Державне регулювання економіки, його цілі, функції, об’єкти.

Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства [18, с.13].

Необхідність втручання держави в економіку зумовлена: створенням умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму, усуненням негативних наслідків ринкових процесів, захистом національних інтересів на світовому ринку, вирішенням проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Основні цілі державного регулювання економіки:

- раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності;

- забезпечення стабільного розвитку національної економіки;

- забезпечення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;

- реалізація соціальних цілей розвитку суспільства.

Макроекономічна ефективність означає: забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління; збалансований, пропорційний розвиток економіки; повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення: соціальної справедливості; ефективної зайнятості; екологічної рівноваги; задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Основні функції державного регулювання економіки:

Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.

Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

Коригуюча — зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів,

забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

Мінімальні функції держави: створення правової бази; захист конкуренції; забезпечення економіки необхідною кількістю грошей; мінімізація негативних екстерналій; розподіл і перерозподіл доходів; виробництво суспільних товарів і благ [18, с.8].

Державне регулювання економіки — це управління соціально- економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки: макроекономічний аналіз; початкові стадії макроекономічне прогнозування; управління плануванням соціально-економічного розвитку країни; макроекономічне програмування; організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки; стимулювання бажаних процесів; оперативне регулювання; контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів; національне рахівництво.

Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності. Конкретні об'єкти державного регулювання економіки: економічний цикл; структура економіки; умови нагромадження та інвестиційна діяльність; науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг та інфляція; ціни; платіжний баланс; блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; навколишнє середовище (екологічні проблеми); регіони. Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Державне управління в соціальній сфері. Під соціальною сферою у широкому значенні мається на увазі сфера суспільних відносин щодо задоволення інтересів людей і вирішення їх проблем в областях освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров'я, соціального захисту, відпочинку, творчої діяльності та ін. Водночас, це сукупність усіх галузей суспільної (людської) діяльності, метою якої є здійснення соціального забезпечення суспільства, забезпечення розвитку його духовності [21].

Основні функції державного управління соціальною сферою:

збереження здоров'я і працездатності населення; створення сприятливих умов для самовідтворення населення країни; соціальний захист; організація професійної підготовки кадрів для національної економіки, інших сфер суспільного життя; забезпечення зайнятості населення; зміцнення сім'ї і турбота про підростаюче покоління, навчання та виховання молоді; збереження і примноження культурних цінностей; організація відпочинку і дозвілля населення; створення сприятливих умов для наукової та інших видів творчості, ін.

Головна мета - дотримання основних параметрів соціальної справедливості, зниження втрат від протиріч між приватною економічною вигодою і суспільною користю, індивідуальними (груповими) інтересами та інтересами усього суспільства (національними інтересами) [21].

На загальнодержавному рівні соціально-культурна політика визначається і проводиться урядом через такі центральні органи виконавчої влади, як Міністерство праці та соціальної політики України; Міністерство культури і туризму України; Міністерство освіти і науки України; Міністерство охорони здоров'я України; Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Пенсійний фонд України, ін.

На регіональному рівні соціально-культурна політика проводиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів АРК, територіальними підрозділами відповідних центральних органів виконавчої влади.

Основні завдання держави у соціальній сфері визначає стратегія соціально-економічного розвитку країни. Пріоритетним завданням політики держави у даній сфері сформування динамічної, гнучкої системи соціального захисту.

Соціальний захист - це комплекс заходів, які забезпечують доступ кожного члена суспільства до мінімально необхідної сукупності соціальних благ та сприяють подоланню соціальної нерівності і підтримці найбільш вразливих верств населення, сімей і окремих громадян.

Формування сучасної системи соціального захисту передбачає, зокрема, здійснення таких заходів:

• розробку і впровадження у практику нових моделей розвитку соціального страхування за всіма його видами - пенсійного, медичного, за хворобою, по безробіттю на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, робітниками і державою;

• перетворення системи соціального страхування з компоненти податкової, розподільчої системи, яка виконує невластиві їй функції соціальної допомоги, що здійснюється державою і профспілками, в надійний засіб мікро- і макроекономічного та соціального регулювання (формування корпоративних пенсійних фондів як джерела довгострокових інвестицій, ін.);

• реформування системи пенсійного забезпечення з метою закріплення в межах національної системи пенсійного забезпечення населення кількох самостійних систем на основі як обов'язкового, так і добровільного страхування;

• удосконалення системи надання адресної державної соціальної допомоги, створення ефективної системи надання соціальних послуг;

• регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, метою якої є максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості населення та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю у його різноманітних видах і формах та ін.

Соціальна політика - це діяльність держави, інших політичних та соціальних інститутів, яка направлена на прогресивний розвиток соціальної сфери суспільства, удосконалення умов, способу та якості життя людей, забезпечення певної частини її життєвих потреб, надання громадянам необхідної соціальної підтримки, допомоги та захисту з використанням для цього наявного фінансового та іншого суспільного потенціалу. Соціальна політика держави - одна з головних складових внутрішньої політики держави, напрям політичної діяльності, ціллю якого є вирішення соціальних проблем.

Соціальну політику розглядають як сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що розробляються та реалізуються державними і недержавними органами, організаціями й установами, спрямовані на створення необхідних умов життєдіяльності, задоволення соціальних потреб населення, створення в суспільстві сприятливого соціального клімату.

Соціальна політика формується й реалізується в процесі діяльності суб'єкта не тільки в особі державних структур, але й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих і інших колективів, тобто соціальна держава зацікавлена залучати як суб'єкта соціальної політики всіх зацікавлених структур і осіб.

Соціальна політика в умовах ринкової економіки покликана задовольняти життєві потреби людей, що не можуть у силу об'єктивних обставин забезпечити себе самостійно, і виходить із того, що основна маса здорових і працездатних людей сама задовольняє свої життєві потреби (здобуває харчування, одяг, житло, організовує дозвілля) прийнятним для суспільства способом.

Стосовно удосконалення умов життя соціальна політика соціальної держави припускає: поліпшення умов трудової діяльності людей, підвищення рівня її безпеки, регулювання трудових відносин на підприємствах і в організаціях будь-яких форм власності; планування, забудову і благоустрій населених пунктів, створення і підтримка в належному стані дорожньої мережі; організацію транспортного обслуговування населення і забезпечення послугами зв'язку й інформації; охорону навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки життя населення; сприяння налагодженню й успішному функціонуванню системи торговельного і побутового обслуговування населення.

Державне управління в адміністративно-політичній сфері є цілеспрямованим й організуючим впливом, що здійснюється з метою забезпечення взаємодії, погодженості й упорядкування загальних дій людей, органів, підрозділів і служб в інтересах ефективного виконання поставлених перед ними завдань.

Для управління в адміністративно-політичній сфері характерні наступні ознаки: здійснення загальнозначущих функцій; нормативно- розпорядницьке регулювання; підзаконний характер діяльності; використання владних повноважень.

Як і будь-який інший вид управління, управління в адміністративно- політичній сфері має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. Разом із цим, управління в адміністративно-політичній сфері має свій специфічний характер, властивій тільки названій сфері і її складових. Всі вони носять політичний, захисний характер і прямо пов'язані з головними й фундаментальними функціями держави. Це в першу чергу оборона, безпека, іноземні справи, внутрішні справи, юстиція.

Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільство його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування національної безпеки України. Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює: а) орган законодавчої влади — Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції — Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації; б) органи державного управління спеціальної компетенції — Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо; в) правоохоронні органи — органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура; г) громадські структури — адвокатура; пункти охорони громадського порядку. Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України. Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз [22].