Поняття історії. Історичний процес як реальність
Коли ми думаємо про історію або ж звертаємося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі.
Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні цікавити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлення та свідомого орієнтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,
по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описували події, що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;
по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.
Досить часто навіть гучні події залишаються непроясненими, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж. Кенеді, розстріл так званого "Білого дому" 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г. Гонгадзе.
Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.
Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити цих людей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психологи, педагоги, можливо - лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніколи не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєстраторів ми також повинні були би поставити спостережувачів (щоби зафіксувати саму подію реєстрації), до останніх - також, і т п. Ясно, що окреслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те, що історія це всього лише сучасна політика, обернена до минулого (пор.: "Будь-яка історія є лише сучасна історія" - Б. Кроче). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, що сучасність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.
| Особливою можна вважати позицію, згідно якої події життя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто непроникненими ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (Л. Вітгенштейн, М. Мамардашвілі). Основні підходи до розуміння сутності історії —^- історія - це сукупність подій та фактів, що відбулись у минулому; —^~ історія - це проекція сучасності на минуле; —^- історія - це визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності; —^- в історії кожна подія є автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін. Що ж таке тоді історія? Ставлячи таке питання, ми повинні звернути увагу на те, що не існує і не може існувати історії поза історичною пам'яттю, тобто поза тим, що хтось буде збирати та зберігати знання про те, "що було перед тим". Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським са-моздійсненням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не існує історії. Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздійснення. З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості ; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історичної пам'яті. Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але ці дії не самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне тривання - це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті полі або територію людського самоздійснення. Чому, задля чого? Із висвітлених раніше тем та питань випливає, що, оскільки людський початок буття не зводиться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те, що людьми здійснене та напрацьоване буде просто зникати, то людство буде приречене на блукання без певних орієнтирів та результатів. Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по цій території не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправдано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, оригінальні і т. ін. В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людського самоздійснення. Звідси випливає цікаве визначення історії: історія є лише • там, де відкривається можливість продовжувати історію. Належне осмислення такого визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією. В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси, наприклад, дещо прояснюється погляд на історію, як на дійову особу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тільки сама ця дія починає реалізовуватись, як включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і можливі наслідки дій. Ось як подає цей момент відомий історик: "Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона спотикається і падає у прірву. Задля того, щоби цей випадок відбувся, потрібно |
| поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постає результатом тривалих геологічних перетворень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, що якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву" М. Блок Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбувається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість виконує в історії роль "несучої конструкції", яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра, хоча, можливо, дуже схожа на попередню. Отже, історична свідомість забезпечує неперервність того процесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання на все нові і нові прояви та параметри перетікання. В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минулеО як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучаснеО як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє■=> як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постає реальністю лише за наявності в ній: > єдності перервного та неперервного; історичної нам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності; ^свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; ^моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя; ^людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу. 18.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу. У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії. Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от - розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень. Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності. Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.-Л. Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово е сходять на перший план спочатку річкові, потім морські, а потім океанічні цивілізації. |
Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.
Отже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні -від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.
В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, що людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди починають усвідомлювати свій зв'язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати також вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто їх недооцінювати, бо, врешті, вони відіграють важливу, а інколи - вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто однозначно програмуючими як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.
Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу іт. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки
людини східних та західних цивілізаційних типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.
Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).
Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І. Франко, К. Ясперс, Ж. Еллюль, Ж.-П. Кантен).
Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.
Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єктом історії? Здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина інколи
Природне середовище Форми людського спілкування Характер соціальних відносин Знання, освіта, виховання Людські психічні характеристики (менталітет) Волевиявлення та форми самоорганізації
зникає у виру історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?
*На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії є людська особистість, бо лише особистість постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: ^вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; ^вона продукує знання, культурні цінності, смисли; ^вона нагромаджує та використовує інформацію; ^вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, ^саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.
Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особистістю лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії - це особистість в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особистість як представник певних соціальних спільностей - верств, станів, народу, держави, етносу й т. ін.
В останньому випадку філософія історії вживає термін "колек-тив-ний суб'єкт історїГ: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій - на людину як особистість чи на певну спільність людей? - то відповідь буде все ж на користь особистості (хоч особистості немає без людської спільності).
Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особистості. Особистість як суб'єкт історії постає ніби "перехрестям" (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.
Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: ^про співвідношення людини та історії, ■особи та історії, ^історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.
Оскільки особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистісних виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, "^виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого -виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія чогось вимагає, завжди з 'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з 'я-витися, але з якими здібностями, характером, волею?
Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцін-ка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г. Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особистості.
Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.
між свободою та необхідністю
^. між теорією та практикою ->■ між сущим і належним
між бажаннями та реальністю між індивідуальним та загальним
На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особистості та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.
До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особистості в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки - гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти ♦ умови, # чинники та -*- фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.
¥ Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином коригують їх дію.
Дата добавления: 2015-05-28; просмотров: 709;