Професійні та особистісні якості викладача.

Комплексним показником, який характеризує якість виконання науково-педагогічним працівником його функцій є професіоналізм.

Професіоналізм педагога вищої школи полягає у ефективній реалізації системи професійних знань і умінь:

− спеціальних (знання теорії своєї науки та практичні уміння застосовувати їх у практиці викладання);

− психолого-педагогічних (знання психологічних та дидактичних основ викладання обраної дисципліни, знання і урахування психологічних особливостей студентів і власних особистісних рис, закономірностей сприймання студентами змісту навчання);

− методичних (володіння методами, прийомами і засобами донесення наукової інформації до студентів).

Слід, однак, зазначити що на деяких предметно-наукових кафедрах вищих навчальних закладів склалася точка зору, згідно якої навчати можна без спеціальної психолого-педагогічної підготовки. Для цього достатньо добре знати дисципліну, яку читає викладач. Проведені спостереження засвідчують, що такі педагоги використовують здебільшого репродуктивні методи навчання, не приділяють достатньої уваги розвитку індивідуальності студентів, не вміють активізувати їх навчально-пізнавальну діяльність. Досліджуючи рівень професіоналізму, М.Кузьміна здійснила диференціацію викладачів таким чином:

І рівень – репродуктивний (недостатній) полягає в умінні викладача передати студентам ту інформацію, якою володіє сам;

ІІ рівень – адаптивний (низький) передбачає уміння пристосувати виклад матеріалу до особливостей аудиторії;

ІІІ рівень – локально-моделюючий (середній) передбачає володіння педагогом стратегіями передавання знань з окремих розділів і тем;

ІV рівень – системно-моделюючий (високий) полягає в умінні формувати систему знань, умінь і навичок з навчальної дисципліни загалом;

V рівень – системно-моделюючий (вищий) передбачає здатність педагога перетворювати свій предмет на засіб формування особистості студентів.

“Перехід” викладача з більш низьких рівнів на більш високі досягається у процесі професійного самовдосконалення: через самоосвіту (самостійне оволодіння найновішими науковими досягненнями), залучення до системи підвищення кваліфікації, накопичення і осмислення передового педагогічного досвіду, аналізу власних здобутків і на цій основі реконструювання власної діяльності, та через самовиховання (вивчення особистісних психологічних властивостей, і на цій основі їх удосконалення, перебудова установок, цінностей, моральних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів педагогічної діяльності). С.С.Вітвицька підкрес-лює, що єдність професіоналізму знань, професіоналізму спілкування та професіоналізму самовдосконалення дозволяє забезпечити розвиток цілісної системи – професіоналізму діяльності педагога.*

Оскільки професія викладача відноситься до типу професій "людина-людина" (за класифікацією Є.Клімова), то вимоги до якостей особистості, що визначають ефективність взаємодії педагога і вихованця, є багатоплановими і всесторонніми.

Тому, як важливу вимогу до особистості викладача відомий український педагог М.М.Фіцула висуває наявність у нього "педагогічної вираженості", що розглядається як своєрідна установка на педагогічну діяльність і психологічну готовність до неї. Вона знаходить вияв у спрямованості прагнень і бажанні виховувати і навчати студентів, удосконалювати моделі спілкування, поведінки та взаємодії з ними. Педагогічна вираженість має органічно поєднуватися з розумною любов'ю до вихованців та педагогічною вимогливістю. Тут доцільно згадати пораду А.С.Макаренка відносно того, що саме у розумній вимогливості до людини і полягає повага до неї.

Реалізувати ці вимоги може тільки особистість з високими моральними якостями, патріот з усвідомленим громадянським обов’язком – виховувати гідних громадян, висококваліфікованих фахівців, носіїв культури. Бажає того викладач чи ні, але він щоденно надає своїм вихованцям уроки моральності. Зазначене підтверджують слова К.Д.Ушинського: “У вихованні все повинно базуватися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч як хитро він був придуманий, не може замінити особистості у справі виховання”1.

Взаємодія викладача і студента є одним із найважливіших чинників, які впливають на становлення особистості молодої людини, оскільки дуже багато з того, що людина набуває в студентські роки, залишається з нею на все життя і визначає її життєву траєкторію. Тому викладач має бути ерудитом – різнобічно освіченою людиною. Окрім фундаментальних знань свого предмета та методики його викладання він повинен володіти ґрунтовними знаннями в галузі філософії, соціології, етики, політики, мистецтва, сучасної науки і техніки. Ерудованість допоможе йому бути цікавим співрозмов-ником, викликати повагу студентів і бути для них взірцем творчого відношення до праці, прикладом для наслідування.

Педагогічна професія вимагає особливої чутливості до постійно оновлюваних тенденцій суспільного буття, здатності до адекватного сприйняття потреб і вимог суспільства і відповідного коригування своєї роботи. Особливу значущість має ця здатність за сучасної постіндустріальної, інформаційної доби, яка потребує від особистості багатьох принципово відмінних від попередніх навичок, умінь і відповідного мислення. Вища школа як один з найважливіших інститутів соціалізації людини, підготовки молоді до ролі активних суб’єктів майбутніх суспільних процесів повинна бути винятково уважною як до нових реалій і тенденцій суспільного розвитку, так і до нововведень у сфері змісту, форм і методів навчання та виховання. Відповідно інноваційність має характеризувати професійну діяльність викладача ВНЗ. Стрижнем інноваційних процесів в освіті є його налаштованість на творчий пошук впровадження новітніх досягнень психолого-педагогічної науки в повсякденну практику, вивчення, узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду, прагнення до освоєння та застосування нових педагогічних технологій, активних форм та нових методів організації навчально - виховного процесу.

Важливо зазначити, що результати своєї діяльності педагог перш за все оцінює сам, і дуже важливо, щоб його оцінка була об’єктивною. Отже, необхідними рисами викладача мають бути також самокритичність та потреба у постійному самовдосконаленні, дисциплінованість і висока вимогливість до себе.

У педагогічній діяльності особливого значення набувають спостережливість та уважність. Спостерігаючи за студентами, викладач отримує інформацію про їх індивідуально-психологічні особливості, відношення до навчальної діяльності, до студентів і викладачів, складає уявлення про здібності юнаків і дівчат, їх психічні стани та настрої тощо. Ці знання викладач повинен оптимально використати при організації навчально-пізнавальної та науково-дослідної діяльності вихованців, забезпеченні індивідуального підходу до них.

Уміння довгий час концентрувати увагу особливо потрібні педагогу вищої школи у процесі проведення навчальних занять, адже йому слід логічно і науково обґрунтовано викласти значний об'єм інформації, не припуститися помилок у термінах, формулах, обчисленнях, забезпечити логіку викладу і водночас тримати в полі зору велику студентську аудиторію. Студенти добре сприйматимуть навчальний матеріал, якщо викладач може логічно, конкретно і чітко сформулювати свою думку, дохідливо, переконливо пояснити, грамотно використовуючи літературну мову.

Особливою вимогою до особистості викладача є педагогічна тактовність (від лат. tactus – дотик, відчуття, почуття) – почуття міри у застосуванні засобів педагогічного впливу на студентів. Відомий психолог І. Синиця зазначає, що педагогічний такт у широкому розумінні – спеціальне професійне уміння вихователя, за допомогою якого він у кожному конкретному випадку застосовує до учнів найефективніший за даних обставин засіб виховного впливу. Педагогічний такт проявляється в умінні належним чином поводитися у певній педагогічній ситуації, знаходити педагогічно доцільну лінію поведінки: просто і переконливо розмовляти, ставити розумні і педагогічно обґрунтовані вимоги, поважати гідність вихованців. Прояв педагогічної тактовності є однією з важливих умов формування авторитету викладача, одне з джерел сили і ефективності його впливу як на студентський колектив у цілому, так і на кожного студента зокрема. Тактовність є виявом такої людської якості як інтелігентність. Інтелігентність можна визначити як освіченість, рівень розуму, загострене почуття соціальної справедливості, особливий стан душі, високі моральні якості. Інтелігентність – стрижень навколо якого має відбуватися професійне становлення педагога, повинні формуватися його життєві ідеали.

Професійні деформації в педагогічній діяльності.

Загальновідомо, що педагогічна професія вимагає постійного і значного емоційного, інтелектуального і фізичного напруження. Щоб його витримати, слід постійно дбати стан свого фізичного і психічного здоров'я. Деякі поради з приводу формування стресостійкості та підтримання психічного здоров'я будуть надані в міні-модулі 5.6 "Професійний стрес та професійне "вигорання" в педагогічній діяльності. Засоби їх запобігання." .

Соціально-психологічними та педагогічними дослідженнями (О.В. Морозов, Д.В.Чернилевський) виявлено, що через 10-15 років педагогічної діяльності в структурі особистості фахівця виникають зміни, які отримали назву професійних деформацій (рис.26).

Рис.26. Професійні деформації особистості викладача

Загально-педагогічні деформації характеризуються змінами, які є подібними у всіх осіб, котрі займаються педагогічною діяльністю. Вони проявляються наступними ознаками: у процесі взаємодії зі студентами викладач використовує в основному, авторитарний стиль керівництва: " Ви повинні робити так, як я цього вимагаю", " Я сказала, отже, виконуй" тощо. У поведінці педагога починають переважати надмірна самовпевненість, менторство, догматизм, відсутність гнучкості у спілкуванні з колегами і студентами.

Типологічні деформаціївикликаються у результаті поєднання індивідуальних особливостей викладача з відповідними структурами функцій педагогічної діяльності в поведінкові комплекси. Їх можна нарахувати чотири (Т.Лірі), зокрема:

ü Педагог - "комунікатор", для якого характерними є надмірна комунікабельність, скорочення дистанції зі студентами, намагання обговорити глибоко особистісні теми приватного життя. Як правило, викладач такого типу багато уваги приділяє спілкуванню на сторонні теми, і недостатньо – змісту навчального матеріалу. Самооцінка викладача зазвичай занижена. Превалює співробітницько-конфіденційний тип міжособистісних стосунків.

ü Педагог – "організатор" – викладач з високою самооцінкою, владно-лідируючим або незалежно-домінуючим типом міжособистісних стосунків, гіпертимною акцентуацією характеру. Він намагається підкорити собі оточуючих, одноосібно і авторитарно керувати ними. Такий педагог надзвичайно активний, втручається у справи студентів і колег, намагаючись навчати їх “як діяти правильно”. "Організатори" залюбки реалізують свої здібності в громадських організаціях, неформальних об'єднаннях, партіях і т.п.

ü Педагог – "інтелігент" – особистість з тяжінням до недовірливо-скептичних міжособистісних відносин (найчастіше з 20-25 річним стажем роботи). Це люди, у котрих сформувалась схильність до філософських розміркувань та мудрування. В залежності від умов "інтелігенти" можуть стати "моралізаторами", які вбачають навколо себе тільки негативне, вихваляючи минуле і підкреслюючи аморальність сучасної молоді, або ж завдяки здібностям до самоаналізу, зануритись у власні переживання, зайнятись спогляданням оточуючого світу і роздумами та про його недосконалість.

ü Педагог - "предметник" намагається внести елементи науковості в кожну, навіть побутову ситуацію. Студентів і колег зазвичай сприймає через призму відношення до навчальної дисципліни, яку викладає. "Предметники" – це люди як з завищеною так і з заниженою самооцінкою, незалежно-домінуючим, відповідально-великодумним, недовірливо-скептичним типом міжособистісних стосунків.

Специфічні деформації особистості педагога обумовлені специфікою навчальної дисципліни, яку він викладає. Ця дисципліна накладає відбиток на одяг, міміку, манеру спілкування тощо. Так, наприклад, філологи можуть належати до демонстративного, екзальтованого чи тривожного типів акцентуацій (за К.Леонгардом). Їм може бути властива висока контактність, надмірна комунікабельність, яскравість почуттів. Водночас такі негативні риси як потреба бути весь час в центрі уваги, швидкі коливання настрою, надмірна імпульсивність можуть зробити таких педагогів предметом жартів, героями гумористичних розповідей студентів тощо. Так звані "технарі" можуть бути глибокими інтровертами, абстрагуючись від вияву емоцій та почуттів і т.п.

Індивідуальні деформації визначаються змінами, які відбуваються з підструктурами особистості і зовнішньо не зв’язані з процесом педагогічної діяльності, коли паралельно становленню професійно важливих для викладача рис відбувається розвиток якостей, які на перший погляд не мають відношення до педагогічної професії. Для таких викладачів характерні низький рівень контактності, замкнутість, відірваність від реалій життя. Вони прагнуть усамітнення, типовими є емоційна холодність, ідеалістичність та ригідність мислення, впертість, занудство, безпричинне бурчання. Для інших характерні хвастощі, егоцентризм, блюзнірство. Третім притаманна необдуманість дій, розповсюдження пліток, лінощі, ухиляння від виконання своїх обов’язків тощо.

Для запобігання професійних деформацій, порушень структури особистості необхідно стимулювати педагогів до самодіагностування, рефлексії та самокорекції власних якостей, психологічних станів і поведінки.

Поняття педагогічної культури.

Державна національна програма „Освіта. Україна ХХІ століття” в якості одного із найважливіших напрямів реформування системи освіти визначає підготовку нового покоління педагогів, які б творчо втілювали в реальну практику принципи гуманізації, гуманітаризації, демократизації, індивідуалізації та етнізації навчання. Вирішення цього завдання під силу лише педагогам, котрі мають високий рівень загальної і педагогічної культури.

Термін „культура” (від лат. сulture – обробіток, розвиток, вирощування, розведення) за своїм значенням близький до таких педагогічних категорій як „освіта”, „виховання”, „розвиток”. На цю закономірність вказує Х.Г.Гадамер в своїй роботі „Істина і метод”: “Нині освіта найтіснішим чином пов’язана з поняттям культури і означає в кінцевому підсумку специфічний засіб перетворення природних задатків і цінностей”1. У нашому сьогоденні все більшої актуальності набуває теза: „Від людини освіченої – до людини культури”. Аналізуючи генезу поняття “культура”, слід зазначити, що з далекої давнини воно стосувалося характеристики внутрішнього, глибинного світу особистості. У цьому плані звертає на себе увагу глибокий за філософською сутністю відомий вислів Гофміллера: „Душа культури – культура душі”. За цим визначенням духовна культура особистості постає основним епіцентром культури суспільства. П.М.Щербань, виокремлюючи головні компоненти духовної культури особистості, підкреслює значення національної самосвідомості та національної культури в її творенні2.

Головні компоненти духовної культури особистості у їх взаємозв’язку можна показати у вигляді структурно-логічної схеми (рис 27).

Рис.27. Духовна культура особистості

Видатний український педагог-методист С.У.Гончаренко підкреслює: „Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людини, а також рівень володіння якоюсь галуззю знань або діяльністю”.1 У цьому розуміння поняття культури наближається до поняття професійної культури, культури діяльності фахівця, що знаходить відбиток у його професійній діяльності, засобах і прийомах вирішення професійних завдань. Аналізуючи особливості педагогічної діяльності, С.С.Вітвицька звертає увагу на наступний логічний ланцюжок: духовна культура → професійна культура → педагогічна культура.