Писемне мовлення 2 страница

2. Загальна характеристика словників

Розділ мовознавства, об’єктом якого є вивчення принципів систематизації слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається лексикографією (від гр. lexikos – словесний, словниковий і grapho – пишу).

Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова.

Є два типи словників – спеціальні словники поняттєво-довідкового характеру – енциклопедичніі словники власне мовні – лінгвістичні(або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. Відомі, наприклад, такі енциклопедичні словники, як УСЕ (Універсальний словник енциклопедичний) за редакцією академіка НАН України М.Поповича Енциклопедія. Українська мова. – К, 2000. – 750 с.; “Українська радянська енциклопедія”: В 12 т. – К., 1977–1985); “Енциклопедія українознавства”. – Львів, 1993–1994, 1-4-й томи на літери А–М); “Енциклопедія українознавства”: У 3-х т. – К., 1994–1995).

У лінгвістичних словниках об’єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів української мови).

Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики – граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.

Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які близькі до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів.

У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова.

Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань.

Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні.

У діалектних словникахзібрана лексика територіальних діалектів, з’ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними й регіональними.

У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв’язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.

Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники – орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.

В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.

Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.

Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичне і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови (історичні, інверсійні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищта ін.).

3. Типи словників

ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ

Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники, їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання.

У 1948 р. вийшов “Російсько-український словник”за редакцією М. Я. Калиновича. У словнику вміщено понад 80 000 слів. Повніше, ніж у попередніх словниках, представлена лексика сучасної української мови, враховані різні значення слів і їх стилістичні варіанти. У 1955 р. вийшло друге видання словника з деякими виправленнями і доповненнями, а в 1961 р. – третє.

Новий “Російсько-український словник”(1968) складається з трьох томів, містить понад 120 000 реєстрових слів. Це найбільш повний сучасний словник такого типу. У словнику значно розширені словникові статті – за рахунок уведення синонімічних відповідників та варіантів слів.

Серед однотомних російсько-українських та українсько-російських словників: “Російсько-український словник”Д. І. Ганича, І. С. Олійника (1962); “Російсько-український і українсько-російський словник”цих же укладачів (1984).

Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також словники суспільної лексики – «Русско-украинский словарь юридических терминов»(К., 1985); “Російсько-український словник соціально-економічної термінології”Воробйової С. А. і Молодід Т. К. (К., 1976); “Російсько-український спортивний словник”(За ред. С. І. Голова щука. – К., 1973); “Російсько-український словник для ділових людей”О. О. Тараненка і В. М. Брицина (1992) та ін.

Вийшли в світ термінологічні словники й мішаного типу, так звані перекладно-тлумачні. Так, у “Словнику лінгвістичних термінів”Є.Кротевича та Н. Родзевич (1957) до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку російські відповідники (для запозичених термінів указується мова-джерело), а далі витлумачується значення терміна. У 1985 р. вийшов друком повніший “Словник лінгвістичних термінів”Д. І. Ганича і І.С. Олійника, укладений на тих же засадах.

Крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Серед них “Англо-український словник”за редакцією Ю. О. Жлуктенка (1978, 1984), “Українсько-англійський словник”за редакцією Ю. О. Жлуктенка (1982), “Німецько-український словник”за редакцією Е. І. Лисенко (1978,1986), «Українсько-німецький словник»за редакцією Е. І. Лисенко (1983, 1989), “Французько-український словник”за редакцією Б. І. Бурбело (1989); «Українсько-французький словник»за редакцією К. М. Тищенка (1986); “Польсько-український словник”у двох томах - головний редактор Л.Л.Гумецька (1958-1960) та інші.

Багатомовні словники в українській лексикографії представлені такими працями: “Українсько-латинсько-російський медичний словник”(1960), «Ботанический словарь. Русско-английско-немецко-французско-латинский”(1962), «Словник фізичної лексики українсько-англійсько-німецько-російський”В. Козирського і В. Шендеровського (1996) та ін.

Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного “Словника української мови”– першого тлумачного словника нашої мови, найповнішого й найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник був виданий протягом 1970-1980 pp., містить близько 135000 слів. Сучасні мовознавці та лексикографи працюють над створенням нового великого тлумачного словника української мови. Він має вийти в електронному варіанті.

Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників. Першим з них був “Словник мови Шевченка”,опублікований у двох томах у 1964 р. – до

150-річчя від дня народження великого Кобзаря.

Колективом мовознавців Харківського університету укладено “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка”,що в трьох томах вийшов у Харкові в 1978–1979 pp. Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова.

Серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. У 1974 р. побачив світ “Словник іншомовних слів”за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. У 1985 р. вийшло друге видання цього словника.

СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. У 1960 р. вийшов “Короткий словник синонімів української мови”П. М. Деркача. Словник уміщує близько 4279 синонімічних рядів. Укладено також “Синонімічний словник-мінімум української мови”В. С. Ващенка (1972), останній Словник синонімів української мови вийшов у 2-х томах.

1988 р. побачив світ “Словник фразеологічних синонімів”М. П. Коломієць і Є. С. Регушевського.

“Словник антонімів”Л. М. Полюги (1987) вміщує понад 2000 антонімічних пар, що складають понад 250 словникових статей. У цьому виданні ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв’язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах.

У 1986 р. вийшов “Словник паронімів української мови”,укладений Д.Г. Гринчишиним і О.А. Сербенською. Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів – близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ ПРАВИЛЬНОСТІ МОВИ

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Першим був підготовлений “Словник-покажчик до “Українського правопису”П. Й. Горецького і І. М. Кириченка (1947). Відомий український лексикограф I. M. Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший – короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) – розрахований на кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) “Орфографічний словник української мови” (1975,1977).

У зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано “Орфографічний словник української мови”,укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). “Орфографічний словник української мови”А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 року.

До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови. Словник наголосів уклав добрий знавець живої української мови, диктор Українського республіканського радіо М. І. Погрібний. Цей словник, – зазначається у Передмові, – є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях.

Останнім часом з’являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так у 1989 р. видано “Словник-довідник з правопису та слововживання”С. І. Головащука за редакцією В.М.Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і сполучень сучасної української мови, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури.

У 1989 р. вийшов“Словник труднощів української мови”за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого на реальні потреби мовної практики.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів’ям та приказкам – справжнім перлинам народної мудрості.

Надбанням української пареміографії є “Українські приказки, прислів’я і таке інше”М. Номиса (1864); “Галицько-руські народні приповідки”І. Франка - в 6-ти книгах (1901-1910).

За останні десятиліття видано “Українські прислів’я та приказки”(1976, 1984), “Шляхами народних приповідок”(1994) та ін.

Словник українських ідіомГ. М. Удовиченка (К., 1968). У словнику подано понад 2200 фразеологічних висловів української мови. “Фразеологічний словник української мови”цього ж автора в двох томах (К., 1984). У словнику представлено досить багатий матеріал, що охоплює ідіоми, фразеологічні вислови та синтаксично сталі (переважно термінологічні) словосполучення, семантична структура яких мотивується лексичними значеннями їхніх компонентів.

“Словник фразеологічних синонімів”(К., 1988), авторами якого є М.П.Коломієць та Є. С. Регушевський, містить групи близьких чи однакових за змістом фразеологізмів, при яких подаються короткі відомості про їх змістові відтінки, емоційно-експресивне забарвлення, стилістичне використання та особливості вживання в сучасній українській літературній мові.

1993 року вийшов “Фразеологічний словник української мови”в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками.

Лекція 7

КУЛЬТУРА ТЕРМІНОВЖИВАННЯ І ТЕРМІНОТВОРЕННЯ

План

1. З історії української термінології.

2. Основні засади термінотворення.

3. Ознаки терміна та вимоги до нього.

4. Творення термінів.

Література

1. Головин Б.Н., Кобрин Р.Ю. Лингвистические основы учения о терминах: Учебное пособие для филол.спец.вузов. – М.: Высшая школа, 1987. – 104с.

2. Енциклопедія. Українська мова. – К.: ”Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 2000. – 750с.

3. Непийвода Н.Ф. Сам собі редактор: Порадник з української мови. – К.: Українська книга, 1998. –240с.

4. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів: “Світ”, 1994. – 215 с.

1. З історії української термінології

Історія термінології безпосередньо пов’язана з історією науки, техніки, професійної діяльності, культури і мистецтва. Розвиток сільського господарства, ремесел, поява перших мануфактур, розвиток техніки і науки привели до становлення і розвитку української спеціально-професійної і наукової термінології, до формування в граматичній науці перших поглядів на природу термінів і місце термінології в системі мови. Поява нових слів, що називають предмети і факти соціально-професійної діяльності, змушувало як учених-граматистів, так і фахівців-професіоналів задумуватися над створенням спеціальних лексиконів, що включають назви предметів професійної діяльності. Визначний внесок у формування термінологій зробили перекладачі: у перекладних творах даються словники термінології, що знову вводиться, і створюються в такий спосіб приватні колекції наукових, технічних, професійних і суспільно-політичних термінів.

Становлення української наукової термінології почалося з другої половини ХІХ століття. Українська термінознавча думка сформувалася в європейському контексті, але на заваді її розвитку постійно був статус бездержавності української нації. Процес формування української термінології пов’язаний з іменами Г.Кониського, І.Франка, М.Грушевського, І.Верхратського, М. Драгоманова та ін., діяльністю наукових товариств: імені Т.Шевченка (у Львові), “Просвіта” (у Києві), та різних термінологічних комісій, завданням яких було збирання та упорядкування народних термінів з різних галузей знань. За межами України термінологію творили Я.Рудницький, О.Горбач, А.Вовк, Ю.Шевельов та ін.

Наприкінці XIX і протягом XX сторіччя розвиток термінології визначався становленням і розвитком галузей науки, техніки, промисловості, сільського господарства, культури і мистецтва. Соціальні потреби привели, особливо у XX в., до створення численних термінологічних словників: енциклопедичних, тлумачних і перекладних.

Якісно новий етап у її розбудові починається з 1921 року після об’єднання всіх термінологічних комісій в Інституті української мови (ІУНМ), на який покладалося завдання спрямувати процес розвитку української наукової мови на вироблених лінгвістами наукових засадах, розробляти різногалузеву термінологію.

У 20 – 30-і роки в зв’язку з “українізацією” української мови та бурхливим технічним прогресом, створенням нових галузей науки і техніки складаються термінологічні системи української мови. Термінологія стає актуальним об'єктом лінгвістичних досліджень.

2. Основні засади термінотворення

Перші термінознавчі роботи були написані не тільки лінгвістами, але і професійними інженерами, що у своїй практичній діяльності зіштовхувалися з недосконалістю технічної термінології[1].

Теоретичні засади термінотворення в українському мовознавстві закладалися на ґрунті європейської школи, передусім Віденської, з урахуванням надбань української філософської і мовознавчої думки.

Основою національної термінології учені вважали народномовну систему. Вони вибирали з уснонародної мови слова, які можуть стати термінами, але при цьому обов’язково їх опрацьовували з наукового погляду.

Основні засади термінотворення були обґрунтовані орієнтацією на національний характер терміносистем: усі мовознавці погоджувалися, що треба використовувати внутрішні мовні ресурси, вибирати народні слова для термінування нових понять. Коли виникали сумніви щодо вживання того чи іншого терміна і щодо його походження, то досліджували його походження. “Якщо траплялося, що термін має однакову транскрипцію та фонетичну сторону ще в якійсь слов`янській мові через подібний розвиток його в різних народах, або коли в українській мові цей термін має давнішу історію, то такий термін діставав ухвалу[2].

Якби не репресії, що обрушилися на Інститут наукової мови у 1930 р. і на десятиліття загальмували розбудову української термінолексики, заполонили її недоречними русизмами (передусім так званими подвійними кальками), не відповідними внутрішній структурі та милозвучності української літературної мови українська термінологічна наука й термінологічна практика досягла б ще вагоміших успіхів. Однак зупинити процес власне українського термінотворення ніякі репресії не змогли. Переміг глибинний генофонд, сильна історична традиція, самовідданість учених і, звичайно, загальний процес еволюції літературної мови, що особливо давав себе знати у пікові моменти боротьби за свою державність.

3. Ознаки терміна та вимоги до нього

Термінологія є базовим структурним елементом удосконалення та стандартизації мови конкретної галузі, а термін – це слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо [СУМ], яке застосовують у процесі пізнання та засвоєння наукових і професійних об’єктів та відношень між ними.

Кожен термін є результатом розумової діяльності людини, зокрема діяльності, спрямованої на узагальнення і абстрагування; проте кожен термін, у свою чергу, є знаряддям наукового мислення і пізнання: конденсуючи в собі результат розумової діяльності в галузі абстрагування і узагальнення, він вчить цим процесам наступні покоління мовців.

До термінів ставляться такі вимоги:

1. Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику, формі.

2. Термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику) значенням. Наприклад, циркуляр – це розпорядження, які повинні виконуватися всіма підвідомчими певній організації установами й підприємствами, а це означає, що циркуляр – це лише директивний лист, а не лист будь-якого типу, і таким словом можна називати лише документи цього типу.

Економічний термін повинен вживатися у тому значенні, в якому його застосовують економісти, технічний – у тому, в якому його вживають інженери та ін.

3. При користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми, то “утворювати” ще якісь слова для власного вжитку забороняється. Наприклад: акт, род.відм. акта (а не акту, як у загальновживаному слові), множина – акти; словосполучення: акт приймання-здавання, акт ревізії, акт ревізії каси; акт звірки розрахунків, акт звірки взаємних розрахунків, акт про надходження неякісних або некомплектних товарів; комерційний акт, оперативно-технічний акт та ін.. Від терміна акт можна утворити дієслово (актувати), пасивну форму дієслова (актуватися), дієприкметник (актований), віддієслівний іменник (актування). Про вже термін активування належить до іншої галузі (як і активація та ін..) і в діловому мовленні вжитий бути не може.

Терміни є загальнонаукові та вузькогалузеві. Вузькогалузеві – це такі терміни, які вживаються в певній галузі, наприклад, у хімії:абсорбція автокаталіз, агрегатна стійкість, базитність, сольватувати іони, біокаталіз, біокорозія, в’язкість структурна, валентна зона, валентність.

У електротехніці: аперіодична складова вільного струму, багатофазна система електричних струмів, вебер-амперна характеристика, ємність конденсатора, замикання на землю, провідник, зв’язані електричні кола

Економічні науки: акцизний збір, аудит, банкрутство, платоспроможність, кредитори, ліквідаційна процедура, бартер, валютна позиція , господарська діяльність, грошово-кредитна політика, гудвіл.

Загальнонаукові терміни – це такі терміни, які вживаються в різних галузях знань, але у кожній окремій галузі із своїм конкретним значенням. Наприклад, корінь – у біології корінь асимілювальний, у математиці корінь добувний, у мовознавстві корінь слова, у суспільних науках корінь зла тощо; корозія – у біології корозія аеробна, у геології корозія ґрунтова, у хімії корозія киснева тощо.

4. Творення термінів

Для створення нового слова можуть бути використані різні мовні засоби, а вибір оптимального способу номінації – складний процес, він визначається об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Термінологічна номінація – на відміну від мовної – це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників. Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються в строго термінологічній функції. Вони утворюються такими способами:

· переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; Технічна термінологія має численну групу термінів, які утворилися шляхом семантичного перенесення, наприклад, коліно, щока, лебідка, павук, собачка, кішка, хвіст, чашечка, палець, зуб, голова, ніс, вухо, підошва, волосина тощо (СУМ).

· перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація) фільтрація у хімії і механіці;

· запозичення та калькування; десиміляція, локалізм, гіперони, антинейтрино, дуалізм.

· використання наявних у мові словотвірних моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв: самофокусування, освітленість, надплинність, теплоємність, квазічастинки, квантування, світність, баріони, поляризація, індуктивність, індукція, електростатика, дивергенція, констатація, магнетизм, проекція, електрон тощо

· використання словосполучень для найменування наукових понять (у різних терміносистемах вони становлять 70% від загальної кількості термінів) .

Термінологія твориться здебільшого суфіксальним, префіксальним та суфіксально-префіксальним способами.

У творенні термінів беруть участь не всі афікси, а лише окремі, серед яких поширеними є такі: -ння, -ізм, -ція, -ість, -ач, -ø (нульовий суфікс)тощо.

Ці самі суфікси використовують для творення нових слів у загальновживаній лексиці і у науково-технічній термінології, але в науці відбувається конкретизація, уточнення поняття.

Префікси у термінології вживаються нечасто: над-, під-, проти-, без-:

· надзвуковий, надпровідність, надгенератор, надрефракція (СУМ);

· підбирач, підклас, підвид, підсилювач, піддіапазон, підпрограма,

· протиструм, протиелемент (СУМ);

· передавач, перезапилення, перемикач, перенапруга, переохолодження, перепад, переріз;

· безмірність, безвуглецевий, безінерційний, бездотиковий, безстрижневий, В українській науково-технічній термінології на позначення різноманітних наукових понять уживаються складноскорочені назви-абревіатури:

· ЕОМ (електронно-обчислювальна машина), АЦП (аналого-цифровий перетворювач), АНС (автоматизована навчальна система), АСНТІ (автоматизована система науково-технічної інформації), ПТК (перемикач телевізійних каналів) тощо.

Як символічні засоби творення науково-технічних термінів вживаються цифри, позначки, графічні символи математичної, фізичної, хімічної та іншої термінологій. Символи активно вживаються як компоненти складних спеціальних найменувань, утворюючи комбіновані символи-слова: V-подібні з’єднання, х-подібні з’єднання (термінологія зварювання металів), V-подібний манометр (ЗКФ). Як символічні компоненти використовуються букви грецького алфавіту: а-частка, m-мезон, h-мезон, p-мезон, y-мезон, g-фотон, g-квант, g-частка, α-розпад, β-розпад, β-радіоактивність (термінологія фізики елементарних частинок), K-, L-, M-, N-, O-серія (ЗКФ)тощо: IBM-сумісний, DVD-плеєр, web-сторінка (інформатика); хімічних галузей: pH-метр, p-орбіталь, p-електрон, p-зв’язки (зх); ГЦК-гратка (Моргунюк). Це пояснюється бажанням авторів науково-технічної термінології якомога точніше донести до читача суть позначуваного поняття. Щоб полегшити сприймання наукового терміна, автори позначають однотипні поняття символічними позначками.