Первинні форми залягання осадових тіл

Первинні форми залягання осадових тіл безпосередньо визначаються фаціальними умовами, в яких відбувалося накопичення відповідних їм порід, та літогенетичним станом. Подібні форми закладаються при седиментогенезі й продовжують удосконалюватися при діагенезі, катагенезі та навіть метагенезі порід.

На стадії седиментогенезу мулисті й пухкі осадки максимально копіюють (бронюють) рельєф ложа, на який вони відкладаються. Це зумовлює виникнення певних хвилястих чи нахилених (косих) поверхонь нашарування. У підводних умовах, крім того, на створення тих чи інших форм залягання впливає висока рухомість консистентних осадків. Така рухомість нагадує течію в'язкої рідини й обумовлює часткове розтікання осадків і створення згідно із законами гідростатики горизонтально орієнтованих поверхонь нашарування. На характер залягання консистентних осадків, крім того, впливають підводні течії, припливно-відпливна і хвильова діяльність, гравітаційні явища. У континентальних умовах таку ж роль відіграють вітрова та інші види екзогенної діяльності. Що ж стосується діагенезу, метагенезу та катагенезу, то вони в певних випадках викликають ущільнення або здимання порід, а також розвиток тріщинуватості і відповідно часткову зміну тих форм залягання, які утворилися при седиментогенезі.

Відзначені процеси окремо чи в сукупності приводять до створення наступних первинних форм залягання осадових тіл: 1) горизонтальношаруватої, 2) рифової, 3) дайкоподібної та 4) складкоподібної. Серед цих форм абсолютно домінує перша, а дайкоподібна і складкоподібна швидше є винятком.

2.2.2.1. Горизонтальношарувата форма залягання

 
Горизонтальношарувата форма залягання характерна для абсолютної більшості осадових тіл. Вона формується без суттєвого впливу зсувних явищ і зумовлюється більш-менш рівномірним розподілом за горизонталлю відкладеного осадового матеріалу. У водних басейнах створенню такої форми залягання сприяє гідростатичне розтікання водонасиченого консистентного осадку. Такий осадок згладжує і закриває нерівності ложа цих басейнів та надає верхній поверхні осадового тіла горизонтального положення.

Елементарною одиницею осадових тіл, котрі створюють горизонтально шарувату форму залягання, є шар (верства).

Шаром (верствою) називають більш-менш однорідну первинно відокремлену породу, обмежену поверхнями нашарування.

Як правило, шар має плитоподібну чи близьку до неї форму (рис. 2.2.1) та відносно невелику (найчастіше від перших міліметрів до декількох метрів) товщину (потужність). У той же час навіть при такій потужності він може розповсюджуватися на десятки кілометрів.

Шари деяких осадових порід (вапняки, доломіти) та корисних копалин осадового походження (вугілля, торфи, залізні руди, сировина для будівельної промисловості тощо) називають пластами.

Поверхні, які розділяють шари, називаються поверхнями нашарування.При цьому верхню таку поверхню називають покрівлею, а нижню – підошвою.

Рис. 2.2.1. Шарувата будова силурійських відкладів у Придністров'ї біля с. Устечко (фото В.П.Гриценка)

Відстань між покрівлею й підошвою називається потужністю шару. Подібна потужність може бути дійсною, видимою та неповною (рис. 2.2.2).

За дійсну потужність шару приймають найкоротшу відстань між його поверхнями. Вона спостерігається тільки на вертикальних схилах, обривах, стінках гірничих виробок. В інших випадках ми бачимо видиму, або навіть неповну потужність.

Дійсну потужність визначають: 1) шляхом безпосередніх замірів на стінках гірничих виробок або по керну свердловин, 2) графічно, використовуючи заміри висотних позначок покрівлі й підошви, які можна зняти з топографічної основи геологічної карти, 3) аналітично, використовуючи дані польових замірів видимої потужності, за формулою

h=h1×sina,

де a –кут схилу.

 

Рис. 2.2.2. Види потужності шару: h – дійсна, h1 – видима, h2 –неповна

Нагромадження шарів називається товщею, ачергування, переміжність шарів (верств) – шаруватістю (верствуватістю).

Границі між шарами можуть бути різкі й поступові. Для різких границь характерна стрибкоподібна зміна складу осадових порід. Часто такі зміни супроводжуються невеличкою перервою в осадконакопиченні, які підкреслюються нерівними поверхнями нашарування, присутністю знаків брижі тощо. Іноді такі границі підсилюються синдіагенетичними і навіть тектонічними тріщинами.

Шари мають певну внутрішню будову, яка визначається за характером розподілу в них уламкового та іншого матеріалу. У більшості випадків така будова однорідна. Але іноді вона ускладнюється прошарками, які частково відрізняються за складом від основної частини шару. Подібні прошарки можуть бути паралельними, лінзоподібними.

Замикання шару по простяганню називається виклинюванням.








Дата добавления: 2015-04-07; просмотров: 858;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.004 сек.