Соціалізуючий вплив змісту освіти.

Ефективність соціалізуючого впливу на особистість є результатом сукупної дії усіх елементів (формальних і неформальних) «Alma mater». Першочергове місце серед цих чинників посідає зміст освіти, її виховний та дидактичний потенціал. На формування особистості молодої людини як «homo socialis», як майбутнього фахівця і громадянина України зорієнтовані такі вузівські дисципліни як «Українська мова фахового спрямування», «Історія України», «Соціологія», «Філософія», «Правознавство» (курси якого мають різні модифікації для різних факультетів) та інші соціогуманітарні дисципліни. При їх вивченні юнаки та юнки мають засвоїти конституційні права і обов’язки громадянина, сформувати в собі повагу до прав людини, усвідомити свою роль у суспільстві, українській державі та її розбудові. Студіювання «Релігієзнавства» сприяє засвоєнню молоддю моральних цінностей, розумінню сутності різних релігій, формуванню обов’язків не тільки перед Богом, але й перед суспільством. Специфіка цього предмету дозволяє здійснювати моральне виховання з урахуванням традиційних для українців морально-етичних норм та національного менталітету, орієнтує студентство на роздуми над змістом Святого письма, сприйняття духовної музики та співу. Доречним для соціалізації молодих людей буде використання на заняттях проведення дискусій, інсценізацій, ознайомлення з основами іконографії та духовної поезії. Важливу роль у формуванні навичок життя у суспільстві відіграє вивчення історії. У 1993-1996 рр. Рада Європи реалізувала програму «Викладання історії у новій Європі». Завданням програми було зробити зміст історичної освіти в країнах Європи більш об’єктивним, звільнити його від «білих плям», стереотипів, помилок, апелювати у викладанні до першоджерел та фактів. Експертами Ради Європи висловлювалися пропозиції щодо необхідності вивчати історію на всіх рівнях освіти, вважаючи її навчальним предметом, який має найістотніший виховний та соціалізуючий вплив. Метою вивчення історії має бути не механічне запам’ятовування і відтворення фактів, а формування у молоді вмінь та навичок самостійного історичного мислення. Пріоритетними у змісті історичної освіти повинні стати: історія власної країни, історія Європи як спільного регіону проживання; події і явища, які вплинули на більшість країн Європи, історія національних меншин. Вивчення європейської історії повинно здійснюватись з акцентом на взаєморозуміння, толерантність, пріоритети загальнолюдських цінностей. Не можна не згодитись з твердженням С.П.Максимюк, що «Виховання історією як одне з завдань історичної освіти має сприяти усвідомленню школярами своєї належності не тільки до нації, народу, держави, а й до європейської спільноти»1.

Важливим аспектом формування майбутнього громадянина постає екологічна освіта. На тлі екологічних катастроф та катаклізмів, які поглинають здоров’я і життя українців (Чорнобиль, забруднення морських і річних вод та повітря, лісові пожежі і паводки та ін.) слід активніше упроваджувати в навчальний процес досвід екологічної освіти високорозвинених країн.

Так, у Японії формування природоохоронної свідомості започатковано ще 1910 року: спочатку в приватних школах, а потім і у державних навчальних закладах. З 1970 року в країні запроваджена нова програма, стрижнем якої є вивчення питань охорони оточуючого середовища та боротьби з його забрудненням. У США екологічна освіта здійснюється на міжпредметній основі і є складовою не тільки природничих дисциплін, а й економіки, математики, сільського господарства, історії, менеджменту.

На підґрунті міждисциплінарного та безперервного принципу здійснюється екологічна освіта у ФРН. У країні функціонує низка центрів екологічної освіти: Інститут педагогіки природничих наук у м. Кіль, Відомство з охорони оточуючого середовища у Берлині, Німецьке товариство екологічного виховання та ін. В основу системи екологічного виховання покладена теза, згідно якої з однієї сторони, екологізація педагогіки слугує адекватною відповіддю на кризу у вихованні, що явно спостерігається, а з іншої – педагогізація екології допоможе подолати кризу в оточуючому середовищі.

Результатом багаторічної діяльності світового педагогічного товариства стала розробка розвиненої системи екологічної освіти, що сприяє формуванню природоохоронної свідомості молоді. Накопичений досвід міг би стати взірцем для упровадження в систему вищої освіти України.

Необхідною умовою повноцінної соціалізації особистості у полікультурному, багатонаціональному середовищі є вивчення іноземних мов. Проблема актуалізується у зв’язку з приєднанням України до Болонських угод, що сприяє більш вільному обміну студентами та науковцями, можливістю навчання і працевлаштування за кордоном. Наразі в багатьох полікультурних країнах школярі вивчають дві, три, а то й чотири іноземні мови. Формування комунікативних навичок у процесі вивчення іноземних мов є першочерговим завданням в руслі соціалізації особистості. Згідно проекту «Політика у ставленні до мов у багатомовній і полі культурній Європі» полегшення спілкування між громадянами Європи, сприяння їх мобільності, виховання поваги до самобутності і культури інших народів, забезпечення більш легкого доступу до інформації – найбільш нагальні проблеми, які постають перед викладачами іноземних мов. 1994 року у м. Грац (Австрія) був створений Європейський центр сучасних мов, де проходять підготовку і підвищення кваліфікації викладачі педагогічних навчальних закладів, методисти, укладачі навчальних планів і програм, автори підручників з різних країн. Україна також приймає участь у системі співробітництва з мовних питань.

Вивчення економічних дисциплін має значний потенціал впливу на соціалізацію особистості, адже студент ВНЗ, майбутній працівник буде виконувати такі функції як платник податків, споживач, виборець, інвестор тощо. Отже, молода людина повинна розумітись у організації економічного життя суспільства, ринкових відносинах, місці людини на ринку праці, сутності підприємницької та комерційної діяльності, соціально-економічних аспектах екологічних проблем і т.д. Від ефективності економічної освіти значною мірою залежить конкурентноздатність робочої сили і відповідно національної економіки в цілому. Загалом слід зазначити, що у сучасному світовому освітньому просторі статус економічних дисциплін як важливого засобу соціалізації молоді постійно зростає.

Упровадження в навчальні плани вищих навчальних закладів непедагогічного профілю таких дисциплін як «Психологія», «Психологія і педагогіка», «Конфліктологія», «Психологія менеджменту», «Психологія бізнесу», «Психологія трудових відносин» слід розглядати як засоби загальної гуманітарної підготовки фахівця вищої кваліфікації, необхідний компонент його підготовки до професійної діяльності та соціалізуючий чинник. Студіюючи ці навчальні дисципліни, студенти вчаться аналізувати структуру і основні компоненти трудової дисципліни і трудових відносин, прояви активності особистості, мотиви поведінки людини, прояви її індивідуальних особливостей у взаємодії з іншими людьми у трудовому колективі, сім’ї, соціальному оточенні, причини конфліктів та шляхи їх вирішення.

Активну роль у реалізації соціалізуючої функції вищого навчального закладу відіграє позааудиторна діяльність студентів. Займаючись науково-дослідною роботою, приймаючи участь у роботі студентських гуртків, різноманітних клубів, спортивних секцій, органів студентського самоврядування юнаки набувають соціальних навичок, які є підґрунтям повноцінної творчої життєдіяльності у сучасному суспільстві.

Структура діяльності викладача.

Величезна соціальна значущість педагогічної праці споконвічно визначала високі вимоги до особистості вчителя, викладача, вихователя. Невипадково ще з глибокої давнини суспільство довіряло виховання молодого покоління найбільш мудрим, досвідченим і високоморальним людям. Так, вихователем Олександра Македонського був геніальний Арістотель. Фундатор педагогіки Я.А.Коменський був не тільки епіскопом, але і вчителем у школі. Взірцем високої моральності і гуманізму був український вчений – педагог і шкільний учитель В.О.Сухомлинський. Таких прикладів можна навести дуже багато. Педагогічна діяльність викладачів вищих навчальних закладів відзначається ще більшою соціальною відповідальністю, адже їх зусилля спрямовуються на підготовку еліти нації, фахівців вищої кваліфікації, від рівня знань та умінь яких залежить якість соціально-економічної, політичної, культурної розбудови української держави, формування національної свідомості і духовності її громадян.

За даними М.М. Фіцули, теперішнього часу навчально-виховний процес у вищих навчальних закладах України здійснюють понад 90,5 тисяч викладачів, які мають наукові ступені доктора наук (темпи приросту – 38,9%), кандидата наук (темпи приросту – 10,2%), вчені звання професора (темпи приросту – 18,4%), доцента (темпи приросту – 6,8%)1.

Об’єктом педагогічної діяльності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів є молодь, юнаки та дівчата з певними задатками, потребами, інтересами, особливостями пізнавальних та емоційно-вольових процесів. У зв’язку з цим перед викладачами вищої школи постає надзвичайно відповідальне завдання – допомогти їм стати висококваліфікованими фахівцями, здатними знайти місце на ринку праці, творчо реалізувати набуті у вищому навчальному закладі знання та практичні уміння. Характеризуючи особливості педагогічної діяльності, В.О. Сухомлинський підкреслював: "Наша праця – формування людини, і це накладає на нас особливу, ні з чим не зрівняну відповідальність."

Основними напрямами діяльності викладача вищого навчального закладу є: навчальна, науково-методична, науково-дослідна, виховна та дорадча. Так, навчальна діяльністьспрямована на організацію та здійснення процесу навчання відповідно до нормативних документів: проведення лекційних, семінарсько-практичних занять, консультацій, контрольних заходів, керівництво курсовими і дипломними роботами тощо.

Дорадча діяльність має на меті надання професійної допомоги виробничникам, проведення наукових консультацій щодо підвищення якості виробничих процесів. Це також діяльність професорсько-викладацького персоналу в галузі підвищення професійної кваліфікації спеціалістів-практиків.

Науково-методична діяльність пов’язана з підготовкою навчального процесу, його забезпеченням і удосконаленням. Виховна діяльність полягає у організації виховного впливу на майбутніх фахівців у процесі викладання навчальних дисциплін і в позааудиторній роботі. Науково-дослідна діяльність має за мету організацію наукових досліджень у певній галузі знань, підвищення наукового рівня та розвитку творчого потенціалу викладача і студента. Відомий російський педагог і письменник Л.Толстой підкреслював: "Хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять і тебе, і науку, і ти виховаєш їх, але якщо сам не любиш її, то, скільки б ти не змушував учити, наука не справить виховного впливу."

Усі коротко охарактеризовані функції викладача мають виявлятися у єдності. Однак на думку Л.Д.Столяренко та С.І.Самигіна, у різних викладачів одна функція може превалювати над іншою: приблизно 2/5 викладачів з їх загального числа орієнтовані на навчальну діяльність, 1/5 – тяжіють до науково-дослідної діяльності, майже 1/3 – вдало поєднують навчально-педагогічну і науково-дослідну діяльність1.