приємно”. Якщо ви це кажете, то можете пояснити причину свого задоволення знайомством: “Рада познайомитися з вами! Читала ваші дотепні оповідання і нариси”.

Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. У свою чергу жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять.

Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні – обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, як уже зазначалося, перший простягає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, в навчальному закладі тощо).

Знайомлячись і називаючи себе, чітко вимовляйте своє прізвище, ім’я й по батькові (чи тільки ім’я), тобто називайте себе так, як би ви воліли почути звернення до себе від особи, яку вам представляють. Жінка теж називає себе під час знайомства – зрозуміло, якщо її попередньо не відрекомендували: “Познайомтесь! Це – наш найвправніший менеджер Марія Степанівна”.

Незалежно від службового становища чоловік (хай він навіть генеральний директор міжнародного концерну), коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з’явилася на прийом. Коли процедура знайомства завершилася, можна викладати суть справи.

На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе.

Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Під час виконання службових обов’язків ви теж можете потрапити в ситуацію, коли потрібно представитися незнайомим людям. За етикетом, слід спочатку привітатися, а потім сказати: “Я – Криворучко Людмила Іванівна, ваш дільничий інспектор”, або: “... ваш новий співробітник”. За потреби представити когось товариству треба говорити: “Я хочу вам представити нового викладача, кандидата історичних наук Івана Зіновійовича Орла”, або: “Сьогодні консультацію проведе Володимир Андрійович Буряк, він фахівець у галузі...”.

Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил:

1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням;

2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття;

3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона –треба називати людину на ім’я;

4) в установі обов’язково слід дочекатися запрошення господаря сісти.

Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. З привілею дипломатів, державних і політичних діячів візитки перетворилися на предмет чи не повсякденного вжитку під час ділового спілкування бізнесменів, журналістів, учених, службовців – будь-якої людини. Знавці міжнародного етикету авторитетно заявляють, що найбільшого поширення візитні картки набули в Японії. Здається, немає жодного японця, в якого б не було візитної картки, а процес обміну ними перетворився на ще одну національну церемонію.

На візитних картках, які виготовляють з білого цупкого паперу (звичайно розміром 9x5 см), зазначають ім’я й прізвище, а нижче, під ними, – посаду власника картки. У лівому нижньому куті візитки друкують адресу установи, в якій працює її власник, а в правому – номер службового телефону. На зворотному боці може бути вказано аналогічно домашню адресу й номер домашнього телефону.

Візитні картки можна вручати безпосередньо під час знайомства, передавати через інших осіб і надсилати поштою. За правилами етикету, відповідь на одержані візитки слід давати також візитками: оптимальний термін – протягом доби.

Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють її власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.

Форми звертання. Кожен народ має свої традиційні форми звертання. Ольга Корніяка у книзі “Мистецтво ґречності” наводить такі цікаві приклади. У Румунії є три форми звертання. В англійців цієї проблеми майже немає. Граматична форма звертання на тиу них не вживається. Звертатися на ти можна лише до Бога. У Швеції й Польщі вважають не зовсім ввічливим звертатися до незнайомих, а особливо до старших і керівництва на ви, тому й вживають як компромісний варіант третю особу, приміром: “Чи дозволить пані її провести?”; “Чи не хоче пан редактор залагодити справу?”.

В українській мові, щоб надати звертанню ґречної форми, до займенника ви додають прізвище, ім’я, по батькові чи титул, скажімо: “Леоніде Федоровичу, вас просять до телефону”.

Ввічливим вважається звертання на ви:

- до малознайомої або незнайомої людини;

- до свого друга чи приятеля в офіційних обставинах спілкування (на зборах чи на вченій раді, у присутності офіційних осіб тощо);

- до рівного й старшого за віком чи становищем;

- за підкреслено чемного, стриманого ставлення.

Звертання на тиу ділових контактах – вельми складна проблема. З одного боку, це ознака особливого довір’я, близькості, симпатії однодумців. З іншого – коли, скажімо, начальник говорить ти своїм підлеглим, – це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком.

Останнім часом услід за радикальними політичними й економічними змінами в суспільстві звузилася до мінімуму сфера вживання таких поширених раніше форм звертання до незнайомих (і знайомих), як: товаришу, громадянине. На зміну їм прийшли: добродію, пане, панове, шановне зібрання. Але якщо форми звертання вам не до вподоби, вживайте безособові конструкції на зразок: “Даруйте, я зробив це не навмисне”, “Будь ласка, зробіть мені послугу...”

Ці форми склалися в практиці людського спілкування, були систематизовані й визнані загальноприйнятними, оскільки форми спілкування в сучасному нам суспільстві надзвичайно різноманітні, то єдиного етикету для всіх цих форм бути не може.

ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ