Способи диференціації. Їх характеристика та рівні

Державним стандартом початкової загальної освіти передбачається одне з найголовніших завдань школи – всебічний розвиток та виховання особистості через формування в учнів бажання і вміння вчитися, повноцінних мовленнєвих, читацьких, обчислювальних умінь і навичок відповідно до пізнавальних можливостей дітей молодшого шкільного віку. В цих рядках чітко вказується конкретний напрямок роботи вчителів початкових класів. Це, насамперед, навчити всіх, без винятку, добре читати, писати, рахувати, в кожного учня формувати вміння самостійно працювати з підручником, посібником.

На наших очах світ, у якому живуть наші вихованці, неймовірно змінився і далі змінюється надзвичайно швидкими темпами. Діти ще до школи отримують велику кількість інформації. Змінився уклад сім’ї, її ставлення до школи, до знань. А як же наша школа? Чи встигаємо ми пристосовуватися до цих змін? Як розв’язуємо проблеми? Як готуємо дітей до такого життя? Кожна дитина має природну потребу бути вправною у ситуації змін. І незмінною є вимога: вчитель повинен добре знати пізнавальні здібності, риси характеру кожної дитини, щоб визначити, хто може працювати сам, а кому треба допомагати і якою мірою, бо тільки тоді він зможе реалізувати головне завдання школи.

Переживання дитини у початкових класах мають бути пов’язані безпосередньо з життєвим досвідом. Вчителю початкових класів потрібно «проаналізувати» дитину, чи вона готова розумово, фізично, емоційно, чи має загальні здібності, чия якісь специфічні таланти. Учитель має знати, які можливості дитини, що вона може осягнути, що вона вже знає, які вона мала переживання, які її цінності, який рівень мовного розвитку. Знаючи це, вчитель може сформулювати мету навчання. Коли учень відчує довіру і теплоту в ставлення до себе, він відкриється, і тоді вчителеві легко з’ясувати, яку програму запланувати для цієї дитини. Важливо, щоб учень відчував і розвивав почуття особистої гідності. Учитель має розуміти потреби кожної дитини, дбати про її розвиток, а учень має відчувати, що його приймають незалежно від його здібностей.

Метою традиційної технології навчання є виховання особистості з заданими властивостями. За змістом цілі традиційного навчання орієнтовані на засвоєння знань, умінь та навичок, а не на розвиток особистості.

Як побудувати начальний процес так, щоб розвивати особистість кожної дитини і одночасно озброїти її достатніми знаннями і уміннями ?

У педагогіці, як і медицині, головний принцип учительських дій – «Не нашкодь дитині!». В його основі не тільки людяність. А й високий професіоналізм учителя. Особливо виразно це має виявлятись у здійснення індивідуального підходу до всіх дітей незалежно від їхніх здібностей. У шкільній практиці індивідуальний підхід найчастіше знаходить вияв у врахуванні типових особливостей дітей. Тому індивідуалізація в умовах класно-урочної системи переважно здійснюється через групові диференційовані завдання, з включенням на окремих етапах індивідуальних.

Диференційовані завдання є давно відомим і ефективним засобом здійснення індивідуального підходу в організації навчальної діяльності.

Диференціація навчання – поняття не нове. Так, більше трьох століть тому Я.А.Коменський із властивою йому проникливістю писав, що той наставник досягне успіху, який викладатиме відповідно до ступеня сприймання.

Великий внесок у розробку питання внутрішнього диференціювання зробив український педагог К.Ушинський, який вказував на необхідність працювати на уроці з учнями різного рівня знань. Він писав: «такий поділ класу на групи, із яких одна сильніша другої, на тільки не шкідливий, але навіть корисний, якщо наставник вміє працювати з однією групою сам, даючи іншим корисні самостійні вправи».

Великий тлумачний словник сучасної української мови за редакцією Бусола (К.,2001) дає таке визначення поняття «диференціація» - поділ, розчленування чого-небудь на окремі різнорідні елементи. У теоретичному плані воно сягає у 20-і роки двадцятого століття. Найбільш інтенсивно теоретичні проблеми диференціації стали досліджувати у 80-ті роки. З цього часу почалось її практичне втілення в роботу шкіл. Проблемою диференціації навчання займались В.Г.Ананьєв, Л.С.Виготський, П.Я.Гальперін, Ю.З.Гільбух, В.В.Давидов, В.А.Крутецький та ін.

Про необхідність диференційованого підходу до навчальної діяльності школярів висловлював у своїх працях В.Сухомлинський. Він звертав увагу на те, що немає абстрактного учня, діти дуже різні: один сприймає матеріал і запам’ятовує швидше, довго зберігає у пам’яті, інший – дуже повільно, його пам'ять зберігає знання недовго. Завдання педагога полягає в тому, щоб визначити шлях, яким дитина має вийти на рівень, передбачений шкільною програмою.

У педагогічній енциклопедії поняття «диференціація» трактується як спосіб організації навчального процесу, при якому враховуються індивідуально-типологічні властивості особистості (інтерес, схильність, здібності, особливості інтелектуальної діяльності), характеризується утворення груп учнів, в яких елементи дидактичної системи відрізняються.

Отже, диференційоване навчання – це процес навчання, організований із врахуванням індивідуально-типологічних особливостей учнів. Проблемі диференційованого навчання присвячена значна кількість робіт авторів.

У своїй роботі І.Е.Унт «Індивідуалізація та диференціація навчання» розуміє диференціацію як облік індивідуальних особливостей учнів у тій формі, коли вони групуються на основі будь яких особливостей для окремого навчання. Автор виділила критерії відбору індивідуальних особливостей, які необхідно враховувати у процесі навчання.

Існує кілька видів диференціації:

1) за здібностями: учнів розподіляють на навчальні групи за загальними чи окремими здібностями. У першому випадку за результатами успішності їх розподіляють по класах А, В, С і навчають за відповідними програмами, маючи можливість переведення з одного класу в інший. У другому випадку учнів групують за здібностями до вивчення певної групи предметів (гуманітарних, природничих, фізико-математичних);

2) за недостатністю здібностей: учнів, які не встигають із певних предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за заниженим рівнем і в меншому обсязі;

3) за майбутньою професією: навчання у школах, які формують і розвивають навики майбутньої професії (музичних, художніх, з поглибленим вивченням іноземних мов тощо);

4) за інтересами учнів: навчання в класах чи школах з поглибленим вивченням певних галузей знань (фізики, математики, хімії, інших предметів);

5) за талантами дітей: пошук (проведення різноманітних олімпіад, конкурсів) талановитих дітей і створення умов для їх всебічного розвитку.

Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст, методику навчання.

У роботах Є.Ю.Кирилової та Н.В.Промотової увага звертається на вибір учнями рівня завдань. Автори наполягають, що навчити дітей правильно обирати матеріал необхідно, бо можливий неадекватний вибір, коли слабкі діти переоцінюють свої сили та обирають важке завдання, а сильні учні намагаються підстрахувати ти себе та обмежитись завданнями менш складними.

Цікавий вид диференційованих завдань, в яких припускається дозування навчальної допомоги учням, розглядає у своїй роботі Г.Д.Гейзер. Це картки-інформатори, які поряд з завданням мають елементи допомоги, об’єм якої має варіанти.

В.К.Шишмаренкова вважає, що у школі повинна бути і внутрішня, і зовнішня диференціація. При цьому у середній школі здійснюється внутрішня диференціація за здібностями, результати якої невідомі для учнів. Зовнішня диференціація може реалізуватися тільки на основі здібностей та інтересів учнів, у формі кружків, факультативів, профільних класів.

Рональд Де Грот виділяє три рівні, на яких може здійснюватись диференціація:

1) мікрорівень – диференціація відбувається у межах одного класу – це внутрішній підхід;

2) мезорівень – диференціація відбувається в межах школи між окремими класами (профілі);

3) макрорівень – диференціація відбувається між школами

(створення різних типів шкіл).

Відповідно до навчальних можливостей, учнів умовно поділяють на такі групи: