Історія формування патентного права і ліцензування

Перші патентні закони з'явилися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. одночасно з розвитком і становленням пра­вових положень у державах світу. Перший Конгрес СІЛА прийняв Патентний Закон у 1790 р. Слід зазначити, що в англійських колоніях у Північній Америці застосували англійське патентне законодавство королеви Єлизавети І, яке збереглося на декілька років і після завершення війни за незалежність (1775-1783). Патентне законодавство СІЛА від 1836 р. затвердило його патентну систему.

Перший патентний закон у Франції було прийнято в 1790 р., у Росії — 1812 р. Винахідницька система виникла в тих країнах, які раніше за інших запровадили патентні закони (США, Франція, Англія, Німеччина), і передбачає видавання патенту справжньому автору винаходу. Заяв­кова система виникла в країнах, що запровадили патентні закони пізніше (Бельгія, Греція, Люксембург), і передбачає видавання патенту особі, котра подала заявку незалежно від участі у створенні винаходу.

У деяких державах патентне законодавство лише зароджу­ється. Так, в Афганістані, Саудівській Аравії, Судані вина­ходи охороняються через так звані попереджувальні публі­кації, що наводяться в офіційних виданнях з метою закріпити за автором пріоритет і право на використання винаходів.

Історія виникнення патентних законів нерозривно пов'язана із загальним розвитком і впровадженням нових галузей народного господарства, технологій, техніки тощо. Так, патентні закони про атомну енергію виникли в Англії в 1946 р., у США — 1954 р., в Індії — 1962 р.

Щодо України, то в історичному минулому наша дер­жава ніколи не мала власної правової бази щодо інтелекту­альної власності. У дореволюційній Росії (до якої входила більша частина території нинішньої України) патентні закони з'явилися, як це було зазначено вище, у 1812 р.

Зі здобуттям незалежності правова система законів па­тентування значно змінилася, наблизившись до законів європейських держав.

В Україні об'єкти права інтелектуальної власності записані в Законі України «Про власність» від 26 березня 1991 р. Складовими інтелектуальної власності є промис­лова власність, авторське право та суміжні права.

Нині основними джерелами законодавства України про промислову власність є закони України «Про наукову технічну інформацію» від 25 червня 1993 р., «Про охорону прав на винаходи і моделі» від 15 грудня 1993 р. та ін. (див. додатки).

Особливий інтерес в історичному сенсі представляє розгляд питання охорони інтелектуальної власності.

Так, майже до середини XIX ст. одержати охорону інтелектуальної власності у різних державах світу було досить важко, оскільки закони в цих державах, як уже зазначалося вище, дуже відрізнялися один від одного. Більше того, патентні заявки доводилося подавати в усіх державах, у яких здійснювалося патентування, в один і той же час із метою уникнення передчасної публікації заявок в одних державах, що позбавляло новизни об'єкта в інших. Крім того, дедалі більше держав водночас створювали свої системи захисту об'єктів інтелектуальної власності, і тому виникло загальне бажання гармонізувати відповідні закони на міжнародному рівні.

Початком реалізації цих ідей вважають 1873 p., коли уряд Австро-Угорської імперії запропонував іншим держа­вам взяти участь у Першій міжнародній виставці винаходів у Відні. Тоді деякі держави відмовилися від участі в ній через неадекватну правову охорону винаходів, що демонстру­валися на виставці. Занепокоєний станом у цій сфері Віден­ський конгрес із патентних реформ цього ж року прийняв головні принципи патентування винаходів.

Як наслідок у Парижі 1878 р. було проведено Міжна­родний конгрес із промислової власності, результатом якого стало рішення про скликання міжнародної конференції з метою розроблення гармонізованих вимог до національних законодавств у цій сфері. Така конференція відбулася 1880 р. у Парижі. На ній було підготовлено проект документа, який незабаром став основою однієї з найважливіших угод — Па­ризької конвенції з охорони промислової власності. Цю кон­венцію остаточно схвалили та прийняли 1883 р. в Парижі. Пізніше було прийнято ще п'ять спеціальних угод, які стали розвитком ідей і принципів, закладених Паризькою конвенцією:

- Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридська угода, 1891 p.);

- Мадридська угода про недопущення фальшивих або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891р.);

- Гаазька угода про міжнародне депонування промис­лових зразків (Гаазька угода, 1925 p.);

- Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації знаків (Ніццька угода, 1957 p.);

- Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародної реєстрації (Лісабонська угода, 1958 p.).

На Дипломатичній конференції у Стокгольмі 1967 р. підписано конвенцію, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), яка з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи ООН. Діяльність ВОІВ спрямовано на сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі через співробітництво між державами та міжнародними організаціями, а також на забезпечення адміністративного співробітництва між союзами у сфері охорони інтелектуальної власності.

У колишньому СРСР охорона інтелектуальної власності здійснювалася, як правило, через авторські свідоцтва, які засвідчували виняткові права держави. І лише 31 травня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про винаходи в СРСР», а 10 липня 1991 р. — «Про промислові зразки», що стало початком повернення приватної власності на вина­ходи та промислові зразки. У «Тимчасовому положенні про правову охорону об'єктів промислової власності і раціона­лізаторських пропозицій в Україні» від 18 вересня 1992 р. спробували окреслити майбутній механізм охорони об'єк­тів промислової власності в незалежній Україні й переки­нути місточок між правовою їх охороною в колишньому СРСР і новій Україні.

15 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла три Закони України з промислової власності.

Цікавою є історія формування правових засад охорони знаків для товарів і послуг та зазначень про походження товарів у Росії та колишньому СРСР.

Охорона товарних знаків започаткована в Росії за царя Олексія Михайловича відповідно до Новоторговельного статуту (1667 p.).

Указом Сенату від 13 березня 1744 р. було запроваджено фабричні тавра. Цей Указ вважається першим російським законом про товарні знаки. У 1830 р. було прийнято «Закон про товарні тавра». «Правила про товарні знаки» ухвалили 26 лютого 1896 р.

У Росії традиційно складалося так, що гарантією для споживача був не стільки товарний знак, скільки прізвище купця. Основним тлом торговельних вулиць і площ були прізвища купців, а не товарні знаки, як узвичаєно в Європі.

Російський закон 1896 р. не мав визначення товарного знака. Наводився довгий перелік того, що могло бути товар­ним знаком.

Згідно з декретом Раднаркому від 15 серпня 1918 р. дореволюційні товарні знаки підлягали перереєстрації. Постанова Вищої Ради Народного Господарства (1919 р.) «Про товарні знаки державних підприємств» передбачала, що нові товарні знаки мали лише інформаційний характер.

Декрет Раднаркому РРФСР «Про товарні знаки» від 10 листопада 1922 р. повернув приватну власність на то­варні знаки.

Постанова ЦВК і Раднаркому СРСР «Про виробничі марки і товарні знаки» від 7 березня 1936 р. встановлювала обов'язкове маркування виробів виробничими (фабричними) марками та факультативне (тобто необов'язкове) маркування товарними знаками.

У 1940 р. реєстрацію товарних знаків було централі­зовано й покладено відповідальність на Наркомат торгівлі, а в 1959 р. — на Комітет у справах винаходів і відкриттів. «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийняті Верховною Радою СРСР 8 грудня 1961 р., закріпили право підприємств та організацій на товар­ний знак.

Постановою Ради Міністрів СРСР «Про товарні знаки» від 8 січня 1962 р. (№ 442) було затверджено «Положення про товарний знак» і зобов'язано підприємства й орга­нізації, які не мали своїх товарних знаків, упродовж шести місяців забезпечити їх розроблення.

Отже, формальної перерви у правовій охороні товарних знаків між дореволюційною Росією та СРСР ніби й не було, але до 1962 р. товарний знак у СРСР не був у пошані.

Держкомвинаходів Ради Міністрів СРСР 1 травня 1974 р. затвердив «Положення про товарні знаки».

З липня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про товарні знаки і знаки обслуговування», хоча через дезінтеграцію СРСР він не набрав чинності.

«Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18 вересня 1992 р. стосувалося й товарних знаків. Згідно з актами, прийнятими відповідно до цього положення, було передбачено механізм надання правової охорони в Україні товарним знакам колишнього СРСР, продовження діловодства за заявками, поданими на реєст­рацію товарних знаків СРСР, подання заявок на реєстрацію товарних знаків України. А далі Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (15 грудня 1993 p.).

Ліцензійне використання об'єктів права інтелектуальної власності в історичному аспекті бере свій початок із роз­витку торговельних відносин між державами і найбільш розкрите у відповідних документах СІЛА, серед яких можна згадати антитрестовські настанови для ліцензування інте­лектуальної власності, схвалені 6 квітня 1995 р. Феде­ральною торговельною комісією США та Міністерством юстиції США, а також «Правило Комісії Європейського Співтовариства про застосування статті 85 (3) (Римського) договору до деяких категорій патентних ліцензійних угод» від 23 липня 1984 р. Саме до Римського договору було ство­рено в 1957 р. Європейське Економічне Співтовариство.

В умовах колишнього СРСР протягом 1931-1991 pp. фізичні та юридичні особи практично не застосовували внутрішнього патентування своїх винаходів і промислових зразків.

Формально така можливість існувала, але майже у 100% випадків виняткові права на їх використання брала на себе держава, видаючи заявникам не патенти, а так звані автор­ські свідоцтва на винаходи та свідоцтва на промислові зразки.

В окремі роки були лише поодинокі випадки, коли ра­дянські громадяни подавали заявки на одержання патен­тів. В основному в колишньому СРСР патенти на винаходи і промислові зразки видавалися закордонним заявникам, оскільки вони патентуванням у СРСР своїх винаходів і про­мислових зразків захищали свій промисловий експорт і зму­шували купувати в них ліцензії на відповідні технічні та художньо-технічні рішення.

Ліцензії за часів колишнього СРСР укладалися із закор­донними партнерами. Діяльність у цьому напрямі регла­ментувалася, зокрема «Інструкцією про порядок роботи з продажу ліцензій та надання послуг типу інжиніринг», за­твердженою наказом Держкомвинаходів СРСР від 26 січня 1979 р. (№11).

У липні 1990 р. на зміну «Вказівкам про порядок па­тентування радянських винаходів за кордоном» прийшов «Тимчасовий порядок патентування за кордоном». Процеду­ру патентування було дещо спрощено. Можливо, найголов­нішою рисою цього нормативного документа, створеного Держкомвинаходів, стало запровадження деяких елемен­тів госпрозрахунку у відносинах між радянським патент­ним відомством і вітчизняними заявниками на одержання зарубіжних патентів. Принагідно зазначимо, що одер­жання патенту в певній державі дає можливість укласти з фірмою цієї держави патентну угоду на використання нею відповідного запатентованого винаходу. Якщо ж патенту немає, то ліцензійна угода вважатиметься безпатентною і її предметом можуть стати секрети виробництва (ноу-хау).

Механізм закордонного патентування винаходів і корис­них моделей в Україні наведено в «Інструкції про розгляд заявки про наміри здійснювати патентування винаходу (корисної моделі) в іноземних державах». Вона була за­тверджена наказом Держпатенту України від 22 травня 1995 р. (№ 81) і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 1 червня 1995 р. (№ 164/700).

Нині в Україні напрацьована нормативна база ліцензій­ної діяльності, розглянута у відповідному розділі посібника.