Короткий історичний екскурс.

Латвія - держава у Східної Європи, розташована над Балтійським морем і Ризькою затокою. Межує на півночі з Естонією, на півдні - з Литвою, на сході – з Росією й Білорусією, на заході омивається Балтійським морем. Територія ділиться на чотири культурно-історичних регіони: Курземе (Курляндія* на заході, Земгале на півдні, Відземе в центрі й на північному сході і Латгале (Латгалія* – на південному сході.

Територію Латвії здавна населяли племена балтів, зокрема латгалів і куршів, а також угро-фінське плем'я лівів; у ІХ-ХІ ст. по р. Даугава здійснювали походи

варяги; з кінця XII ст. розпочалося торгове проникнення й заселення німців (у 1201 р. засновано Ригу*; у першій половині XIII ст. територія Латвії завойована Орденом мечоносців, 1346 р. стала частиною Лівонії - конфедерації німецьких князівств. Під час церковної Реформації, що розпочалася у 1517 р., латвійські землі разом з естонськими потрапили під вплив лютеранства. Під час Лівонської війни 1558-1583 рр. південь і західна частина Латвії, відома, як герцогство Курляндське, відійшла до Речі Посполитої (1561 р.*. 1621 -1629 рр. північну частину завоювала Швеція, а в результаті Північної війни 1700-1721 рр. - Росія, яка 1772 р., здобувши польську Лівонію та 1795 р. Курляндію, анексувала усі латиські етнічні землі.

У складі Російської імперії латиські землі не становили єдиного політико-адміністративного утворення. Латиші (разом з латгалами і фінськомовними лівами* компактно мешкали в трьох губерніях: Ліфляндській (південна частина губернії-Відземе*, Курляндській (Курземе, Земгале, Селія* і Вітебській (північна частина губернії- Латгале*. Імперська політика русифікації національних окраїн стримувала вільний розвиток латиського народу. Попри те, що за рівнем грамотності та кількістю друкованих видань рідною мовою латиші посідали одне з перших місць серед народів Росії, в Латвії були відсутні латиські середні учбові заклади (перша латиська гімназія відкрилась тільки у 1908 р.*, близько 100 книг латвійською мовою перебували в списках заборонених. В офіційному діловодстві латвійська мова застосовувалася лише в сільських судах нижчої інстанції (волосних*. Можливість зберегти себе як націю латиші вбачали у створенні широкої автономії.

Під час Першої світової війни верховне командування російської армії, занепокоєне швидким просуванням німецьких військ вглиб російської території, змушене було влітку 1915 р. піти на створення латвійських національних військових частин - так званих латиських стрільців (батальйонів, згодом - полків, об'єднаних у дві бригади*. Незважаючи на погане озброєння, великі втрати особового складу, латиші (у складі 12-ї армії* утримували фронт до 3 вересня 1917 р., коли за наказом генерала Корнілова Рига була здана німцям.

Після Лютневої революції 1917 р. у Росії з'їзди громадськості у Відземе, Курземе і Латгале обрали делегатів на Вселатвійські збори народного представництва, яке мало вирішити питання про автономію Латвії у складі федеративної Росії. Оскільки Тимчасовий уряд Росії відклав вирішення питання майбутнього державного устрою Росії до скликання Установчих зборів, неминуче постало питання про створення незалежної Латвійської держави. 18 листопада 1917 р. у Валці Вселатвійські збори обрали Тимчасову національну раду, що взяла курс на створення демократичної Латвійської республіки. З весни 1918 р. Тимчасова національна рада працювала в Ризі, координуючи свої дії зі створеним у підпіллі Демократичним блоком, що об'єднував представників усіх національно-орієнтованих партій, окрім більшовицької. Натомість більшовики у кінці квітня 1917 р. розпочали роботу зі створення радянської республіки, яку було проголошено на II з'їзді Рад робітничих, стрілецьких і безземельних депутатів у Валмієрі 16-18 грудня 1917р.

Незалежну Латвійську Республіку проголошено 18 листопада 1918 р. Демократичним блоком, створеним Народною радою. Головою Ради обрано Я. Чаксте, керівником Тимчасового уряду (міністром-президентом* - К. Улманіса. Незалежність Латвії підтримали держави Антанти, однак командування німецької армії, що залишалася в Латвії за умовами капітуляції, зберігало владу на місцях. Ситуацією невизначеності одразу ж скористалися більшовики, утворивши нелегальний радянський уряд у Ризі (4 грудня 1918 р.* і вдруге проголосивши радянську владу 17 грудня 1918 р. у Даугавпілсі. Протистояння національного і більшовицького урядів Латвії за умови втручання іноземних військ завершилось поверненням до влади в Ризі уряду К. Улманіса 26 червня 1919 р. За умовами Версальського мирного договору від 28 червня 1919 р. існування незалежної Латвії визнавалося де-факто, Німеччина відмовлялась від умов Брестського миру з Радянською Росією і зобов'язувалася вивести свої війська з Латвії. 11 серпня 1920 р. Латвія й Радянська Росія також уклали мирний договір, визнавши одна одну де-юре. У 1920-1921 рр. незалежність Латвії була визнана більшістю країн світу. Конституцією 1922 р. Латвія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Першим президентом Латвії у 1922 р. парламент-саема (сейм* - обрав Я. Чаксте.

15 травня 1934 р. у Латвії відбувся безкровний військовий переворот, що його очолив міністр-президент Карліс Улманіс. Розпустивши парламент і сформувавши новий уряд, Улманіс став одноосібним правителем - вождем. У 1936-1940 рр. окрім посади міністра-президента він обіймав ще й посаду президента держави. Після перевороту було заборонено діяльність усіх політичних партій, заарештовано до 2 тис. осіб, введено цензуру. Ідеологія режиму являла собою три складові: єдність, влада вождя, латвійська Латвія. У зовнішній політиці Латвія дотримувалась нейтралітету, намагаючись лавірувати між великими державами, відкидаючи пропозиції Великобританії, Франції і СРСР гарантувати незалежність Балтійських країн. Пакт Молотова-Ріббентропа і наступні події, пов'язані з реалізацією таємного протоколу до нього, продемонстрували справжні наміри СРСР.

5 жовтня 1939 р. Латвія підписала договір про взаємодопомогу з СРСР, згідно з яким на узбережжі Курземе розташувалась радянська військова база. СРСР обіцяв не втручатися у внутрішні справи країни і вивести війська після завершення війни. 16 червня 1940 р. СРСР, звинувативши Латвію у ворожих діях, висунув К. Улманісу ультимативну вимогу призначити новий, дружній СРСР уряд і допустити на територію країни радянські війська в необмеженій кількості. Наступного дня Червона армія увійшла до Латвії, а реальна влада в країні перейшла до рук ЦК Компартії Латвії. 14-15 липня відбулися вибори до парламенту, в яких брав участь лише „блок трудового народу". В голосуванні брали участь і радянські військовослужбовці. 20 липня оголошено про відставку К. Улманіса. Його та інших керівників Латвії радянська влада депортувала до віддалених районів Росії. 21 липня 1940 р. латвійський сейм, більшість в якому належала комуністам, проголосив відновлення в республіці радянської влади і звернувсядо уряду СРСР з проханням прийняти Латвію до складу СРСР. 5 серпня 1940 р. Латвію прийнято до СРСР на правах союзної республіки. Так завершився процес її анексії Радянським Союзом.

У період німецької окупації 1941 -1944 рр. Латвія разом з Литвою і Білорусією увійшла до так званих „Східних територій". У лютому 1943 р. за наказом Гітлера було сформовано „Добровільний латиський легіон СС" чисельністю до 30 тис. осіб у складі двох дивізій під командуванням німецьких генералів, на Східному фронті воювали легіонери, а після того, як Червона армія зайняла Ригу (13 жовтня 1944 р.*, разом з рештками німецьких військ відступили в Курземе, продовжуючи спротив до закінчення Другої світової війни в Європі. Окремі групи легіонерів змогли евакуюватися до Німеччини і Щвеції, причому в останній вони були частково інтерновані і повернуті в СРСР на вимогу радянських властей.

Відновлення радянської влади в Латвії відбувалася непросто, адже місцеве населення пам'ятало про передвоєнні репресивні акції. Особливо запеклий збройний опір у 1945-1949 рр. чинили загони так званих „лісових братів" (до 20 тис. осіб*, однак сили сторін були нерівними.

Національне відродження в Латвійській РСР, що отримало назву „Атмода" („Пробудження"*, розпочалося в період перебудови в СРСР. Від 1988 р. створюються масові громадські організації, найвпливовішими з яких стали Латвійський Народний фронт і Рух за національну незалежність. Посилився реформаторський рух і в Латвійській компартії, з латиського крила якої сформувалась Соціал-демократична партія. Реформаторські настрої поділяла й більшість депутатів Верховної ради Латвійської РСР на чолі з її головою Анатолієм Горбуновим. 6 жовтня 1988 р. нею було ухвалено рішення про надання державного статусу латвійській мові. 28 липня 1989 р. Верховна рада Латвійської РСР проголосила Декларацію про державний суверенітет Латвії, а 4 травня 1990 р. -Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки. 6 вересня 1991 р. незалежність Латвії визнав СРСР.