Основні положення та порядок проведення

Чинний від 1998 01 01

Цей стандарт установлює основні положення, порядок проведення та форму звіту про патентні дослідження. Стандарт застосовується в усіх галузях господарської діяльності на етапах створення і використання об'єкта господарської діяльності. Суттю проведення патентних досліджень є визначення патентоспроможності об'єктів господарської діяльності, ситуації щодо використання прав на об'єкти промислової власності, а також виявлення порушення прав власників чинних охоронних документів та прав заявників на об'єкти промислової власності. У стандарті знайшли відображення правові відносини на всіх етапах життєвого циклу об'єкта господарської діяльності, здійснена гармонізація термінів та визначень з тими, що використовуються у чинному законодавстві України.

Для полегшення використання цього стандарту розроблені методичні рекомендації Патентні дослідження, в яких розяснюються основні положення стандарту та надаються пояснення щодо їх використання. У рекомендаціях висвітлюються можливості використання інформаційної бази для визначення патентної ситуації шляхом поєднання традиційних методів пошуку інформації та сучасних інформаційних технологій.

Стандарти Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ)

Стандарти ВОІВ є нормативними документами, що стосуються інформації та документації в сфері промислової власності і містять правила та рекомендації щодо уніфікованих методів представлення патентної інформації на різних носіях.

Стандартами ВОІВ регламентуються: форма та зміст патентних документів; правила їх індексування, класифікування і кодування; зміст та структура офіційних бюлетенів і покажчиків до них; характеристики матеріальних носіїв інформації тощо.

Застосування стандартів патентними відомствами сприяє гармонізації та уніфікації патентної документації, забезпечує більш ефективне міжнародне співробітництво в сфері патентної документації та стандартизації, полегшує міжнародний обмін, сприяє подоланню мовного бар’єру. Зокрема, користувачам Фонду патентної документації громадського користування (ФГК) знання чинних редакцій стандартів допоможе зорієнтуватися під час пошуку та аналізу патентної документації країн світу.

Координування робіт щодо розроблення та перегляду стандартів у рамках ВОІВ здійснює Постійний комітет з інформаційних технологій, який також затверджує стандарти на своїх пленарних сесіях.

Стандарти ВОІВ включені в “Handbook on Industrial Property Information and Documentation”. - Geneva: WIPO,1998. - 659 p. (”Посібник ВОІВ з інформації та документації в галузі промислової власності”), який видавався до 2000 р. на папері у вигляді окремих видань англійською, французькою та іспанською мовами. Видання російською мовою на папері “Руководство ВОИС по информации и документации в области промышленной собственности (Стандарты ВОИС)”. - Женева: ВОИС, 1998., вміщує тільки стандарти. З 2000 р. зазначений Посібник, що містить стандарти ВОІВ російською мовою, видається тільки на CD-ROM (з регулярним оновленням), а також розміщується на WEB – сайті ВОІВ за адресами:

- (http://www.wipo.int/scit/en/standards/standards.htm) - повні тексти міжнародних стандартів англійською мовою;

- (http://www.wipo.int/scit/ru/standards/) - повні тексти міжнародних стандартів російською мовою.

Для полегшення роботи зі стандартами ВОІВ надаємо їх Перелік англійською та російською мовами (офіційні мови публікації) з розподілом за групами відповідно до „List of WIPO Standards, Recommendations and Guidelines (Abbreviated Titles)” - ”Перелік стандартів, рекомендацій та настанов ВОІВ (скорочені назви)”, який також знаходиться на Web - сторінці ВОІВ (http:// www.wipo.int/scit/en/standards/standards.htm).

У наведеному переліку представлені всі стандарти ВОІВ (станом на липень 2007), у тому числі ті, які протягом 1998-2007 років зазнали змін та оновлення (вони виділені), а також ті, що перебувають на сьогодні в стадії перегляду.

Для забезпечення термінологічної та лінгвістичної підтримки державної системи охорони інтелектуальної власності здійснено неофіційний переклад українською мовою ряду стандартів ВОІВ. Публікація цих перекладів здійснена в офіційному бюлетені “Промислова власність” та журналі “Винахідник і раціоналізатор”.

Проблеми правової охорони торговельної марки у сучасному законодавстві можна простежити, досліджуючи шляхи історичного розвитку торговельної марки (знака для товарів і послуг).

„Розвиток та поширення товарного виробництва призвели до необхідності обмеження виробниками нової продукції можливостей товаровиробників-конкурентів щодо виробництва і реалізації аналогічної продукції шляхом одержання монополії на виробництво і продаж певного товару, офіційного дозволу на вчинення цих дій” [1, с. 4].

Аналіз формування законодавства у галузі охорони торговельної марки є актуальним і необхідним для розв’язання сучасних проблем удосконалення законодавства у цій галузі. Він дозволяє закласти у чинне законодавство такі правові норми охорони, які надійніше захищатимуть торговельну марку від противоправних посягань, сприятимуть умовам для розвитку підприємництва і добросовісної конкуренції на ринку.

Торговельна марка стала виконувати належні їй функції лише з розвитком ремісництва як початкової стадії промисловості.

Розвиток суспільних відносин свідчить про довічне прагнення творчої особи, власника закріпити за собою право власності на певний продукт своєї діяльності, розпоряджатися ним на свій розсуд та обмежувати таким чином права конкурентів.

З початку свого існування знак відокремлював „свої” речі від „чужих”. У той же час існували спеціальні позначення власності, які ставилися власниками на своєму товарі. Серед таких знаків була тамга – це знак приналежності, знак володіння річчю певним господарем [2, с. 335].

З розвитком ремісництва і торгівлі у ХV–ХVІ столітті замість тамги з’явилося клеймо, яке було знаком авторства, що відображав приналежність товару відповідній особі. На відміну від тамги, клеймо використовували не тільки заради індивідуалізації речі, а також для продажу товару, враховуючи на рівень його репутації, та засвідчуючи якість товару і відповідне ставлення покупця до виробника. У той же час клеймо виконувало багато функцій, властивих сучасній торговельній марці.

З моменту своєї появи клеймо як об’єкт власності, стало об’єктом охорони. Інтереси торгового і промислового підприємництва призвели до виникнення потреби у захисті результатів своєї діяльності. Поява першого клейма на товарі як юридичної форми захисту результатів творчої праці припадає на кінець середніх віків [3, с. 19].

З розвитком товарно-грошових відносин розвивались і суспільно-економічні відносини. Початком цивілізованих відносин у цій сфері можна вважати закон Венеціанської республіки “Про привілеї” від 1474 року. Основні принципи цього закону зберегли актуальність до наших днів і стали основою національних та міжнародних законодавчих актів з питань інтелектуальної власності.

“Владою цього зібрання ухвалюється рішення: кожний, хто в цьому місті створить будь-що нове і таке, що містить творчу думку, повинен подати про це заяву міському управлінню, як тільки воно буде доведене до такої досконалості, що його можливо здійснити та застосувати. Ніхто не може без згоди автора на будь-якій території протягом 10 років створювати що-небудь подібне за формою і змістом. Якщо хтось виготовить, незважаючи на це, щось аналогічне, автор має право притягнути його до відповідальності” [4, с. 47].

Отже, сфера правової охорони результатів (об’єктів) творчої діяльності та відповідальності за порушення прав на них була визначена обсягом критеріїв, актуальність яких не втрачена до цього часу, це:

– створення нових об’єктів завдяки творчій діяльності людини;

–подання заявки на новий об’єкт до відповідного органу з метою одержання відповідного привілею;

– автор мав право притягнути до відповідальності особу, яка порушила його права, як першовідкривача.

Отже можна зазначити, що у той далекий час сфера охорони і відповідальності за порушення прав на результати творчої діяльності базувалася на відповідних знаннях, що гарантувало відповідну охорону результатів майнових і особистих немайнових прав.

Зародження законодавства Російської Імперії, до складу якої входила Україна, в галузі промислової власності належить до XVII століття, коли 22 квітня 1667 року було прийнято „Новоторговый Устав” [5], який складався з правових норм, що регулювали внутрішню і зовнішню торгівлю імперії. Саме вцьому документі вперше згадується клеймо (знак), що XVII столітті виконувало функцію митного позначення для розрізняльної здатності російських та іноземних товарів та для підтвердження факту сплати митного збору. Клеймо ставили на митниці, воно виконувало функцію своєрідної гербової марки [6, с. 246].

Перший Російський державний наказ про обов’язкове клеймування всіх російських товарів особливими фабричними або заводськими знаками був виданий у 1774 році [7].

У 1830 році у Російській Імперії було прийнято закон, у якому зазначались правила і засоби клеймування, та який передбачав кримінальну відповідальність за підробку клейма або товару.

Клеймо, поставлене на товарі, вказувало на приналежність виробника до цехової організації ремісників (гільдії купців) і одночасно відігравало роль знака якості.

Як зазначає Дж. Каспер, знаки з’являються у період, коли сучасна економічна система заходу, що ґрунтується на принципах конкуренції, вже не могла без них обходитись [8, с. 259]. Їх поява стала єдиним засобом ідентифікації виробу за допомогою одного-єдиного позначення – знака для товарів і послуг.

Поступово знак став відповідним символом власності, який позначав і індивіліазував певний товар. За поставку неякісного товару під таким знаком винна особа повинна була нести відповідні відшкодування.

З встановленням Радянської влади правовий режим ”товарного знака” визначався Декретом Ради народних комісарів „Про мито на товарні знаки” від 1918 року [9], який зобов’язував підприємства реєструвати товарні знаки, що мали правову охорону до революції 1917 року. Знаки, які не були перереєстровані, вважалися недійсними.

Як відомо влада в Україні 1917–1920 роках часто змінювалась, але і в той нелегкий час держава дбала про охорону об’єктів промислової власності.

22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради проголошено повну незалежність України. Урядом УНР було сформовано 14 міністерств, зокрема і Народне міністерство торгу і промисловості, до складу якого входили Департамент винаходів та Департамент по охороні промисловості [10].

З огляду на перебіг історичних подій в Україні в ці роки, влада УНР, на чолі з гетьманом П. Скоропадським, Директорія С. Петлюри постійно тримали в полі зору охорону промислової власності, а тому дуже цікавим видається архівний документ, датований 4 червня 1920 року під час перебування уряду УНР у Кам’янці-Подільському. Це доповідна начальника відділу винаходів про створення окремого самостійного Департаменту з охорони промислової власності[11].

Спираючись на документальні свідчення, можна стверджувати, що в 1918 році в Україні були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності. Це підтверджується тим фактом, що вже у січні 1918 року були створені державні структури, які повинні були безпосередньо займатися проблемами охорони промислової власності, мали відповідних фахівців, обізнаних у своїй справі.

Започаткована в Україніу той час державна система охорони промислової власності, з відомих політичних причин, припинила свою діяльність.

У 1919 році було прийнято постанову Вищої Ради Народного Господарства „Про товарні знаки державних підприємств”, що вводила нові знаки замість старих [12].

Початок політики НЕП у двадцятих роках минулого століття стимулював розвиток товарних відносин і цим вимагав удосконалення правового інституту товарних знаків, у зв’язку з чим у 1922 році був виданий Декрет „Про товарні знаки” [13], який надав певні права промисловим і торговим підприємствам індивідуалізувати продукцію відповідним знаком під час її випуску і збуту, і одноособово користуватися знаком для індивідуалізації своєї продукції від продукції інших товаровиробників. Реєстрацію товарних знаків було покладено на Комітет по справах Винахідництва при Вищій Раді Народного Господарства, тобто вводилася централізована реєстрація і експертиза знаків. Рішення про відмову реєстрації товарного знака могло бути оскаржено у Народному суді протягом двох тижнів із дня одержання такої відмови.

Декретом 1922 року встановлювалась цивільна і кримінальна відповідальність за порушення законодавства про охорону знаків. Так, власник зареєстрованого товарного знака у випадку порушення його права мав юридичні підстави вимагати припинення користування знаком, знищення і зняття незаконно виставлених знаків і відшкодування збитків на загальних підставах. Самовільне використання чужих знаків передбачало кримінальну відповідальність. По суті, Декретом 1922 року закладено підвалини подальшого розвитку законодавства у галузі охорони знаків.

Першим загальносоюзним актом, який встановив правовий режим знаків, була постанова РНК СРСР від 18 липня 1923 року „Про товарні знаки” [14], яка поширювала дію Декрету „Про товарні знаки” на всю територію СРСР. Вона також заборонила користування знаками їх попереднім власникам на продукцію націоналізованих підприємств.

Постанова ЦВК і РНК СРСР 1926 року „Про товарні знаки” конкретизувала зміст і порядок проведення експертизи заявок на реєстрацію знаків, про що регулярно інформував „Вестник комитета по делам изобретений” [15]. У цей час було сформовано основні принципи експертизи заявок та реєстрації знаків, які не втратили своєї актуальності на сьогодні.

Проведена в країні у 30-ті роки індустріалізація значно підвищила випуск товарів порівняно з минулими роками, що викликало необхідність привести у відповідність і законодавство. Результатом стала постанова ЦВК і РИК СРСР 1936 року „Про промислові марки і товарні знаки” [16].

Наступним кроком в оформленні процесу реєстрації знаків була постанова РНК від 1940 року „Про реєстрацію товарних знаків” [17], яка обов’язки щодо експертизи заявок та реєстрації товарних знаків покладала на єдиний орган – Наркомторгівлі СРСР.

У 1959 році система реєстрації була централізована в Державному Комітеті зі справ винаходів та винахідництва. У 1962 році було видано Постанову Ради Міністрів СРСР „Про покращання виробничого маркування товарів народного вжитку” [18]. Ця постанова зобов’язувала реєструвати знаки у Комітеті зі справ винахідництва при Раді Міністрів СРСР до початку їх використання у господарському обігу. Зазначена постанова мала суттєву особливість: вона впроваджувала ліцензійну передачу права на знак.

26 квітня 1970 року Україна (УРСР) приєдналася до Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

З метою подальшого удосконалення роботи з товарними знаками Держкомітет СРСР у справах винаходів і винахідництва затвердив у 1974 році „Положення про товарні знаки” [19]. Зміни і доповнення вносилися на основі практики експертизи, а також з урахуванням міжнародних угод, учасником яких став СРСР.

З набранням чинності у 1987 році Закону СРСР „Про індивідуальну трудову діяльність” у положення „Про товарні знаки” були внесені зміни, які передбачали право громадянина бути суб’єктом права назнак [20].

У зв’язку з необхідністю врахування умов міжнародних договорів у галузі правової охорони знаків у 1991 році було прийнято Закон СРСР „Про товарні знаки і знаки обслуговування” [21].

Політичні процеси в Європі у кінці двадцятого століття, зокрема в СРСР, обумовили створення нових незалежних держав.

З урахуванням світового досвіду і практики, що склалися за часів перебування у складі СРСР, Україна як одна з правонаступниць СРСР [22], країна – учасниця міжнародних конвенцій і угод у галузі промислової власності [23], вважаючи, що найважливішими міжнародними договорами, які діють у межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності, є Паризька Конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року ( у редакції від 2 жовтня 1979 року, набрала чинності для України 25 грудня 1991 р. [24]), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., набрала чинності для України 25 грудня 1991 року [25]) тощо, прийняла у 1993 році ЗУ “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [26].

Відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” [27], прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2000 року “Про утворення Державного департаменту інтелектуальної власності” як урядового органу державного управління [28] та Постанови КМУ від 20 червня 2000 року “Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності”[29] органами, які забезпечували правову охорону об’єктів промислової власності, були Державне патентне відомство України та його правонаступник – Державне Агентство України з охорони промислової власності. Згідно з Указом Президента від 13 березня 1999 року „Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України” [30], Постановою КМУ „Про утворення Державного Агентства України з охорони промислової власності” від 31 грудня 1999 року Державне патентне відомство України реорганізовано у Державне Агентство України з охорони промислової власності [31].

До прийняття зазначеного указу, згідно з Постановою КМУ “Про створення Державного патентного відомства України” [32], з 1992 до 1999 років Державне патентне відомство України (Держпатент) було основним органом державної виконавчої влади, покликаним забезпечувати правову охорону об’єктів промислової власності.

Правовий статус Держпатенту визначався положенням КМУ “Про Державне патентне відомство України” [33], згідно з яким Держпатент здійснював функції центрального органу державної виконавчої влади у сфері правової охорони інтелектуальної власності.

Метою діяльності Держпатенту була реалізація стратегії державної політики правової охорони промислової власності шляхом формування системи заходів щодо забезпечення функціонування єдиної патентної системи України. Забезпечення функціонування єдиної патентної системи України Держпатент здійснював шляхом науково-теоретичного узагальнення практики застосування законодавства з питань, що входили до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства, а також шляхом здійснення своїх практичних завдань.

У зв’язку з ліквідацією Державного патентного відомства України в період з 13 серпня 1999 року до 7 липня 2000 року [34] органом, який забезпечував правову охорону об’єктів інтелектуальної власності, був Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності, правовий статус якого визначався Указом Президента України від 13 серпня 1999 року [35].

На базі Державного патентного відомства України та державного підприємства „Інститут промислової власності” Наказом Міністерства освіти і науки України (МОН) від 7 липня 2000 року було створено і підпорядковано Держдепартаменту державне підприємство „Український інститут промислової власності” (Укрпатент) [36].

Головною функцією Укрпатенту є здійснення експертизи заявок на об’єкти промислової власності. Саме його експерти проводять експертизу поданих заявниками матеріалів на відповідність умовам правової охорони і видають експертний висновок.

До сфери управління Держдепартаменту також включено вищий навчальний заклад – Інститут інтелектуальної власності і права, який виконує функцію підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері інтелектуальної власності. Він готоє спеціалістів і магістрів за спеціальністю „Інтелектуальна власність”, професійних оцінювачів на об’єкти права інтелектуальної власності, а також підвищує кваліфікацію суддів, фахівців силових відомств тощо.

Найважливішою складовою діяльності Держдепартементу з моменту його створення є удосконалення нормативно-правової бази у сфері інтелектуальної власності згідно з міжнародними нормами, у першу чергу із правовими засадами, що діють у СОТ та ЄС.Характерною особливістю більшості розроблених і прийнятих законопроектів є запровадження норм, спрямованих на посилення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності, а також норм, пов’язаних із запобіганням таким порушенням відповідно до вимог Угоди щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності та Дерективи Ради ЄС.

2. Торговельна марка (знак для товарів і послуг)

Торговельна марка є одним із найскладніших об’єктів права інтелектуальної власності. На відміну від Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», в якому закон містить термін «знак для товарів і послуг» в чинному законодавстві, зокрема в Цивільному, Господарському, Митному кодексах України вживається термін – торговельна марка.

На сьогодні у світі зареєстровано понад 25 млн торгових марок і щорічно ця цифра збільшується приблизно на мільйон. Водночас вартість відомих брендів може досягати десятків мільярдів доларів США. Зокрема за оцінкою, яку проводив журнал Business Week, вартість бренду Coca-Cola оцінюється $69,64 млрд; Microsoft - $64,09 млрд; IBM - $51,19 млрд; Intel - $30,86 млрд; Nokia - $29,97; Mercedes-Benz - $21,01 млрд.

Найважливішими міжнародними договорами, які діють у межах Всесвітньої організації інтелектуальної власності, є Паризька Конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року ( у редакції від 2 жовтня 1979 року, набрала чинності для України 25 грудня 1991 р. [24]), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., набрала чинності для України 25 грудня 1991 року [25]) тощо, та Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 року.

Торговельною маркою у відповідності до норм чинного законодавства може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні видрізнити товари (послуги), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Торговельна марка повинна відповідати певним законодавчим умовам, тобто бути охороноздатною.
Суб'єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку у відповідності до законодавства можуть бути фізичні та юридичні особи. Але для того, щоб фізична особа стала суб'єктом права інтелектуальної власності на торговельну марку, вона повинна відповідати певним умовам:

– фізична особа має досягти 18 років або вступити в шлюб;

– здійснювати підприємницьку діяльність у відповідності до законодавства.

Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” визначає умови, порядок набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку та порядок видачі свідоцтва.

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Обсяг правової охорони торговельної марки визначається наведеними у свідоцтві її зображенням та переліком товарів іпослуг, якщо інше не встановлено законом.

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом, вони повинні охоронятися і без наявності такої реєстрації, згідно з міжнародними договорами, учасником яких є Україна.

Після реєстрації торговельної марки суб’єкт права інтелектуальної власності на торговельну марку отримує свідоцтво, яке надає його власнику виключне право:

– на використання торговельної марки;
– дозволяти використання торговельної марки;
– перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання.
Законом можуть бути встановлені інші майнові права інтелектуальної власності. Правовою нормою ст.495 ЦК України не встановлено вичерпного переліку майнових прав володільця світоцтва на торговельну марку, його перелік розширений Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Так п.4 ст.16 зазначеного закону передбачено право володільця свідоцтва, як право передавати на підставі договору право власності на торговельну марку бдь-якій особі, яка, таким чином, стає правонаступником володільця свідоцтва на торговельну марку. Однак передача права власності на торговельну марку не допускається, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

Ст. 18 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” визначає порядок дострокового припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку шляхом рипинення дії свідоцтва. Так власник свідоцтва в будь-який час може відмовитися від
нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені Установи.

Дія свідоцтва також припиняється у разі несплати збору за продовження строку його дії, та за рішенням суду у зв'язку з перетворенням торговельної марки в позначення, що стало загальновживаним як позначення товарів і послуг певного виду після дати подання заявки.

Якщо торговельна марка не використовується в Україні повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від іншої дати після цієї публікації, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва повністю або частково.

У цьому разі дія свідоцтва може бути припинена повністю або
частково лише за умови, що власник свідоцтва не зазначить поважні
причини такого невикористання. Такими поважними причинами, зокрема є:

– обставини, що перешкоджають використанню торговельної марки незалежно від волі власника свідоцтва, такі як обмеження імпорту чи інші вимоги до товарів і послуг, встановлені законодавством;

– можливість введення в оману щодо особи, яка виробляє товари або надає послуги, під час використання торговельної марки особою, що звернулася до суду, чи іншою особою щодо товарів і послуг,відносно яких висунута вимога про припинення дії свідоцтва.

Використанням торговельної марки власником свідоцтва вважається також використання її іншою особою за умови контролю з боку власника свідоцтва.
Чинним Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” передбачено дострокове припинення чинності свідоцтва на торговельну марку шляхом визнання його недійсним.
Свідоцтво на торговельну марку може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі:

а) невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання
правової охорони;

б) наявності у свідоцтві елементів зображення торговельної марки та
переліку товарів і послуг, яких не було у поданій заявці;

в) видачі свідоцтва внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.

Свідоцтво або його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.

У разі визнання свідоцтва чи його частини недійсними Установа повідомляє про це у своєму офіційному бюлетені.

Чинним закондавством з охорони торговельної марки передбачено умови відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку.

Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення. Так ніхто іншій крім колишнього володільця світоцтва, не має права на повторну реєстрацію торговельної марки протягом трьох років після припинення дії свідоцтва згідно із статтею 18 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”.
Відповідно до ст. 496 ЦК України та п.3 ст. 5 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку обмежений певним строком.
Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом.

У сфері промислової власності, до якої відноситься торговельна марка, найбільш поширені правопорушення – це виробництво і розповсюдження фальсифікованої продукції з незаконним використанням торговельних марок, географічних зазначень та комерційних (фірмових) найменувань вітчизняних та зарубіжних виробників.

3. ЗАЗНАЧЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ТОВАРУ(Географічні зазначення)

Питання правової охорони гографічних зазначень регулюється впершу чергу Законом України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 року.

Цей Закон визначає правові засади охорони прав на зазначення
походження товарів в Україні та регулює відносини, що виникають у
зв'язку з їх набуттям, використанням та захистом.

Законодавство України про охорону прав на зазначення походження товарів складається із, Законів України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг”, “Про захист прав споживачів”, “Про рекламу”, Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів.

Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” містить термін “зазначення походження товарів”, тоді як у новому Цивільному кодексі України законодавець вживає новий термін – географічне зазначення.

Аналіз Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” дає підстави зазначити, що географічне зазначення об’єднують поняття, до складу якого входять два поняття:

– назва місця походження товару;

– географічне зазначення походження товару.

– просте зазначення походження товару;

– кваліфіковане зазначення походження товару.

Просте зазначення походження товару – будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару або як складова частина такого позначення.
На відміну від простого зазначення походження товару, кваліфіковане зазначенн походження товару – це термін, що охоплює (об'єднує) два терміни:
– назва місця походження товару;

– географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження товару – це назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором.

…….Щодо визначення терміну – географічне зазначення походження товару, воно має майже тотожне поняття, назві місця походження товару, за виключенням певної якості, репутації та іншіх характеристик товару.
Відповідно до Закону та статті ЦК України набуття права нтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.

Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Ст. 6 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” правова охорона простого зазначення походження товару надається на підставі його використання, не підлягає реєстрації і полягає недопущенні використання зазначень, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару. На відміну від простого зазначення походження товару Законом надається правова охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів на підставі їх реєстрації, яка діє безстроково від дати реєстрації.
Законом передбачено умови надання правової охорони кваліфікованому зазначенню походження товару, що вказує на конкретне географічне місце, з
якого походить товар, і на яке не поширюються встановлені Законом підстави для відмови в наданні правової охорони.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” правова охорона надається назві місця походження товару, щодо якої виконуються такі умови:

а) вона є назвою географічного місця, з якого даний товар походить;
б) вона вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви;
в) у вказаному цією назвою географічному місці об'єктивно існують характерні природні умови чи поєднання характерних природних умов і людського фактора, що надають товару особливих властивостей порівняно з однорідними товарами з інших географічних місць;

г) позначуваний цією назвою товар має відповідні властивості, що виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи поєднанням цих умов з характерним для даного географічного місця людським фактором;
д) виробництво (видобування) і переробка позначуваного цією назвою товару здійснюються в межах зазначеного географічного місця.
Для того, щоб правова охорона надавалася географічному зазначенню походження товару, законодавець встановлює такі умови:
а) воно є назвою географічного місця, з якого даний товар походить;
б) воно вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви;
в) у вказаному цією назвою географічному місці наявні характерні умови та/або людський фактор, що надають товару певних якостей чи інших характеристик;
г) позначуваний цією назвою товар має певні якості, репутацію чи інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами та/або людським фактором;
д) хоча б основна складова позначуваного цією назвою товару виробляється та/або переробляється в межах зазначеного географічного місця.
Законом передбачено, що правова охорона може бути надана однаковим зазначенням походження товару, що використовуються для позначення різних за властивостями однорідних товарів, за умови забезпечення при використанні цих зазначень відмінностей, достатніх для запобігання введенню в оману споживачів щодо дійсної ідентифікації товарів.

У Законі України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” зазначено підстави для відмови в наданні правової охорони кваліфікованому зазначенню походження товару, які впершу чергу не відповідають умовам, передбаченим ст. 7 зазначеного Закону.

Право використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару засвідчується свідоцтвом, яке видається Установою.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є:

а)виробники товарів,які в заявленному географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості або іенші характеристики якого пов’язані з цим географічним місцем;

б) асоціації споживачів;

в) інші особи, визначені законом, що безпосередньо причетні до вироблення чи вчинення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць.
Право інтелектуальної власності на географічне зазначення надає його володільцю таке право:

1) на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням;
2) на використання географічного зазначення;

3) перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання.

Строк чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару
(послуги), позначених цим зазначенням.