Теорія соціально прогресу.

Започаткована у ХХ ст.. Засновники: О.Конт, М.Вебер. Вони розглядали співвідношення раціонального та ірраціонального в людині. Переважає віра в всемогутність людського розуму та інтелекту. Соціальний прогрес людства є результатом розумової діяльності та розумового розвитку людини і залежить від її інтелектуальної основи.

Психологічний напрямок в психології.

Започаткований у ХХ ст.. Представники: Паретто. Якщо у першій теорії ставили на раціональне, то у цій – діяльність людини є продуктом ірраціонального психічного процесу; у поведінці особи та соціальних діях переважають нелогічні вчинки, що ґрунтуються на емоціях та почуттях. Спираютьсь на погляди З.Фрейд, що основою життя людини є інстинкти, потяги та бажання.

У сучасній соціології переважає синтезований підхід який розуміє особистість як сукупність раціональних та чуттєвих якостей. Існують дві групи теорій у соціології, які з’ясовують співвідношення індивідуального та колективного у людині. Переважання індивідуального доводили представники символічного інтеракціонізму та феноменологічно соціологія. Дюркгейм та його послідовники доводили, що про першість та вищість колективних уявлень. Стверджували, що індивідуальний світ людини визначається колективною свідомістю.

Риси особистості:

1. автономність;

2. внутрішня духовна структура;

a) потреби;

b) інтерес;

c) цінності;

d) мотиви;

e) соціальні норми;

f) переконання;

g) звички.

Найважливіший критерій аналізу – потреби -внутрішній стимул активності юдини,те, що забезпечує існування і самозбереження особистості людини. Найбільш ґрунтовно потреби вивчав амер. дослідник Я. Маслоу, який поділив потреби на базові(основні) і похідні(змінні). Ланка потреб:

- фізіологічні та сексуальні;

- екзистенціальні (безпека свого існування та стабільності);

- соціальні( належність до колективу)

- престижні(повага, оцінка своїх якостей)

- духовні (самоствердження).

Перші дві потреби є вродженими, а інші є набутими. Потреби: природні (їжа, житло, одяг) та соціальні(спілкуаввння).

Інтерес – це форма прояву потреби, що скеровує суб’єктна усвідомлення мети своєї діяльності. Це спосіб відношення соціального суб’єкта до необхідних умов існування.

Мотив -це побудження до активної діяльності з прагненням задовільнити певні потреби: матеріальні, духовні та інші.

Стимул –зовнішнє збудження до діяльності. Домінуючі або периферійні, провідні(другорядні) мотиви.

Цінність - виражає ставлення людини до об’єктів та явищ соціальної дійсності. Це суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища. Вони визначають цінність орієнтації людини. Вивчали У. Томас та Віанцький на поч. ХХ ст.. Вони визначили, що це є соціальні цінності, які спрямовують діяльність людини та соціальну поведінку та поділяються нею.

Соціальні настанови - це соціально визначені загальні орієнтації особистості на конкретний соціальний об’єкт, виражають схильність діяти певним чином.

Соціальна якість – це сукупність взаємозв’язаних елементів, що зумовлені особливостями соціальної взаємодії індивідів з іншими у конкретних умовах. Елементами є: соціально визначена мета діяльності; виконувані людиною соціальні ролі та статуси, очікування щодо них статусів та ролей; норми цінності, якими керується людина у процесі своєї діяльності; система знаків, які використовує (мова, жести); сукупність знань, які дають можливість виконувати прийняті на себе ролі та адаптуватися в суспільстві; соціально-психологічні особливості; ступінь самостійності у прийнятті рішень.

Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних та соціально-економічних умов життєдіяльності. Це сукупність повторювальних якостей людини як соціальної істоти.

Три типи особистості:

- реальний ( той, який втілює у собі особливості ідеалу певного суспільства)

- нормативний (репрезентує соціальні якості особисті, необхідні для розвитку в даному суспільстві)

- реально існуючий або моральний(переважаючий тип особистості на даному етапі розвитку суспільства).

Компоненти структури особистості:

1. пам’ять;

2. культура;

3. діяльність.

2. Соціалізація особистості- це процес інтеграції індивіда у суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот шляхом засвоєння елементів культури, соціальних норм, соціальних цінностей, на основі яких формуються значущі риси особистості.

Види соціалізації особистості:

1.первинна(соціалізація дитини);

2. вторинна(соціалізація дорослих);

Залежності від віку, етапи соціалізації бувають:

1. дитини

2. підлітка

3. концептуальна цілісна соціалізація (осіб на переході від юності до зрілості 17-25р.)

4. дорослих.

Відповідно до відношення до праці:

1. до трудова (дитинство, навчання)

2. трудова

3. після трудова(пенсійний вік).

Габріель Тард, франц. соціолог. У таких працях „Закони наслідування”, „соціальна логіка” зазначає, що в основі соціалізації лежить принцип наслідування. Типовими соціальними відносинами є : вчитель-учень, відношення є шляхом наслідуваня.

Зігмунд Фрейд виокремив механізм соціалізації дитини: імітація(усвідомлені спроби копіювати батьків та друзів); ідентифікація(засвоєння дітьми поведінки інших, засвоєння соціальних норм та цінностей як власних) почуття сорому та провини(це негативні механізми, які забороняють і придушують деякі моделі поведінки).

І. Парсонс. Робота „Соціальна структура і особистість”, обґрунтував теорію, яка описує процеси інтеграції індивіда у суспільство. Імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування. Ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї приналежності до них.

Органи соціалізації виконують функцію відтворення структури суспільства.

4. Для дитини головним є соціальна адаптація. Для дорослої людини основну роль відіграє інтеріоризація. Результатом процесу інтеріоризації є формування індивідуальності. Особистість є як об’єктом так і суб’єктом процесу соціалізації.

Де соціалізація – це процес зворотний соціалізації, внаслідок нього людина частково або повністю втрачає засвоєні норми та цінності.

Ре соціалізація – відбувається у перехідних суспільствах, коли відбувається докоріння змінна соціального середовища і людина повинна пристосуватися до нових соціальних обставин, норм, цінностей.

Соціальний статус особистості - це певне місце людини у суспільній ієрархії, що обумовлене походженням, професією, віком, сімейним станом.

Дві групи соціальних статусів:

1. приписні – людина отримує незалежно від власного бажання(стать.,вік раціональність)

2. набуті – людина досягає власними зусиллями і вони можуть набуватись людиною протягом усього життя(сімейне становище).

Соціальні статуси характеризуються поняттям престижу, соціальний статус визначає соціальна роль – модель поведінки, задана соціальною поведінкою особистості.

Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу, це є модель поведінки, яка об’єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або між особових відношень.

Соціальні ролі поділяються на: 1.формальні соціальні ролі (закріплені законодавством, або у формі нор-пр актів); 2. неформальні (ґрунтуються на нормах моралі).

Ральф Лінтон „Про статус і роль”, Мертон та Парсонс здійснили спробу систематизації соціальних ролей і вона характеризується емоційністю, способом отримання, масштабністю, ступенем формалізації, характером та скерованістю мотивів.

Рольову теорію особистості розробляли Мертон Р., Мід Дж., зазначали що соціальна роль залежить від очікувань інших людей.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної особистості – це диспозиція особистості, схильність особи до певного сприйняття умов дійсності, та певної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділ на вищі, середнього типу, нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її цінність орієнтації. Диспозиції середнього типу регулюють спрямованість та реакцію особистості на різні соціальні групи. Нижчі диспозиції визначають поведінку людини у конкретних ситуаціях.

Теорія соціальної установки, її прихильники вважають, що соціальна роль – це результат дій різних настанов, дій тиску.

4 Соціальна мобільність – це між групова, або між просторова рухливість населення, його здатність до соціальних переміщень.

Відповідно до типів переміщення визначають такі типи соціальної мобільності: вертикальна (посадове, кваліфікаційне зростання, або декваліфікація, перехід до групи з вищим або нижчим статусом); горизонтальна соціальна мобільність (рух між соціально однорідними позиціями і категоріями населення).

Типи вертикальної мобільності за напрямом переміщення: висхідна(існує у двох формах – проникнення індивіда від нижчої верстви у вищу, або перехід соціальної групи на більш високий ранг); нисхідна (рух вниз окремого індивіда або деградація усієї соціальної групи).

Інтергенераційна мобільність – мобільність через покоління.

Інтрагенераційна мобільність – дослідження кар’єри окремого індивіда.

П. Сорокін в 1927 р. провів одне з най масштабніших досліджень соціальної мобільності у США.

Принципи вертикальної мобільності за Сорокіним:

- Ніколи не існувало абсолютно закритого суспільства

1. Немає жодного суспільства, в якому б вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно відкритою

2. Інтенсивність і всеосяжність вертикальної мобільності змінюється в просторі

3. Інтенсивність вертикальної мобільності коливається в межах одного суспільства протягом різних періодів його розвитку

4. У вертикальній мобільності немає постійного напряму в бік посилення чи послаблення мобільності.

В 1967 р. американські дослідники П. Блау та О. Данкен провели соціологічне дослідження з вивчення соціальної мобільності в межах однієї країни, вони вибрали за мету дослідити вертикальну мобільність лише серед чоловіків. У США є висока вертикальна мобільність, але не великої амплітуди.

В 1959 р. Сеймур Ліпсент, Рейнгард Бенедикт провели міжнародне соціологічне дослідження соціальної мобільності. Вони спробували дослідити цей процес у Великобританії, Франції, ФРН, Швеції, Швейцарії, Японії, Італії, Данії та США. Вони досліджували соціальну мобільність серед чоловічого населення. В середньому мобільність є досить висока і коливається в межах від 27% до 30% в США і 27%-31% в інших країнах.

У 1993 р. було завершено дослідження яке проводилось протягом 70 років, вивчало 12 держав. Результати цього дослідження були опубліковані Дж. Еріксоном, у праці „Постійний потік”. Вони з’ясували, що немає довготермінової тенденції до зростання показників мобільності.

Однією з найважливіших причин нисхідної соціальної мобільності є скорочення штатів. Легше адаптуватися до нових, гірших умов молда людина.

Соціологія молоді ( що досліджує, структура, представники, предмет, об`єкт дослідження, представники) – самостійно!!!