Писемне мовлення 3 страница

Для термінотворення властиве частотне вживання епонімів як твірної основи. У науково-технічній термінології творяться нові поняття від основ власних імен, які функціонують як звичайні і повноправні назви, наприклад, фізичні одиниці (ом, кулон, ампер, вольт, герц, рентген, генрі, джоуль), у найменуваннях мінералів і силікатів (астраханіт, байкаліт, глінкіт, ломоносовіт, гетит); хімічних елементів (кюрій, курчатовій, ейнштейній, фермій, менделєвій).

У зв’язку зі стрімким зростанням кількості інформації, вимоги до систематизації термінології стають дедалі суворішими. Це пов’язано із залученням комп’ютерної техніки до пошуку, систематизації і зберігання знань..

Сучасна науково-технічна термінологія продовжує розвиватися, поновлюватися, вдосконалюватися відповідно до розвитку і вдосконалення науки і техніки. Вона є відкритою системою, здатною розвиватися за сучасними словотвірними законами.

Лекція 8

УСНЕ ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ

План

1. Вимоги до усного ділового мовлення.

2. Види усного ділового спілкування.

3. Роль жестів, міміки, інтонації в усному діалогічному спілкуванні.

Література

1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. – 3-тє вид., переробл. і допов. – к.: А.С.К., 2002. – 398 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.

3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 496 с.

4. Хміль Ф.І. Ділове спілкування: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2004. – 280 с.

5. Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс: Підручник. – К.: Літера ЛТД, 2003. – 448 с.

1. Вимоги до усного ділового мовлення

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним діловим мовленням полягає в необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту. інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати – поняття не тотожні.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність;

2) логічність;

3) стислість;

4) відповідність між змістом і мовними засобами;

5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

7) вживання сталих словосполучень;

8) різноманітність мовних засобів;

9) нешаблонністьу побудові висловлювання;

10) доречність;

11) виразність дикції;

12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови (здатність відчувати належність слів до певного стилю, доречність вживання слів у певній ситуації). Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.

2. Види усного ділового спілкування

Усне ділове спілкування звичайно поділяють на публічне й приватне (залежно від кількості співрозмовників і завдань спілкування).

Приватне усне ділове мовлення є засобом повсякденного спілкування людей у процесі виконання ними службових обов’язків, а також засобом спілкування працівників установи чи підприємства з відвідувачами в години прийому їх.

Залежно від того, хто проводить прийом відвідувачів, можна виділити прийоми, які проводять, по-перше, керівники та їх заступники і, по-друге, керівники структурних підрозділів і працівники цих підрозділів. Прийоми першого типу стосуються найпринциповіших питань діяльності підприємства або установи. Прийоми другого типу проводяться переважно з часткових, поточних питань, які торкаються здійснення якоїсь однієї функції управління (наприклад, планування, фінансування, постачання тощо).

Одним із способів приватного спілкування є бесіда. Знання правил етикету є підґрунтям для формування іміджу керівника, працівника фірми в цілому. Важливим є початок спілкування. З першої фрази, погляду, настрою керівника залежатиме хід зустрічі, бесіди, наради. Тому варто починати її стримано, але доброзичливо. Потрібно зазначити, що хоч бесіда і нарада – форми усного спілкування людей і будуються на трьох основних типах стосунків:

- начальник – підлеглий

- підлеглий – начальник

- партнер – партнер,

проте вони різняться за кількістю учасників. Якщо в нараді беруть участь більше двох учасників, то в бесіді якраз дві особи становлять сферу спілкування.

Відмінність ділової бесіди від повсякденної (побутової) полягає в тому, що вона є цілеспрямованою із заздалегідь спланованим результатом і направлена на вирішення певних завдань, виробничих проблем і питань, пов’язана з необхідністю робити висновки на основі аналізу отриманої інформації. Така бесіда дозволяє виробити певні рішення і реалізувати їх. Ділові бесіди, завдяки ефекту зворотного зв’язку, дозволяють керівникові реагувати на висловлювання співрозмовника відповідно до конкретної мети бесіди, її предмета та особистості співрозмовника.

Ділова бесіда як форма взаємного спілкування має такі переваги:

1. Можливість диференційованого підходу до предмета обговорення.

2. Швидкість реагування на висловлювання співрозмовника за допомогою пояснень, поправок тощо.

3. Розширення компетентності керівника за рахунок критичних оцінок, пропозицій і думок партнера.

4. Можливість диференційованого підходу до обліку та оцінки об’єктивних і суб’єктивних факторів під час вирішення проблеми.

5. Відчуття особистої значущості у вирішенні обговорюваних проблем і причетності до результатів, отриманих у кінці бесіди.

Необхідно також пам’ятати, що бесіда – це не монолог. Її можна буде правильно побудувати тільки тоді, коли є взаєморозуміння між співрозмовниками, що допомагає спільному вирішенню певної проблеми.

Успіх бесіди значною мірою залежить від того, наскільки зрозуміло, переконливо і точно партнери висловлюють свої думки, ідеї. Точність і зрозумілість інформації виявляється в простоті й чіткості викладу, адже розуміння інформації є обов’язковим.

Є різнівидиділових бесід:кадрові; дисциплінарні; проблемні; організаційні; творчі.

До кадровихналежать співбесіди під час прийому на роботу чи звільнення. Ефективність кадрових бесід підвищується залежно від уміння керівника створити відверту конструктивно-критичну атмосферу спілкування і, навпаки, зменшується, якщо він поводиться безтактно, перебиває співрозмовника, висміює його аргументи або грубо реагує на протилежну точку зору. Особливу увагу слід звернути на об’єктивність фактів.

Керівник повинен мати план бесіди, дотримуючись якого він зможе відповісти на запитання:

- яка причина бесіди та організаційні конкретні завдання, пов’язані з її метою, темою;

- які контраргументи може висунути співрозмовник і що потрібно зробити, щоб досягти поставленої мети;

- які варіанти вирішення проблеми можна запропонувати, якщо партнер погодиться, відмовиться або заперечуватиме;

- на кого з партнерів чи підлеглих можна покластися у вирішенні проблеми і які переваги це матиме чи які негативні моменти може викликати.

Дисциплінарні бесіди відрізняються від кадрових тим, що вони зумовлені фактами порушення дисципліни на виробництві або відхиленнями від встановлених норм і правил діяльності організацій, підприємств.

Отже, слід пам’ятати, що:

- головне завдання дисциплінарної бесіди – майбутня робота працівника, який чимось завинив;

- не потрібно проводити бесіду без належної підготовки;

- бесіда про дисципліну – не вистава, а довірча розмова;

- не можна приймати рішення наперед;

- якщо необхідно зробити індивідуальні винятки з правил, то про це потрібно повідомити інших;

- працівник повинен зрозуміти “оргвисновки”;

- важливо погодити із працівником програму його подальших дій і термін її реалізації.

Проблемними умовно можна назвати бесіди, викликані необхідністю розв’язання різних конфліктних ситуацій, що виникли в організації. Найважливішою особливістю проблемної бесіди є глибокий і всебічний аналіз конфлікту, з’ясування причин і обставин його виникнення, розгляд соціальної практики вирішення подібних конфліктів, пошук виваженого та обґрунтованого рішення.

Організаційні –це бесіди, у процесі яких обговорюється технологія виконання того чи іншого виробничого завдання, аналізуються одержані результати, висловлюються критичні зауваження з приводу вирішення поставлених завдань.

Творчібесіди передбачаютьвироблення загальної концепції роботи організацій, обговорення принципів виконання різноманітних програм, проектів, завдань тощо. Для творчих бесід особливо важливими є неординарність мислення, оригінальність вираження думки, вміння знайти переконливі аргументи і захистити свою позицію, створення банку ідей.

Нарада як засіб колективного вирішення проблем є однією з ефективних форм управлінської діяльності. Дослідження свідчать, що приблизно 90% ідей виникає у процесі колективного обміну думками. Очевидно, цим зумовлене використання її в організації роботи колективу.

Нарада – організаційна форма спільного обговорення і вирішення керівником разом з підлеглими певних проблем, питань.

Керівники і спеціалісти витрачають на ділові зустрічі 20-30% робочого часу. Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Більша кількість учасників просто не зможе взяти активної участі в обговоренні, а менша не дасть змоги виявити різні погляди на проблему. Ефективність наради певною мірою залежить від рівня підготовки як самої наради, так і окремого її учасника й, безумовно, керівника.

У процесі управління організаціями використовують такі види нарад:

а) диктаторська нарада – керівник ознайомлює присутніх зі своїми розпорядженнями, власним поглядом, з постановою чи наказом вищого керівництва. Інколи дозволяє учасникам наради ставити запитання. Обмін думками відсутній;

б) автократична нарада – різновид диктаторської. Керівник кожному ставить запитання і вислуховує відповіді. У такій нараді бере участь небагато працівників. Крім ситуації, коли підлеглому доводиться відповідати на запитання керівника, він поводиться пасивно. Активізація учасника наради, як правило, не передбачає суперечки з керівником;

в) сегрегативна нарада – керівник або працівник за його дорученням виголошує доповідь, потім відбуваються дебати, в яких бере участь кілька учасників за вибором головуючого. Ця нарада є псевдодискусійною (виступ підготовлений заздалегідь). Вона може спричинити розкол колективу, виникнення антипатії до керівника чи до промовців, тому не варто нею зловживати;

г) дискусійна нарада – вільний обмін думками, загальне голосування, прийняття рішення, яке потім підлягає затвердженню керівництвом. Варіантом може бути одноосібне прийняття рішення керівником після осмислення висловленого і запропонованого на нараді;

ґ) вільна нарада – аморфна, без чітко сформульованого порядку денного, а інколи й без головуючого. Метою її є обмін думками; прийняття рішення необов’язкове. Така нарада, як правило, виникає в автомобілі, в кулуарах офіційної наради тощо;

д) проблемна нарада – спрямована на пошук вирішення певної проблеми. Відбувається вона за традиційною схемою: доповідь – запитання – дебати – прийняття рішення. Для вирішення проблем часто використовують метод «мозкової атаки»;

е) інструктивна (інформативна) нарада – передбачає передавання розпоряджень та необхідних даних зверху донизу ієрархічними щаблями управління. Організовують її за необхідності конкретизувати завдання для виконавців, роз’яснити питання, що назріли, встановити терміни виконання доручень;

є) оперативна (“диспетчерська”, “п’ятихвилинка”, “літучка” тощо) нарада – призначена для отримання інформації про стан справ у виробництві (знизу догори за схемою управління). Отримавши необхідні дані, головуючий на місці приймає рішення, надає необхідну допомогу. В організації оперативних нарад важливо чітко визначити їх основну мету, яка може бути інформаційно-пізнавальною (взаємний обмін інформацією між дирекцією і керівниками цехів, підрозділів про рух матеріальних потоків у виробництві), контрольно-регу­лювальною (виявлення порушень, відхилень і спонукання винних до їх усунення), нормативно-оцінною (підбиття підсумків роботи за добу, визначення передовиків) або творчо-пошуковою (пошук колективних рішень складних та міжвідомчих проблем).

Вибір конкретного виду наради залежить від предмета обговорення, управлінських традицій в організації, уподобань керівника та ін. Як правило, більшість нарад поєднують у собі елементи різних їх видів, бо головна вимога до них – об’єктивний аналіз проблеми, прийняття ефективного рішення, доведення його до виконавців тощо.

Телефонна розмова – це один із найпоширеніших видів усного мовлення. По телефону проводяться переговори, даються консультації, працівники попередньо домовляються про важливі ділові зустрічі тощо. Службова телефонна розмова складається з таких елементів:

1) момент встановлення зв’язку (взаємне відрекомендування);

2) виклад суті справи (введення в курс справи, обговорення ситуації, відповідь);

3) закінчення розмови.

Переконливе, пристрасне слово – дієвий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання.

Публічні виступи, лекції, доповіді, теоретичні конференції, диспути залучають мільйони людей до активного громадського життя, допомагають їм виявляти творчу ініціативу, служать способом пропаганди політичних, економічних і спеціальних наукових знань.

Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вираз обличчя – усе це взірець для слухачів. Отже, успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності чи відсутності у промовця індивідуального стилю мовлення. Метод викладення матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним. Перевага дедуктивного методу в тому, що вже на початку можна ознайомити слухачів з головною ідеєю, основною думкою автора. Якщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його індуктивно.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяються такі найважливіші жанри публічного мовлення: доповідь, промова, лекція.

Доповідь – одна з найпоширеніших у нас форм публічних виступів.

Політичні доповіді – насичені багатим фактичним матеріалом, добре аргументовані, правдиві і цілеспрямовані. Мистецтво політичної доповіді відігравало свого часу і продовжує відігравати зараз величезну роль. У політичній доповіді наявні елементи, властиві агітації, та елементи, властиві пропаганді: оскільки доповідь ставить нову проблему, яку ще треба вирішувати, вона має характер гострої злободенності, властивої агітаційному виступу; у той же час політична доповідь немислима без повної наукової теоретичної бази, а це зближує її з пропагандистськими виступами.

Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує та оцінює її результати. У такій промові говориться також про завдання на майбутнє. Звітна доповідь не лише обговорюється, до окремих її частин можуть бути внесені корективи; по доповіді обов’язково приймається рішення – програма майбутніх дій.

Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань з висновками й пропозиціями; на відміну від інших документів, така доповідь призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. Особливість ділової доповіді в тому, що її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями.

Промова – це агітаційний виступ на масових зборах і мітингах; він охоплює значну тему, яка хвилює слухачів.

Мітингова промова має гостро політичний характер і присвячується завжди злободенній, суспільно значущій і хвилюючій проблемі.

На мітингу виступає, як правило, не один, а кілька ораторів, і кожен з них виголошує коротку промову. В усіх випадках вона повинна відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонації і високим пафосом.

Крім мітингових, сюди зараховують промови судові, дипломатичні, виборчі тощо.

Агітаційна промова має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь; вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Агітаційна промова, як правило, обмежена в часі, торкається якогось одного питання, має мобілізуючий характер.

Ювілейна промова звичайно присвячується певній даті, ювілеєві підприємства, організації, установи, а може бути виголошена і на честь окремої особи, яка має заслуги перед суспільством. Обидва типи промов відзначаються святковістю, урочистістю, хоч є в них і елементи підсумків. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови ці, як правило, короткі, урочисті, пафосні, а водночас сердечні, дружні.

Лекціяє також однією з форм пропаганди. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база, що й зближує лекцію з іншими формами пропагандистських виступів. У лекції найчастіше говориться про більш загальні й уже розв’язані проблеми.

За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка щоразу змінюється).

Огляд(міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюються події за певний – порівняно невеликий – час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Тут окремі події, факти, державні й політичні діячі та інші особи згадуються досить побіжно; важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.

Отже, всі вищезгадані форми усного діалогічного спілкування є важливими елементами професійної діяльності.

3. Роль жестів, міміки, інтонації в усному діалогічному спілкуванні

У поняття інтонація входять такі компоненти, як силай висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з допомогою інтонації вносять різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у якому перебуває мовець). Її завдання – різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою і жестикуляцією, а також засобами милозвучності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні.

Вимоги до інтонації при виступі:

- правдивість, природність;

- постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголошенням;

- використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного, логічного, виразного, який підкреслює емоційне значення слова.

Роль паузи визначається у потребі, на початку промови, промовцю – зібратися з думками і аудиторії, щоб настроїтись на слухання, звикнути до промовця; в середині промови, в процесі її виголошення – для відмежування частин викладу думки; в середині речення – для організації слухачів, для зосередження їх уваги.

У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим (промова-імпровізація).

Вимова оратора відрізняється від звичайної більшою старанністю, насамперед у вимовлянні груп приголосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих вад її.

Завжди слід пам’ятати, що крім завдання сказати, перед оратором стоїть завдання бути почутим.

Уміння користуватися своїми голосовими даними – запорука успіху. Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися певної тиші), а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись з нього.

Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на інший, змінювати темп і силу вимови відповідно до логічного та емоційного змісту тієї чи іншої частини виступу.

Темп мовлення (тобто швидкість вимовляння слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, пристрасне мовлення обов’язково гарне, і навпаки.

Проте водночас, при всій необхідності говорити темпераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.

Особливу увагу слухачів привертають жести оратора. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживати жестами не варто.

Жести – лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники й твердять, що 40% інформації в ораторському мистецтві дає міміка й жести. То виразні, то енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють або, навпаки, пом’якшують сказане. Жестами і мімікою треба вміти користуватися для посилення смислової виразності, пам’ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки й жестів не може і не повинна заміняти мову слів.

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь читається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв’язаний з текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи виголошення думки і підтверджують цілковиту відповідність між змістом і формою.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйозний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розцінюються як невихованість оратора; незграбні рухи, недоладна міміка смішать слухачів; рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.

Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Міміка і жести – це наочне, але водночас й інтуїтивне вираження думки; ось чому значно важливіше проникнути в тему, пройнятися її ідеями – усе це й буде підставою для майбутніх жестів, міміки та інтонації.

Лекція 9

МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ – НЕВІД’ЄМНИЙ ЕЛЕМЕНТ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

План

1. Мовленнєвий етикет як універсальне явище.

2. Діловий етикет.

Література

1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.

2. Коваль Л.П. Ділове спілкування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1992.

3. Корж А.В. Ділова українська мова для юристів: Лекції та комплексні завдання. Навч. посібник. – К.: Ун-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.

4. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. – X.: Торсінг, 2001. – 384с.

5. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000. – 480 с.

6. Ділова українська мова: Навч. посібник / О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситник, С.А. Яременко; За ред. О.Д.Горбула. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 226 с.

“Ніщо не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого як увічливість”

Сервантес

1. Мовленнєвий етикет як універсальне явище

Феномен людського спілкування є явищем складним, синкретичним. У ньому міцно переплетені соціальні, психологічні та мовні чинники. Тому вивчення комунікативного акту без комплексного підходу, без постійного врахування всіх трьох складників неможливе. Важливу роль у людському спілкуванні відіграє мова, а точніше мовлення (мовленнєва діяльність, що включає і мовленнєву поведінку) є найуніверсальнішим засобом комунікації. Саме мовні характеристики акту комунікації вивчені мало.

Мовленнєвий етикет, необхідний для досягнення комунікації, реалізується спеціальними мовними засобами, скерованими на з’ясування, підтримання, припинення комунікації. Отже, установлення й припинення контакту обов’язково передбачає додержання певних норм мовної поведінки (мовленнєвого етикету) співрозмовниками - уваги до партнера, урахування його потреб, доброзичливого ставлення. Отже, ввічливість є основною рисою мовленнєвого етикету.

Різні мови світу виробили спеціальні лексичні, морфологічні, синтаксичні засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовні формули, які становлять мовленнєвий етикет. Це усталені мовні формули: звертань і вітань, при підтриманні контакту – формули вибачення, прохання, подяки, при припиненні контакту – формули прощання, побажання тощо.

У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Тому як самостійні системи виділяються такі різновиди етикету:

- військовий етикет

- дипломатичний етикет

- церковний (православний) етикет

- світський етикет

- службовий (діловий) етикет

Етикет – явище національне. Те, що вважається ввічливим представниками одного народу, може бути витлумачене як жест нечемного відношення до співрозмовника представниками іншого.

Наприклад, відповідно до норм українського мовного етикету при зустрічі двох приятелів, які давно не бачилися, абсолютно нормальним є поцікавитися, як здоров’я дружини, дітей. Це питання співрозмовник розцінює як знак уваги з боку мовця.

Проте це зовсім не характерно, наприклад, для мусульманських країн. Там подібне питання можна розглядати щонайменше безтактним, адже все, що стосується жіночої половини будинку, є заборонною темою для обговорення.

У різних народів виробилися різні форми вітання. Давні греки віталися один з одним словом “Радуйся!”, мешканці сучасної Греції – “Будь здоровим!”. Араби кажуть: “Мир вам!” або “Мир з тобою!”, а індіанці племені навахо – “Все гаразд!”. Навіть кількість виразів у тій або іншій ситуації у різних національних мовах не збігається. В етикеті деяких народів Кавказу (осетинів, абхазців) існує кілька десятків формул вітань: у них враховується стать, вік адресата, рід занять на момент вітання тощо.

Неоднаково у різних країнах виражаються згода і незгода. Усіх, хто приїздить до Болгарії, наприклад, вражає невідповідність місцевих і загальноєвропейських жестів “так” і “ні”: кивок головою згори донизу для болгар – жест неґації, а хитання головою з боку в бік – ствердження. Японці взагалі воліють не вимовляти слово “ні”. Негативне ставлення до чого-небудь виражається в них не прямо, а опосередковано.

У кожній країні є вирази вітання і прощання, вибачення і подяки, інакше кажучи, мовний етикет є універсальним явищем, але разом з тим кожен народ склав власну, національно специфічну систему правила мовного поводження. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, – але й специфіку звичок і звичаїв народу.

Визначальними етнопсихологічними особливостями українського етикету є передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність. На мовному рівні це виявляється в тому, що:

1) стрижневим словом багатьох висловів українського мовленнєвого етикету є слова з коренем добр-, здоров-: добридень, добрий вечір, на все добре, доброго здоров’я, здрастуй(те);

2) наявна велика кількість слів-звертань із пестливими суфіксами: сестричко, бабусю, голубонько;

3) у багатьох етикетних висловах виступає слово з коренем ласк- : будь ласка, ласкаво прошу, з ласки вашої;

4) існує багато висловів, які первинною своєю семантикою виражають доброзичливість: будьте щасливі, Боже поможи, дай Боже щастя;

5) відсутні інвективи (непристойні, грубі лайки).

Крім цього, мовленнєвий етикет включає ще й соціальномовні символи етикетного рівня (наприклад етикетні формули поклону, подання руки тощо).

Недаремно існує вислів: “Заговори, щоб я тебе побачив”. Отож, мовлення (крім зовнішності, манери, стилю поведінки) – це перша ознака інтелігентності, освіченості, вихованості.

Уся багата історія культури нашого народу сповнена прикладів доброзичливого і приязного ставлення один до одного. У селах ще зберігається звичай вітатися навіть із незнайомими людьми. Отож, ми маємо багаті й давні традиції, які треба підтримувати і збагачувати в сучасних умовах комунікації.