Сучасні суспільно-політичні процеси в Російській Федерації в умовах незалежності.

Історія сучасної Російської Федерації

Після розпаду СРСР Росія вступила у полосусмугу нестабільності, що супроводжувалася боротьбою за владу. Інституційно боротьба велася між виконавчою й законодавчою гілками влади, ідеологічне протистояння зводилося до боротьби між лібералами й комуністами, продовжувалося й протистояння між центром і регіонами. Корені цих конфліктів оголилися на останньому етапі радянської історії, коли реформи М. Горбачова виявили й політизували погляди різних груп старої політичної еліти - партійно-радянської номенклатури.

Російська Верховна Рада, обрана у березні 1990 р., розділилась на два ворожих політичних блоки - демократів і комуністів. Правляча еліта не змогла дійти згоди з двох принципових питань політичного розвитку Росії - про розподіл влади і стратегію пострадянської трансформації. Стабілізувати ситуацію могло лише прийняття нової конституції.

До жовтня 1993 р. у Росії діяла конституція РСФСР, прийнята у 1978 р. У період між 1989 і 1993 рр. до неї було внесено понад 300 поправок, головним чином для того, щоб провести демократичні вибори парламенту й президента. Проте ця конституція не змогла забезпечити ефективний розподіл повноважень між президентом Б. Єльциним і з'їздом народних депутатів (і президент, і з'їзд були обрані до розпаду СРСР у 1991 р.*. У результаті утворився політичний тупик. Для вирішення спірних питань був утворений Конституційний суд, але політична поляризація членів суду й нечіткість формулювань деяких положень конституції не дозволили вирішити проблему мирним правовим шляхом. 20 березня 1993 р. Б. Єльцин виступив із заявою, що відмовляється від подальшого співробітництва зі З'їздом і буде керувати державою за допомогою „особливого порядку управління" до проведення загальнодержавного референдуму про довіру президентові 25 квітня 1993 р. Одержавши підтримку на референдумі, Єльцин скликав Конституційну нараду й приступив до розробки нової конституції.

21 вересня 1993 р. президент розпустив З'їзд й оголосив проведення виборів нового парламенту (Державної Думи* в грудні 1993 р. Після цього Верховна рада змістила Єльцина з поста президента й призначила на цю посаду віце-президента РФ О. Руцького. Компромісне рішення Конституційного суду про одночасне проведення президентських і парламентських виборів було відхилене Єльциним, що направив війська для блокади будинку Верховної ради. 4 жовтня 1993 р., після того як напередодні прихильники Руцького й спікера Верховної ради Р. Хасбулатова організували в Москві безлад, захопили будинок мерії столиці й почали збройний напад на телецентр в Останкіно, війська взяли штурмом будинок Верховної Ради. При цьому було вбито щонайменше 50 осіб, а Руцькой і керівники Верховної Ради були заарештовані. У грудні 1993 р. відбулися вибори до Державної Думи і конституційний референдум, за результатами якого одержала схвалення нова конституція, що значно розширила повноваження президентської гілки влади.

Згідно з конституцією 1993 р. у Росії діє президентсько-парламентська система влади. Парламент - Федеральні збори - двопалатний законодавчий орган, що обирається прямим голосуванням терміном на чотири роки. У нижній палаті -Державній Думі - 450 місць, половина з них розподіляється на основі представництва партій за загальною кількістю набраних голосів, інша - призначена для депутатів, що набрали максимальну кількість голосів у територіальних виборчих округах. Верхньою палатою Федеральних зборів є Рада федерації, 178 місць якої призначені для керівників виконавчої влади регіонів і глав регіональних законодавчих органів влади.

Главою держави є Президент РФ, який обирається на чотири роки не більше, ніж на два терміни. Якщо жоден з кандидатів у президенти не набере більше 50% із числа поданих голосів, проводиться другий тур голосування. Переможець другого туру оголошується президентом. У разі, якщо президент виявиться нездатним виконувати свої обов'язки до закінчення президентського терміну, його повноваження перебирає голова уряду. Упродовж наступних 90 днів мають бути проведені нові президентські вибори.

Згідно з конституцією, президент безпосередньо відповідає за діяльність уряду. Він призначає голову уряду РФ, який формує його склад. Дума затверджує або відхиляє кандидатуру голови уряду, що може пропонуватися президентом тричі. У випадку відхилення Думою президентської кандидатури втретє, президент має право розпустити Думу і призначити нові вибори. Президент і уряд вносять на голосування Думи законопроекти, які стають законами після їхнього прийняття більшістю депутатів. Депутати Думи мають право законодавчої ініціативи, однак на прийняті Думою закони може бути накладене президентське вето, для подолання якого необхідно набрати 2/3 голосів обох палат парламенту.

Президент несе відповідальність за зовнішню політику й національну безпеку, у той час як уряд - передусім за економічну політику. За відсутності життєво необхідних законів президент має право видавати укази, що не потребують схвалення парламенту. Президент є верховним головнокомандувачем збройних сил РФ, йому підпорядковані силові відомства й спецслужби. Також президент має право відправити уряд у відставку без позгодження з парламентом.

Хоча повноваження президента значні, парламент також відіграє важливу роль у прийнятті політичних рішень. Думі надане право виносити вотум недовіри уряду, на який, у разі виголошення його вперше, президент не зобов'язаний реагувати. Однак, якщо Дума повторно оголошує вотум недовіри уряду упродовж 90 днів після першого, президент зобов'язаний відреагувати на це або відставкою голови уряду, або розпуском Думи.

Парламент має конституційне право оголосити імпічмент президенту, але на практиці зробити це важко. Процес імпічменту вимагає: 2/3 голосів депутатів Думи, що проголосували за звинувачення президента у зраді або здійсненні інших тяжких злочинів; постанови Конституційного суду про процедурну коректність дій Думи; постанови Верховного суду, що підтверджує, власне кажучи, звинувачення, висунуте Думою; додаткової постанови спеціальної думської комісії, що підтверджує звинувачення; 3/4 голосів Ради Федерації, що проголосували за імпічмент. Якщо цей процес не завершується упродовж трьох місяців, то звинувачення проти президента автоматично знімається.

Для розв'язання правових конфліктів між різними гілками влади у випадках, коли зміст конституції допускає різне тлумачення, створений Конституційний суд. Функціонує також Верховний суд, що є вищим арбітром у вирішенні правових питань.

Згідно з Федеративним договором 1992 р. і конституцією 1993 р. Росія є федерацією, а не унітарною державою, якою була Російська імперія. Федералізація країни розпочалася після революції 1917 р. і виявилася однією з найскладніших політичних проблем багатонаціональної тоталітарної радянської держави, вирішити яку вона була неспроможною. Внаслідок національної політики, яку проводило компартійне керівництво СРСР, понад 60 млн. громадян колишнього Союзу мешкають за межами своїх держав. З-поміж них близько 25 млн. росіян і 7 млн. українців. Взагалі в РФ росіяни складають (80%* населення,татари (4%*, українці (3%*,інші (13%*

Сучасна РФ, як і СРСР, є федерацією лиш за формою. Росіяни розселені по всіх теренах РФ і не мешкають компактно. Лише шість народів РФ нараховують у своїх національних республіках понад 50% корінного населення (чуваші - 69%, тувинці - 64%, комі-пермяки - 60%, чеченці і осетини - по 58%, буряти - 55%*. Тому РФ приречена й надалі залишатися федеративною, а не унітарною державою.

Після розпаду СРСР відносини центру РФ із регіонами характеризувалися постійними конфліктами. Так, наприкінці 1991 р. Республіка Ічкерія (Чечня* в однобічному порядку оголосила про свою незалежність від Росії. У грудні 1994 р. російський уряд вирішив застосувати чинне законодавство і повернути бунтівну республіку у лоно федерації. Так розпочалася перша чеченська війна, котра викликала гостру політичну кризу в Росії. Наприкінці 1996 р., коли стала очевидною безглуздість продовження війни, федеральний уряд Росії вивів війська з Республіки Ічкерія. Однак мир у Чечні так і не запанував, оскільки чеченці вимагали надання їм державної незалежності. У вересні 1999 р. на територію Чечні знову були введені федеральні війська, й розпочалася друга Чеченська війна, що продовжується й донині.

Сьогодні до складу сучасної Росії входить 89 суб'єктів федерації, у тому числі такі національно-державні утворення, як Татарстан, Башкортостан, Карельська республіка, Республіка Комі, Республіка Саха (Якутія*, Бурятія, Гірський Алтай, Чувашія, Мордовія, Удмуртська Республіка, Республіка Марій-Ел, Республіка Калмикія, Північна Осетія, Інгушетія, Чечня (Ічкерія*, Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Дагестан, Адигея, Хакасія, Тува. Окрім того, від 13 травня 2000 р. територія Росії поділена на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента.

Незважаючи на недосконалість та певну недорозвиненість партійної системи, для суспільної думки Російської Федерації характерним є широкий спектр політичних уподобань. Крайні ліві позиції російського політичного спектру займають Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ*, керована Г. Зюгановим, та її союзники по Національно-патріотичному союзу Росії (НПСР*. На крайньому правому фланзі цього спектру перебувають неонацисти й монархісти. Найбільш відома ультраправа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР* на чолі з В. Жириновським, яка незмінно в новітній історії РФ (разом з КПРФ* долала прохідний бар'єр на виборах до Державної Думи.

На правому крилі політичного спектру - ліберальні й прозахідні політичні угруповання. Партії правого спрямування („Союз правих сил" та ін.*, що спираються на інтелігенцію, студентів і підприємців- популярні у великих містах, особливо у Санкт-Петербурзі й Москві. Представники цих партій обіймали найвищі державні посади під час президентства Б. Єльцина (головами уряду РФ були Т. Гайдар і С. Кірієнко, віце-прем'єрами - А. Чубайс і Б. Нємцов, міністром закордонних справ - А. Козирєв тощо*, але через неуспіхи у проведенні реформ втратили підтримку населення.

У центрі політичного спектру-партії, що підтримують перехід Росії до ринкової економіки і демократії, а також висловлюються за поміркований і контрольований процес реформ. Правоцентристська партійна ніша уособлюється передовсім з партією „Яблоко" на чолі з Г. Явлінським, колишнім віце-прем'єром і економістом, що очолював у свій час розробку економічної програми перебудови в СРСР „500 днів". Ліворуч від центру розташована група партій соціал-демократичного спрямування, що включають також великих промислових лоббістів. Ці партії підтримували ліберальні політичні реформи, але заперечували перехід до власне ринкової економіки, виступаючи за плюралізм форм власності та широку участь держави в економіці. До 1998 р. жодна з великих партій не змогла закріпитися в лівоцентристській ніші російської політики, доки мер Москви Ю. Лужков не організував політичний рух „Отечество", що вступив до коаліції із союзом регіональних політиків - об'єднанням „Вся Россия". У вересні 1999 р. лідером блоку „Отечество - Вся Россия" (ОВР* став Є. Примаков.

Влітку 1996 р. у Росії відбулися перші пострадянські президентські вибори. Головними претендентами на президентську посаду були Б. Єльцин, Г. Зюганов, В. Жириновський, Г. Явлінський і О. Лебідь. Єльцин і Зюганов стали переможцями першого туру, незважаючи нате, що досить великий відсоток голосів (14%* набрав Лебідь. Кампанія на підтримку Єльцина в основному фінансувалася близькою до влади новою діловою елітою Росії, що побоювалася чергового перевороту у випадку перемоги Зюганова. Одержавши підтримку Лебедя, Єльцин переміг у другому турі (за нього було подано 54% голосів, а за Зюганова - 40%*. Цікаво що більше 70% симпатиків Єльцина -мешканці Москви, Санкт-Петербурга, великих міст Уралу, Сибіру й Далекого Сходу.

Упродовж другого терміну президентства Єльцина політична й економічна криза тривала, про що свідчить те, що у 1998-1999 рр. після відставки В. Черномирдіна уряд РФ очолювали С. Кірієнко, Є. Примаков, С. Степашин. У вересні 1999 р. на вищу урядову посаду було призначено директора ФСБ В. Путіна, а після відставки з посади президента РФ Б. Єльцина 31 грудня 1999 р. його було призначено виконувачем обов'язків президента. На президентських виборах 26 березня 2000 р. В. Путін отримав 52,94% голосів виборців і став другим президентом РФ.

П’ять разів новітній історії РФ (1993, 1995, 1999, 2003, 2007 рр.* відбувалися вибори до парламенту. Головним підсумком передостанніх парламентських виборів, що проходили 7 грудня 2003 р., на яких політичним партіям і блокам для потрапляння до парламенту слід було подолати семивідсотковий прохідний бар'єр (а не 5% як у 1993,1995 і 1999 рр.* стали: завоювання абсолютної більшості в Державній Думі новою партією влади - блоком „Єдина Росія"; дворазове зменшення підтримки КПРФ при голосуванні за списками і значне скорочення кількості комуністів-переможців у одномандатних округах; доволі несподіваний електоральний успіх одразу двох популістських проектів - „ветеранів" із ЛДПР і „новачків" із „Родіни"; повний провал двох головних ліберальних партій „Яблука" і Союзу правих сил, що взагалі опинилися поза парламентом.

Парламенські вибори 2003 р. у Росії символізували завершення єльцинської епохи і оформлення нового політичного режиму. Результати парламентських виборів засвідчили, з одного боку, повну підтримку курсу діючого президента В. Путіна, з іншого - відсутність у нього реальних конкурентів на наступних виборах президента. Вибори, що відбулися у березні 2004 р. і завершилися переобранням В. Путіна на другий президентський термін, лише підтвердили попередній прогноз.

Заходи, що їх здійснив Путін під час свого першого президентства - створення власної адміністративної вертикалі (передовсім інституту намісників, що з літа 2000 р. очолюють сім федеральних округів Росії, а з 20 січня 2010 8 округів. Північно-Кавказький з центром у м. П'ятигорську, входять Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Північна Осетія, Чечня і Ставропольський край*.

Підпорядкування Кремлю регіональних силових структур, приборкання олігархів і регіональних баронів, ліквідація незалежного телебачення, - стали фундаментом нового способу здійснення влади, в основі якого - авторитаризм. Суспільному розчаруванню і поверненню потягу до „сильної руки" неминуче посприяла й нерозвинутість, а відтак і неефективність демократичних інститутів, що виникли в Росії на рубежі 80-90-х рр. XX ст.

Політика сильної руки започаткована ще Б.Єльценим, продовжена і значно посилена Путіним, підтримана також новим президентом Росії Д.Медведєвим, який переміг на президентських виборах в березні 2008 р. вже у першому турі. Успіх його на виборах був забезпечений значним впливом провладної партії Єдина Росія, котру очолив після двох термінів перебування на посаді президента В.Путін. Останній не залишився не тільки поза політикою, а й поза владою. Ще в кінці 2007 р. напередодні старту президентської передвиборної компанії, коли вперше єдиноросами було висунуто кандидатуру Д.Медведєва і озвучено її В.Путіним, Д.Медведєв тут же поставив цікаву умову. Він заявив, що погодиться балатуватися на посаду президента, якщо Путін погодиться очолити уряд, що і було зроблено в травні 2008 р.