Характеристика основних монтажних процесів
6.4.1. Зачеплення (стропування) конструкцій — з'єднання конструкції з монтажним механізмом. Розрізняють:
— петльове з'єднання — гак вантажозахватного пристрою з'єднується з петлею конструкції, що монтується (Рисунок 6.4 а). При такому розташуванні петлі вона при складуванні може деформуватися і руйнуватися. Після монтажу петлю необхідно зрізати. Тому зараз роблять петлі, які заглиблюють в конструкцію (Рисунок 6.4б). Підтримуючі пристрої забезпечують захват і утримання конструкцій за петлі, вушка, отвори і виступаючі частини.
— захвати за петлі і вушка вимагають улаштування в конструкції додаткових елементів (анкерів) для їх закріплення. З цих захватів найбільше розповсюдження отримали чалочні гаки, такелажні скоби, карабіни, пружинні замки;
— захвати за скрізні отвори (Рисунок 6.5) — вживаються для стропування як металевих, так і залізобетонних конструкцій. Отвори утворюються під час виготовлення конструкцій: ферм, колон, плит, балок. Для стропування вживаються багатогілкові стропи;
— вилочні захвати використовуються для захоплення конструкцій за виступаючі частини конструкції;
— рамні захвати використовуються для монтажу колон з виступаючими консолями;
— затяжні захватні пристрої забезпечують з'єднання з конструкцією, що монтується шляхом її обхоплення. Виготовляють їх з гнучких елементів: канатів, ланцюгів, стрічок;
— затискні захвати забезпечують утримання конструкції у висячому положенні внаслідок дії сил тертя, які виникають між поверхнями конструкції і спеціальними притискними колодками, кулачками, балочками тощо;
— притягуючі захвати забезпечують взаємодію з поверхнями конструкцій за допомогою вакууму або електромагнітів. Для монтажу будівельних конструкцій вони використовуються дуже рідко.
З'єднуючі елементи. До з'єднуючих елементів вантажозахватних пристроїв відносяться стропи (канати), різної конструкції розпорки, балки, траверси, підвіски тощо. Основними з'єднуючими елементами є стропи. Вони можуть бути гнучкими й жорсткими. Найбільш поширено використовуються гнучкі канатні або ланцюгові стропи. По кількості гілок вони підрозділяються на одногілкові (1СК), двогілкові (2СК), тригілкові (3СК), чотиригілкові (4СК), двопетльові (СКП) і кільцеві (СКК).
Розрахунки і конструювання стропів. Діаметри канатів гілок стропів на прямолінійних ділянках вибирають по сортаментах із умови:
Pті Pр= S .K, (6.2)
де Pт— розривне зусилля тяжіння в канаті визначеного діаметра, знайденого по сортаменту, Н;
Pр— розрахункове розривне зусилля в канаті, Н;
S — статичне зусилля в канатній гілці від маси конструкції, що монтується, Н;
К — коефіцієнт запасу міцності (дорівнює 6, 8 або 9).
, (6.3)
де Gм= 1,1Gк+ 1,2Gо,
тут Gк, Gо— відповідно маса конструкції і технологічного оснащення, яке навішується на конструкцію;
1,1 і 1,2 — коефіцієнти надійності по навантаженню;
m — кількість гілок стропів, на яких тримається маса вантажу;
a — кут нахилу гілок стропу до вертикалі (Рисунок 6.6);
Кн=0,75 — коефіціент нерівномірності натягу гілок стропу.
Траверси можуть розглядатися (див. Рисунок 6.7) як центрально-стиснуті, траверси-розпорки, траверси-балки, або траверси-ферми. Деякі траверси являють собою позацентровостиснуті елементи, наприклад, наведені на Рисунку 6.7 г.
Траверси-розпорки — центрально-стиснуті елементи (Рисунок 6.7 а) й розраховуються як такі елементи на зусилля N1:
(6.4)
Позначення — на відповідному рисунку.
Площа поперечного перерізу, що необхідна:
, (6.5)
де К1, К2— коефіцієнти запасу міцності та динамічності, відповідно дорівнюють 1,1 та 1,2;
j — коефіцієнт поздовжнього згину центрально-стиснутих елементів;
m — коефіцієнт умов роботи.
Гнучкість такого елемента не повинна перевищувати 120: [l]Ј120.
Траверси-балки розраховують, визначаючи необхідний момент опору WH:
WН= МmaxК1К2/ mR (6.6)
Мmax= Gк/2 • lтр/2 = Gкlтр/4 (6.7)
Траверси-ферми мають розтягнуті й центрально-стиснуті елементи й їх елементи розраховуються, як елементи звичайних ферм (Рисунок 6.7 в). В траверсах по Рисунок 6.7 г розраховується тільки елемент ОО, розташований між точками кріплення гнучких частин, що являє собою позацентрово-стиснутий елемент (діє зусилля N2та згинаючий момент Мmax).
Гнучкі частини траверс, як правило, виконуються з канатів, що розраховуються так, як наведено вище.
6.4.2. Піднімання конструкцій й встановлення їх в проектне становище.
Піднімання — найбільш відповідальний процес монтажу: це переміщення у просторі від відмітки транспортування до відмітки встановлення в проектне становище.
Перед відривом від транспортного засобу здійснується перевірка правильності стропування. Для цього натягуються всі стропи (дається команда «віра») й монтажники обходять всі точки стропування, перевіряючи силу натягування стропів, правильність їх приєднання до конструкції, обтиснення підкладок, прокладок тощо. Після перевірки стропування дається команда на піднімання.
Існує два способи піднімання:
— вантажопідйомний орган механізму розташовується вище конструкції, що піднімається (й зветься власне підніманням);
— вантажопідйомний орган розташовується під конструкцією, що піднімається (піддомкрачування, випихання, виштовхування).
В першому випадку використовують механізми по п.п. «а», «б» та «г» Розділу 6.2.6, в другому — по п. «в» того ж розділу.
Керує підніманням одна людина — найдосвідченіший монтажник, або інженерно-технічний працівник (у відповідальних випадках).
Головні етапи піднімання:
— перевірка правильності зачеплення;
— контрольний відрив від транспортного засобу (на 100...150 мм);
— опускання з гальмуванням (перевірка гальмуючих пристроїв);
— власне піднімання.
Наведення конструкцій. Характеризується наближенням конструкції до проектного положення в вертикальній площині.
Орієнтування конструкцій виконується шляхом наближення конструкцій в горизонтальній площині.
Встановлення конструкції в проектне становище — це завершення наведення і орієнтування з якоюсь долею точності (залежить від методу монтажу).
6.4.3. Вивірення конструкцій та їх закріплення.
Вивірення поділяється на тимчасове і постійне. В загальному циклі монтажу вивірення займає 40% часу (з них 30% на тимчасове вивірення і 70% на постійне). Дуже важливо при цьому використання спеціальних пристроїв, які дозволяють процес вивірення виконувати швидше і точніше. Процес вивірення виконується, як правило, одночасно з тимчасовим закріпленням конструкцій.
Закріплення конструкцій забезпечує сталість конструкцій в усіх напрямках відносно всіх ступенів свободи. Закріплення чергується з тимчасовим і постійним вивіренням. Закріплення поділяється на тимчасове і постійне.
При цьому тимчасове закріплення створює стійке положення конструкції тільки на період вивірення, а постійне — забезпечує проектне положення конструкції, її жорсткість і стійкість на весь період експлуатації.
Постійне закріплення виконується на болтах, зварюванні або шляхом замонолічування (див. Розділ 6.4.8). Тимчасове закріплення виконується тими ж пристроями, що й вивірення конструкцій. Воно виконується за допомогою таких з'єднуючих елементів: точечних — клинів, вкладишів, анкерів; лінійних гнучких — канати, дріт, що утворюють розчалки; лінійних жорстких — вертикальних, горизонтальних та похилих: підкоси, розпорки, що виготовляються з труб та кутників; плоских — рами, кондуктори; об'ємних — просторові рами, групові кондуктори. Всі ці пристрої готуються до встановлення перед підніманням конструкції, для якої вони призначені. Наприклад, розчалки приєднуються до самої конструкції (див. Рисунок 6.8), кондуктори встановлюються в проектне становище, як вказано в технологічних картах.
6.4.4. Вибір монтажних механізмів.
Вибір монтажних механізмів виконується в два етапи. Спочатку підбирають машини та механізми по вантажопідйомних характеристиках (декілька варіантів). Кінцевий варіант приймають шляхом техніко-економічного порівняння прийнятих варіантів.
Вибір кранів по вантажопідйомних характеристиках конструкцій
До таких характеристик відносяться:
— монтажна маса GмЈGкр,
де Gм— монтажна маса елементів, яка характеризує загальну масу, яку необхідно підняти, перемістити і встановити в проектне положення залежно від прийнятого способу піднімання. Її визначають за формулою:
Gм= 1,1 Gк+ 1,2(Gт+ Gм.о.+ Gп), (6.8)
де Gк— маса конструкції, що монтується, або блоку;
Gт— маса такелажного оснащення (стропи, траверси);
Gм.о— маса монтажного оснащення (люльки, драбини тощо);
Gп— маса елементів тимчасового підсилення конструкції;
1,1 та 1,2 — коефіцієнти надійності по навантаженню;
Gкр— вантажопідйомність на гаку крана при визначеному вильоту стріли;
— монтажна висота НмЈНкр,
де Нм— проектна висота піднімання гаку крана, визначається за формулою (див. Рисунок 6.9):
Нм= ho+ hз+ hе+ hс (6.9)
hп=1,5 м — мінімальна висота поліспаста в стягнутому стані;
hо— висота від проектного рівня встановлення конструкції до рівня стоянки крана (якщо hо<0, то приймається hо=0);
hз— безпечна відстань при переміщенні вантажу над монтажним горизон том, приймається: hзі0,5 м при lЈ6 м, hзі1,0 м при l=6...18 м, hзі1,5 м при l>18 м (тут l — максимальний розмір конструкції, що монтується, в плані);
hе— висота (товщина) елемента, що монтується;
hс— висота захватного пристосування, яка знаходиться над конструкцією;
Нкр— висота піднімання гака крана на даному вильоту стріли (технічна характеристика);
— глибина подачі конструкції LмЈLкр,
де Lм— відстань переміщення конструкції в горизонтальній площині по відношенню до вибраних координатних осей і проектних положень.
Lм= l1+ l2+ l3, (6.10)
l1— відстань від осі обертання крана до шарніра кріплення стріли (для стрілових кранів) або до найближчої опори (для баштових кранів);
l2— відстань від шарніра кріплення стріли або опори крана до зовнішньої поверхні споруди або її виступаючої частини (для стрілових кранів визначається графічно з умови мінімального вильоту і загальної довжини стріли);
l3— відстань від зовнішньої поверхні споруди або його виступаючої частини до осі гака крана (див. Рисунок 6.10).
Вибір кранів по економічних показниках
Остаточний вибір варіанта механізації виконання монтажних робіт виконують шляхом обгрунтування раціональності того чи іншого варианта з всебічним аналізом основних складових методів монтажу, які прямим чи непрямим чином впливають на техніко-економічні показники. До основних оціночних показників відносять тривалість виконання робіт, трудомісткість і приведені витрати на одиницю будівельно-монтажних робіт, які являються сумою собівартості і нормативних відрахувань від номінальних укладень в виробничі фонди.
Остаточний вибір варіанта виконують виходячи з умов, які ставить перед виконавцем замовник: по тривалості, вартості, трудомісткості тощо.
6.4.5. Методика визначення кількості транспортних засобів для подачі конструкцій під монтаж
Вибір раціонального комплекту транспортних засобів (в даному разі автомобільних) є важиливою и відповідальною задачею, оскільки цей транспорт повинен забезпечити безперебійне й комплектне постачання конструкцій для ритмічної роботи провідного монтажного механізму. В кожному методі монтажу транспорт вирішує різні завдання, які можуть розв'язуватися традиційними методами чи методами математичного програмування, але завжди це завдання є індивідуальним і характерним тільки для даного методу.
В загальному випадку, коли вирішується задача постачання конструкцій на склад, кількість транспортних засобів може бути визначена, як:
Nт.з= Vм/ПАТм (6.11)
де Vм— обсяг монтажних робіт, т;
П — продуктивність однієї транспортної одиниці за зміну (т/зміна);
А — кількість змін на добу;
Тм— тривалість монтажних робіт (змін).
Якщо транспортування різних конструкцій здійснюється різними транспортними засобами (фермовозами, балковозами, плитовозами тощо) загальна кількість Nтзобчислюється таким чином:
(6.12)
де n — кількість конструктивних видів, для яких застосовуються індивідуальні транспортні засоби;
Тмi— тривалість монтажу i-го конструктива.
Продуктивність транспортного засобу за одну зміну визначають за формулою:
П = 60 Q С КrКв/ tц, т/змін (6.13)
де Q — вантажопідйомність транспортного засобу, т;
С — тривалість однієї зміни, год;
Кr— коефіцієнт використання транспортного засобу за часом;
Кв— теж саме — за вантажопідйомністю;
tц— тривалість транспортного циклу, хв.
Тривалість транспортного циклу визначають в залежності від відстані транспортування (L), швидкості переміщення (V) засобу (середньої) та часу стояння транспортного засобу під навантаженням (tн) та вивантаженням (tв):
(хв) (6.14)
Під час організації монтажу «з коліс» продуктивність транспортного засобу має бути пов'язана з продуктивністю монтажного механізму, іншими словами, якщо на даному транспортному засобі одночасно транспортується n однотипових конструкцій, то час їх монтажу можна визначити, як tо.к.•n, але транспортний засіб буде звільнено через час tо.к(n-1). Отже, перший транспортний засіб може рушати в дорогу через tо.к (n-1) хв після прибуття, яке планується на початок зміни, а наступний транспорт має прибути не пізніш, як через tо.к•n (хв.) після прибуття першого. Розрізняють дві схеми транспортування при організації монтажу «з коліс».
Перша — «маятникова» схема (див. Рисунок 6.11). Отже, кількість транспортних засобів у цьому випадку:
(6.15)
Слід відзначити, що при такій схемі організації транспортування транспортний засіб, який складається з тягача й невідчіпного ланцюга (причепа), використовується не зовсім раціонально: завжди необхідний простій тягача під час навантаження на заводі й монтажу (n-1) елементів на монтажному майданчику. Тому маятникову схему найчастіше застосовують коли ведеться, як правило, масовий монтаж однотипових елементів (диференційований монтаж), а вивантаження привезених елементів виконується допоміжним механізмом біля майбутнього місця монтажу (попередня розкладка).
В інших випадках застосовується «човникова» схема (див. Рисунок 6.12), коли автотранспортні перевезення виконуються одним тягачем з двома або більшою кількістю причепів. Найчастіше буває три причепи: один — на заводі під навантаженням, другий — на монтажному майданчику — під основним монтажним механізмом і третій — в дорозі з тягачем. «Човниковий» метод дозволяє виконати перевезення з найменшими витратами часу, тому що простої тягача під завантаженням та вивантаженням виключаються. Залишаються невеликі витрати часу на причеплення та відчеплення напівпричепів (близько 5...7 хв). Таким чином суттєво скорочується час транспортного циклу. Необхідна кількість транспортних засобів у цьому випадку також визначається за Формулою (6.12) або (6.15).
6.4.6. Визначення розмірів і кількості монтажних ділянок.
Кількість ділянок визначається по мінімальній кількості колон на одній ділянці, яка залежить від строків досягнення міцності бетону в стиках колон не менше 70%.
Можливі такі випадки:
1-й випадок — кран переміщується уздовж прольоту, посередині (див. Рисунок 6.13 а):
(6.16)
2-й випадок — кран переміщується уздовж прольоту по краю прольоту (Рисунок 6.13 б):
(6.17)
3-й випадок — для багатоповерхових каркасних будівель:
, (6.18)
де Nmin— мінімальна кількість колон на одній монтажній ділянці;
А — кількість змін роботи в день (як правило, не менше 2-х змін);
j — коефіцієнт, який враховує співвідношення тривалості монтажу конструкцій I потоку до тривалості монтажу конструкцій II потоку (I потік — колони + (інколи) металеві підкранові балки), II потік — залізобетонні підкранові балки, підкроквяні і кроквяні ферми та плити покриття):
(якщо j<1, то приймають j=1) (6.19)
С — тривалість зміни (8 годин);
tф — час, необхідний для створення фронту робіт, визначається терміном від початку монтажу колон до початку замонолічування стиків (приймається рівним 1 зміні / 1 добі/);
tб — час досягнення міцності бетоном 70% від R-28 (діб);
tо.к— середній час монтажу однієї конструкції першого потоку (колони) по ЕНіР (год);
t — тривалість монтажу колон в одному прольоті (год);
t' — тривалість монтажу колон в середньому ряду (год);
tн — тривалість монтажу конструкцій, які не спираються на колони
(вентиляційні блоки, сходові марші і т.і.) (год).
Кількість ділянок визначається за формулою:
, (6.20)
де Nзаг— загальна кількість колон на всій споруді. Якшо n<1, то n приймаєть ся рівним 1, якшо n>1, то закруглюється до цілого більшого числа.
6.4.7. Особливості основних монтажних процесів під час монтажу деяких конструкцій
6.4.7.1. Конструкції залізобетонних одноповерхових будівель. Монтаж фундаментів виконується випереджаючими потоками під час зведення підземної частини будинку чи споруди. Вертикальні вісі фундаментів позначаються за допомогою кілків або скоб, що забиваються в місцях, визначених за допомогою висків, опущених з перехресть осей, натягнутих по обносці.
Вивірення фундаментів здійснюється в їх підвішеному стані шляхом суміщення рисок осей, нанесених на бокових гранях фундаментів з осями, закріпленими на підвалинах. Встановлення здійснюють зразу в проектне становище, запобігаючи порушення поверхні підвалин.
Правильність встановлення фундаментів перевіряється за допомогою нівелірів та теодолітів. На стінках стаканів наносять проектні відмітки, що визначають правильність висотного становища стакана фундамента. Відповідні дані заносять в виконавчу схему, яка береться за основу під час зведення надземної частини.
Монтаж колон починається з приймання фундаментів та нанесення на їх верхній поверхні рисок осей та висотних відміток. На колонах теж наносяться риски їх осей (на рівні верхньої поверхні фундаментів та на оголовку). Якщо колони мають підкранові консолі, на них наносять осі підкранових балок. Якщо колони мають висоту, більшу за 12 м, вони оснащуються розчалками, або хомутами для їх кріплення.
Важкі колони монтують з транспортних засобів, але іноді (коли є допоміжний механізм) попередньо розкладають нижньою частиною до фундаменті. Виводять у вертикальне становище методом повороту. Під час встановлення двогілкових колон може виникнути необхідність в розкріпленні нижніх частин гілок інвентарними розпорками, що сприймають опорну реакцію й передають на другу гілку, відвертаючи небезпеку руйнування однієї гілки (див. Рисунок 6.3 г).
Особливо важкі колони можуть подаватися під монтажний механізм на спеціальних рейкових возиках або на залізничих платформах. Для виведення їх у вертикальне становище використовують так звані турнікетні візки, що сприймають вертикальну опорну реакцію за допомогою шарніра. В деяких випадках виконується попереднє розкладування вершиною колон до фундаменту, а піднімання виконують методом ковзання. Для зниження сил тертя у цьому разі під базу колони вкладають спрямівники (прокатні металеві профілі), що змащують солідолом або тавотом.
Легкі колони найчастіше викладаються попередньо також вершинами до фундаментів за допомогою допоміжного крана. Для забезпечення полегшеного стропування у всіх випадках попереднього розкладування під оголовок колони вкладається підкладка.
Стропування колон здійснюється за допомогою захватів або за отвори, що розташовуються в зоні підкранової консолі.
Попередньо дно стаканів очищується й вирівнюється шаром розчину у відповідності до даних геодезичного контролю. Встановлення колон в стакани дозволяється тільки після досягнення цим шаром міцності не менше 70% проектної.
Підняті колони опускають в стакани, суміщують осьові риски в нижній частині колони з відповідними рисками на верхній поверхні фундаменту. Закріплення колони в стакані здійснюється за допомогою клинів або кондукторів (поодиноких чи групових). Високі колони (вище 12 м) утримуються в вертикальному стані за допомогою розчалок з канатів, що до колони закріплюються на відстані приблизно 1/3 висоти від вершини (в зоні підкранової консолі), розташовуються в плані під кутом близько 120оабо в площині найменшої жорсткості, внизу закріплюються до анкерів (якорів), що мають розрахункову вантажність, або до існуючих конструкцій (наприклад, до фундаментів). Обов'язкові розрахунки на монтажну сталість з урахуванням розрахункового напряму вітрового тиску.
Вивірення на вертикальність виконується за допомогою теодолітів, що встановлюються у взаємно перпендикулярних площинах на відстані від колони, що вивіряється, не менше її висоти. При цьому переміщення колони у вертикальних площинах здійснюється за допомогою розчалок, в яких є спеціальні пристрої (форкопфи, стяжні муфти), що можуть скорочувати чи здовжувати довжину розчалки.
Після вивірення колон виконується остаточне їх закріплення в стакані фундаменту й замонолічування. Клини металеві й дерев'яні мають бути витягнені з стаканів, залізобетонні — можна залишати в масиві моноліту.
Починати монтаж колон необхідно з осей, де розташовані постійні вертикальні металеві в'язі по колонах, в іншому разі перші дві колони між собою розкріплюються тимчасовими інвентарними в'язями, в якості яких можуть бути хрестоподібні розчалки.
Підкранові балки можна встановлювати на консолі колон тільки після досягнення бетоном в стакані фундаменту міцності не менше 70% від проектної. Їх монтаж, як правило, виконується окремим потоком, але іноді цей потік об'єднується з монтажем підкроквяних ферм. Перед початком монтажу підкранових балок необхідно виконати геодезичну перевірку відміток верхніх поверхонь підкранових консолей. Найвища відмітка консолі визначає рівень монтажного горизонту.
Підкранові балки попередньо розкладають так, щоб вони розташовувалися паралельно поздовжній осі ряду колон. Перед підніманням вони обладнуються необхідними монтажними пристосуваннями: драбинами, майданчиками, відтяжками тощо.
Встановлення балок здійснюється по основних рисках, нанесених на консолях та самих балках. Тимчасове закріплення виконується за допомогою анкерних болтів.
Остаточне вивірення підкранових балок здійснюється тільки після завершення їх встановлення на протязі одного прольоту будівлі, або в межах одного температурного блоку.
Осі підкранових балок вивіряють теодолітом (лазером), встановленим на вісі першої балки на спеціальному кронштейні, при цьому візірна вісь теодоліта (лазерний промінь) має розташовуватися на висоті 500 мм над верхнім поясом балки. Прольот мостового крану, що вказується в проекті, перевіряється за допомогою рулетки напроти кожної колони. Нівелювання підкранових балок і рейок виконується нівеліром, що розташовується посередині прольоту (температурного блоку) так, щоб візірна вісь була на 200...300 мм вище верхньої відмітки підкранової рейки. Остаточне закріплення здійснюється шляхом зварювання відповідних закладних деталей.
Балки або ферми покриття встановлюються, як правило, після попереднього розкладання їх в межах дії головного монтажного механізму, або безпосередньо з транспортних засобів. Якщо виконується попереднє розкладання, то для забезпечення тимчасової сталості ферм під час складування їх встановлюють в спеціальні касети так, щоб їх піднімання й встановлення здійснювалися без зміни вильоту стріли крана. Розташовують ферми паралельно поздовжній осі прольоту.
Підкроквяні ферми монтують в одному потоці з підкрановими балками, причому ферма встановлюється після встановлення балки з однієї стоянки крана.
Кроквяні ферми й балки можна монтувати тільки після встановлення й закріплення всіх розташованих нижче конструкцій каркаса. Перед підніманням вони мають бути оснащені колисками, драбинами, розпорками, розчалками і іншими засобами, вказаними в проекті.
Під час монтажу ферми піднімають і повертають на кут 90отаким чином, щоб вони опинилися на 0,5...1 м вище відміток верхніх опорних поверхонь колон. Після цього виконується орієнтування, наведення й встановлення на опорні поверхні. Правильність встановлення контролюється шляхом суміщення рисок осей на колонах та фермі й заміром довжин опорних поверхонь ферми.
Перші дві ферми для забезпечення сталості розкріплюють розчалками на час встановлення вертикальних та горизонтальних в'язей. Наступні ферми закріплюють до попередніх спецільними інвентарними розпорками: по одній — для прольоту 18 м і по дві — при прольоті 24...30 м. Ці розпорки знімають тільки після встановлення й приварення панелей покриття.
Для монтажу кроквяних балок та ферм невеликих прольотів (до 24 м) часто використовують телескопічні та шарнірні вишки, які забезпечують зручність виконання монтажних процесів і дозволяють відмовитися від помостів та навісних драбин.
Монтаж плит покриття виконується після остаточного вивірення й закріплення чергової ферми. Таким чином забезпечується жорсткість чарунки покриття. Плити монтують у такій послідовності, щоб забезпечити симетричність завантаження від країв ферми до її середини. Після встановлення кожної плити необхідне зварювання закладних деталей не менше ніж у трьох точках. Шви між плитами заливаються розчином чи бетоном на дрібнозернистому наповнювачі.
Монтаж стінових панелей — найбільш трудомісткий процес, який в деяких будівлях може досягати 40% від монтажу всієї наземної частини. Найчастіше ведеться окремим потоком, але тоді, коли всі монолітні стики на ділянці набрали необхідної міцності, а всі інші стики виконані відповідно до проекту. Поперечні рами будівель після завершення монтажу стінових панелей можуть сприймати значні вітрові навантаження, тому якості виконання стиків елементів рами необхідно приділяти велику увагу.
Монтаж панелей довжиною до 6 м може вестись з попередньою розкладкою, панелі довжиною 12 м технологічно монтувати з транспортних засобів.
Для монтажу стінових панелей вибирається окремий стріловий мобільний механізм.
Якщо шви між стіновими панелями ущільнюються штучними матеріалами або розчином, ці матеріали вкладаються на верхню грань панелі перед підніманням.
6.4.7.2. Конструкції залізобетонних багатоповерхових будівель. Такі будівлі можуть мати виробниче, громадське та адміністративно-побутове призначення; їх конструкції виготовляються за типовими проектами. Зустрічаються різні планувальні рішення: крок колон 3, 6, 9 м; максимальна чарунка 9х9 м. Кількість поверхів може досягати 20 і більше. В деяких випадках на верхніх поверхах робляться приміщення з великими прогонами. Тоді середні колони відсутні, а прогон приміщення може досягати значення загальної ширини будівлі (36, 42, 45 м).
По статичній схемі роботи, а отже й по конструктивному виконанню, каркаси багатоповерхових будівель поділяють на рамні, рамно-в'язові та в'язові.
Рамна схема — це система колон, ригелів та плит перекрить, з'єднаних між собою в жорстку й сталу просторову систему (в поперечному й поздовжньому напрямі). Вживається у випадках, коли за умовами технології неможливе встановлення поперечних і поздовжніх перегородок та в'язей між колонами.
Рамно-в'язова схема являє собою поперечні жорсткі рами або діафрагми жорсткості, розташовані в поперечному напрямі, які в поздовжньому напрямі об'єднуються за допомогою в'язей (металевих, або залізобетонних діафрагм).
В'язова схема відрізняється від попередніх тим, що в'язі встановлюються в поперечному й поздовжньому напрямі і, таким чином, колони сприймають тільки поздовжні стискуючі зусилля.
У двох останніх схемах для забезпечення жорсткості улаштовується так зване ядро жорсткості, яке зводиться особистим потоком випереджаючими темпами. У сучасному будівництві ядро жорсткості створюється з монолітного залізобетону в ковзній опалубці.
Для зведення таких будівель при висоті до 40...50 м застосовують легкі мобільні провідничі монтажні механизмі в баштово-стріловому варіанті. При більших висотах можливе використання баштових або приставних механізмів (в залежності від висоти будівлі). В першому випадку механізм може розташовуватися як в межах будівлі, так і за його межами. В останньому — завжди за межами будівлі.
Організація монтажу при рамно-в'язевій схемі може бути зі складів, при інших — «з коліс». Будівлі в плані діляться на захватки, звичайно — між температурними швами. По вертикалі — будівлі розподіляються на монтажні яруси, висота яких відповідає висоті частини колони, що монтується: один поверх, два (іноді буває й більше). Причому колони першого ярусу встановлюються на оголовки фундаментів, або в стакани, закріплюються клинами чи поодинокими кондукторами. Якщо висота колони більше 12 м, то її сталість забезпечується ще й додатково жорсткими підкосами, які встановлюються в плоскості найменшої жорсткості. На наступних монтажних ярусах колони спираються на оголовки колон, що знаходяться в нижчерозташованому ярусі.
Монтаж кожного вищерозташованого ярусу починають тільки після повного й остаточного вивірення й закріплення всіх елементів каркаса нижчерозташованого ярусу.
Колони таких будівель уявляють собою відносно легкі й багатократно повторювані елементи, висотою на один-п'ять поверхів. Стропування виконують за допомогою рамочних, пальцевих або фрикційних захватів. Особливу увагу в ПВР та технологічних картах слід приділяти операції виведення довгих колон з горизонтального у вертикальне становище, тому що в цей час колона сприймає значні моменти від власної ваги.
Тимчасове закріплення здійснюється поодинокими чи груповими кондукторами.
Поодинокі кондуктори (Рисунок 6.14 а) являють собою просторову конструкцію якнайменше з трьома рядами хомутів. Нижні хомути призначені для закріплення самого кондуктора на оголовку колони попереднього ярусу. Два верхні хомути закріплюють колону, що монтується. За їх допомогою колону також приводять в проектне становище під час вивірення. Зсунення основи колони, її поворот відносно поперечних та поздовжніх осей, а також встановлення в вертикальне становище здійснюється гвинтами, що розташовані на хомутах кондуктора. Після остаточного закріплення колони поодинокий кондуктор розбирається на дві частини й на возиках перевозиться до місця встановлення наступної колони.
Групові кондуктори, як правило, розраховані на одночасний монтаж чотирьох колон (Рисунок 6.14 б). Для того, щоб охопити всі колони по ширині будівлі, одночасно використовують два і більше групових кондукторів (Рисунок 6.14 в). Обсяг робіт, що охоплюється даною кількістю кондукторів, зветься монтажною ділянкою.
Закріплення групових кондукторів на першому монтажному ярусі здійснюється за монтажні петлі фундаментів, на наступних монтажних ярусах — за петлі ригелів. Вивірення (й переміщення при цій операції) колон здійснюється гвинтами хомутів. Монтуються тільки ригелі й в'язеві плити так, щоб не заважати перестановці групового кондуктора на наступну стоянку за допомогою монтажного крана. На одному ярусі можливе перекочування групових кондукторів по спрямівниках із швелерів за допомогою лебідок. А з ярусу на ярус перестановка завжди здійснюється за допомогою кранів.
Якщо групові кондуктори встановлюються поперек будівлі попарно так, що вони між собою з'єднуються поперечними й поздовжніми тягами, які фіксують становище кожного кондуктора, обсяг робіт, що охоплюється цими кондукторами зветься захваткою. У цьому разі кондуктори утримують колони багатоярусні й забезпечують встановлення ригелів на двох поверхах, тобто перекочування стає неможливим. В чарунках, де стоять кондуктори, плити перекриття не монтуються, чим забезпечується можливість стропування й перестановлення кондуктора на наступну захватку (стоянку). В той же час ригелі й плити перекриття в чарунках, де кондукторів немає, монтуються в повному обсязі. Таким чином, під час використання групових кондукторів здійснюється комплексний монтаж конструкцій.
Під час використання таких засобів тимчасового закріплення колон, як поодинокі кондуктори, підкоси або гнучкі в'язі (Рисунок 6.14 г,д), можливе застосування диференційованого монтажу, при якому спочатку в межах захватки встановлюються тільки колони, потім ригелі й в'язові панелі першого поверху, потім — рядові плити першого поверху. Потому операції щодо кожного поверху та ярусу повторюються.
При цьому треба пам'ятати, що жорсткі підкоси можна встановлювати в кількості двох на одну колону у взаємно перпендикулярному напрямі, гнучкі в'язі мають встановлюватись не менш, аніж в трьох напрямах.
Зовнішні стінові панелі встановлюються одночасно з монтажем носійного каркаса тим же механізмом. Для фіксування й вивірення простінкових та кутових елементів стінової огорожі використовуються спеціальні траверси, фіксатори та гвинтові підкоси. Їх застосування дозволяє скоротити час, необхідний для вивірення та кріплення цих елементів, коли головний монтажний механізм непродуктивно простоює.
При зведенні виробничих багатоповерхових будівель технологічне обладнання рекомендується монтувати по ходу монтажу носійного каркаса. Таким методом монтажу запобігають необхідності залишати монтажні отвори, виконувати складні такелажні операції, пов'язані з встановленням цього обладнання в готову коробку будівлі.
6.4.7.3. Металеві конструкції промислових будівель та споруд. Приєднання колон або інших опорних металевих конструкцій до фундаментів на відміну від залізобетонних здійснюється завжди за допомогою анкерних болтів. Тому встановленню опорних металевих конструкцій завжди передує приймання опорних поверхонь фундаментів й складання так званих виконавчих геодезичних схем (див. Рисунок 6.15). Якщо запроектовано спирання колон по схемі 1 (Рисунок 6.15), то мова йде про безвивірочний монтаж конструкцій будівлі.
Колони встановлюються в послідовності, вказаній в п.6.4.7.1. Стропування їх здійснюється за допомогою спеціальних захватів за оголовок або в зоні підкранової консолі. Як правило, виконується попереднє розкладання колон. Після розкладання виконується оснащення колон монтажними приладами: драбинами, розчалками, майданчиками, колисками тощо та комплектування їх необхідними деталями: опорними столиками, накладками, болтами; наносяться розбивові осі.
Піднімання колон необхідно здійснювати на 50...100 мм вище анкерних болтів. Для того, щоб не ушкодити їх різьбові поверхні під час наведення й встановлення в проектне становище, колони повинні знаходитись у вертикальному становищі, а анкерні болти — мати захисні ковпачки або оболонки.
Тимчасове закріплення здійснюється за допомогою анкерних болтів (достатньо для низьких колон до 15 м), а при високих колонах — за допомогою анкерних болтів і розчалок, або розпорок, що встановлюються в площині найменшої жорсткості. В якості останніх можливе використання проектних розпорок або підкранових балок.
Підкранові балки монтуються аналогічно залізобетонним. Тимчасове кріплення, як правило, здійснюється за допомогою анкерних болтів. Якщо підкранові балки мають великі прогони (24 м і більше), їх маса перевищує вантажопідйомність основних монтажних механізмів. Тому в проектне становище їх встановлюють за допомогою двох монтажних кранів, або розчленовують на декілька (4 й більше) відправних елементи, які збираються в проектному становищі за допомогою допоміжної опори, яка встановлюється між основними колонами. Такий метод монтажу потребує великих трудових витрат, необхідних на виконання монтажних з'єднань, а також на виконання процесу розкружалювання. При цьому балку необхідно збирати з відповідним будівельним підйомом. Вивірення підкранових металевих балок аналогічне залізобетонним.
Металеві підкроквяні ферми мають прогони 12...36 м. Елементи таких ферм мають потужні поперечні перерізи, тому під час піднімання та встановлення ризик втрати сталості під дією власної ваги відсутній. Тимчасове кріплення здійснюється за допомогою постійних болтів та пробок (чопів), що встановлюються в отвори фланців на нижньому та верхньому поясах ферм.
Кроквяні металеві ферми постачаються на монтажний майданчик найчастіше у вигляді двох відправних елементів (рідше кількість відправних елементів сягає трьох-чотирьох). Тому укрупнення таких ферм є технологічно необхідним процесом. Під час укрупнення отримують плоскі або просторові монтажні блоки з двох (рідше трьох) плоских ферм. Як правило, просторові монтажні блоки укрупнюють для двох перших осей будь-якого прогону будівлі, де розташовані в'язі по верхнім та нижнім поясам, а також вертикальні в'язі. Таким чином отримується просторово жорсткий брус, до якого після його встановлення можуть кріпитися плоскі ферми.
Плоскі ферми мають велику гнучкість, що може призвести до втрати сталості під час піднімання або встановлення в проектне становище. Тому такі ферми підсилюються (ще під час укрупнення). Необхідність підсилення визначається розрахунковим шляхом. Тоді ж ферми оснащуються необхідними монтажними пристосуваннями, драбинами, колисками, розчалками, відтяжками тощо.
Стропування може здійснюватися за допомогою звичайних канатних стропів або траверсами. Причому траверси можуть використовуватися як для змінення напряму стропу, так і для підсилення самої ферми.
Приєднання стропів або траверс обов'язкове у вузли ферми.
Кількість точок стропування визначається розрахунковим шляхом і становить: 1 або 2 для плоских ферм, 4 — для просторових блоків (по 2 на кожну ферму).
Якщо монтаж ферм ведеться плоскими монтажними блоками, їх сталість після встановлення забезпечується парними розчалками, що кріпляться до верхнього поясу так, щоб гнучкість ділянок стисненого поясу між точками кріплення не перевищувала 220. До зняття розчалок ферма має бути розкріплена постійними в'язовими елементами покриття: розпорками, в'язями тощо. Іноді замість розчалок використовують ці ж елементи, правила їх встановлення такі ж, як і для розчалок.
Конструктивні і конструктивно-технологічні блоки покриття, що збираються на конвейерних лініях і складаються з декількох кроквяних і підкроквяних ферм, в'язів, фонарів, прогонів та покриття по профільованому настилу, встановлюють в проектне становище кранами вантажопідйомністю 50...60 т безпосередньо з возиків, на яких знаходиться монтажний блок. Для стропування використовуються спеціальні просторові траверси, що забезпечують сталість блоку під час піднімання та його зручне встановлення в проектне становище.
Для керування положенням монтажних блоків у просторі та усунення коливань або некерованих переміщень під впливом вітру до нижніх поясів прикріплюються канатні відтяжки, які на землі утримуються в руках монтажників (при масі блока до 50 т) або ручними лебідками (при більшій масі).
Після наведення і встановлення на колони виконується перевірка суміщення осей ферми і колон та довжини майданчиків спирання. Перевіряється також вертикальність площини ферми (за допомогою висків). Встановлена й вивірена ферма фіксується шляхом затягнення гайок анкерних болтів. Після цього необхідно виконати операції по встановленню пристроїв, що забезпечують тимчасову сталість ферми.
Особливо уважно треба відноситися до попереднього натягнення розчалок; цю операцію контролюють методами, які необхідно обов'язково розробляти в ПВР (безпосередньо за допомогою динамометрів, по стрілці провисання, непрямими методами тощо). Перевищення зусиль попереднього напруження може призвести до непередбачуваних наслідків.
Спеціальні процеси, що зустрічаються під час зведення листових, висотних, великопрогонних та інших металевих споруд: розкружалювання, розгортання рулонів, стабілізування висячих покрить тощо наводяться в спеціальних курсах.
6.4.8. Процеси виконання вузлів та стиків (монтажних з'єднань)
Будь-яке приєднання елементів конструкцій, що виконується під час або після встановлення їх в проектне становище зветься монтажним з'єднанням. Таке ж приєднання, але виконане під час укрупнення, зветься укрупненим з'єднанням. Вони відрізняються одне від одного не тільки технологічними операціями, а навіть конструктивним виконанням.
Улаштування монтажних та укрупнених з'єднань являє собою дуже відповідальний та одночасно трудомісткий процес. Якість їх виконання практично повністю визначає якість та надійність змонтованої частини носійного каркаса будівель та споруд.
Монтажні з'єднання в свою чергу підрозділяються на стики, вузли та шви.
Стиком будемо називати з'єднання однойменних конструкцій чи відправних елементів, що лежать на одній вісі (стик колон, стик поясів ферми, стики балок тощо).
Вузлом зветься з'єднання декількох різнойменних або різного призначення конструкцій або відправних елементів, що лежать в різних площинах чи на різних осях (вузол з'єднання колони та ферми, колони та підкроквяних ферм, ферм кроквяних та підкроквяних тощо).
Швом звуться просторово видовжені з'єднання, стики [шов (стик) горизонтальний або вертикальний стінових панелей, шви (стики) панелей покриття тощо].
По становищу в просторі шви та стики можуть бути точковими та лінійними, а лінійні — горизонтальними й вертикальними (шви між стіновими панелями).
За конструктивним виконанням шви й стики підрозділяються на зварені й монолітні. В свою чергу зварені стики та вузли можуть бути сухі (без замонолічування чи обмонолічування) та мокрі. Монолітні стики й вузли бувають армовані й безарматурні.
Крім того, зварені з'єднання арматури й металевих конструкцій бувають:
— на арматурних випусках (стикові, ванні, ванношовні);
— внапуск, з накладками одно- або двобічними;
— на закладних деталях;
— втавр, кутові та інші.
По можливості сприймати згинальний момент з'єднання підрозділяють на шарнірні (наприклад, поздовжні стики підкранових балок) та жорсткі (стики колон).
По носійній здатності з'єднання можуть бути тримальними (носійними) й нетримальними.
До перших пред'являються особливо жорсткі вимоги, оскільки вони забезпечують носійну здатність каркаса. Тому на якість майже всіх операцій, що виконуються при оформленні таких з'єднань складаються акти на приховані роботи (див. Додаток 2).
Змішані з'єднання — зустрічаються тільки в залізобетонних конструкціях і відрізняються найбільшою складністю та трудомісткістю. В них деталі спочатку зварюються або з'єднуються на болтах, а потім замонолічуються бетонною сумішшю або розчином.
В металевих конструкціях крім зварених та болтових (звичайної міцності) з'єднань існують:
— з'єднання на високоміцних болтах (зсувостійкі);
— клепані: в холодному стані та з попереднім розігрівом;
— клеєні та
— комбіновані (клейо-зварені, клейо-болтові тощо).
Зварені з'єднання можуть мати шви лобові та флангові, внапуск та торцеві.
Зварювання може виконуватися: вручну, електрошлаковим зварюванням полуавтоматично і автоматично.
6.4.8.1. Особливості операцій виконання монтажних з'єднань в збірних залізобетонних конструкціях
Основні операції під час виконання монтажних з'єднань збірних залізобетонних конструкцій такі: зварювання арматурних випусків та закладних деталей, їх антикорозійний захист, замонолічування стиків та вузлів розчином чи бетонною сумішшю, герметизація, утеплювання та деякі інші.
До зварювання арматурних випусків чи закладних деталей можна приступатися тільки після вивірення їх осей та очистки деталей, що зварюються, від бруду, масла та іржі. Стержні періодичного профілю можуть зварюватися внапуск (двома чи чотирма фланговими швами), впритул або ванним чи ванношовним зварюванням. Закладні деталі зварюються багатошаровими швами. Зварювання виконується кваліфікованими зварювачами, які після виконання шва повинні поставити своє клеймо (тавро).
В просторі зварені шви можуть займати вертикальне, горизонтальне, похиле, нижнє або стельове становище. В залежності від цього положення, діаметра арматури, її класа та взаємного розташування (співвісність, перехрещення, арматурний випуск і закладна деталь, дві закладні деталі тощо) вибираються режими зварювання та марки і діаметри електродів. Так, наприклад, напруга може коливатися в межах від 18 до 48 В, сила зварювального току — 120...500 А. Клас електродів від Е42 до Е55, а їх діаметр від 4 мм до 10 мм, або вживається зварювальний дріт відповідної марки.
Велике значення для отримання високої якості вузлів та стиків також мають підготування арматурних випусків, їх прямолінійність тощо. Так, неспіввісність арматурних стержнів в стиках допускається до 0,05d (d — діаметр арматури), а при зварюванні в інвентарних знімних формах — 0,1d. Перелом осей стержнів не може бути більшим за 3о. Для зменшення неспіввісності виконуються відгини стержнів після їх попереднього розігріву до 600...800оС на відстані від бетону не менше як 100 мм.
Порядок (послідовність) накладання швів або виконання стиків повинен забезпечувати якнайменші деформації або переміщення конструкції, що вони закріплюють.
З цією метою при зварюванні треба додержуватися симетричного виконання стиків, причому для одночасного включення в роботу цих стиків використовують двох зварювачів (Рисунки 6.16, 6.17). Аналогічно в ПВР проектується виконання стиків та вузлів при зварюванні тільки закладних деталей, або при вертикальному становищі стержнів, де виконується ванне або ванно-шовне зварювання.
Правильність виконання зварювання має першорядне значення для забезпечення жорсткості та сталості носійного каркаса будівлі чи споруди. Тому заборонено вносити будь-які зміни в конструкцію стиків та вузлів без відповідного узгодження з проектною організацією.
Антикорозійний захист — арматури чи закладних деталей — виконується в заводських умовах. На монтажному майданчику тільки захищають місця, де цей захист порушено або після зварювання. Виконується газополум'яним, механічним способом або електрохімічним методом.
Головною операцією для отримання якісного антикорозійного покриття є ретельне зачищення поверхні, що буде захищатися. Для умов будівництва існує пересувна установка, що виконує нанесення цинкового покриття газополум'яним методом.
До механічних способів можна віднести нанесення лакофарбових покрить. Лакофарбові покриття — це перхлорвінілові лаки, полістирольні клеї, епоксидні лаки тощо. Грунтування виконують масляними фарбами, фенольними смолами тощо. Стійкість будь-якого антикорозійного захисту значно зростає, якщо стик заповнюється цементним розчином або замонолічується (обмонолічується) бетонною сумішшю.
Бетонування або замурування (забивання) стиків та вузлів (зазорів між збірними елементами) виконують після приймання відповідних прихованих робіт (див. Додаток 2): зварених швів, антикорозійного захисту тощо. Найбільш поширені такі стики та вузли: між колонами та фундаментом; між окремими ярусами колон; між ригелями та колонами; між плитами перекриття та покриття; між підкрановими балками і колонами; між стіновими панелями тощо.
Міцність стиків та вузлів повинна бути не меншою міцності основних конструкцій, тому для приготування бетонної суміші використовують портландцемент не нижче М400. В якості крупного заповнювача використовують щебінь твердих гірничих порід, крупність якого повинна бути не більше 1/3 найменшого розміру вищевказаного зазора та 1/2 відстані «в світлі» між стержнями арматури.
Бетонна (розчинна) суміш повинна бути рухомою. Так, рухомість має бути: бетонної суміші — 6...8 см; розчина для стиків — не більше 8 см; розчина для заповнення горизонтальних швів стінових панелей — 5...7 см, а для вертикальних — 10...12 см.
Опалубки використовують інвентарні металеві, які мають спеціальні кармани для зручності вкладання бетонної суміші. Для видовжених швів між стіновими панелями для виготовлення опалубок можуть вживатися фанера, дошки тощо. В складних по формі вузлах виготовляють індивідуальну опалубку.
Вкладання бетонної суміші найчастіше виконується вручну. Але при великій кількості стиків можливе вживання таких механізмів, як розчинонасоси, розчинонагнітачі М.С.Марчукова, пневмонагнітачі або вібробункери.
Теплоізоляція — виконується тільки для стиків зовнішніх стінових панелей. Використовують вкладиші з пінополістиролу або напівжорсткі плити з мінеральної вати. Іноді вживається ніздрюватий бетон (див. Рисунок 6.18). З цього рисунка видно, що шви між зовнішніми панелями можуть бути закритого й відкритого типу. Закриті стики герметизують за допомогою прокладок з герніта, пороізола або гумового пористого шнура, що має переріз до 60 мм. Герметики наклеюються за допомогою нетвердких мастик на основі ізопрена, бутилового каучука тощо. У відкритих стиках передбачається замість герметизуючої прокладки водовідбійні стрічки з алюмінієвого сплаву, а також зливники з алюмінієвих листів в місцях перехрещення вертикальних і горизонтальних швів.
Всі операції по утепленню та герметизації стиків виконуються одночасно з монтажем конструкцій панелей, причому деякі з них необхідно виконувати попередньо, ще до підйома й встановлення в проектне становище, або до встановлення наступної панелі.
Остаточне оздоблення й розшивку швів виконують з підвісних колисок чи помостів шляхом нанесення розчину чи захисного шару з мастик.
Мастики вживають поліізобутіленові або тіоколові. Вони вживаються для промазки швів. Іноді вживають наклеювання гідроізоляційного матеріалу зсередини у вигляді смуг руберойду або інших гідроізоляційних матеріалів.
6.4.8.2. Операції під час виконання з'єднань металевих конструкцій
Найбільш поширеним з'єднанням металевих конструкцій є зварювання. Як правило, воно виконується електродуговим методом. Найчастіше монтажні з'єднання виконуються ручним зварюванням на змінному або постійному струмі.
Підготовка стиків до зварювання складається з зачищення кромок деталей, що з'єднуються, та забезпечення необхідних величин зазорів між кромками. Ці значення наведені у відповідних стандартах і залежать від товщини деталей, способу оброблення кромок, типу з'єднання тощо. Фіксування деталей в необхідному положенні виконується за допомогою монтажних пристосувань, або прихваток. Якщо прихватки сприймають якісь монтажні навантаження, їх кількість та загальна довжина визначається розрахунками.
Під час підготування стиків до зварювання необхідно створювати умови, що забезпечують зниження залишкових зварювальних напружень. З цією метою вживаються різні монтажні пристосування (Рисунок 6.19), закріплення деталей, що з'єднуються, та режими зварювання. Відповідно до ступеня готовності стиків монтажні пристосування вирізаются й видаляються, а місця їх встановлення ретельно зачищуються.
Якщо підготовка кромок швів виконується на монтажному майданчику повітродуговим або кисневим різанням, необхідна їх зачистка абразивним інструментом.
Якість швів зварених з'єднань для закріплення збиральних та монтажних пристосувань (в тому числі й прихваток) повинні відповідати якості основних швів.
Ручне зварювання застосовують, якщо обсяг робіт невеликий, а також коли за технологічними умовами використання механізованих методів неможливе; електрошлакове — вживається, якщо товщина елементів, що зварюються, більше 20 мм; напівавтоматичне — (в середовищі вуглекислого газу) — для виконання стиків підкранових балок, суцільних колон, горизонтальних кільцевих швів в резервуарах та газгольдерах; автоматичне (під шаром флюса) — для виконання швів в листових конструкціях з нижнім положенням шва.
Ділянки, де виконуються зварювальні роботи, необхідно захищати від дощу, снігу, сильного вітру та протягів. Якщо зварювання виконується при від'ємних температурах, робоче місце зварювача обладнується пристроєм для обігрівання рук, при температурах нижче — 40оС влаштовується тепляк.
Автоматичне зварювання при від'ємних температурах до — 30оС може виконуватися за звичайними технологіями, але сила струму підвищується на 1% при перепаді температур 2,5...3оС (нижче 0оС). При цьому необхідно розробляти засоби стосовно зниження швидкості охолодження (в тому числі попереднє розігрівання деталей, що з'єднуються).
Електрошлакове зварювання для всіх класів сталі виконується без будь-яких обмежень стосовно температури.
Неможливо переривати зварювання до отримання шва проектних розмірів і профілю або залишати незавареними окремі ділянки шва. Якщо виникає необхідність зробити перерву в процесі зварювання, то поновлення його можливе лише після попереднього розігрівання сталі газополум'яними горілками.
Всі шви з'єднань після зварювання відчищають від шлаку, бризок та потьоків метала та шлаку, після чого перевіряють якість звареного шва.
Зварювальними роботами невеликих обсягів керує інженерно-технічний працівник — керівник монтажних робіт, а зварювачі входять до складу монтажних бригад. При великому обсязі зварювальних робіт в монтажному управлінні складається зварювальна дільниця.
На зварювальні роботи (особливо у великому обсязі) повинен розроблятися спеціальний проект зварювальних робіт. Обов'язково необхідно вести журнал зварювальних робіт .
Болтові з'єднання розподіляються на з'єднання на болтах звичайної міцності та високоміцні. Болти звичайної міцності можуть бути грубої, нормальної та підвищеної точності. Діаметр отвору для болтів грубої і нормальної точності на 3 мм вище діаметра тіла болта. Діаметри болтів, що вживаються під час монтажу металевих конструкцій такі: 12, 16, 20, 24, 30 та 36 мм.
Болти підвищеної точності виточуються на токарних станках таким чином, що зазор між тілом болта та поверхнею отвору складає 0,2...0,4 мм.
Звичайно отвори проектного діаметра під болти (й заклепки) виконуються заводом-постачальником. Лише у виняткових випадках отвори виконуються на монтажному майданчику. Тоді це робиться лише після збирання. Під час укрупнення отвори розсвердлюють після завершення збирання й після перевірки всіх розмірів, включаючи ординати будівельного підйому.
До збирання виконується підготовка поверхонь, що стикуються, яка складається з очищення, видалення задирок за допомогою терпугів або вирубленням зубилом. Ретельно виправляють всі нерівності, вм'ятості та вигини деталей з'єднання. Без виконання цих операцій неможливо досягти щільного прилягання всіх деталей: елементів конструкції, прокладок, накладок тощо.
Під час збирання отвори в деталях повинні бути суміщеними (за допомогою оправок), а деталі зафіксовані від переміщень збиральними пробками (чопами) в кількості не менше двох, а пакети щільно зтягнені болтами. В з'єднаннях з двома отворами збиральну пробку встановлюють в один з них.
В зібраному пакеті болти проектного діаметра мають пройти в 100% отворів. Можлива прочистка 20% отворів свердлом, діаметр якого дорівнює діаметру отвору, що вказано в проекті. Допускається неспівпадання отворів в суміжних деталях зібраного пакета до 1 мм в 50% отворів і до 1,5 мм в 10% отворів. В противному разі отвори необхідно розсвердлити до найближчого більшого діаметра з відповідною зміною діаметра болта.
Під гайки болтів встановлюють не більше двох круглих шайб. Можливе встановлення однієї такої ж шайби під головку болта. В місцях приєднання до похилих поверхонь ставлять косі шайби. Різьба болтів не повинна заходити в об'єм отвора більше ніж на половину товщини крайнього елемента пакета з боку гайки.
Затягування пакету деталей з'єднання виконують за допомогою складальних болтів, які необхідно встановлювати в кожний третій отвір, але не рідше ніж через 500 мм. Кожен болт затягується до відказу й додатково підтягується після встановлення суміжних болтів. Встановлення й утяжку болтів рекомендується починати від центра з'єднання до його країв.
Якщо з'єднання виконується на чистих болтах, то порядок збирання й вивірення такий, як описано вище. Але спочатку прочищення й розсвердлювання виконується у вільних від складальних болтів отворах. В них встановлюються постійні болти, а складальні поступово розгвинчують, виконують підготовку отворів і в них вставляють проектні болти.
Затягування (остаточне) гайок виконується пневматичними гайковертами з контрольованим значенням крутильного моменту, або монтажними кольковими ключами.
В кожному болті з боку гайки необхідно залишати не менше одного витка різьби з повним профілем, в противному разі при накручуванні гайки може бути пошкодження різьби.
Закріплення гайок від самовільного відкручування виконується декількома методами: пружинними шайбами, встановленням контргайок тощо, але в кожному разі цей метод необхідно вказувати в ПВР.
Щільність затягування зібраного пакету необхідно перевірити щупом завтовшки 0,3 мм, який в межах зони, обтиснутої шайбою, не повинен проходити між деталями пакета більше ніж на 20 мм. Якість стягування болтів також перевіряється обстукуванням молотком, масою 0,4 кг, при цьому болти не повинні зміщуватися.
З'єднання на високоміцних болтах (зсувотривких) відрізняються від звичайних болтових тим, що їх робота основана на взаємному терті поверхонь, що стягуються такими болтами, тому поверхні, що дотикаються, у такому з'єднанні необхідно обробляти таким методом, що вказується в проекті. Від способу оброблення залежить коефіцієнт тертя, а отже й носійна здатність з'єднання.
Після оброблення до виконання з'єднань поверхні необхідно охороняти від попадання на них бруду, масла, фарби та утворення криги. Необхідно приймати всі міри для запобігання утворення іржі. Якщо таких охоронних засобів не було або з'єднання почало виконуватися більше ніж за 3 доби після підготування поверхонь, всі операції по обробленню необхідно повторити. Взагалі необроблені поверхні або поверхні, оброблені стальними щітками, практично не використовуються тому, що коефіцієнт тертя у цих випадках має мінімальні значення.
Технологія збирання такого з'єднання аналогічна збиранню з'єднання на звичайних болтах. Особливості збирання такі:
— кількість пробок (чопів) визначається розрахунками, якщо такі не потрібні, то їх кількість має становити 10% при кількості отворів більше 20, при меншій кількості — 2 пробки;
— допускається неспівпадання отворів таке, щоб можна було встановлювати болти без перекосів, калібр на 0,5 мм більше номінального діаметра болта повинен пройти в 100% отворів;
— можлива прочистка отворів щільно затягнених пакетів з'єднання свердлом, діаметр якого дорівнює номінальному діаметру отвору; це можливо, якщо загальна величина неспівпадання (чорнота) не перевищує різниці номінальних діаметрів отвору і болта (~ 3...4 мм);
— використання води, емульсій, мастил тощо під час прочищення отворів забороняється;
— використання в якості складальних болтів нормальної міцності заборонено;
— також забороняється вживання болтів, що на головці не мають клейма завода-постачальника;
— під голову болта й гайку необхідно встановлювати тільки по одній шайбі (по ГОСТ 22355-77);
— гайки, затянуті до розрахункового значення зусилля в болті, додатково нічим не закріплюються;
— після контроля й приймання з’єднання для запобігання проникнення вологи між з’єднаними деталями його герметизують шляхом замазування зазорів між деталями такими шпакльовками, які не вміщують масел; головки болтів фарбуються.
Для зниження втрат зусиль під час затягування, болти, а також гайки й шайби проходять спеціальну підготовку, інші види змащення болтів заборонені.
Необхідне зусилля в болтах досягається затягненням гайок або закручуванням головки болта до необхідного (визначеного таруванням) розрахункового значення момента закручування. Такий же ефект може бути досягнений шляхом повороту гайки на визначений кут. Можуть використовуватися й інші методи, що забезпечують досягнення необхідного зусилля натягнення.
Контроль за цим зусиллям здійснюється за допомогою динамометричних ключів, які необхідно тарувати двічі за зміну (на початку та під час обідньої перерви). Найбільш вживані ключі таровані, в яких крутильний момент визначається шляхом замірювання деформації рукояті ключа або зусилля, що прикладається на кінці рукояті.
Дуже надійні сигнальні ключі, які законструйовані таким чином, що можуть сприймати крутильний момент визначеної й загальної величини. Після перевищення цього граничного значення сприймання моменту закінчується.
Суть методу повороту гайки на заданий кут полягає в тому, що встановлення високоміцних болтів здійснується в два етапи: на першому виконується затягнення болтів гайковертами попередньо (при цьому створюється контрольований крутильний момент, а положення гайки зветься «вихідним»). Як правило, на першому етапі в болтах виникає зусилля на 20...30% нижче проектного. На другому етапі болти дотягуються до проектного зусилля шляхом поворота гайки на попередньо визначений кут (як правило, 120 або 180о). Цей метод використовується для болтів діаметром 24 мм при товщині пакета до 140 мм і кількості деталей в пакеті не більше 7.
Контролювання натягнення болтів здійснюється таким чином: при кількості болтів в з'єднанні до 4 — контролюються всі болти, 5...9 — не менше трьох; 10 та більше — 10% болтів, але не менше трьох в кожному з'єднанні.
Фактичний момент має бути не меншим розрахункового, але й не перевищувати його більш як на 20%. Відхилення кута поворота гайки допускається в межах +30о.
Якщо знайдеться хоча б один болт, що не задовільняє цим вимогам, контролю підлягає подвоєна кількість болтів. У випадках виявлення під час повторного контролювання одного болта з меншим значенням крутильного момента, чи з меншим кутом поворота гайки необхідно контролювати всі болти з доведенням цих показників до необхідної величини. Щуп завтовшки 0,3 мм не повинен проходити в зазори між деталями з'єднання.
Всі роботи по підготовці поверхонь та натягненню й контролюванню зусилля слід оформляти актами на приховані роботи та реєструв
Дата добавления: 2015-05-21; просмотров: 2055;