У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо всіх вимог, які були предметом судового розгляду.

При цьому господарські суди повинні зазначати:

- у рішеннях за позовами про витребування майна чи про визнання права власності на майно - найменування майна, місце його знаходження (у спорі про передачу майна), а у разі необхідності - строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

- у рішеннях щодо кількох відповідачів - ступінь відповідальності кожного з них;

- у рішеннях про визнання недійсними установчих документів суб'єкта підприємництва - про обов'язок власника (власників) або органу, уповноваженого створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку. Копію такого рішення надсилати власнику (власникам) або зазначеному органу;

- у рішеннях про часткове задоволення майнових вимог - про відхилення решти вимог, припинення провадження або залишення без розгляду позову у цій частині;

- у рішеннях, якими надано відстрочку або розстрочку виконання (ст. 121 ГПК), - конкретні терміни їх виконання;

- у рішенні про вчинення певних дій або про утримання від певних дій - відповідний припис, наприклад: "Такому-то звільнити таке-то приміщення (із зазначенням його найменування, місцезнаходження згідно з поштовою адресою, площі)", "Такому-то утриматися від вчинення дій, які перешкоджають доступу такого-то у приміщення (із зазначенням тих же даних про приміщення)", а у разі необхідності - строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

- у рішеннях зі справ, у яких мало місце поновлення строків позовної давності чи процесуальних строків, ця обставина зазначається як у мотивувальній, так і у резолютивній частинах рішення.

- у рішеннях зі спорів, пов'язаних із стягненням грошових сум, - зокрема, дані, визначені в пункті 3 частини першої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження". У зв'язку з цим господарським судам слід враховувати таке. Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до господарського суду позовною заявою. За відсутності у позовній заяві даних про найменування (ім'я) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо необхідні відомості господарському суду слід витребувати у позивача і відповідача згідно з пунктом 4 статті 65 ГПК. Якщо позивачем не подані витребувані відомості, господарський суд залишає позов без розгляду на підставі пункту 5 статті 81 ГПК. Залежно від конкретних матеріалів і обставин справи в наказі господарського суду можуть бути зазначені банківські рахунки в національній або іноземній валюті, а також реєстраційні рахунки.

Частина 2 статті 84 ГПК визначає особливості змісту резолютивної частини рішення про задоволення позову. У цьому випадку резолютивна частина рішення повинна містити:

а) найменування сторони, на користь якої вирішено спір;

б) найменування сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії;

в) строк виконання дій;

г) строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;

д) розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків);

е) розмір штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 ст. 83 ГПК, - у випадку, якщо суд застосував заходи процесуальної відповідальності, передбачені цими нормами;

є) найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);

ж) найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.

Частина 3 статті 84 ГПК визначає особливості резолютивної частини рішення у спорах про укладання або зміну договору.

У спорі про укладання чи зміну договору в резолютивній частині рішення вказується рішення суду з кожної спірної умови договору. У даному випадку йдеться про врегулювання розбіжностей при укладанні чи зміні договору, тобто тоді, коли відповідний договір чи зміни до нього підписано сторонами з протоколом розбіжностей, які залишилися неврегульованими в досудовому порядку.

У спорі про спонукання укласти договір у резолютивній частині рішення повинні міститися умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. У даному випадку йдеться про те, що одна з сторін взагалі ухиляється від обов'язку укласти договір.

Частина 4 статті 84 ГПК встановлює, що коли господарський суд на підставі п. 1 ст. 83 ГПК визнає недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний із предметом спору договір, який суперечить законодавству, він повинен зазначити про це в резолютивній частині рішення з посиланням на п. 1 ст. 83 ГПК.

Частина 5 статті 84 ГПК встановлює особливості резолютивної частини рішення при задоволенні позову про визнання недійсним акта. При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказуються:

а) найменування акта;

б) найменування органу, що видав акт;

в) номер акта;

г) дата видання акта;

д) чи визнається акт недійсним повністю або частково. Якщо акт визнається недійсним частково, слід зазначити, в якій саме частині він визнається недійсним. Тобто слід зазначити, які саме пункти, речення чи їх частини визнані недійсними.

У рішенні про визнання недійсним акта господарські суди повинні зазначати його номер і дату видання, найменування органу, що видав цей акт, а в разі визнання акта частково недійсним - також його конкретний пункт, абзац, частину, що визнається недійсною.

Визнаючи повністю або частково недійсним акт нормативного характеру державного чи іншого органу, у тому числі акт вищого чи центрального органу виконавчої влади, господарському суду слід також покладати на орган, що видав такий акт, обов'язок опублікувати (оприлюднити) резолютивну частину рішення господарського суду в тому самому виданні (у той самий спосіб), де було опубліковано (оприлюднено) визнаний недійсним акт. Копію відповідного рішення необхідно надіслати Міністерству юстиції України чи його органу. У рішенні господарського суду має бути визначений термін, протягом якого повинна бути здійснена публікація (оприлюднення).

Визнаючи повністю або частково недійсним акт ненормативного характеру (індивідуальний акт), який доведено до відома та/або виконання певного кола юридичних чи фізичних осіб (крім самого позивача), що спричинило порушення прав чи завдало шкоди охоронюваним законом інтересам позивача, господарський суд зобов'язує відповідача повідомити про резолютивну частину рішення зі справи тих же осіб і у той самий спосіб, яким до них було доведено цей акт, або в інший прийнятний для позивача спосіб та подати господарському суду у визначений ним термін докази такого повідомлення.

Частина 6 статті 84 ГПК вимагає, щоб у резолютивній частині рішення було вказано про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету. Ці питання вирішуються на підставі відповідних норм ст. ст. 47 та 49 ГПК.

Частина 7 статті 84 ГПК встановлює, що коли у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. Зазначена вимога випливає з того, що відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.

Відповідно до частини 8 статті 84 ГПК під час розгляду первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів. Тобто в такому випадку в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про відмову чи задоволення первісного позову та про відмову чи задоволення зустрічного позову.

Статтею 85 ГПК встановлено, що прийняте рішення оголошується господарським судом у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин рішення господарський суд повідомляє, коли буде складено повне рішення.

Рішення суду, яке містить вступну та резолютивну частини, підписується всім складом господарського суду і додається до справи.

Повне рішення повинно бути складено у строк не більше п'яти днів з дня проголошення вступної і резолютивної частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

З огляду на приписи статті 85 ГПК щодо строку складання повного рішення та моменту набрання ним чинності і положення статті 93 ГПК щодо строків подання апеляційної скарги важливе значення має не лише дата оголошення рішення, але й дата складання (підписання) повного рішення (оформленого відповідно до статті 84 ГПК).

Отже, якщо в судовому засідання проголошувалися лише вступна та резолютивна частини рішення, то в повному рішенні неодмінно повинна зазначатися дата його складання (підписання).

Відповідна позначка має вміщуватися в тексті рішення до підпису судді (підписів суддів) і мати такий вигляд: "Повне рішення складено (дата)". При цьому згідно з частиною третьою статті 50 ГПК саме з дня, наступного після такої дати, обчислюється строк надсилання рішення, передбачений статтею 87 ГПК, а також частиною четвертою статті 105 та частиною четвертою статті 111-11 названого Кодексу.

У разі якщо повний текст судового рішення було складено в день проголошення вступної та резолютивної частини цього рішення, в тексті повного рішення також зазначається відповідна дата, а оформлені окремим процесуальним документом вступна та резолютивна частини рішення приєднуються до матеріалів справи.

Статтею 87 ГПК України визначено правила розсилання судових актів учасникам судового процесу.

Рішення та ухвали розсилаються:

сторонам;

прокурору, який брав участь у судовому процесі;

третім особам.

Іншим особам, які брали участь у справі (представникам, експертам, перекладачам), рішення та ухвали не розсилаються.

Рішення та ухвали повинні бути розіслані зазначеним особам не пізніше 5 днів з дати їх прийняття. Судові акти розсилаються поштою рекомендованним листом з повідомленням про вручення. Судовий акт має надсилатися:

а) за адресою, яка вказана особою, яка бере участь у справі, або

б) за місцезнаходженням юридичної особи (її відокремленого підрозділу, якщо позов виник з його діяльності), або

в) за місцем проживання фізичної особи.

Рішення та ухвали можуть бути вручені зазначеним особам під розписку. Це вручення відбувається у приміщенні суду.

Якщо у справі бере участь іноземне підприємство чи організація, слід враховувати особливості повідомлення таких осіб та надіслання їм судових документів згідно з Гаазькою конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 р. Відповідно до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з'явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що:

a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території,

b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією,

і що в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови:

a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією,

b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців,

c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Вищий господарський суд України у п. 11 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, чи повинен господарський суд з'ясовувати фактичне місцезнаходження сторін у справі з метою повідомлення їх про час і місце судового засідання, відповів таке. До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Дана стаття наголошує, що нормами ГПК може передбачатися інший порядок розсилання судових актів. Так, відповідно до ст. 90 ГПК окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим особам. Розсилання окремої ухвали сторонам, третім особам не передбачено. Якщо в ухвалі передбачено покладання певних процесуальних обов'язків на осіб, які не є учасниками судового процесу (орган державної виконавчої служби, установа банку, особа, в якої витребуються докази тощо), цим особам слід надсилати відповідну ухвалу.

Передбачено особливості розсилання ухвал про порушення провадження у справі. Відповідно до Інструкції з діловодства в господарських судах України, ухвала про порушення провадження у справі і призначення її до розгляду надсилається службою діловодства в день її прийняття всім учасникам процесу з повідомленням про вручення.

Повідомлення з відміткою про вручення ухвали адресатові залучаються до матеріалів справи. Факт неодержання ухвали адресатом засвідчується поштовим повідомленням встановленого зразка, яке разом із неотриманою ухвалою та конвертом оперативно передається службою діловодства судді для ознайомлення та залучення до справи.

Законна сила судового рішення — сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості. Разом з тим, законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення.

Щодо загальних складових законності судового рішення (незмінність, виключність, преюдиційність, виконуваність та загальнообов'язковість), слід зазначити, що незмінність — це неможливість апеляційного оскарження рішення, яке набрало законної сили. Отже, після набрання рішенням законної сили у сторін та інших осіб, які брали участь у справі, немає права апеляційною оскарження. Для суду це означає неможливість прийняття апеляційних скарг і апеляційного розгляду справи.

Виключність — це неможливість після набрання рішенням законної сили для сторін, третіх осіб та їх правонаступників заявляти, а для суду — приймати та розглядати вимоги, тотожні вимогам, вирішеним в ухваленому судом рішенні.

Правило виключності та преюдиційності . Значення виключності полягає в тому, що вона позбавляє можливості сперечатися щодо одного й того самого предмета, з одних і тих самих питань, забезпечуючи стабільність рішення і можливість його виконання.

Преюдиційність становить собою неможливість для сторін і третіх осіб та їх правонаступників оскаржувати, а для суду — неможливість досліджувати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини, що відображені в ухваленому судом рішенні, яке набрало законної сили.

Обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Вирок суду у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку (ст. 35 ГПК України).

Виконуваність — це можливість примусового виконання судового рішення поза волею зобов'язаної особи. Рішення може бути виконано з моменту набрання ним законної сили.

Виконуваність судового рішення забезпечується також загальнообов'язковістю цього рішення. Обов'язковість рішень суду Основний закон нашої держави відносить до основних засад судочинства (ч. 3 ст. 129 Конституції).

Конкретизація зазначеної засади судочинства викладена в ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Роз’яснення та виправлення рішення й ухвали.

Роз'яснення рішення, ухвали - засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта.

Суд роз'яснює рішення, ухвалу за заявою:

а) сторони;

б) державного виконавця.

Із заявою про роз'яснення рішення, ухвали можуть також звернутися треті особи, прокурор, який брав участь у справі. Суд не має права роз'яснювати рішення, ухвалу з власної ініціативи.

Роз'яснюючи рішення, ухвалу, господарський суд не вправі змінювати зміст рішення, ухвали, тобто не має права змінювати:

відомостей, викладених у рішенні відповідно до вимог ст. 84 ГПК;

відомостей, викладених в ухвалі відповідно до вимог ст. 86 ГПК.

Тож у вирішенні питання про межі, в яких суд вправі діяти, надаючи роз'яснення рішення, ухвали, слід виходити з приписів ст. ст. 84, 86 ГПК щодо змісту рішення, ухвали.

Отже, роз'яснення рішення, ухвали - це викладення рішення ухвали у більш ясній і зрозумілій формі.

Відповідно до ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" у разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення чи змісту документа. Суд, який видав виконавчий документ, зобов'язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і при необхідності дати відповідне роз'яснення рішення чи змісту документа, не змінюючи їх змісту. Про роз'яснення рішення чи змісту документа або відмову в цьому суд постановляє ухвалу.

Отже, державний виконавець має право на звернення до господарського суду із заявою про роз'яснення рішення, ухвали лише після відкриття виконавчого провадження та в межах цього провадження.

Виправлення допущених у рішенні, ухвалі описок чи арифметичних помилок можливо за заявою сторони, а також третьої особи, прокурора, який брав участь у справі. Суд має право виправити допущені в рішенні, ухвалі описки чи арифметичні помилки з власної ініціативи.

Під описками слід розуміти неправильне написання слів, прізвищ, імен, назв тощо. Арифметичні помилки - це неправильне викладення:

вихідних даних для розрахунків, які не відповідають наявним у справі доказам;

результатів арифметичних дій.

Не може вважатися арифметичною помилкою неправильне застосування числових показників, які встановлені законом (наприклад, неправильне застосування ставок державного мита, індексів інфляції, процента за користування чужими коштами, цін і тарифів, ставок податків і зборів тощо) або договором (розміру неустойки, штрафу, пені).

Отже, виправлення допущених у рішенні, ухвалі описок чи арифметичних помилок допускається, якщо при цьому не зачіпається суть рішення, ухвали.

У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" зазначається таке. Господарський процесуальний кодекс України не встановлює будь-яких обмежень строків подання заяв про виправлення чи роз'яснення рішення. Тому при розгляді цих заяв господарським судам слід керуватись тими статтями ГПК, які регламентують відповідні строки щодо основного рішення.

Вирішуючи питання процедури розгляду заяв про роз'яснення чи виправлення рішення, господарські суди повинні виходити з того, в якому порядку розглядалась справа, зокрема, за участю однієї чи обох сторін або за їх відсутності, а також з обставин справи, доводів, наведених у заяві тощо.

Згідно зі статтею 89 ГПК роз'яснення чи виправлення рішення здійснюється, зокрема, за заявою сторони. При цьому необхідно враховувати, що у відповідності зі статтями 26 та 27 ГПК правами сторони користуються треті особи, отже, вони також можуть звернутись до господарського суду з відповідною заявою.

Господарським судам слід також мати на увазі, що практично не виключено звернення з заявою про роз'яснення чи виправлення рішення державного або іншого органу, на який покладено виконання рішення (установа банку, державний виконавець, фінансовий орган, який забезпечує стягнення коштів у доход державного бюджету тощо). У такому випадку питання про задоволення або відхилення цієї заяви необхідно вирішувати з урахуванням характеру припущеної помилки чи описки та їх впливу на можливість виконання рішення.

У п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 11.12.2000 р. N 01-8/739 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" зазначено, що запроваджено обов'язок судді роз'яснювати рішення, ухвалу за заявою сторони чи державного виконавця. Отже, в разі надходження такої заяви суд не може відмовити у роз'ясненні відповідного судового акта, зокрема, за тим мотивом, що такий акт, на думку суду, не потребує роз'яснення.

Частина 2 статті 89 ГПК встановлює, що про роз'яснення рішення, ухвали, а також про виправлення описок чи арифметичних помилок виноситься ухвала. Ця ухвала повинна відповідати вимогам ст. 86 ГПК.

Ухвала про роз'яснення рішення, ухвали, а також про виправлення описок чи арифметичних помилок підлягає оскарженню відповідно до ст. 106 ГПК України.