Механізм реалізації державної регіональної політики і його основні елементи

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та ор­ганізаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюєть­ся державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи важелів здійснюєть­ся залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Використовувана система важелів має забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціаль­ною ефективністю.

Механізм державної регіональної політики поєднує в собі мето­ди прямого та опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочу­вальні та обмежувальні, активні та пасивні.

Широко вико­ристовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Дер­жавні органи управління можуть впливати на регіональний роз­виток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за споруд­ження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін.

Прийнято виділяти стратегічний і тактичний аспекти ре­алізації основної мети регіональної політики. Тактичний аспект полягає у забезпеченні збалансованого комплексно-пропорційно­го розвитку окремих регіонів, створенні сприятливих умов для успішного функціонування господарських об'єктів і проживання населення, для розвитку ринкових відносин. Стратегічний ас­пект передбачає макросоціальне обґрунтування та розробку оп­тимальної перспективної територіальної структури життєдіяль­ності населення.

Основними складовими механізму державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними доку­ментами, виступають:

- відповідна законодавчо-нормативна база;

- бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

- розвиток різних форм територіальної організації продуктив­них сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональ­не та прикордонне співробітництво та ін.)

- прогнозування і програмування;

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

- розроблення нової стратегії державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні пе­ретворення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів господарювання в ринкову систему;

- визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

- формування ефективного регіонального господарського ме­ханізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

4.1. Організаційно-правова база

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини дер­жави і регіонів, та відповідні організаційні структури уп­равління соціально-економічними процесами.

Через законодавчу базу проводять політику, спрямовану на підвищення економічної са­мостійності територій, координують діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізо­ваних і регіональних фондів різного цільового призначення.

До неї належать Закони України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про зайнятість населення», «Про столицю України — місто-герой Київ», «Про бюджетну систему України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори», Указ Президен­та України від 25 травня 2001 р. про затвердження «Концепції дер­жавної регіональної політики» та інші нормативно-правові акти.

Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну еко­номічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Пер­ша втілюється у життя переважно че­рез офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймають­ся на національному рівні, і тому має неявний характер.

4.2. Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної еко­номічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики

Держава активно застосовує адміністративні методи регулю­вання у сферах, які відображають національні інтереси: викорис­тання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населен­ня. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.

УЗаконі України «Про бюджетну систему України» визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Згідно зі статтею 140 Консти­туції України, органами місцевого самоврядування, які предс­тавляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і се­лищ, є обласні і районні ради.

Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті: їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню еко­номічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінан­совий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).

Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-еко­номічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людсь­кими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Од­нак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є не­обхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.

Найважливішими економічними регуляторами з боку держави є такі цінники:

- грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції національного банку з державни­ми облігаціями на ринку цінних паперів);

- податкові фактори (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги);

- цінова політика як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку;

- норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація;

- квоти і ліцензії;

- зовнішньоторговельні та митні регулятори;

- дотації і субсидії для економічного розвитку, господарювання в ринкових умовах;

- державне і регіональне замовлення (стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб).

До основних адміністративно-правових регуляторів з боку держа­ви належать:

- безпосередній прямий контроль за монопольними ринками;

- заходи превентивного характеру;

- розроблення стандартів і контроль за їх виконанням;

- визначення соціальних стандартів якості життя;

- захист національних інтересів.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Передусім це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес мо­же ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти фор­муванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, ство­ренню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

В нинішніх ринкових умовах господарювання важливого значення набуває удосконалення системи територіальної організації влади і місцевого самоврядування на таких засадах:

- створення прозорої системи адміністративно-правових та фінансово-економічних взаємовідносин між: владними структурами на національному, регіональному і місцевому рівнях;

- посилення державного контролю за фінансовою дисципліною місцевих органів виконавчої влади;

- налагодження партнерських стосунків та чіткого розмежу­вання повноважень між: органами виконавчої влади і місцевого само­врядування щодо надання послуг населенню;

- формування дієздатних територіальних громад з відповідним ресурсним забезпеченням.

У перс­пективі передбачається суттєво розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищен­ня ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрун­тованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Визначальну роль у розвитку регіону відіграє інвестиційна політика держави. її основні напрями такі:

- залучення кредитів, гарантій, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій під перспективні інвестиційні проекти;

- сприяння у визначенні основних пріоритетів інвестування у підприємства та організації регіону;

- створення банку даних про інвестиційні проекти підпри­ємств та організацій регіону;

- координація та управління інвестиційними проектами в регіоні;

- супровід інвестиційних проектів та контроль за раціональ­ним використанням залучених фінансових ресурсів;

- підготовка та впровадження, відповідно до міжнародних стандартів, єдиної методологічної основи проведення фінансово-економічного аналізу і оцінки інвестиційних проектів, які ре­алізуються на території регіону;

- реалізація заходів, спрямованих на консолідацію зусиль з іноземними партнерами, шляхом пропонування їм промислових, науково-технічних та інноваційних можливостей регіону;

- активне використання інвестиційного потенціалу комер­ційних банків, страхових, пенсійних та інших фондів (компаній), дивідендів та пакетів акцій, що належать державі, для цілей інвестиційної діяльності із забезпеченням відповідного за­конодавчого врегулювання цих питань

Одним з важливих елементів регіональної економічної політи­ки є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продук­тивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

4. 3. Спеціальні (вільні) економічні зони

Реалізація державної регіональної економічної політики і стимулю­вання господарської діяльності регіонів передбачають створення і організацію діяльності спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (ТПР). Головне завдання та мета їх формування - активізація господарської та підприємницької діяль­ності на певній території. За допомогою СЕЗ можливе формування передумови для залучення інвестицій, створення нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспро­можності продукції.

Спеціальні економічні зони - це окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу з метою розвитку підприємства і пожвавлення господарської діяльності. Спе­ціальні режими інвестиційної діяльності, що діють на території СЕЗ та ТПР підприємств, повинні реалізувати на цій території інвестицій­ний проект, який належить до пріоритетного виду економічної діяль­ності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих його діяльність. Створенню СЕЗ передує обґрунтування її функціонально­го призначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам.

У практичній діяльності розрізняють такі види СЕЗ:

- функціональні зони, до складу яких входять технопарки і технополіси. їх створення сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій;

- комплексні зони виробничого спрямування, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;

- зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження. Для них пріоритетне значення має мати: наявна мережа транспортних шляхів

Розвитку СЕЗ мають сприяти вдале розміщення системи транспор­тного сполучення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, на­явність необхідних транспортних комунікацій), розвинутий виробни­чий потенціал, розгалужена соціальна і виробнича інфраструктура, для туристично-рекреакційних зон - сфера обслуговування насе­лення і туристів, науково-технічноъ сфери - наявність відповідного кадрового за­безпечення.

З 1995 р. в Україні діє перша створена експериментальна зона «Си­ваш», до складу якої увійшли Кримське об'єднання «Титан», Перекопський бромний завод, Сиваський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, пластмасовий завод «Поліфтор», сільськогоспо­дарські підприємства, рибокомбінат.

Нині створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише 3 (До­нецька, Закарпатська та Львівська обл.). Формування і розвиток СЕЗ пов'язано з низкою проблем:

- складність і непро­зорість процедури входження і виходу із статусу суб'єкта СЕЗ, що не­гативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість ок­ремих видів діяльності;

- чітко не відпрацьовані вимоги щодо економічної доцільності спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види діяль­ності;

- не визначено доцільні розміри території, на які має поши­рюватися режим спеціального кредитування і оподаткування.

Внаслідок цих причин у підприємств з'являються неконкурентні переваги порівняно з підприєм­ствами аналогічних галузей, розташованих поза межами цих тери­торій. За таких умов не досягається головна мета створення таких зон.

Наукові дослідження і практичний досвід діяльності СЕЗ показу­ють, що все більшого значення набуває створення науково-технічних спеціальних еко­номічних зон. їх центром мають стати регіональні науково-технічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю великих виробничих підрозділів, які здатні розробляти і запроваджувати новітні високі тех­нології. Регіональні наукові технопарки повинні забезпечувати впро­вадження досягнення фундаментальної науки у господарсько-вироб­ничу практику. Регіональні технопаркові утворення мають мати ієрар­хічну побудову. Елементарними базовими їх утвореннями є інкубатори, які являють собою інноваційні центри або бізнесові утворення. Бізнес-інкубатори дають змогу підтримувати і розвивати підприєм­ництво інноваційної спрямованості. Регіональні науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену мережу інфра­структури. Це досить складні територіальні утворення, які розширя­ють можливості нарощування економічного потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузей господарювання.

Науковці стверджують, що на Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних парків, які ефективно впливають на розвиток економіки і підвищення добробуту населення.

4.4. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво

Під міжрегіональ­ним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлю­ються між регіонами різних державних утворень. Прикордонне співро­бітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав, яке дає можливість більш ефективно вико­ристати наявні економічний і ресурсний потенціали, покращити са­мозабезпечення продукцією, яку виробляють регіони, визначитись з експортною конкурентоспроможною продукцією. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар'єрність і контактність, завдяки чому створюються передумови для розвитку взає­мовигідного співробітництва.

Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічно­го розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наяв­ності конкурентних переваг у міжнародному поділу праці та багатьох інших факторів. За будь-яких умов розвиток прикордонного співробі­тництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залу­ченню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.

Вищою формою прикордонного співробітництва стали так звані «єврорегіони», які забезпечують співробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування. Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва між територіальними гро­мадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон. Вони створюються для реалізації певних заходів у різних сфе­рах життєдіяльності населення відповідно до норм міжнародного права і національних законодавств.

У Законі України «Про транскордонне співробітництво» зазна­чається, що метою державної політики у сфері транскордонного співро­бітництва є створення умов для підтримки й заохочення участі у цих процесах суб'єктів господарювання, розвиток взаємовигідних зв'язків, підвищення соціально-економічного розвитку регіонів та якості жит­тя населення.

Основні принципи транскордонного співробітництва ґрунтують­ся на умовах:

- конституційності та законності;

- чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між суб'єктами транскордонного співробітництва;

- гармонізації загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

- забезпечення рівних можливостей для регіонів України щодо співпраці з територіальними громадами або органами влади сусідніх держав у рамках транскордонного співробітництва;

- розмежування відповідальності та повноважень між: цент­ральними та місцевими органами виконавчої влади з метою найбільш ефективного вирішення проблемних завдань;

- забезпечення здатності суб'єктів транскордонного співробі­тництва в межах, визначених законодавством, самостійно вирішу­вати питання розвитку територій та створення ефективних ме­ханізмів забезпечення їхньої участі у транскордонному співробіт­ництві;

- підвищення ролі та відповідальності суб'єктів та учасників транскордонного співробітництва.

Специфіка розвитку прикордонних територій зумовлюється їхньою транзитністю, що вимагає особливих підходів до розбудови інфраструктурних елементів, в першу чергу, збільшення пропускної здатності прикордонної інфраструктури, комунікацій, можливості обслуговуван­ня значно більших потоків людей, товарів, вантажів.

На сучасному етапі розвитку регіональної економічної політики дуже важливим фактором є поліпшення фінансового співробітництва для розширення і розвитку транскордонного співробітництва. Вдос­коналення системи фінансового забезпечення транскордонного співробітництва в державі може бути таким:

- поряд з державним фінансуванням залучати недержавні дже­рела формування фінансових ресурсів (кошти підприємств та насе­лення, іноземного капіталу, міжнародних фінансових організацій);

- перехід від державного фінансування до кредитування про­ектів та програм транскордонного співробітництва;

- чітке дотримання принципу адресності фінансування.

- міжрегіо­нальне кооперування, яке повинне знайти свій розвиток і поширення у виробничому та фінансовому секторах національної економіки.

Україна як суверенна держава залучена до багатостороннього транс­кордонного співробітництва. Однак правові документи, які регламен­тують цю сферу, певною мірою носять фрагментарний характер і не підпорядковані концепції регіонального розвитку.

На перспективу для подальшої активізації розвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв'язків доцільно пе­редбачити подальші заходи:

- розроблення державної цільової програми створення спеціаль­них економічних зон - одного із напрямів структурної перебудови економіки країни, раціонального і ефективного розміщення продук­тивних сил та забезпечення зайнятості працездатного населення;

- упорядкування і спрощення процедури прикордонного, митно­го, міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають на територіях прикордонних областей;

- врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості пра­цездатного населення в прикордонних областях;

- сприяння прикордонній торгівлі та спільній підприємницькій діяль­ності;

- спрощення митного оформлення експортно-імпортних операцій між: суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, розташованими на територіях прикордонних областей;

- укладання міждержавних угод і створення відповідних струк­тур управління;

- створення єдиного інформаційного простору прикордонних об­ластей.

Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоро­тити міжрегіональні диспропорції.